Loe raamatut: «Пітер Пен = Peter Pan»

Пітер Пен

Розділ 1
Пітер Пен порушує спокій

Усі діти, крім лише одного, рано чи пізно виростають. Наскільки швидко це стається, Венді з’ясувала самотужки. Якось, коли їй було всього два рочки, вона бавилася в садочку. Зірвала одну квітку і побігла з нею до мами.

Мабуть, Венді цієї миті була дуже гарненька, бо мама, пані Дарлінґ, поклала її руку на своє серце й аж заплакала:

– І чому ти не можеш залишитися такою назавжди?

Тільки й усього трапилося між ними, але відтепер Венді знала, що мусить вирости. Ви про це дізнаєтеся, як тільки вам виповнюється два рочки. Два – це початок кінця.

Ця родина жила в будинку № 14 (таким був номер їхньої оселі на цій вулиці), і поки не з’явилася Венді, її мати була найголовнішою. Вона була справжньою леді, з романтичним складом розуму і таким милим глузливим ротиком. Її романтичний характер нагадував крихітні коробочки, одна в одній, які привозять із загадкового Сходу, однак часто стається, їх є на одну більше. Її солодкий рот міг дарувати поцілунок, якого Венді завжди прагнула, і його було добре помітно в правому куточку губ.

Життєвий шлях пані Дарлінґ був таким: багато джентльменів, які були хлопчиками, коли вона була дівчинкою, виявили одночасно, що вони закохалися в неї, й усі рушили до неї додому, щоб запропонувати свої руку та серце, за винятком пана Дарлінґа, який узяв таксі й усіх випередив і таким чином став її обранцем. Він отримав від неї все, крім внутрішньої коробочки і заповітного поцілунку. Він так і не дізнався про цю коробочку, а з часом відмовився від спроби дістатися й до поцілунку. Венді думала, що його міг би отримати Наполеон, але я можу уявити, як він намагається, а потім спалахують пристрасті та грюкають двері.

Пан Дарлінґ вихвалявся перед Венді, що її мати не тільки кохала його, але й поважала. Він був одним із тих експертів, хто знає все про біржі й акції. Звісно, ніхто цього до пуття не знає, але чоловік знав більше за інших, тому часто повідомляв, що акції піднялися чи впали, з таким виглядом, що будь-яка жінка стала б його поважати.

Пані Дарлінґ виходила заміж уся в білому, вона ще якийсь час захоплювалася малюванням квітів, дуже тішилася тим, наче це була якась гра. Та часом їй це набридало, квіти гинули, а замість них з’являлися малюнки дітей без облич. Вона малювала їх, коли зрозуміла, що треба рухатися далі. Діти спочатку з’явилися в уяві пані Дарлінґ.

Першою народилася Венді, потім був Джон, а після нього – Майкл.

Через тиждень чи два після того, як Венді з’явилася на світ, батьки довго сумнівалися, чи зможуть вони її залишити, адже доведеться годувати ще один рот. Пан Дарлінґ страшенно радів, але він був дуже серйозний, сів на краєчок ліжка пані Дарлінґ, узяв її за руку і полічив витрати, в той час як вона благально дивилася на нього. Вона хотіла ризикнути: хай буде, що буде, але від свого не відступиться. Натомість чоловік озброївся олівцем та аркушем паперу, і якщо вона плутала його своїми зауваженнями, то доводилося починати все знову.

– Не перебивай, – благав він її. – У мене в кишені є фунт і сімнадцять пенсів, а ще два шістдесят в офісі. Я можу не пити каву на роботі, це заощадить десять шилінгів до двох і дев’яти, і шести, з вашими вісімнадцятьма і трьома це буде триста дев’яносто сім, п’ять із нульовим залишком у моїй чековій книжці становитиме вісімсот дев’яносто сім… Хто там бешкетує? Вісімсот дев’яносто сім, крапка і додати сім… Нічого не кажи! Та ще фунт ти позичила тому чоловікові, який приходив до нас… Тихо, малеча… Крапка… і завести дитину, але ти вже це зробила! Я сказав дев’ятсот дев’яносто сім? Так, я сказав дев’ятсот дев’яносто сім. Питання лише в тому, чи зможемо ми прожити на дев’ятсот дев’яносто сім фунтів на рік?

– Ще й як зможемо, Джордже, – запевнила дружина чоловіка. Бо вона була на боці Венді, яка була важливішою за них обох.

