Сни в оселі відьми

Серія «Зарубіжні авторські зібрання» заснована у 2019 році

Howard Phillips Lovecraft

THE DREAMS IN THE WITCH HOUSE

Переклад з англійської Є. М. Тарнавського

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова

© Є. М. Тарнавський, переклад українською, 2019

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2019

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

Зелений Луг
(У співавторстві з Вінфред Джексон)

Передмова тлумачів

Обставини, за яких виявили подану нижче вельми незвичайну оповідку (або, швидше, безпосередній звіт про враження), мають такий винятковий характер, що нам видається необхідним викласти його якнайдетальніше. У середу ввечері (якщо бути точнішим, то десь о пів на дев’яту вечора), 27 серпня 1913 року, мешканці невеликого прибережного селища Потовонкет, що в американському штаті Мен, були налякані жахливо потужним громовим гуркотом, який супроводжував сліпучий спалах вогню. Ті з них, кому в той час довелося бути на березі, стали свідками падіння в океан розпеченої брили, що викинуло в небо велетенський стовп води та пари. У неділю троє місцевих рибалок – Джон Річмонд, Пітер Б. Карр і Саймон Кенфілд – зачепили сіті та витягли на берег неабиякий, вагою десь триста шістдесят фунтів, шматок якоїсь металевої породи, яка, за словами пана Кенфілда, понад усе на світі нагадувала вугільний шлак. Селяни, котрі збіглися повитріщатися на дивовижу, одностайно зійшлися на думці, що це була та сама комета, яка чотири дні тому звалилася їм мало не на голову з неба. Доктор Річмонд М. Джонс, місцевий науковець, охоче підтвердив аеролітичне або метеоритне походження цієї брили. Маючи намір відіслати взірець породи на експертизу до Бостона, доктор Джонс розколов метеорит і виявив у нього всередині вельми незвичайний на вигляд нотатник, на сторінках якого і містилася пропонована вашій увазі історія. Додамо, що цей записник досі перебуває у цього високоповажного вченого.

За своєю формою знахідка нічим не різнилася від пересічного нотатника обсягом у тридцять сторінок і розміром три на п’ять дюймів. Що ж стосується матеріалу, з якого вона була виготовлена, то він і досі залишається таємницею. Обкладинка записника зроблена з якоїсь темної щільної речовини, невідомої сучасній геології і яка не піддається жодним засобам механічного чи хімічного впливу. Те саме можна сказати і про її сторінки, додавши лише, що вони трохи світліші, ніж обкладинка, і, природно, набагато тонші. Ніхто з тих, кому довелося досліджувати загадковий нотатник, дотепер не може притомно пояснити, яким чином він переплетений. Ясно лише, що в палітурних роботах окремі сторінки намертво клеїли до корінця – у будь-якому разі відірвати їх від нього неможливо навіть за допомогою наймогутніших механізмів. Що ж до самого документа, то він написаний вишуканою давньогрецькою мовою! Фахівці-палеографи, котрі вивчали рукопис, заявили, що він писаний скорописом, характерним для другого століття до Р. Х. У самому тексті не передбачені якісь вказівки про точніший час його створення. З техніки письма також не вдалося витягти нічого гідного уваги – загалом вона нагадує сучасну грифельну дощечку та відповідне писало. У результаті неймовірних (і, на жаль, марних) зусиль, яких покійний професор Гарвардського університету Чемберз доклав до розгадки таємниці неземної речовини, текст на кількох останніх сторінках книги розплився до ступеня повної нечитабельності. Ця обставина виявилася тим прикрішою, що рукопис перед тим не встигли скопіювати. Хоч би там як, а вцілілий шматок манускрипту витлумачив на новогрецьку відомий палеограф Резерфорд і в такому вигляді вручив авторам цієї передмови.

