Крилата смерть

© Є. М. Тарнавський, переклад українською, 2019

© Д. О. Чмуж, художнє оформлення, 2019

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

Маленька скляна плящинка

– Лягти в дрейф, там щось є з підвітряного боку, – наказав невисокий дебелий чоловік, якого звали Вільям Джонс.

Він був капітаном невеликого кетботу^[1], в якому він сам і купка людей пливли морем тієї миті, коли, власне, й починається наша історія.

– Таки є, сер, – підтвердив Джон Таверз, і корабель кинув якір.

Капітан Джонс простягнув руку до предмета, який, як він тут же з’ясував, був скляною пляшкою.

– Та це лише пляшка з-під рому, яку кинули за облавок із корабля, що плив кудись, – сказав він, але все ж із цікавості витягнув її.

Атож, це була пляшка з-під рому, і він уже намірявся кинути її назад, коли помітив клаптик паперу всередині. Відтак витягнув його і прочитав:

«1 січня 1864 року

Моє ім’я Джон Джонс, і зараз, коли пишу цього листа, мій корабель стрімко занурюється на дно разом із скарбом на облавку. Я перебуваю в місці, зазначеному на доданій мапі».

Капітан Джонс перевернув аркуш. На іншому боці була мапа, на краю якої були написані такі слова:

«Пунктирні лінії означають курс, яким ми йшли».

– Таверзе, – збуджено вигукнув капітан Джонс. – Прочитайте це.

Таверз зробив те, що йому звеліли.

– Гадаю, нам варто туди піти, – зауважив капітан Джонс. – Як гадаєш?

– Як скажете, – відповів Таверз.

– Ми зафрахтуємо шхуну сьогодні ж, – заявив капітан.

– Гаразд, – погодився Таверз.

Вони орендували корабель і вирушили, керовані пунктирною лінією мапи. За чотири тижні вони досягли вказаного місця. Водолази пірнули на дно та випірнули із залізною пляшкою. У ній вони знайшли шматок брунатного паперу з кількома рядками, які важко було розрізнити:

«3 грудня 1880 року

Любі шукачі скарбів, прошу мені дарувати за неоковирний жарт, яким я кпив із вас, але вам піде на користь нічого не отримати за свій безглуздий вчинок».

– Дуже добре, – сказав капітан Джонс. – Читай далі.

«Однак я компенсую ваші витрати на дорогу до того місця, де ви знайшли вашу пляшку, і назад. Гадаю, що це буде приблизно 25 тисяч доларів, і ви знайдете їх у залізній скриньці. Я знаю, де ви знайшли пляшку, тому що це я поклав її разом із залізною скринькою, а потім знайшов гарне місце, де сховав другу пляшку. Сподіваюся, що покладені гроші компенсують ваші витрати. На цьому закінчую.

Анонім».

– Я хотів би проломити йому макітру, – зронив капітан Джонс. – Нумо пірни й витягни ті 25 тисяч.

За хвилину пірнальник повернувся із залізною скринькою під пахвою. У ній знайшли ті 25 тисяч. Вони відшкодували їхні витрати, але не думаю, що вони іще колись вирушать у загадкове місце, вказане таємничою пляшкою.

Звір у печері

Крижане передчуття, що настирливо кружляє у моїй скутій, але ще здатній опиратися свідомості, перейшло у впевненість. Я був сам, остаточно і безнадійно сам-один у лабіринті широкої пащі Мамонтової печери. Тупцяючи на місці, я оглядав простір напруженим поглядом, але ніде мені не відкрився знак, який вказав би шлях до порятунку. Не бачити мені більше благословенного світла дня, не пестити поглядом милі пагорби та долини прекрасного світу, що залишився десь далеко, мою свідомість не могла більше плекати навіть тінь надії. Вона покинула мене. Однак життя долучило мене до касти філософів, і я відчув неабияке задоволення від безпристрасності своєї поведінки: хоча мені доводилося читати про неприборкану лють, в яку впадають нещасні, котрі опинилися в такій ситуації, я не відчував нічого навіть близького до такого стану і залишався тією ж мірою незворушним, якою усвідомлював повну втрату орієнтації.