– Не забувай про свинку, – попередив він майже загрозливо і знову почав лічити. – На свинку – фунт, це те, що я відклав, але вважаю, що на це вдасться витратити тридцять шилінгів. На кір треба півтора, та й кашлюк обійдеться не менше ніж половина цього.

І він продовжував, додавав і віднімав, аж поки нарешті кошти на свинку Венді не урізали до двадцяти шести, а два види кору вирішили розглядати, як один.

Такі ж переживання з’явилися, коли народилися Джон і Майкл, ліміт на них був навіть жорсткіший. Але їх також залишили, і незабаром можна було побачити всіх трьох дітей на вулиці, як вони поважно крокували в школу у супроводі їхньої доглядальниці, панни Фулсем.

Пані Дарлінґ любила, щоб все в будинку було, як належиться, а пан Дарлінґ любив, щоб було так, як в інших людей. Тому їм була потрібна нянька. А позаяк родина була бідна і майже всі гроші йшли на молоко для дітей, то нянькою стала велика чорна собака-ньюфаундленд, яку звали Нена й яка була нічиєю в той час, коли Дарлінґи забрали її в родину. Та вона дуже любила дітей. Дарлінґи знайшли собаку в Кенсінґтонському парку, де вона вешталася, зазираючи в дитячі візочки. Нену дуже не любили недбайливі няньки, яких вона супроводжувала додому і скаржилася на них їхнім господиням.

Нена виявилася справжнім скарбом, а не нянькою. Вона часто купала дітей і вставала до них уночі, якщо хтось із її підопічних хоча б зойкнув. Звісно, її буда стояла прямо в дитячій кімнаті. Нянька бездоганно відрізняла кашель, не вартий уваги, від кашлю, за якого горло треба було обв’язати старою панчохою. Нена вірила в старі випробувані засоби, на кшталт листя ревеню, і не довіряла всім цим новомодним розмовам про мікроби і таке інше. Було чому повчитися, коли нянька вела дітей до школи, ідучи статечно біля них, коли малі добре себе поводили, і повертала їх в один ряд, якщо вони відхилялися від нього.

На копанку Джона (в Англії футбол називають копаним м’ячем, копанка – так коротше) днями вона жодного разу не забула його светр і зазвичай носила парасольку в зубах на випадок дощу. В підвалі школи є спеціальна кімната, де дорослі чекають на своїх дітей, туди й заходила панна Фулсем. Усі сиділи на кріслах, в той час як Нена лежала на підлозі, але це була єдина різниця. Люди намагалися ігнорувати собаку, як нижчу за соціальним статусом за себе, а тварина зневажала їхні теревені. Вона обурювалася візитами в дитячу кімнату друзів пані Дарлінґ, але якщо вони приходили, то нянька скидала одяг Майкла і синій обруч Венді, а потім гладила волосся Джона.

Нена, що не кажи, була взірцевою нянькою, і пан Дарлінґ чудово це знав, хоча іноді і непокоївся, що пліткують щодо цього сусіди.

Адже він займав високе становище в суспільстві.

Нена також бентежила його, але інакше. У чоловіка іноді з’являлося таке відчуття, що вона його зовсім не поважає.

– Я знаю, що вона дуже поважає тебе, Джордже, – запевняла чоловіка пані Дарлінґ і робила непомітний знак дітям, аби ті були особливо ласкавими з батьком.

Часом у дитячій влаштовували танці, в них іноді брала участь і Ліза, єдина служниця в будинку. Як кумедно вона виглядала в своїй довгій спідниці і чіпці покоївки, хоча вона присягалася, коли танцювали, що більше ніколи цього не одягне. Веселими були ті гучні забави! А ще веселішою була пані Дарлінґ, піруети котрої здавалися настільки дикими, що все, що ви могли бачити, була її посмішка, а потім, якщо пощастить, то ви, можливо, отримали б і поцілунок. Важко було уявити собі простішу та щасливішу сім’ю до того, як з’явився Пітер Пен.