Професор Массачусетського технологічного інституту Мейфілд, який досліджував взірці космічного приблуди, авторитетно підтвердив його метеоритну природу. Проти цієї думки різко виступив доктор фон Вінтерфельд із Гейдельберга (у 1918 році його інтернували як підозрілого представника ворожої нації). А от професор Колумбійського коледжу Бредлі не ризикнув зайняти якусь радикальну позицію у цій суперечці й заявив, що, зважаючи на наявність в ядрі боліда величезної кількості невідомих науці елементів, він би радив наразі утриматися від його класифікації.

Природа і зміст незвичайного записника, не кажучи вже про сам факт його присутності всередині метеорита, створюють таку складну й заплутану проблему, що так і не вдалося висунути жодного її більш-менш розумного пояснення. Збережений текст поданий тут настільки точно, наскільки це дозволяють можливості сучасної англійської мови. Залишається лише сподіватися, що котрийсь вдумливий читач знайде в ньому розгадку найбільшої таємниці, яку останнім часом пізнала наука.

Розповідь

Я перебував у повній самоті на досить вузькій смужці землі. По один бік від мене, там, де закінчувався прасований вітром килим зелені, виднілося море, на яскраво-блакитній і доволі неспокійній поверхні якого здіймалися сповнені солодкого дурману випари. Таким щільним і відчутним був цей серпанок, що я мимоволі засумнівався в існуванні межі між морем і небом. Тим більше що останнє було таким само яскраво-блакитним. По інший бік виднілася темна маса стародавнього, як саме море, лісу, що безмежно простягався в глиб материка. Під його величезними кронами, що неймовірно розрослися, панував вічний морок, а непроникний частокіл гігантських стовбурів був пофарбований у зловісний зелений колір, котрий якимось дивним чином гармоніював із зеленню вузької смужки трави, на якій я стояв. На певній відстані від мене чорний лісовий масив ніби випускав із себе рукави і підходив до самої води, так, що та частина берега, на якій я опинився, була швидше майданчиком, ніж смугою. Вічний наступ дерев був таким невблаганним, що, здавалося, їм не може завадити навіть море. У будь-якому разі я чітко розгледів кілька стовбурів, що стирчали безпосередньо у воді.

Навколо мене не було жодної живої істоти, навіть ознаки того, що, окрім мене, тут узагалі є якісь живі істоти. Усе, що було, – це море, ліс і небо, і все це тяглося у нескінченну далечінь, недоступну моїй уяві. На додачу до всього мій слух не міг уловити жодного звуку, орім глухого шурхоту лісу, що хитався під вітром, і плескоту океанських хвиль.

Раптом по всьому моєму тілу пробігло тремтіння: я не уявляв, яким чином потрапив сюди, не пам’ятав ні свого імені, ні всього того, що було з ним колись пов’язане, але чомусь був упевнений у тому, що неодмінно з’їду з глузду, варто мені почати хоча б смутно пригадувати речі, яких навчався, про які мріяв і до яких я так нестримно прагнув у якомусь іншому, тепер уже дуже далекому житті. Я згадував довгі нічні години, які витратив на милування небесними міріадами зірок, а з ними – і прокльони, які посилав безсмертним богам за те, що моя душа занадто міцно прив’язана до тіла і не може вільно ширяти у безкрайніх космічних глибинах. Я згадав свої нечестиві наслідування стародавніх ритуалів і пошуки нових таємниць, розкиданих по сторінках папірусів Демокрита^[1], але з відновленням пам’яті повернувся і колишній жах, бо я усвідомлював свою цілковиту та жахливу самоту. Самотність, водночас сповнену неясних, ледь відчутних передчуттів чогось такого, що я ніколи в житті не забажав би ні бачити, ні навіть передчувати. У скрипінні зелених гілок, що гойдалися під вітром, мені вчувалися невгамовна ненависть і сатанинська зловтіха. Іноді мені здавалося, що ці звуки – відповідні репліки у бесіді лісу з неймовірними тваринами, що населяють його і ховаються від моїх очей (але не від мого внутрішнього погляду) за лускатими зеленими стовбурами величезних дерев. Найгнітючішим моїм відчуттям було усвідомлення зловісної чужорідності мого оточення. Хоча я і бачив навколо себе цілком реальні об’єкти з цілком реальними іменами – дерева, трава, море і небо, – я був упевнений, що вони ставляться до мене аж ніяк не так, як ті дерева, трава, море та небо, що оточували мене у моєму колишньому і майже забутому житті. Не можу сказати, в чому полягала різниця, але вже одне те, що вона існувала, майже зводило мене з розуму.

