Міжзоряний мандрівник

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

Розділ І

Ціле життя я мав якісь невиразні спогади про інші часи та інші місця. Я відчував, що в мені живе не одна, а кілька осіб. О, читачу мій, повір, що це відчуття є й у тебе. Позирни назад, у минуле, і ти згадаєш, що воно – частка досвіду твого дитинства. Ти ще тоді не визначився, не викристалізувався. Ти був ще пластичний: душа – мінливий плин, а свідомість і особистість – у процесі формування… так, формування і забування.

Ти багато позабував, читачу, але ці рядки невиразно нагадають тобі далекі туманні видива інших часів та інших країн, видива, до яких прикуті були твої дитячі очі. Тепер вони здаються тобі снами. Нехай це будуть сни, що тобі снились тоді, але звідки ж їхній зміст? У снах химерно переплітаються тільки знайомі нам речі. Зміст найдивовижніших снів наших – це зміст нашого досвіду. Дитиною, малою дитиною, ти падав уві сні з великої висоти, літав у повітрі, мов крилата істота; тебе переслідували якісь павуки та багатоногі болотяні плазуни; ти чув інші голоси, бачив інші обличчя, знайомі, як привиддя кошмарів, споглядав схід і захід сонця, зовсім відмінний від того, який тобі доводилося будь-коли бачити.

Оті дитячі сни – це ж і є хвилинні проблиски інших світів, інших життів, тих речей, що ти їх ніколи не бачив на світі, де ти тепер живеш.

А звідки ж вони? Ці інші життя?.. Ці інші світи?.. Можливо, коли ти прочитаєш те, що я маю написати, ти дістанеш відповідь на ці бентежні запитання, що я поставив тобі і що ти сам собі ставив, ще й не читавши цих рядків.

Вордсворт^[1] знав. Він не був ні ясновидець, ані пророк. Він був звичайнісінька людина, така, як ти, як і всяка інша. Те, що він знав, те знаєш і ти, і кожен знає. Тільки він дуже влучно визначив це в одному місці, що починається словами: «Не ясно явлене і не цілком забуте».

І справді, в’язниця покриває своєю тінню нас, новонароджених істот, і надто швидко ми все забуваємо. А все-таки із самого малку ми пам’ятаємо інші часи й інші місця. Ще безпорадними немовлятами, спроможними тільки сидіти на руках або рачкувати на підлозі, ми вві сні літали в повітрі. Ми терпіли муки кошмарних снів, жахаючись чогось темного й страшного. Щойно на світ народившись, ми ще не маємо жодного досвіду, а проте вже знаємо страх; ми народилися з ним, з пам’яттю про нього, а пам’ять – це досвід.

Щодо мене самого, то ще в тому ніжному віці, коли я самим лише криком виявляв, що хочу їсти чи спати, – навіть тоді я вже знав, що я – міжзоряний мандрівник. Мої уста ще не вміли вимовити слова «король», а я напевне знав, що був колись королевичем, добре пам’ятав, що був і рабом, і сином раба, і носив на шиї залізного нашийника.

Навіть більше. У три, чотири, п’ять років я ще не був «я». Я ще тільки формувався, мінливий дух ще не застиг у тій формі, що склалася з мого власного тіла, часу й місця. Усе те, чим я був протягом багатьох тисяч життів, що вирувало в мені та гальмувало процес формування, силкуючись утілитися в мене й стати мною.

Нісенітниця, правда? Проте пам’ятай, читачу, що з тобою я сподіваюся полинути в далекі простори й далекі часи, – пам’ятай, що я багато про це думав, що кривавими ночами, серед поту й мороку, які роками огортали мене, я був на самоті зі своїми іншими «я», бачив їх і розмовляв із ними. Я пройшов крізь пекло всіх своїх існувань, щоб принести тобі знання, щоб поділитися ним із тобою, коли ти затишної години читатимеш ці мої друковані сторінки.

Отже, вертаюсь до того, що я вже сказав. У три, чотири, п’ять років я був ще не «я». Я тільки ставав ним, застигаючи у формі свого тіла, і могутнє, невитравне минуле обробляло ту суміш, з якої я кристалізувався, і визначало форму, якої я мав набути.