Пані Дарлінґ вперше виявила його, коли наводила лад у думках своїх дітей. Таку звичку мають усі хороші матері. Коли їхні діти засинають, матері прибирають у їхніх думках, наводять там лад і розкладають по своїх місцях усі думки, що блукали там впродовж дня. Якби ви могли не спати (але, звісно, ви не можете), то побачили б, як рідна мати прибирає у ваших думках, і вам було б дуже цікаво спостерігати за нею. Це зовсім, як наведення ладу в шухлядах. Ви б побачили її на колінах, гадаю, в хорошому гуморі, над деякими з ваших думок, здивовану, де на землі можна взяти таку річ, що робить відкриття солодкими і зовсім не гіркими, від чого з’являються ямочки на щоках. І це так приємно, як гладити кошеня, однак дуже важливе не може залишитись поза вашою увагою. Коли дитина прокидається, то всі примхи вже лежать складеними на дні її розуму, а згори лежать добрі почуття, добряче провітрені та вичищені за ніч.

Не знаю, чи доводилося вам колись бачили карту розуму людини. Лікарі іноді малюють карти інших частин тіла, і ваша власна може дуже вас зацікавити. Але дуже важко намалювати карту розуму малої дитини, думки якої часто плутаються, і це не дозволяє зосередитись. Там є зигзагоподібні лінії, схожі на позначення стрибків температури на картці, а це, ймовірно, дорога на острів, бо Ніколандія – завжди якийсь острів, з дивовижними кольорами то тут, то там, з кораловими рифами, зі швидкохідним кораблем на горизонті, з дикунами в самотніх печерах і гномами, з яких виходять чудові кравці. Там є ще печери, на дні яких протікають річки, і принцеси, у яких є по шість старших братів, і занедбана хатинка в лісі, і ще – дуже стара бабуся, а ніс у неї гачком. З цим ще можна впоратися, якби це було все. Бо там є ще перший день у школі, релігія, батьки, круглий ставок, вбивства, фіранки, дієслова, що вимагають давального відмінка, шоколадний пудинг у неділю, взяття в фігурні дужки, балачки, дев’яносто дев’ять і три пенси за самостійне висмикування зуба тощо. Все це є частиною острова або іншої місцини із зазначенням конкретного місця, і все це доволі заплутано, тим більше, що нічого не залишається без змін.

Звісно, що Ніколандія створена для добрих справ. Джон, наприклад, жив у лагуні з фламінго, які літали над ним й яких він міг підстрелити. Джон жив у перевернутому човні, Майкл – у вігвамі, а Венді – в курені з міцно зшитого докупи великого листя. У Джона не було друзів, зате Майкл мав нічних друзів, а Венді мала ручного вовка, покинутого своїми батьками в дитинстві. Але в усій Ніколандії була родинна подібність, й якби всі стояли поряд, то можна було б сказати, що у них є такий самий ніс абощо. На цих чарівних берегах діти, граючись, витягують на берег свої рибальські човни, сплетені з верболозу. Ми з вами також бували там. І досі вчувається нам шум прибою, хоча ми вже ніколи не висадимося на тому березі.

З усіх чудових островів Ніколандія найзатишніший і найкомфортніший, не надто великий і не задовгий, як ви знаєте, з незначними відстанями між однією й іншою пригодами і з чудовою природою. Коли ви граєтесь у нього щодня, створюючи з крісел і скатертини, то це жодною мірою не змушує когось тривожитись, але на дві хвилини перед тим, як ви лягаєте спати, острів стає дуже реальним. Саме для цього й створені нічні каганці.

Іноді, мандруючи думками своїх дітей, пані Дарлінґ натикалася на незрозумілі слова, і найменш збагненним було слово «Пітер». Вона не була знайома з жодним Пітером, але в думках Джона та Майкла він траплявся дуже часто, а в голові у Венді зустрічався мало не на кожному кроці. Ім’я це було написано в неї більшими літерами, ніж усі інші слова. І пані Дарлінґ зауважила, що воно виглядає якось дуже дивно та зухвало.

– Так, Пітер дуже зарозумілий, – зізналася Венді зітхаючи, коли мама спитала її про нього.

– Але хто він, доню?

– Він просто Пітер Пен, ти ж знаєш, матусю.

Спочатку пані Дарлінґ ніяк не могла згадати, але потім, подумки повернувшись у своє дитинство, вона раптом згадала про якогось Пітера Пена, про якого казали, що він живе там, де феї. Історії про цього хлопчика були зовсім дивовижні. Коли мама була маленька, то вірила в це, бо частину дитинства Пітер провів із нею, тому жінка не мала б злякатися. Вона вірила в нього в ті часи, однак тепер це була заміжня та розумна жінка, яка наразі вже сумнівалася, чи існував цей персонаж насправді.

– Крім усього іншого, – зауважила матуся донечці, – йому вже давно час подорослішати.

– О ні, він не росте, – запевнила Венді. – Він якраз такий, як я.