А потім у тому ж місці, де щойно не було нічого, окрім океану, я побачив Зелений Луг. Він був відділений від мене широкою смужкою блакитної води, що вирувала і по якій прибували прикрашені запіненими гребенями хвилі, але, незважаючи на це, все ж здавався дуже близьким. Іноді я перелякано озирався на дерева, що громадилися у мене за спиною, але більшу частину часу мій погляд притягував до себе Зелений Луг.

Саме тієї миті, коли я пильно спостерігав за цим незвичайним шматком суходолу, я раптом уперше відчув рух землі під своїми ногами. Спершу по ній пробігло схвильоване тремтіння, що змусило мене подумати про навмисність усього, що відбувається, а потім ділянка берега, на якій я стояв, відокремилася і повільно попливла геть, буцімто її несла підводна течія нездоланної сили. Я скам’янів від безмірного жаху й подиву, спричиненого таким безпрецедентним явищем, і перебував у цьому стані доти, поки між моїм островом і темною масою дерев не зблиснула яскраво-блакитна смуга води. Потім, усе ще трохи очманілий, я сів на траву і знову взявся роздивлятися оточений сонячними променями Зелений Луг. Тим часом із лісом з гіпотетичними чудовиськами, що заселяли його, які залишилися тепер далеко за моєю спиною, відбувалися явні зміни, і вони не обіцяли мені нічого хорошого. Я знав про це, навіть не обертаючи до них голови, бо чим більше я перебував у цьому новому для мене світі, тим менше залежав від п’яти людських чуттів, які були мені колись єдиною опорою. Я знав, що лускаті стовбури випромінювали в моєму напрямку майже відчутні згустки ненависті, але це анітрохи мене не турбувало, бо мій маленький острівець устиг на той час відплисти вже далеко від берега.

Але не встиг я позбутися однієї небезпеки, як переді мною тут же постала інша. Невеликі шматочки ґрунту продовжували відколюватися від плавучого острівця, що ніс мене на своїй затишній зеленій спині, тож у будь-якому разі моя смерть була лише питанням часу. І навіть цієї миті, смутно усвідомлюючи, що смерті для мене більше не існує, я продовжував жадібно вдивлятися в Зелений Луг – цей майданчик втіленого спокою, що контрастував з безоднею жаху, яка оточувала мене.

Незабаром звідкілясь із неймовірної далечини до мене долинув гуркіт спадаючої води. Це був не якийсь там тривіальний водоспад, яких мені довелося набачитися в житті. Ні, цей звук могли б чути навіть напівлеґендарні скіфи, якби Середземне море раптом одним махом провалилося у жахливу підземну безодню! Мій острівець, що поступово розвалювався на шматки, прямував саме до такої безодні, але я, як і раніше, тримав себе в руках.

Далеко позад мене розгорталася якась жахлива трагедія. Обернувшись, якийсь час я споглядав на покинутий мною берег, і побачене змусило мене сіпнутися всім тілом. Високо в небі вишикувалися леґіони темних створінь, що клубочилися, неначе хмари. Вони зависли над деревами і, здавалося, збиралися із силами перед рішучою сутичкою з в’юнким зеленим гілляччям. Потім із моря здійнялися клуби щільної імли, які злилися зі своїми повітряними родичами і цілком приховали землю від моїх очей. Хоча на хвилях, що оточували мене з усіх боків, продовжувало весело вигравати сонце (невідоме мені сонце), над покинутим мною берегом, здавалося, вирувала демонічної сили гроза – такою спекотною була сутичка пекельних дерев та їхніх невидимих союзників із об’єднаними силами повітря й води. Коли ж туман розсіявся, переді мною виникли синє небо та таке ж синє море – і жодних слідів порослого лісом материка!