Думка про те, що я, мабуть, вийшов за межі, відведені для прогулянок, ні на хвилину не позбавила мене холодного серця. «Якщо смерть чекає на мене, – міркував я, – то ця жахлива, проте велична печера, ставши моїм гробівцем, прийме мене так само привітно, як і кладовище». І це міркування відгукнулося в мені хвилею спокою, а не розпачу.

Я був упевнений: попереду на мене чекає остання ознака приреченості – голод. Я знав, що долею багатьох, чий шлях я повторював, було безглуздя, але я відчував, що мене чекав інший кінець. Мені не було кого звинувачувати у своєму лихові, адже без відома гіда я покинув слухняні шеренги шанувальників пам’яток і вже більше години блукав заповідними переходами. Але тепер чітко второпав, що мені не знайти у павутині лабіринту шлях, яким я відійшов від своїх супутників.

Світло від ліхтарика бліднуло; наближалася мить, коли непроглядна пітьма земної пащеки мала охопити мене. Усередині непевного кола світла, що тануло, я заціпеніло малював собі точну картину наближення своєї смерті. Мені спало на думку почуте повідомлення про колонії хворих на туберкульоз, які оселилися у цьому велетенському гроті, сподіваючись повернути собі здоров’я в цілющому кліматі підземного світу з його постійною температурою, чистим повітрям, вічним спокоєм, але знайшли лише смерть, і їх виявили закляклими у дивних і жахливих позах. Сумне видовище деформованих останків я бачив разом із рештою групи і тепер мізкував, якими химерними каліцтвами позначиться довге перебування у величезній і мовчазній печері на такому здоровому та дужому чоловікові, як я. «Що ж, – зловісно сказав я собі, – якщо голод не обірве моє життя занадто квапливо, мені випаде рідкісна нагода кардинально вплинути на загадку».

Промінчики світла звело останньою судомою, і їх поглинула темрява. Я вирішив випробувати всі можливості для порятунку, не нехтуючи навіть найхимернішими; тому зібрав усю міць своїх легенів у марній надії привернути увагу провідника серією глухих волань. Та, лементуючи, у глибині душі я ще сподівався, що вони не досягнуть мети, і мій голос, гучний, відбитий нескінченними зламами чорного лабіринту, що поглинув мене, увіллється лише в мої вушні раковини.

Проте я нашорошив вуха, коли раптом мені здалося, що я вловлюю кроки, які наближаються і м’яко втискаються у кам’яну підлогу печери. Невже звільнення прийшло так хутко? Невже всупереч моєму жаскому передчуттю провідник помітив мою злочинну відсутність і рушив моїми слідами, щоб знайти мене у заплутаному королівстві вапняку? Ці запитання осяяли мене наростаючими радощами, і я був готовий знову зарепетувати, щоб наблизити хвилину порятунку, аж раптом моє захоплення змінилося жахом. Мій слух, завжди чуйний, а тепер іще більше загострений цілковитою тишею печери, доніс до заціпенілої свідомості впевненість, що ці кроки не схожі на кроки людини. У похмурій нерухомості підземелля хода провідника відгукнулася б виразним гострим дріботінням. А звук цих кроків був м’який, по-котячому скрадливий. Прислухавшись, я розрізнив у ході чотири такти замість двох.

Я більше не сумнівався, що своїми зойками розбудив якогось дикого звіра, можливо, пуму, що випадково заблукала в печері. «Імовірно, – міркував я, – Всевишній погрожує мені не голодом, а іншою, швидкою та милосерднішою смертю?»

Інстинкт самозбереження, який ще теплів у мені, ворухнувся в моїх грудях, і хоча зла сила, що насувалася, несла позбавлення від повільного жорстокого кінця, я вирішив розлучатися з життям лише найвищою ціною. Як не дивно, але щодо прибульця я не відчував нічого, окрім ворожості. Оцінивши ситуацію, я зачаївся, сподіваючись, що загадковий звір, не чуючи ні звуку, втратить орієнтацію, як це сталося зі мною, й омине мене. Однак моїм надіям не судилося збутися; нелюдська хода неухильно насувалася, мабуть, звір відчув мій запах, що заполонив неторканий простір печери.