Вона мала на увазі, що він був подібний на неї розумом і зростом. Дівчинка не могла збагнути, звідки вона це знала, просто знала – і все.

Пані Дарлінґ вирішила порадитися з паном Дарлінґом, але той тільки поблажливо всміхнувся.

– Згадаєш мої слова, – казав він. – Це якась дурниця, яку Нена запхала їм у голови. Собаці цілком могла спасти на гадку така фантазія. Не звертай уваги, і воно минеться.

Але воно ніяк не миналося, і незабаром нестерпний хлопчисько тихо шокував пані Дарлінґ. У дітей трапляються дивні пригоди, які їх хвилюють. Наприклад, вони можуть згадати, що трапилося з ними тиждень тому, як пережили події, коли, перебуваючи в лісі, вони зустріли свого мертвого батька та бавилися з ним. Саме так одного ранку Венді випадково відкрила пані Дарлінґ щось, що дуже її стурбувало. На підлозі дитячої кімнати з’явилося листя, якого там не було, коли діти лягали спати. Пані Дарлінґ безуспішно ламала голову над цією загадкою, аж тут Венді промовила з поблажливою посмішкою:

– Хочу вірити, що це знову був Пітер.

– Що ти маєш на увазі, Венді?

– Мабуть, дуже соромно не прибирати за собою, – зітхнула Венді. Вона була дуже охайною дівчинкою.

Венді пояснила цілком буденним тоном, що, мовляв, Пітер іноді з’являється вночі в дитячій кімнаті, сідає на краєчок її ліжка і виграє на своїх сопілках. При цьому дівчинка не прокидається, тому невідомо, звідки вона про це знає, просто знає, і все.

– Що за дурниці ти кажеш, люба! Ніхто не може увійти в будинок, не постукавши.

– Гадаю, що він приходить через вікно, – пояснила дівчинка.

– Кохана, але ж це третій поверх!

– А хіба листя не лежало біля вікна, матусю?

Це була справжнісінька правда. Листя було виявлено неподалік від вікна.

Пані Дарлінґ не знала що й думати, адже Венді промовляла з такою впевненістю, що їй неможливо було пояснити, що все це дівчинка бачила уві сні.

– Дитинко, – вигукнула пані Дарлінґ, – чому ти мені про це раніше не розповідала?

– Я забула, – відповіла Венді безтурботно і поспішила до сніданку.

О, то це все ж таки був сон?

А як же тоді бути з листям? Пані Дарлінґ розглянула його дуже уважно. Це було висхле листя, та пані Дарлінґ була впевнена, що в Англії такі дерева не ростуть. Вона повзала по підлозі зі свічкою в руці, намагаючись виявити ще якісь сліди. Про всяк випадок жінка подлубала кочергою в камінній трубі та постукала по стінках каміна. Вона спустила з вікна спальні мотузку до самої землі, але по ній ніхто не заліз.

Звісно, Венді все це наснилося.

Але їй нічого не наснилося і це з’ясувалося вже наступного вечора. Про цей вечір можна сказати, що саме тоді й почалися надзвичайні пригоди цих дітей.

У Нени був вихідний, і пані Дарлінґ сама викупала дітей, поклала їх у ліжечка і кожному заспівала пісеньку. І співала, поки вони один за одним не відпустили її руку і не подалися в країну снів. Все виглядало таким затишним і таким безпечним, що пані Дарлінґ усміхнулася своїм недавнім страхам і безтурботно сіла з шитвом біля каміна.

Вона мала закінчити сорочечку для Майкла, який кожен свій день народження отримував нову. В каміні ще горів вогонь. Дитяча кімната була освітлена трьома каганцями. Шитво лежало на колінах пані Дарлінґ. Потім її голова похилилася, але тільки трішечки. Жінка заснула. Погляньте ж на цих чотирьох, Венді і Майкл – там, Джон – тут, а пані Дарлінґ біля вогню. Але там мав бути ще й четвертий каганець.

Поки жінка спала, вона побачила сон. Їй здалося, ніби острів Ніколандія підплив зовсім близько до будинку і дивний хлопчик із цього острова заявився до них. Він нікого не стривожив, адже жінці здалося, що цього прибульця знали багато жінок, у котрих немає дітей. Може, його знають навіть деякі матері. Уві сні він трохи відсунув завісу, яка приховує острів Ніколандію, і вона побачила, що Венді, і Джон, і Майкл по черзі зазирають у щілину.