Раптом мою увагу прикував спів, що долинав із Зеленого Лугу. Я вже казав, що до того моменту не зустрів тут жодної ознаки життя. Однак тепер до мого слуху виразно долинали монотонні співи, походження і природа яких здалися мені страшенно знайомими. Хоча на такій відстані я не міг розрізнити жодного слова, ця пісня незбагненним чином пробудила у моїй голові стрункий ланцюжок асоціацій: я згадав про один пасаж, що викликав внутрішнє сіпання, який я колись прочитав у стародавньому єгипетському манускрипті і який у свою чергу був цитатою з первісного мероенського папірусу. У моєму мозку один за одним поставали рядки, які я не наважуюся повторити, рядки, що розповідають про такі давні часи і форми життя, що їх, мабуть, не пам’ятає навіть іще зовсім молода в ту пору Земля. Про часи, заселені розумними і живими створіннями, здатними спілкуватися, яких, проте, ані люди, ані їхні боги живими назвати не змогли б.

Дослухаючись до цих віддалених звуків, я раптом усвідомив іще одну цікавинку пейзажу, що оточував мене, яку раніше відзначала лише моя підсвідомість. Увесь час, поки Зелений Луг перебував у полі мого зору, я не міг розрізнити на ньому жодного конкретного об’єкта – він уявлявся мені швидше як однорідна яскрава маса зелені. Однак тепер мені стало ясно, що мій спрямований невідомим плином острівець неминуче пройде повз сам берег Зеленого Лугу, тож мені випаде нагода дізнатися більше як про його будову, так і про джерело безперервного співу. Я з нетерпінням чекав моменту, коли перед моїм поглядом постануть невидимі співаки, хоча моя цікавість і була частково затьмарена лихими передчуттями. Шматки ґрунту продовжували гучно відвалюватися від мого незвичайного плоту, але я не звертав на це ніякої уваги, бо знав, що не можу померти, навіть якщо обернеться в ніщо моє теперішнє тіло (або те, що я за нього приймаю), що все навколишнє, зокрема й такі поняття, як життя і смерть, – не більше ніж ілюзія. Не сумнівався в тому, що перейшов межу світу смертних і наділених тілами створінь і став вільною та відокремленою від нього істотою. Я нічого не знав про те, де опинився, за винятком хіба того, що це не було мені знаним за колишнім життям на планеті Земля. А тому мої відчуття (якщо не брати до уваги жаху, що тяжіє над усім) мало чим відрізнялися від вражень мандрівника, котрий безпристрасно споглядає краєвид, що відкрився йому на новому закруті дороги. Якось я навіть спіймав себе на згадці про покинутих мною людей і краї, а також про те, які дивні фрази мені доведеться підбирати для того, щоб розповісти їм про все побачене. Щоправда, водночас я чудово усвідомлював, що більше вже ніколи не повернуся назад.

На той час я вже пропливав через Зелений Луг, і голоси співців стали набагато чутнішими та виразнішими. Мені здалося дивним, що при моєму знанні багатьох світових мов я так і не зміг розібрати слів. Як і раніше, коли я чув їх із великої відстані, вони здалися мені болісно знайомими, але й тепер ці урочисті гімни вже не пробуджували всередині мене нічого, окрім смутного та моторошнуватого відчуття впізнавання. Либонь, я ще був зачарований і водночас наляканий незвичним звучанням голосів, яке мені не передати словами. Тепер я чітко розрізняв деякі деталі пейзажу, що виділялися із зелені, яка заполонила острів, укриті смарагдовим мохом скелі, кущі завбільшки з невеликі дерева і деякі менш помітні предмети, що дивним чином гойдалися і вібрували посеред чагарника. Спів, виконавців якого так нетерпляче очікував побачити, досяг піку гучності у ті миті, коли ці дивні предмети, здавалося, множилися й починали вібрувати з найбільшою амплітудою. І коли нарешті мій острівець підплив майже до самого берега, а гуркіт водоспаду майже заглушив багатоголосий спів, я побачив його джерело, побачив і в одну страхітливу мить пригадав усе. Не можу, не наважуюся писати про те, що побачив, бо там, на Зеленому Лузі, зберігалася огидна відповідь на всі запитання, що мордували мене колись, і ця відповідь, без сумніву, затьмарить розум будь-кому, хто пізнає істину, як це вже майже сталося зі мною… Тепер я знаю природу всього, що сталося зі мною, мною та деякими іншими, котрі також називали себе людьми, а потім пішли тим же шляхом! Я знаю наперед той цикл майбутнього, що нескінченно повторюється, з якого вже не вирватися ні мені, ні будь-кому… Я буду жити і відчувати вічно. І це незважаючи на те, що моя душа з останніх потуг волає до богів про милосердну смерть і забуття. Усе відкрите моєму погляду: там, за оглушливим водоспадом, лежить країна Стетелос, де люди народжуються вже із самого початку і навіки старими… А на Зеленому Лузі… Але я спробую послати вісточку через усі ці незліченні безодні жаху, що зачаївся…