Я озирнувся вусібіч у пошуках зброї, яка захистила б мене від нападу невидимого у страшній пітьмі печери ворога. Мені вдалося намацати найбільший камінь із тих, що валялися всюди, і я вчепився в нього обома руками, готуючись до відсічі та змирившись із неминучістю. Тим часом шурхотіння, від якого волосся ставало дибки, чулося вже зовсім близько. Втім, звички чудовиська були дивними. Прислухаючись до його ходи, я не сумнівався, що рухається тварина, яка переміщається з характерним перебором між задніми та передніми лапами. Однак упродовж кількох коротких і нерегулярних інтервалів мені здавалося, що я розрізняю ходу двоногої істоти. Я ламав собі мізки над тим, що за тварина суне на мене. «Вочевидь, – думав я, – нещасна істота заплатила за свою цікавість, яка штовхнула її досліджувати вхід до похмурого гроту, довічним ув’язненням в нескінченних нішах і проходах. Їй довелося харчуватися незрячими рибинами, кажанами і пацюками і, либонь, рибкою, що трапляється в розливах Зеленої річки, якимось незбагненним чином сполученої з водами печери».

Я заповнював своє похмуре вчування роздумами про те, як викручує перебування в печері фізичну конституцію живих створінь, викликаючи в пам’яті огидний зовнішній вигляд померлих тут сухотних: адже місцева традиція пов’язувала каліцтва саме з тривалим підземним життям. Раптом мене осінило: навіть якщо мені вдасться зіткнутися із супротивником, я ніколи так і не побачу, який він має вигляд, оскільки мій ліхтарик уже давно згас, а сірників я з собою не прихопив. Мій мозок був напружений до краю. Засмучена уява висмикувала з темряви, що оточувала мене і дедалі з більшою силою тиснула на мене, жаскі та лячні силуети. Ближче, іще ближче – жахливі кроки лунали зовсім поруч. Здавалося, що мій пронизливий зойк рвався назовні, але, навіть якби я і наважився верескнути, навряд чи мій голос послухався б мене. Я скам’янів від жаху. Я не був упевнений, що моя права рука впорається з каменюкою, коли настане мить жбурнути її в чудовисько, що насувалося. Рівномірний відголос кроків чувся поруч, тепер уже справді поруч. Я розрізняв важке сапання звіра і, незважаючи на шок, усе ж тямив, що почвара придибала здалеку і втомилася. Несподівано відьмацькі чари розвіялися. Моя права рука, несхибно керована слухом, викинула щосили гострий шматок вапняку, який вона стискала, в бік темного простору, звідки линули дихання та шелест, і дивним чином каменюка відразу ж досягла мети: я почув, як хтось відскочив і завмер.

Пристосувавшись, я жбурнув іще один камінь, і цього разу удар перевершив усі мої сподівання; радість заполонила мене, бо я почув, як істота звалилася всією своєю вагою і залишилася скутою та нерухомою. Охоплений неабияким захватом, я притулився до стіни. До мене долинало дихання – важкі вдихи і видихи, і я раптом усвідомив, що у мене під рукою більше немає нічого, що могло б поранити звіра. Я більше не відчував колишнього бажання з’ясувати, ким є цей хтось. Зрештою, щось близьке до безпричинного забобонного страху огорнуло мене, я не наважувався підібратися до тіла, водночас я більше не думав про нову атаку, боячись остаточно занапастити іще жевріюче життя. Замість цього я чкурнув із усією швидкістю, на яку тільки був іще здатен, у тому напрямку, звідки прийшов. Раптом я вловив звук, скоріше навіть регулярну послідовність звуків. За мить вона розпалася на гострі металеві дробинки. Геть сумніви. Це був провідник. І тоді я заволав, я заверещав, залементував, навіть завив від захвату, позаяк зауважив у склепінчастому прольоті примарний мерехтливий відблиск, який, наскільки я зрозумів, не міг бути нічим іншим, як відбитою світлом ліхтарика тінню. Я мчав назустріч відблиску і раптом, не встигнувши збагнути, як це сталося, розтягнувся біля ніг провідника. Пригорнувшись до його черевиків, я відкинув свою хвалену стриманість і, плутаючись у словах, белькотів приголомшеному слухачеві свою страшну оповідку, перемішану з потоком пишномовних виявів вдячності. Поступово я відчув, що розум повертається до мене. Провідник зауважив мою відсутність, аж коли група опинилася біля виходу з печери, й, інтуїтивно обравши слушний напрямок, пірнув у лабіринт проходів, що починалися у тому місці, де він востаннє балакав зі мною; йому вдалося знайти мене після чотирьох годин пошуків.