Коли я вночі кричав зі страху перед тим, чого ще не знав і не міг знати, то це кричав не мій голос. Так само й тоді, коли я по-дитячому гнівався, сміявся й любив. Інші голоси кричали в моєму голосі, голоси чоловіків та жінок, що жили колись, голоси незчисленних привидів моїх предків. До мого гнівного крику домішувався рев звірів, ще давніших, ніж гори, а в моєму дитячому несамовитому голосі, в моїй шаленій люті відгуком лунали дикі й безглузді крики потвор, що жили за первісних часів, раніше за Адама, раніше за геологічні епохи.

Ось я й виказав свою таємницю! Сліпа лють! Вона мене загубила в теперішньому житті. Через неї за кілька тижнів мене виведуть із цієї камери, на високий хиткий поміст, прикрашений добре всуканим мотузом. Там мене повісять за шию, і я висітиму, аж доки визівну дух. Сліпа лють завжди губила мене в усіх моїх попередніх існуваннях. Це страшна, фатальна спадщина ще від первісних слизуватих істот прадавнього світу.

Проте час уже мені відрекомендуватися вам. Насамперед я не дурень і не божевільний. Я хочу, щоб ви це знали, бо не повірите тому, що я наміряюся вам оповісти. Я – Дерел Стендінг. Дехто з вас, прочитавши ці рядки, відразу згадає мене. Але більшість мене не знає, і я повинен пояснити їм, хто я такий. Вісім років тому я був професором агрономії в сільськогосподарському коледжі Каліфорнійського університету.

Вісім років тому маленьке сонне університетське містечко Берклі було приголомшене вбивством професора Гескела в одній з лабораторій гірничого факультету. Убивцею був Дерел Стендінг.

Оце ж я й є той самий Дерел Стендінг. Мене спіймано на гарячому. Не буду розводитись тепер, хто винен, а хто ні. Це справа особиста. Річ у тім, що в нападі сліпої жахливої люті, що віками прокляттям тяжіла над моїм життям, я вбив свого колегу – професора Гескела. Суд установив, що це зробив я, і я беззастережно погодився з вироком.

Ні, мене не засудили до шибениці. Мене скарали на довічне ув’язнення. Тоді я мав тридцять шість років, а тепер мені сорок чотири. Ці проміжні вісім років я пробув у в’язниці штату Каліфорнія в Сан-Квентіні. З них п’ять років я просидів у цілковитій темряві. Тут це називають самотинним ув’язненням, а ті, хто його спізнав, кажуть, що це смерть за життя. Проте упродовж п’яти років перебування в могилі я зумів досягти такої волі, якої мало хто скуштував. Найсамітніший із в’язнів, я підкорив собі не лише весь світ – я підкорив також і час. Вони замурували мене на якихось там нікчемних кілька років і, самі того не знаючи, дали мені простір віків. Завдяки Еду Морелові я цілі п’ять років блукав між зоряними просторами. Але про Еда Морела буде осібна мова. Я про нього оповім згодом. Мені треба так багато всього оповісти, що я не знаю навіть, із чого почати.

Отже, почну спочатку. Народився я в штаті Міннесота. Моя мати була дочкою емігранта-шведа. Її ім’я – Гільда Тунесон. Батько, Чонсі Стендінг, походив із давнього американського роду. Він знав свій рід, починаючи з Альфреда Стендінга, законтрактованого наймита – чи раба, коли хочете, – якого вивезли з Англії на плантації Вірджінії ще перед тим, як молодий Вашінгтон мандрував по хащах Пенсільванії.

Син Альфреда Стендінга брав участь в американській Революції, а онук – у війні 1812 року^[2]. Відтоді не було жодної війни, до якої не мали б причетності Стендінги. Я, останній із них, що незабаром помру, не лишивши нащадків, бився простим солдатом на Філіппінах у нашій останній війні^[3]. Тоді, в найпишнішому розквіті своєї кар’єри, я відмовився від посади професора в університеті Небраски. Їй-богу, коли я відмовився від посади професора, мене призначали деканом сільськогосподарського коледжу. Мене, що мандрує серед зоряних просторів, кривавого заблуду, вічного Каїна, войовничого жерця давніх часів, мрійника-поета забутих віків, яких нема на сторінках історії, написаної людською рукою.