Сам по собі сон міг виявитися незначною дрібницею, але поки жінка спала, вікно в дитячій розчинилося й якийсь хлопчик зіскочив на підлогу. За ним слідом у вікно влетіла якась дивна цятка світла, не більша за ваш кулачок. Цятка, як жива, кидалася по кімнаті, мабуть, це вона розбудила пані Дарлінґ.

Жінка сіпнулася, прокинулася і побачила хлопчика. Якимось чином вона одразу збагнула, що це був Пітер Пен. Якби ви, я чи Венді опинилися б у кімнаті, то відразу ж зауважили, що він чимось дуже нагадує той заповітний поцілунок пані Дарлінґ. Прибулець був гарненьким хлопчиком, одягненим у костюмчик із сухого листя та живиці, що сочиться з дерев. Але найчарівнішою річчю в ньому було те, що він мав ще всі свої молочні зуби. Коли хлопчик помітив, що господиня кімнати була вже дорослою, то аж заскреготів своїми маленькими перлинками.

Розділ 2
Тінь

Пані Дарлінґ зойкнула, і в той самий момент відчинилися двері. Увійшла Нена, адже її вихідний день скінчився. Вона загарчала і кинулася на хлопчика, але той легким рухом випурхнув у вікно. Пані Дарлінґ знову зойкнула, але цього разу вже від страху, що він впаде і розіб’ється, тому хутко побігла вниз поглянути, що ж сталося з маленьким хлопчиком, але його там не було. Жінка глянула вгору і в темряві ночі не помітила нічого незвичайного, крім блукаючої зіроньки.

Вона знову піднялася в дитячу кімнату і побачила Нену, яка щось тримала в зубах. Це щось виявилося тінню хлопчика. Коли він підскочив до вікна, Нена кинулася навздогін, однак не спромоглася схопити прибульця, а от його тінь утекти не встигла. Вікно різко зачинилося і спіймало її.

Можете бути певні, що пані Дарлінґ розглядала цю тінь дуже уважно, але нічого особливого не виявила.

Нена зразу ж таки втямила, що з цією тінню робити. Вона повісила її за вікном, що мало означати: «Він обов’язково повернеться за нею. Давайте помістимо тінь так, щоб він міг її повернути, не налякавши дітлахів».

Але, на жаль, пані Дарлінґ не могла допустити, щоб за вікном щось бовталося. Тінь була дуже схожа на випрану ганчірку, яка псувала вигляд будинку. Їй дуже хотілося негайно показати тінь пану Дарлінґу, але той сидів, обраховуючи, звідки взяти гроші на зимові плащі для Джона та Майкла, з мокрим рушником на голові, щоб тримати свій мозок ясним, тому здавалося дуже недоречним турбувати чоловіка. До того ж жінка наперед знала, що він скаже:

– Це все витівки няньки-собаки.

Вона вирішила акуратненько згорнути тінь і покласти її в шухляду креденса, аж поки не трапиться нагода розповісти про це чоловікові. Якби ж то!

Нагода трапилася через тиждень, та краще б і не було тієї незабутньої п’ятниці. Звісно, п’ятниці.

– Мені треба було бути особливо обережною у п’ятницю, – казала вона згодом чоловікові, який сидів поруч, а Нена розляглася з іншого боку, тримаючи господиню за руку.

– Ні, і ще раз ні, – постійно повторював пан Дарлінґ. – Це я відповідальний за все це. Я, Джордж Дарлінґ, зробив це. Меа кульпа, меа кульпа, – додав він латиною, що означало «моя вина». Він отримав класичну освіту.

Так вони сиділи вечорами, згадуючи ту фатальну п’ятницю, поки всі, навіть найдрібніші деталі не проявилися у їхніх головах, як це буває із зображеннями зі зворотного боку при поганому друці.

– Якби я тільки не прийняла запрошення від сусідів із будинку № 27! – бідкалася пані Дарлінґ.

– Якби я тільки не налив свої безглузді ліки в мисочку Нени, – додав пан Дарлінґ.

– Якби я тільки здогадалася зробити вигляд, що ліки мені подобаються, – промовляли собачі очі, повні сліз.

– Це моя жага до забав, Джордже!

– Це моє дурнувате почуття гумору, люба.

– Це моя схильність ображатися через дрібниці, любі пане і пані.

А потім хтось із них, або й усі разом, плакали, і кожен думав про своє. Нена думала: «Це правда, правда, не можна наймати собаку в няньки». Багато разів пані Дарлінґ промокала своєю хустинкою очі собаки.