Слухаючи розповідь провідника, я, підбадьорений світлом і тим, що більше вже не сам, став мізкувати про дивну істоту, поранену мною, яка, прихована мороком, лежала за два кроки від нас. Мною опанувала спокуса розірвати промінчиком світла завісу таємниці, що приховувала вигляд моєї жертви. Почуття ліктя підігріло мою мужність, і я зробив кілька кроків у бік арени мого випробування. Незабаром ми виявили щось перекинуте, біле, біліше навіть за вапняк, що випромінює білизну. Просуваючись із усією обережністю, ми, немов у єдиному пориві, зойкнули від подиву: знахідка ніяк не відповідала жодному мислимому уявленню про монстрів. Перед нами лежала велетенська людиноподібна мавпа, що відбилася, мабуть, від мандрівного звіринцю. Її вовна була білосніжною, вибіленою, певна річ, чорнильною чорнотою підземних палаців і на диво тонкою. Рідка на тілі, вона розкішною копицею вкривала голову та спадала на плечі. Риси обличчя цієї зваленої істоти були приховані від нас. Її кінцівки були дивно розкинуті, втім, у них чаїлася розгадка зміни ходи, на яку я звернув увагу раніше: вочевидь, тварина пересувалася, використовуючи то всі чотири, то лише дві опори. Довгі, по-щурячому гострі кігті нависали над подушечками пальців. Кінцівки не виглядали чіпкими, анатомічний факт, який пояснює проживання в печері, як і бездоганна, майже містична білизна, про яку я вже згадував. Істота була безхвостою.

Дихання слабшало, і провідник узявся за пістолет, аби вколошкати звіра, але той несподівано видав звук, який змусив опустити зброю. Важко описати природу цього звуку. Він не був схожий на лемент мавп, його неприродність могла пояснюватися лише впливом безмежної та могильної тиші, потривоженої тепер відблисками світла, втраченого дивною істотою відтоді, як вона заглибилася в печеру. Звук, що завмирав, глибокий і тремтячий, не укладався в жодну з відомих мені класифікацій. Несподівано ледь вловний спазм пробіг її тілом. Передні кінцівки сіпнулися, задні зсудомило. Конвульсія підкинула білосніжне тіло й обернула до нас обличчя чудовиська. Жах, що застиг в його очах, вразив мене і на якусь мить паралізував мою увагу. Чорні, пекучо-вугільні очі жахливо контрастували з білизною тіла. Як у будь-яких бранців печери, його очі, позбавлені райдужної оболонки, глибоко запалися. Придивившись уважніше, я звернув увагу на не дуже розвинені щелепи та незвичну для приматів гладкість обличчя без слідів щетини. Лінії носа були швидше правильними. Немов заворожені, ми не могли відвести погляду від моторошного видовища. Тонкі губи розтулилися, випустивши вже тінь звуку, після чого істота упокоїлася назавжди.

Провідник учепився в лацкани мого плаща, і його затрясло так сильно, що ліхтарик шалено затремтів і на стінах затанцювали химерні тіні. Випроставшись, я стояв нерухомо, не відводячи очей від істоти. Страх минув, поступившись місцем подиву, співчуттю та побожному трепету; бо звуки, які видала жертва, поцілена мною і простягнута перед нами на камінні, відкрили істину, що студила кров. Той, кого я вбив, дивний мешканець моторошного підземелля, був, принаймні колись давно, людиною.