(У цьому місці рукопис стає абсолютно нечитабельним.)

За бар’єром сну

А мені приснився такий чудовий сон!^[2]

Вільям Шекспір

Цікаво, чи замислюється більшість людей над могутньою силою снів і над природою темного світу, що породжує їх? Хоча переважна кількість нічних видінь є, можливо, всього лише блідим і химерним дзеркалом нашого денного життя, проти чого заперечував Фройд із його наївним символізмом, проте інколи зустрічаються випадки не від світу цього, які не можна пояснити звичними засобами. Їхній вплив, що хвилює і не залишає у спокої, дозволяє припустити, що ми ніби зазираємо у світ духів – світ, що не менш важливий, ніж наше фізичне буття, але відділений від нього нездоланним бар’єром. Зі свого досвіду знаю, що людина втрачає усвідомлення своєї земної суті й тимчасово переходить в інші, нематеріальні сфери, які різко відрізняються від усього відомого нам, але після пробудження зберігає про них лише розмиті спогади. За цими туманними й уривчастими свідченнями ми можемо багато про що здогадуватися, але нічого не вдасться довести. Можна припустити, що буття, матерія й енергія не є у снах постійними величинами, якими ми звикли їх вважати, так само простір і час значно відрізняються там від наших земних уявлень про них. Іноді мені здається, що саме життя там є справжнім, а наше суєтне існування на землі – явище вторинне або й навіть уявне.

Саме від таких роздумів мене, ще молодого тоді юнака, відволікли в один із зимових днів 1900–1901 років, коли до психіатричної клініки, в якій я працював, привезли чоловіка, чий випадок незабаром надзвичайно мене зацікавив. Із документів випливало, що його звали чи то Джо Слейтер, чи то Слаадер, на вигляд він був типовим жителем Катскілльських гір, тобто однією з тих дивних, відразливих на вигляд істот – нащадків старого землеробського клану, чия вимушена, майже трьохсотлітня ізоляція серед скель у безлюдній місцевості сприяла поступовому виродженню, на відміну від щасливіших одноплемінників, котрі обрали для поселення обжиті ділянки. Це своєрідне плем’я нагадує тих мешканців півдня, котрих презирливо називають «білим дрантям»: їм однаково незнайомі як закони, так і мораль, а їхній інтелектуальний рівень – найнижчий у країні.

Джо Слейтера доправили до лікарні четверо поліціянтів, котрі застерегли мене, що їхній підопічний дуже небезпечний, проте при першому огляді я не помітив у його поведінці нічого страшного. Хоча він був значно вищого зросту, ніж середній, і, здавалося, складався із самих м’язів, але сонна, вицвіла блакить його маленьких сльозавих очиць, рідка й неохайна світла борідка, що звисала клаптями, а також млява нижня губа справляли враження якоїсь особливої беззахисності недалекої людини. Скільки йому було років, не знав ніхто: там, де він жив, свідоцтв про народження не існувало, так само як і міцних родинних зв’язків, але, з огляду на лисину на голові та безнадійний стан зубів, головний лікар припустив, що йому років сорок.