– То ще той друзяка! – викрикував пан Дарлінґ, а Нена гавкала, наче його відлуння. Але пані Дарлінґ ніколи не дорікала Пітеру. Лише щось з’являлося у правому кутку її рота, що не давало вимовляти імені Пітера.

Так вони сиділи гуртом у спорожнілій дитячій кімнаті, пригадуючи всі подробиці цього жахливого вечора. Розпочався він зовсім пересічно, так само буденно, як сотні інших подібних вечорів. Тоді Нена нагріла води, щоб викупати Майкла, і на своїй спині потягла його у ванну.

– Не хочу в ліжко! – репетував Майкл, бо він завжди вважав, що його слово має бути останнім в усьому. – Не хочу, не хочу, Нено, адже ще немає навіть шостої години. О, люба, люба, я тебе розлюблю, Нено! Кажу ж бо, що не хочу купатися, не хочу, не хочу.

Тоді пані Дарлінґ увійшла в дитячу, одягнена в свою білу вечірню сукню. Вона одяглася завчасу, бо Венді дуже любила, коли мама одягала це плаття з намистом, подарованим Джорджем. Вона одягла й браслет Венді на свою руку. Жінка часто просила в доньки дозволу одягти цю прикрасу, поки та не виросте. А Венді дуже любила позичати свій браслет мамі поносити. Остання знайшла двох своїх дітей, коли ті бавилися в «маму і тата» і розігрували той момент, коли народилася Венді, тоді Джон заявив:

– Я щасливий повідомити вам, пані Дарлінґ, що ви тепер стали матір’ю, – таким тоном, яким міг би промовити й сам пан Дарлінґ із такої нагоди.

Венді танцювала від радощів так, як це зробила б справжня пані Дарлінґ.

Потім так само «народився» Джон, тільки ще урочистіше, бо народився хлопчик. Коли Нена привезла Майкла з ванної, і той теж благав, що також хоче народитися, але Джон різко сказав йому, що їм уже досить дітей.

Майкл мало не заридав.

– Нікому я не потрібен, – сказав він, і леді у вечірній сукні була змушена припинити цю гру.

– Мені потрібен, – заявила вона. – Я хочу ще й третю дитину.

– Хлопчика чи дівчинку? – поцікавився Майкл не надто обнадійливо.

– Хлопчика.

Тоді він стрибнув до неї на коліна. Здавалося б, незначна подія для пана і пані Дарлінґ, але Нена нагадала, що це трапилося мало не вчора ввечері в дитячій кімнаті Майкла. Тепер вони спробували згадати це.

– Тоді я увірвався, як торнадо, чи не так? – зауважив пан Дарлінґ, глибоко себе зневажаючи. Тоді він справді нагадував ураган.

Але цей чоловік заслуговує виправдання. Він також одягався на вечірку, і все було гаразд із ним, поки справа не дійшла до краватки. Це складна справа, маю вам сказати, бо цей чоловік, який знав усе про біржу й акції, зовсім не вмів зав’язувати краватки. Іноді краватка здавалася без бою, але бували випадки, коли було б набагато краще, якби пан Дарлінґ проковтнув власну гордість і користувався готовими краватками, зав’язаними заздалегідь.

Це був саме такий випадок. Чоловік увірвався у дитячу кімнату, тримаючи в руках неохайно зім’яту краватку.

– Що, що трапилося, любий татку?

– Сталося! – репетував він дуже голосно. – Ця краватка, вона не зав’язується!

Чоловік став небезпечно саркастичним.

– Тільки не на шиї! Хоча на спинці ліжка вона й зав’язується! Збожеволіти, двадцять разів я зробив це на спинці ліжка, а на шиї нічого не вдається! О, це вже ні! То вже даруйте.

Йому здалося, що пані Дарлінґ не збагнула всієї серйозності ситуації, тому він продовжив:

– Попереджаю тебе, матінко. Поки ця краватка не зав’яжеться по-людськи навколо моєї шиї, ні на яку вечерю я не піду, а якщо ми сьогодні не підемо в гості, я перестану ходити на службу, і ми будемо голодувати, а наші діти опиняться на вулиці.

Але й тоді пані Дарлінґ залишалася спокійною.

– Дай мені спробувати, милий, – запропонувала вона і насправді це було саме те, про що чоловік і прийшов просити дружину.