Алхімік

На вершині гори, набряклі схили якої біля підніжжя стовбурчаться волохатим лісом, нахабно розкинувши вузлуваті дерева, вінцем на ложі трав стоїть замок моїх пращурів. Зі століття в століття визвірилися зубці стін, що тримають у шорах сувору, порепану зморшками місцевість, прийнявши під своє заступництво гордовитий замок, який змагається давністю, судячи з величного силуету, із замшілими мурами. Стародавні вежі, овіяні вихором поколінь, у численних виразках, залишених міцною отрутою часу, що діє повільно, але, напевно, в епоху феодалізму славилися по всій Франції, наводячи жах на одних і захоплюючи інших. Бійниці й укриття бачили баронів, графів і навіть королів, готових битися до останнього, й ніколи відлуння кроків завойовників не лунало у просторих замкових залах.

Однак з тієї героїчної пори все змінилося. Бідність, що лише трохи відрізнялася від крайньої нужди, і гординя, яка не дозволила спадкоємцям осквернити своє славетне ім’я гендлярськими аферами, прирекли на погибель колись незайману пишноту володінь. Тож тутешні мури осіли, здичавіла буйна рослинність парку, пересохлий рів був наповнений багном, пощербилися внутрішні дворики, похилилися башточки, покривилася підлога, зникла оздоба, а побляклі гобелени доповнювали сумну повість про збіднілу розкіш. З роками одна з головних веж завалилася, потім настала черга й інших. Чотириверха колись фортеця стала одноверхою, а місце могутнього лорда зайняв його зубожілий нащадок.

Тут, в одному з просторих і похмурих приміщень замку, мешкав я, Антуан, останній із приреченого графського роду С., який уперше побачив світ дев’яносто років тому. Ці стіни, як і схили гори, позначені темними похмурими хащами, балками та гротами, були свідками перших років мого безрадісного життя. Своїх батьків я не знав. Мій батько загинув, коли мав тридцять два роки. Це сталося за місяць до мого народження: його вбила каменюка, що зірвалася з напівзруйнованого парапету. Моя мати померла під час пологів, тому я опинився під опікою слуги, чоловіка дуже гідного і з кебетами в голові. Якщо мене не зраджує пам’ять, його звали П’єром. Я був єдиною дитиною. Самотність, яка оточила мене відразу ж після народження, лише міцніла завдяки діям мого вихователя, котрий усіляко припиняв будь-яке спілкування із селянськими дітьми, чиї родини мешкали всюди на рівнині, яка розкинулася біля підніжжя гори. У ті часи П’єр пояснював свою заборону тим, що синові шляхетського роду негоже приятелювати з плебеями. Тепер я знаю, що справжня причина ховалася в іншому: він хотів уберегти мої вуха від вигадок про фатум, який із покоління в покоління переслідував мій рід. Ці історії, щедро прикрашені, заповнювали дозвілля орендарів, котрі сиділи вечорами перед розпаленим комином.

Самотній, покинутий напризволяще, я гаяв роки свого дитинства, година за годиною вивчаючи старовинні фоліанти, якими рясніла похмура бібліотека замку, безцільно тиняючись або одержимо розганяючи віковічну пилюку в фантастичному лісі, що прикривав наготу гори біля її підошви. Ймовірно, таке гаяння часу і стало причиною того, що тінь меланхолії досить рано полонила мій розум. Студії та дослідження навівали спогади про похмуру таїну дикої природи і завжди мали для мене особливу принаду.