Прочитавши медичні та судові звіти, ми дійшли певних висновків про недуги цього чоловіка: волоцюга та мисливець, він завжди здавався дещо дивакуватим навіть своїм темним родичам. Подовгу спав, а прокидаючись, часто розповідав про незрозумілі речі у такій дивній манері, що викликала страх навіть у серцях позбавлених фантазії одноплемінників. Незвичайною була не мова – свої марення він описував на примітивному місцевому діалекті, – а інтонації та відтінки мовлення, які виявляли таку таємничу міць, що байдужим не залишався ніхто. Сам він бував вражений і здивований не менше за слухачів, але вже за годину після пробудження все забував і знову впадав у тупу байдужість, властиву жителям цього гірського району.

Згодом напади ранкового шаленства у Слейтера почастішали, стаючи дедалі несамовитішими, поки нарешті не трапилася – приблизно за місяць до його появи в лікарні – та моторошна трагедія, яка й спричинила його арешт. Якось близько полудня, прокинувшись із глибокого сну, в який він пірнув після добрячої пиятики, що почалася годині о п’ятій попереднього дня, Слейтер видав такий несамовитий зойк, що сусіди прибігли до його хижі, а насправді брудного хліва, в якому він жив зі своїми рідними, такими ж жалюгідними людцями, як і він сам. Чолов’яга вибіг із хатини просто на сніг, підняв руки і намагався підстрибнути якнайвище, при цьому волаючи, що йому треба «в більшу, іще більшу хату, в якій виблискують стіни, підлога, стеля і звідкілясь гримить музика». Двоє міцних чоловіків намагалися втримати його, але той люто видирався з незрозумілою силою маніяка і продовжував лементувати, що йому будь-що-будь треба знайти й убити «цю штуковину, яка виблискує, трясеться і регоче». Зваливши незабаром одного з чоловіків несподіваним ударом, він накинувся на другого в якомусь кровожерливому, демонічному екстазі, нестямно волаючи, що «дострибне до неба, спаливши на своєму шляху все, що стане на заваді».

Рідні й сусіди у паніці розбіглися, а коли найвідважніші повернулися, Слейтера вже не було й на снігу темніло щось аморфне, що іще годину тому було живою людиною.

Ніхто з горян не наважився переслідувати вбивцю, можливо сподіваючись, що той замерзне в горах. Але кілька днів по тому, також уранці, вони почули зойки, що долинали з віддаленої розщелини, і второпали, що втікачеві таки вдалося вижити. Отже, треба було самим розправитися з лиходієм. Тут же спорядили озброєний загін, який передав незабаром свої повноваження (важко сказати, як вони собі їх уявляли) правоохоронцям, котрих випадково зустріли у цих місцях, а ті, натрапивши на загін і дізнавшись, у чому річ, приєдналися до пошуків.

На третій день Слейтера виявили непритомного в дуплі дерева і відвезли до найближчої в’язниці, де, щойно він прийшов до тями, чоловіка обстежили психіатри з Олбані. Їм арештант усе пояснив надзвичайно просто. Одного разу, добряче хильнувши, він заснув іще до сутінків. Прокинувшись, побачив, що стоїть із закривавленими руками в снігу перед своїм будинком, а біля його ніг – понівечений труп Пітера Слейтера, його сусіда. Охоплений жахом, чоловік кинувся до лісу, не в змозі споглядати те, що могло бути справою його рук. Нічого іншого він, вочевидь, не пам’ятав, і навіть майстерно поставлені запитання фахівців не прояснили суті справи.

Ту ніч Слейтер провів спокійно і, прокинувшись, також нічим особливим себе не проявив, хоча вираз його обличчя дещо змінився. Доктору Бернарду, чиїм пацієнтом він став, здалося, що у світло-блакитних очах з’явився дивний блиск, а обвислі губи легко стиснулися, буцімто від якогось прийнятого рішення. Однак на запитання Слейтер відповідав із колишньою байдужістю жителя гір, повторюючи те саме, що й учора.