Своїми м’якими прохолодними руками вона зав’язала йому краватку, в той час, як діти стояли навколо, щоб побачити, як вирішувалася їхня доля. Інші чоловіки обурювалися б, що вона вміла зробити це настільки легко, але пан Дарлінґ був занадто тонкою натурою для цього. Він подякував дружині недбало, відразу ж забувши про свій гнів, і вже за мить гарцював по кімнаті разом із Майклом на своїх плечах.

– Який ми тоді влаштували безлад, – зітхнула пані Дарлінґ, згадуючи це.

– Наш останній безлад, – застогнав пан Дарлінґ.

– О, Джордже, а пригадуєш, як Майкл спитав мене: «Мамо, а як ти дізналася, що це саме я?»

– Пригадую!

– Вони були такі милі, як гадаєш, Джордже?

– І вони були наші, наші! А тепер їх у нас немає…

Безлад припинився з приходом Нени. Пан Дарлінґ ненавмисно зіткнувся з нянькою і тут же набрався її шерсті на свої нові штани. І не важливо навіть те, що штани були нові. Це були перші в його житті штани з шовковою стрічечкою по боках! Звісно, пані Дарлінґ тут же почистила їх щіткою, але чоловік знову затіяв балачку про те, яка помилка тримати собаку як няньку.

– Джордже, та Нена – просто скарб!

– Не сумніваюся. Тільки часом я відчуваю, що вона сприймає дітей, як цуциків.

– О ні, любий! Я впевнена, вона знає, що у них є душа.

– Дуже дивно, – зауважив пан Дарлінґ у задумі. – Дуже дивно.

Це був той випадок, коли його дружина відчувала, що має розказати чоловікові про таємничого гостя. Спочатку він кепкував над цієї історією, але відразу ж спохмурнів, коли дружина показала йому тінь.

– Вона мені нікого знайомого не нагадує, – сказав він, ретельно все розглядаючи. – Але це вказує на якогось негідника. Пригадую, що ми саме про це дискутували, – зронив пан Дарлінґ, – коли Нена увійшла з ліками для Майкла. Більше ти ніколи не принесеш пляшечку з ліками в зубах, Нено, і це лише моя вина.

Він був, без сумніву, мужньою людиною, та немає жодних сумнівів у тому, що він повівся доволі нерозумно з тими ліками. Якщо у пана Дарлінґа і були якісь слабкості, то одна з них полягала в тому, що йому здавалося, ніби все життя він дуже хоробро приймав ліки. Тому, коли Майкл почав відштовхувати ложку з мікстурою, яку пропонувала Нена, то пан Дарлінґ докоряв:

– Будь чоловіком, Майкле.

– Не хочу, не хочу! – вередував Майкл.

Пані Дарлінґ вийшла з кімнати за шоколадкою для сина, та пану Дарлінґу це здалося пустощами.

– Мамо, ти не повинна балувати його, – крикнув чоловік їй услід. – Майкле, коли я був у твоєму віці, то приймав ліки без нарікання. Я казав: «Дякую, любі батьки, що дали мені мікстуру, щоб усе було гаразд».

Він справді вірив, що все саме так і було, і Венді також у це вірила. Тому вона сказала, щоб підбадьорити Майкла:

– Ті ліки, які ти іноді приймаєш, татку, також гидкі, еге ж?

– Набагато гидкіші за те, що п’є Майкл, – хоробро сказав пан Дарлінґ. – Я б їх прийняв зараз, щоб показати приклад Майклу. Та тільки пляшечка кудись загубилася.

Але вона не зовсім загубилася. Просто якоїсь ночі чоловік дістався горішньої частини шафи і сховав її там. Він і не здогадувався, що чесна Ліза знайшла пляшечку і повернула її на полицю над умивальником.

– А я знаю, де ліки, татку! – вигукнула Венді, котра завжди була готова прислужитися. – Я принесу їх.

І помчала ще до того, як він встиг її зупинити. Настрій пана Дарлінґа моментально зіпсувався.

– Джоне, – сказав він тремтячим голосом, – це дуже пекельна гидота! Густа, липка, від якої аж нудить.

– Це скоро закінчиться, татку, – підбадьорив його Джон, коли з’явилася Венді, тримаючи в руці склянку. В ній були ліки.

– Я зробила це швидко, наскільки змогла, – похвалилася вона.

– Ти була дивовижно швидкою, – зауважив пан Дарлінґ із мстивою ввічливістю, на яку дівчинка зовсім не заслуговувала. – Тільки Майкл перший, – додав чоловік завзято.