Вченість не була моїм шляхом: навіть ті крихти знань, які мені вдавалося виловити, пригнічували мене. Очевидна нехіть мого старого вихователя заглиблюватися в історію моїх пращурів по батьківській лінії загострювала той жах, який пронизував кожну згадку про обійстя і мимоволі передався мені. На виході з дитинства я зумів зліпити докупи недоладні уривки фраз, що злітали з неслухняного язика старого базіки і мали стосунок до якихось обставин, що з роками перетворилися для мене з дивних на клопітно-болісні. Рано прокинулися в мені лихі передчуття, пробуджені обставинами, які супроводжували смерть моїх предків, графів із роду С. Спершу я пояснював собі їхню передчасну кончину природними факторами, вважаючи, що походжу з родини, в якій чоловіки просто довго не живуть, проте з віком став замислюватися про нечіткі старечі оповідки, в яких мова часто заходила про прокляття, що зі століття в століття відмірюють носіям графського титулу термін життя лише у тридцять два роки завдовжки. Коли мені минув двадцять один рік, старий П’єр вручив мені рукописну книгу, яка переходила, за його словами, упродовж багатьох поколінь від батька до сина з тим, аби кожен новий власник продовжив літопис роду. Книга містила вражаючі записи, і їхнє уважне вивчення анітрохи не розвіяло мої похмурі передчуття. У той час віра в усе містичне пустила глибоке коріння в моїй душі, і я був не в змозі вигнати її та поставитися до неймовірної оповідки, яку я всотував рядок за рядком, як до ганебної вигадки.

Рукопис переніс мене в минуле, у тринадцяте століття, коли замок, в якому я народився і виріс, був грізною та неприступною твердинею. Саме в ті часи з’явився в наших володіннях один чоловік, дуже примітний, хоча й низького стану, в якому йому поступалися лише селяни. Його звали Мішель, утім, його більше знали як Мові, тобто Злий, позаяк про нього йшов лихий поголос. Він виснажував себе пошуками філософського каменя й еліксиру молодості і мав славу адепта чорної магії й алхімії. У Мішеля Злого був син, його звали Шарль. Юнак так само добре розумівся на окультних науках, як і його батько, тому його всі називали Ле Сорсі, тобто Чаклун. Порядні люди цуралися цієї пари, підозрюючи, що батько і син практикують нечестиві ритуали. Подейкували, що Мішель живцем спалив свою дружину, принісши її в жертву дияволу, що саме він та його син винні у зникненні селянських дітей, що почастішали останнім часом. Пітьму, що огортала цих людей, прорізав лише один спокутний промінчик: жахливий старигань несамовито любив свого сина, і той відповідав йому почуттям, що набагато перевершувало звичну синівську відданість.

Тієї ночі в замку на горі запанувала тривога. Зник юний Ґодфрі, син Генріха, графа С. Кілька людей на чолі з ошалілим батьком, прочісуючи місцевість у пошуках юного графа, увірвалися до хижі, в якій жили чаклуни, і застали там старого Мішеля Злого, коли той клопотався біля велетенського казана, в якому кипіло якесь вариво. Не усвідомлюючи своїх дій від шаленства та відчаю, граф накинувся на старого, і нещасна жертва загинула в його смертоносних обіймах. Тим часом слуги виявили молодого Ґодфрі у далеких порожніх покоях замку, але радісна звістка прийшла занадто пізно, щоб зупинити безглузду розправу. Коли граф зі своїми людьми покинув скромне житло алхіміка і вирушив у зворотний шлях, за деревами маячив силует Шарля Чаклуна. Гомін збуджених слуг доніс до нього звістку про те, що сталося, і на перший погляд могло здатися, що він безпристрасно поставився до долі, яка спіткала його батька. Повільно насуваючись на графа, Шарль монотонним і тому особливо страшним голосом промовив прокляття, яке з тієї миті невідступно переслідувало по п’ятах представників роду графа С.

– Жоден нащадок убивці не досягне віку, що перевершує твій, – промовив він, відстрибнув у бік темного лісу і швидким рухом вихопив із складок своєї одежі склянку з безбарвною рідиною.

Шарль хлюпнув цією рідиною в обличчя вбивці та зник за чорнильними лаштунками ночі. Граф віддав Богові душу на місці, його поховали наступного дня. Відтоді, коли він з’явився на світ, і до його смерті минуло трохи більше тридцяти двох років. Марно селяни, розбившись на групи, прочісували ліс і землі, що прилягали до гори: чаклун, закатрупивши графа, безслідно зник.