І ось я сиджу із закривавленими руками в камері смертників Фолсомської в’язниці та чекаю дня, визначеного механізмом держави, коли її слуги зіпхнуть мене туди, де, як вони охоче вірять, тільки морок і темрява, – темрява, якої вони так бояться; темрява, сповнена страшних примар; темрява, від якої вони, скиглячи й лементуючи, тікають до вівтарів богів, що їх за подобою людською створив їхній страх.

Ні, не бути мені вже ніколи деканом жодного сільськогосподарського коледжу. А я ж так добре знаю сільське господарство! Воно – мій фах. Мені здається, що я народився, ріс і вчився задля нього. Я опанував його досконало. Воно – мій геній. Я можу на око сказати, скільки відсотків жиру в молоці кожної корови, і бебкокський прилад підтвердить, що я не помилився. Мені досить лише глянути на ландшафт, не придивляючись до землі, щоб знати вартість і вади ґрунту. Мені не треба лакмусового паперу, щоб визначити, чи має він у собі кислоти, а чи луг. Ще раз кажу: щодо наукового ведення сільського господарства я не мав і не маю рівного. А проте держава, тобто сукупність усіх громадян, гадає, ніби всі мої знання можна загасити вічною темрявою. Ніби за допомогою звичайного мотуза, накинутого на шию, і раптового поштовху можна загасити ту мудрість, що призбирувалася в мені тисячоріччями й визріла ще задовго до того, як на ланах Трої кочівні пастухи почали пасти отари.

А кукурудза! Хто ще так знає кукурудзу, як я? Мої досліди у Вістарі збільшили річний врожай в округах Айови на півмільйона доларів. Це вже доконаний факт – чимало фермерів, що тепер їздять автомобілями, знають, кому вони цим завдячують. А та молодь, стрункі дівчата і ясночолі юнаки, які сидять над шкільними підручниками, – чи спадає їм на думку, що це я своїми дослідами на кукурудзі у Вістарі дав їм змогу здобувати середню освіту?

А фермерське господарство! Я знаю кожний марно зроблений рух, навіть не вивчаючи їх із кіноплівки, – однаково, чи то буде вся ферма, чи тільки робітник на фермі, чи план будови, чи розклад праці для фермерських робітників. Цій справі допомагають мої таблиці та книжки-порадники. І я впевнений, що в цю саму хвилину, перед тим як викурити на ніч останню люльку, сотні тисяч фермерів морщать чоло над розгорнутими сторінками моїх книжок. Проте мої знання настільки вищі за таблиці, що мені досить оком скинути на людину, аби визначити її нахили, здібності та показник затрати енергії.

Тепер я мушу скінчити цей перший розділ свого оповідання. Уже дев’ята година. У відділенні смертників це означає – гасити світло. Ось я чую кроки вартового, що тихо ступає гумовими підошвами. Він іде лаятися, що в мене й досі горить лампа. Наче лайка того, хто житиме далі, щось важить для засудженого на страту!

Розділ ІІ

Я – Дерел Стендінг. Незабаром мене виведуть звідси й повісять. Проте доти я ще встигну написати те, що хочу оповісти на цих сторінках про інші часи й інші місця.

Після присуду мене відправили до Сан-Квентінської в’язниці доживати решту днів мого «природного життя». Виявилося, що я невиправний. Невиправний – це жахлива людська істота, принаймні з погляду тюремної психології. Я став невиправний, бо ненавиджу марну витрату сили, а моя в’язниця, як і всі в’язниці у світі, була скандальним і образливим прикладом такої витрати. Мене призначили в джутову майстерню. Тут марнотратство праці доходило просто до злочину. Мене це дратувало, я не міг на таке дивитися байдуже. Бо й справді моїм фахом було усувати даремну витрату сили. Ще до того, як почали застосовувати пару й парові машини, щонайменше три тисячі років тому, мене гноїли у в’язниці стародавнього Вавілону, і повірте мені, я кажу вам щиру правду, – у тій в’язниці ми працювали на ручних верстатах далеко продуктивніше, аніж в’язні в майстернях Сан-Квентіну на парових машинах.

Мені була гидка ця злочинно марна витрата сил. Я обурювався. Намагався показати своїм тюремникам десятків зо два продуктивніших способів. Вони склали рапорт, і мене вкинули в карцер і позбавили світла та їжі. Вийшовши звідти, я спробував був пристосуватись до хаотичної й непродуктивної роботи в майстерні. Проте знов обурився. І знову – карцер та ще пекельна сорочка. Дурні тюремники глузували з мене, знущалися й били більше, ніж інших в’язнів. Їм якраз вистачало розуму збагнути, що я відрізняюся від них і не такий дурний, як вони.