– Перший татко, – наполягав Майкл, підозріливий від природи.

– Я можу занедужати, – сказав пан Дарлінґ із погрозою в голосі.

– Давай, татку, – прохав Джон.

– Припни язика, Джоне, – відрубав батько.

Венді трохи здивувалася:

– Я думала, що тобі ковтати їх було легко, татку.

– Не в цьому річ, – пояснив чоловік. – Справа в тому, що у моїй склянці більше, ніж у ложці Майкла. – Його горде серце мало не вистрибувало з грудей. – Це несправедливо. Я міг би випити одним духом, але так не годиться.

– Тату, я чекаю, – нагадав Майкл холодно.

– Легко сказати: «Я чекаю». Я також чекаю.

– Татку, ти що, боягуз?

– Ти сам боягуз.

– Я нічого не боюся.

– Й я нічого не боюся.

– Тоді пий.

– Сам пий.

Венді спала на гадку чудова ідея:

– Чому б вам не зробити це одночасно.

– Гаразд, – погодився пан Дарлінґ. – Ти готовий, Майкле?

Венді полічила: раз, два, три, Майкл проковтнув мікстуру, а пан Дарлінґ сховав свою за спину.

Тут почулося волання обуреного Майкла.

– Ох, татку! – прошепотіла Венді з докором.

– Що ти маєш на увазі цим «татку», – зажадав пояснень пан Дарлінґ. – І годі репетувати, Майкле. Я хотів випити, але схибив.

Це було жахливо, як усі троє дивилися на чоловіка, так, ніби вони зовсім не поважали його.

– Дивіться сюди, – сказав він благально, як тільки Нена вийшла у ванну. – Я просто подумав про гарненький жарт. Виллю свої ліки в миску Нени, і вона буде пити їх, думаючи, що це молоко!

Рідина була кольору молока, але діти не зрозуміли сенсу гумору свого батька, і тому дивилися на нього з докором, коли чоловік виливав ліки в мисочку Нени.

– Як дотепно, – сказав він із сумнівом, та вони не посміли викрити його, коли пані Дарлінґ і Нена повернулися.

– Нена – гарний песик, – сказав він улесливо. – Я налив трішечки молочка в твою миску, Нено.

Собака махнула хвостом, підбігла до тих ліків і почала хлебтати. Потім вона глянула на пана Дарлінґа з докором, зовсім не сердито. І показала господареві велику червону сльозу, на вигляд якої нам стає так шкода благородних собак, а потім сховалася в своїй буді.

Пану Дарлінґу було жахливо соромно за самого себе, але він не бажав здаватися.

У неприємній тиші пані Дарлінґ понюхала мисочку.

– О, Джордже, – сказала вона, – та це ж твої ліки!

– Дуже добре, – сказав чоловік із гіркотою. – Немає жодного шансу розсмішити когось у цьому будинку.

Венді й далі гладила Нену.

– Гаразд, – кричав він. – Розпещуй її! А мене ніхто не приголубив. Та де там! Я ж лише годувальник, навіщо мене голубити – навіщо, навіщо, навіщо?

– Джордже, – благала пані Дарлінґ, – тихіше. Слуги можуть почути.

У них була лише Ліза, яку вона називала «слугами».

– Ну й нехай, – погодився чоловік необачно. – Клич сюди хоч весь світ. Але я не дозволю цій собаці панувати в нашій дитячій більше ні на мить.

Діти заридали, Нена намагалася з ним помиритися, але чоловік відігнав собаку від себе. Він знову відчув себе справжнім чоловіком.

– У двір, у двір, – кричав він. – Твоє місце – на подвір’ї, і там я посаджу тебе на ланцюг.

– Джордже, Джордже, – шепотіла пані Дарлінґ, – згадай, що я тобі розповідала про того хлопчика.

На жаль, він нічого не хотів слухати. Бо був переповнений намірами нарешті всім показати, хто вдома господар. Коли він наказав Нені вилізти з буди, та не послухалася. Тоді чоловік поманив її солоденькими словами, і коли собака вилізла, схопив її і поволік геть із дитячої. Він жахливо соромився того, що коїть, але все одно не відступав. Це все було через його занадто лагідну вдачу, яка жадала, щоб його поважали. Прив’язавши песика на задньому дворі, нещасний батько повернувся і сів у коридорі, зі сльозами на очах.