Час і табу, накладене на згадку про ту страшну ніч, стерли прокляття з пам’яті родини графа. Коли Ґодфрі, мимовільний винуватець трагедії та спадкоємець графського титулу, загинув від стріли під час полювання у тридцять два роки, ніхто не пов’язав його загибель із фатумом, який перейшов на нього від батька. Але коли за багато років Роберта, молодого графа, який мав просто богатирське здоров’я, знайшли бездиханним в околицях замку, селяни стали тихцем патякати, що смерть знайшла їхнього пана незабаром після того, як він зустрів свою тридцять другу весну. Людовік, син Роберта, досягнувши фатального віку, потонув у фортечному рові; скорботний список поповнювався покоління за поколінням – Генріхи, Роберти, Антуани, Армани – життєрадісні, котрі ні разу не згрішили, прощалися із життям, ледь коли їм виповнювалося стільки років, скільки було їхньому далекому пращуру, коли той скоїв убивство.

Закінчивши читання, я збагнув, що5 мене чекає у не такому й віддаленому майбутньому, щонайбільше за одинадцять років, а можливо, й раніше. Життя, що не мало колись у моїх очах великої цінності, з кожним днем ставало мені все милішим, і загадковий світ чорної магії дедалі глибше затягував мене у свої тенета. Я жив відлюдником і не відчував потягу до науки як такої; відкинувши сучасність заради середньовіччя, я, неначе старигань Мішель та юнак Шарль, пітнів, намагаючись оволодіти таїною демонології й алхімії. Мій досвід зростав, але я все ще був далекий від того, щоб осягнути те дивне прокляття, що звалилося на мій рід. Інколи я відкидав свій містицизм і, кидаючись в інші крайнощі, намагався пояснити смерть моїх предків цілком приземленою причиною банальної розправи, яку розпочав Шарль Чаклун, а продовжили його нащадки. Переконавшись після довгих розшуків, що рід алхіміка не мав продовження, я повернувся до своїх студій, прагнучи знайти закляття, яке здатне було б звільнити мою родину від непосильного тягаря прокляття. В одному рішенні я був непохитний: залишитися парубком. Я міркував, що з моєю смертю підрубане родове дерево поховає прокляття під собою.

Я готувався зустріти своє тридцятиріччя, коли Всевишній забрав до себе П’єра. У повній самоті я поховав старого слугу у внутрішньому дворику, де той любив бувати. Зрештою, я перестав перейматися думкою про те, що я єдина жива істота, котра живе в фортеці, бо зжився з почуттям покинутості, яке притупило марний бунт проти наближення вироку, і майже змирився з тим, що маю розділити долю своїх пращурів. Я гаяв час, досліджуючи закинуті зали та вежі старого замку, куди раніше мене не пускав юнацький страх; проникав у закутки, які, за словами старого П’єра, не чули людських кроків уже понад чотириста років. Усюди я натикався на дивні предмети, що вселяли забобони. Я розглядав меблі, вкриті пилом століть, що обсипався потертю під зубами вогкості, яка давно запанувала в кімнатах. Небувала дивовижна павутина обплутувала всі предмети; велетенські кажани ляскали моторошними оголеними крилами у безмежному мороці.

Настала мить, коли я повів дуже ретельний облік кожному дню, що минув, і кожній годині, що згинула. Я був засуджений, і термін виконання вироку наближався з кожним рухом маятника годинника, що прикрашав бібліотеку. Мить, від згадки про яку я упродовж стількох років завмирав від туги, була невідворотна. Прокляття виривало моїх предків з життя незадовго до того, як вони досягали віку, в якому загинув граф Генріх, і я щомиті чекав прибуття страшної пані з косою. Я не знав, у якій іпостасі вона постане переді мною, але вирішив, що їй не зустріти в моїй особі малодушно тремтливу жертву. З наростаючим завзяттям я продовжував обстежувати замок.