Перший напад хвороби стався в лікарні третього ранку. Спершу Слейтер кидався уві сні, а потім, прокинувшись, упав у такий сказ, що лише зусиллями чотирьох санітарів удалося вдягти на нього гамівну сорочку. Психіатри, чию цікавість посилили захопливі при всій своїй суперечливості та непослідовності розповіді рідних і сусідів хворого, дружно взялися слухати. Упродовж чверті години Слейтер робив відчайдушні спроби звільнитися і бурмотів на своєму примітивному діалекті щось про зелені, повні світла будівлі, про величезні простори, дивну музику, примарні гори та долини. Але найбільше його займало щось таємниче і блискуче, що гойдалося і реготало, зловтішаючись над ним. Ця величезна й незрозуміла істота, здавалося, змушувала Слейтера болісно страждати, і його потаємним бажанням було здійснити кривавий акт відплати. За словами нещасного, він був готовий убити цю істоту, летіти крізь безодні простору, спалюючи все на своєму шляху. Слейтер повторив це багато разів, а потім раптом замовк. Вогонь божевілля згас у його очах, і ось він уже в тупому здивуванні лупає на лікарів, не тямлячи, чому зв’язаний. Доктор Бернард звільнив хворого від пут, і той провів на волі весь день, проте перед сном його все ж переконали вдягти гамівну сорочку. Слейтер визнав, що іноді трохи бешкетує, але ось чому саме, пояснити не міг.

Упродовж тижня у Слейтера було іще два напади, але вони підказали лікарям мало нового. Медики ламали голови над підґрунтям таких видінь: читати і писати їхній підопічний не вмів, казок і леґенд також, либонь, не знав. Звідки ж бралися ці фантастичні образи? Їхнє позалітературне походження видавала мова нещасного причинного, що залишалася в усіх випадках украй примітивною. У маренні він торочив про речі, яких не розумів і про які не міг до ладу розповісти; він переживав щось таке, про що ніколи раніше чути просто не міг. Лікарі незабаром зійшлися на тому, що причиною хвороби стали патологічні сни пацієнта, надзвичайно яскраві образи яких і після пробудження володіли розумом цієї жалюгідної істоти. Щоб дотриматись усіх необхідних формальностей, Слейтер постав перед судом за звинуваченням у вбивстві, його визнали неосудним, виправдали і відправили до лікарні, в якій я тоді займав скромну посаду інтерна.

Як я вже казав, мене завжди цікавило життя людини уві сні, звідси зрозуміле нетерпіння, з яким я приступив до огляду пацієнта, попередньо ознайомившись із усіма документами. Чоловік, здавалося, відчув мою симпатію і неприхований інтерес до нього, оцінив і ту м’якість, з якою я його розпитував. Надалі пацієнт не впізнавав мене під час нападів, коли я, затамувавши подих, слухав його хаотичні розповіді про космічні бачення, зате завжди впізнавав у спокійні періоди, сидячи біля заґратованого вікна за плетінням кошиків і, можливо, сумуючи за назавжди втраченим життям у горах. Рідні його не навідували, вони, мабуть, знайшли іншого главу сім’ї, як це заведено у відсталих гірських племен.

Поступово я дедалі захоплювався божевільним і фантастичним світом мрій Джо Слейтера. Сам він був вражаюче убогий в інтелектуальному й мовному розвитку, проте його сліпучі, грандіозні бачення, нехай навіть переказані незв’язною варварською говіркою, могли зародитися лише в особливій, вищій свідомості. Я часто питав себе: як могло статися, що нерозвинена уява дегенерата з Катскілльських гір могла викликати до життя картини, позначені іскрою генія? Як міг неотесаний бовдур відтворити ці блискучі світи, сповнені божественного сяйва і неосяжних просторів, про які Слейтер патякав у шаленому маренні? Я все більше схилявся до думки, що в цьому жалюгідному чоловічку, котрий улесливо витріщається на мене, таїться щось, що виходить за межі розуміння – як мого, так і моїх досвідчених, але наділених невибагливою уявою колег.