Я витерпів два роки такого безглуздого переслідування. Який то жах бути зв’язаним і відданим на поталу щурам. Цими щурами були мої брутальні тюремники. Вони точили мій розум, гризли найтонші нерви мого тіла й моєї свідомості. Колись давно я відважно боровся, але в теперішньому моєму житті я вже не був вояком. Я був фермер, агроном, прив’язаний до своєї кафедри професор, раб лабораторії; я цікавився тільки ґрунтами та збільшенням їх продуктивності.

Я бився на Філіппінах, бо цього вимагала традиція: Стендінги повинні воювати. Проте в мене не виявилось відповідного хисту. Надто безглуздо було вганяти свинцеві кулі в тіла маленьких темношкірих людей. Кумедно було дивитись, як наука ганьбить свої здобутки та розум своїх винахідників задля такої мети.

Як я вже казав, тільки скоряючись традиції Стендінгів, я пішов на війну й переконався, що не здатен воювати. Переконалися й мої начальники, бо призначили мене писарем квартирмейстера. Отак цілу іспано-американську війну я провоював писарем коло столу.

Отже даремна витрата сил у майстернях доводила мене до сказу не як колишнього вояка, а саме як мислителя; за це й переслідували мене тюремники, за це й зарахували до невиправних. Мій розум працював, і мене карали за його працю. Моя невиправність мала такий розголос, що начальник в’язниці Есертен викликав мене до себе в канцелярію і почав умовляти. Я сказав йому:

– Це ж безглуздя, шановний начальнику, гадати, ніби ваші тюремники, ці щури-гнобителі, можуть вибити з мого мозку те, що для мене ясне й певне. Уся організація цієї в’язниці безглузда! Ви – політик. Ви вмієте плести політичні інтриги з гультяями, що сидять по сан-франциських шинках, та здобувати негідникам тепленькі місця, такі, як оце ви посіли. Та ви не годні сплести доброго джута. Ваші майстерні на п’ятдесят років відстали.

Чи варто переказувати цю тираду? Бо то справді була тільки тирада. Я показав йому, що він дурний, а він із цього переконався, що мене годі виправити.

Дайте собаці погане прізвисько, то… ви ж знаєте приказку. Отже, начальник в’язниці Есертен остаточно закріпив за мною назву невиправного. Не раз провини інших в’язнів звалювали на мене, і я приймав за них кару; мене кидано в карцер, на хліб і воду, або підвішувано за великі пальці так, щоб ногами я тільки ледь торкався підлоги, на довгі години, що видавались мені довшими, ніж кожне з колишніх моїх життів.

Розумні люди бувають жорстокі. А дурні люди – жорстокі до нестями. Усі тюремники: від начальника й до останнього наглядача – були тупі потвори. Послухайте, що вони зі мною зробили. У тюрмі був один в’язень-поет – справжній виродок із безвільним підборіддям і широким чолом. Він потрапив сюди за фальшування грошей. Він був боягуз! Донощик! Стукач! Трохи загострі слова, як на професора агрономії, але той професор навчиться ще й не таких слів, якщо замурувати його в тюрму на все життя!

Поета-фальшивника звати було Сесіль Вінвуд. Суджено його не вперше, але тому, що він скавучав, як нікчемне цуценя, останнього разу його засудили тільки на сім років. Добра поведінка могла скоротити йому й цей термін. Мене засудили на все життя. Проте цей плюгавий виродок, щоб вигадати собі кілька нікчемних років волі, домудрувався додати чималу частку вічності до мого й так довічного ув’язнення.

Я оповім по черзі, як розвивалися події, хоч сам лише згодом довідався про них. Цей Сесіль Вінвуд, щоб запобігти ласки старшого наглядача, а відтак і начальника тюрми, департаменту помилувань і самого губернатора Каліфорнії, вигадав, ніби в’язні задумали втечу. Тепер запам’ятайте собі три речі: 1) Сесіля Вінвуда ненавиділи його товариші-арештанти. Жоден із них не побився б з ним у заклад навіть на унцію тютюну у ловах блощиць, що було найулюбленішою розвагою серед в’язнів; 2) я був собакою з поганим прізвиськом; 3) для того, що Сесіль Вінвуд задумав, йому потрібні були собаки з поганими прізвиськами, довічно ув’язнені, запеклі й невиправні.