Подія, що визначила моє подальше життя, сталася під час однієї з вилазок у напівзруйноване крило замку, коли мені лишалося, за моїм передчуттям, менше тижня до фатальної години, що мала стерти навіть тінь надії на продовження мого земного буття й перетворити мене на ніщо. Добру частину ранку я присвятив напівзруйнованим сходам в одній із найдавніших і пошарпаніших часом веж замку. День застав мене за пошуками місця, звідки спуск провадив у приміщення, що слугувало у Середні віки, вочевидь, казематом, а потім його використовували для зберігання амуніції. У міру того, як я просувався просякнутим селітрою проходом, що починався на останньому щаблі, настил ставав усе менш пружним, і незабаром мерехтливе світло мого світильника впало на голу стіну, з якої сочилася вода. Позбавлений можливості рухатися далі, я вже було хотів повертати назад, аж тут мій погляд упав на непримітне віко з кільцем для люка, зробленого в підлозі. Мені довелося попітніти, перш ніж я зміг його підняти. З чорного провалля здіймався їдкий дим, від якого полум’я світильника закидалося із шипінням, дозволивши мені, проте, розгледіти слизькі та гладенькі кам’яні сходинки, що ховалися у глибочині.

Зануривши світильник у смердючу безодню, я зачекав, поки вогонь набере потуги, після чого став спускатися. Здолавши чимало сходинок, я опинився у вузькому кам’яному проході, прокладеному, наскільки я второпав, глибоко під землею, і довго крокував ним, перш ніж опинився перед масивними дубовими дверима, поїденими вогкістю і які чинили відчайдушний опір моїм спробам відімкнути їх. Знесилений, я вирушив назад, до сходів, але не встиг зробити й кількох кроків, як пережив враження, яке за своєю глибиною та хворобливістю не порівняти із жодним переживанням, яке можуть породити емоції або витвір розуму. В могильній тиші я раптом почув, як скриплять іржаві петлі важких дверей, що відчинялися за моєю спиною. Мені важко описати свої почуття на той момент. Я вважав, що старий замок давно спорожнів, й очевидна присутність людини або примари немов ножем різонула мене по серцю. Повагавшись, я обернувся на звук і, не вірячи собі, прикипів поглядом до почвари, що постала переді мною.

У проймі старовинних готичних дверей стояв чоловік у довгій чорній середньовічній хламиді й старовинному головному уборі. Його розкішне волосся та густа борода відливали чорнотою. Я ніколи не зустрічав людини з таким високим чолом, такими вузлуватими, схожими на клешні мертвотно-білими руками і такими глибоко запалими щоками, обрамленими суворими зморшками. Його кістляве, аскетичне до виснаження тіло дивно та потворно контрастувало з розкішшю одежі. Але найбільше мене вразили його очі – дві бездонні ями, що палали безрозсудною нелюдською люттю. Пильний погляд, спрямований на мене, був сповнений такої ненависті, що кров застигла в моїх жилах і я немов прикипів до підлоги.

Нарешті чоловік озвався, і його різкий голос, в якому звучала неприхована злість, важка і глуха, лише погіршив мій жах. Незнайомець одягав смисли в шати, скроєні за латинським взірцем, але мова, якою користувалися освічені люди в Середні віки, була мені не зовсім чужою, позаяк я засвоїв її завдяки старанному вивченню праць алхіміків. Він повів мову про родове прокляття, про те, що мені недовго лишилося жити; в усіх подробицях описав злочин, скоєний моїм предком, і, не приховуючи зловтіхи, перейшов до помсти Шарля Чаклуна. Я дізнався, що в ніч убивства Шарлю вдалося накивати п’ятами, але через багато років, дочекавшись, коли спадкоємцеві графа виповниться стільки повних років, скільки було його батькові тієї фатальної ночі, він повернувся, щоб пустити стрілу в його серце. Потай пролізши в замок, Шарль переховувався в тому ж занедбаному підземеллі, біля входу в який і стояв цей зловісний оповідач. Роберту минуло тридцять два роки, і тоді Шарль підстеріг його неподалік від замку і, силою змусивши проковтнути отруту, убив його в розквіті сил. Так продовжилася помста, передбачена у проклятті. Надавши мені можливість підібрати ключа до найбільшої загадки, яка полягає у тому, чому прокляття не вмерло разом із Шарлем Чаклуном, котрий рано чи пізно мав би упокоїтися в землі, мій співрозмовник пустився в розлогі міркування про алхімію та про досліди, яким присвячували увесь свій час батько та син, не утаївши й того, що Шарль мізкував над отриманням еліксиру, що дарує тому, хто його скуштує, вічне життя та нев’янучу молодість.