Від самого ж хворого я не міг дізнатися нічого певного. Мені вдалося лише з’ясувати, що у своєму напівсні Слейтер прошкує, а іноді й плаває у невідомих людям просторах – серед величезних блискучих долин, лугів, садів, міст і сяючих палаців. Там він уже не був напівдиким виродком, а яскравою та визначною особистістю, чиї дії сповнені гідності й величі. Його існування затьмарював лише якийсь смертельний ворог, що був не схожий на людину і мав хоча й видиму, але нематеріальну структуру. Саме тому Слейтер і називав його «штукенцією». Ця «штукенція» завдавала Слейтеру жахливих, сумнівної природи страждань, за які наш маніяк (якщо він таким був насправді) прагнув помститися.

З того, що розповідав Слейтер, я усвідомив, що він і «блискуча штукенція» мали рівну силу, що сам він уві сні також був «блискучою штукенцією» – словом, належав до тієї ж породи, що і його ворог. Цю гіпотезу підтверджували і часті згадки хворого про польоти крізь простір, коли він спалював на своєму шляху всі перепони. Ці бачення пацієнт одягав у нескладну, абсолютно неадекватну форму, і це дозволило мені виснувати, що у світі його снів, якщо він реально існував, спілкування відбувається без допомоги слів. Можливо, душа, супроводжуючи це убоге створіння в його снах, щосили намагалася передати йому щось таке, що не вимовлялося на його примітивній та обмеженій мові? І, можливо, я зустрівся з інтелектуальною еманацією, чию таємницю міг би розкрити, якби знайшов спосіб. Я не повідомляв свої думки старим лікарям: із віком люди стають скептиками й циніками, ледве приймаючи нове. Крім того, зовсім нещодавно головний лікар по-батьківськи застеріг мене: на його думку, я занадто багато працюю і потребую відпочинку.

Я завжди думав, що людська думка у своїй основі – потік атомів і молекул, який можна подати у вигляді або радіохвиль, або променевої енергії, так само як тепло, світло чи електрику. Ця ідея розвинулася у переконанні, що телепатію, або уявний зв’язок, можна здійснювати за допомогою відповідних приладів. Ще в коледжі я зібрав приймач і передавач, що нагадували громіздкі пристрої, які застосовували у бездротовому телеграфі, коли ще не існувало радіо. Зі своїм приятелем, також студентом, я провів низку дослідів, які ні до чого не призвели, після чого заховав ті прилади подалі разом із іншим навчальним мотлохом, пообіцявши собі колись повернутися до них знову.

Й ось тепер, охоплений жагою розгадати таємницю сну Джо Слейтера, я знайшов ці прилади й помучився з ними кілька днів, готуючи для випробувань. Привівши устаткування до ладу, я не втрачав жодної нагоди випробувати його. Щойно Слейтер скаженів, я тут же закріплював передавач на його голові, а приймач – на своїй і легко обертав ручку налаштування, намагаючись знайти ймовірно існуючу хвилю розумової енергії. Я насилу уявляв собі, в якій формі в разі успіху буде засвоювати цю енергію мій мозок, але не сумнівався, що зумію розпізнати та витлумачити її. Я робив ці експерименти, нікому не повідомляючи про них.

Це сталося 21 лютого 1901 року. Озираючись назад, я усвідомлюю фантастичність того, що трапилося, й іноді замислююся, чи не мав рацію доктор Фентон, який приписав мою розповідь грі хворої уяви. Пригадую, що він вислухав її співчутливо й терпляче, однак тут же дав мені заспокійливого і зробив усе, щоб уже наступного тижня я зміг піти у піврічну відпустку.

Тієї фатальної ночі я був украй збуджений і засмучений, адже стало ясно, що, незважаючи на чудовий догляд і лікування, Джо Слейтер помирає. Чи то йому бракувало його рідних гірських просторів, то чи ослаблий організм уже не міг давати собі раду бурям, що стрясли його мозок, але якими б не були справжні причини, вогник життя ледве жеврів у його змордованому тілі. Того дня він весь час дрімав, а з настанням темряви занурився у неспокійний сон.