Проте довічно ув’язнені також його ненавиділи, і коли він прийшов до них зі своїм планом масової втечі з тюрми, вони зареготали йому в вічі й відвернулись, вилаявши його, бо знали, що він стукач. Та врешті-решт він таки пошив їх у дурні, цих сорок чоловік, найрозумніших і найхитріших з усіх в’язнів. Він приходив до них раз у раз, торочив про те, як багато може зробити, маючи довіру в канцелярії тюрми й дозвіл брати ліки з в’язничної аптеки.

– Доведи, – сказав йому горянин Біл Годж, прозваний Довгалем, довічно ув’язнений за пограбування поїзда. У в’язниці він палав одним бажанням, одною думкою – будь-що видертися звідси й убити свого співучасника за те, що той усю провину склав на нього.

Сесіль Вінвуд погодився. Він заявив, що тієї ночі, на яку буде призначена втеча, він зможе приспати вартових.

– Чого варте твоє базікання! – зауважив на це Довгаль Біл. – Нам треба доказів. Дай сю ніч снотворного котромусь із вартових. Хоч би й Барномові. Він – наволоч. Учора побив цього недоумкуватого китаягу, хоч і не був черговий. Він чергує сьогодні вночі. Дай йому снотворного, нехай його виженуть. А як тобі це вдасться, тоді поговоримо.

Усе це розповів мені Довгаль Біл згодом, коли ми сиділи в карцері. Сесіль Вінвуд не пристав на його вимогу, мовляв, йому потрібен час, щоб роздобути в аптеці снотворне. В’язні погодились чекати, і за тиждень він заявив, що все готове. Сорок загартованих людей, засуджених на довічне ув’язнення, стали дожидатися, коли Барном засне на чергуванні. І він справді заснув. У такому стані його застали й звільнили зі служби.

Певна річ, це переконало довічно ув’язнених. Залишилося ще привернути до себе старшого наглядача. Сесіль Вінвуд щодня доповідав йому, як іде підготовка до втечі, геть усе до найменших подробиць вигадуючи.

Старший наглядач також вимагав доказів, і Вінвуд подав їх. Докладно я дізнався про це тільки через рік, так повільно розкриваються таємниці тюремних інтриг.

Вінвуд заявив, ніби сорок чоловік, які цілком йому довіряють, готуючись до втечі, здобули у в’язниці таку силу, що підкуплені вартові вже доставляють їм автоматичні револьвери.

– Доведи! – мабуть, зажадав старший наглядач.

І поет-фальшивник довів! Тюремна пекарня працювала й уночі. Один в’язень, пекар із нічної зміни, був стукач, і Вінвуд знав про це.

– Цієї ночі, – сказав Вінвуд старшому наглядачеві, – Самерфейс принесе дванадцять автоматичних револьверів 44-го калібру, а як знову чергуватиме, то принесе набої. Револьвери він передасть мені в пекарні. У вас там є добрий шпиг – він завтра усе вам доповість.

Цей Самерфейс, наглядач, був родом селянин з округи Гамболт, дужий, добродушний простак, він був не від того, щоб чесно заробити який долар, потайки приносячи в’язням тютюн. Тієї ночі, повернувшись із Сан-Франціско, він приніс із собою п’ятнадцять фунтів добрячого тютюну. Він і раніше його приносив і завжди передавав Сесілю Вінвудові. Так і цього разу, нічого не підозрюючи, він передав йому в пекарні пакунок. У тому великому, загорнутому в папір пакунку був тільки невинний тютюн. Пекар-стукач із свого сховку бачив, як Вінвуд узяв той пакунок, і другого ранку доповів про це старшому наглядачеві.

Тим часом занадто жвава фантазія поета-фальшивника не знала стриму, і за цей його гріх я заплатив п’ятирічною ізоляцією та потрапив у самотинну камеру, де оце пишу. Тоді я ні про що не знав. Я нічогісінько не знав навіть про план масової втечі з в’язниці, що в нього Вінвуд утягнув сорок чоловік. Не тільки я, але й вони нічого не знали. Їм і на думку не спадало, що він провокує їх, а старший наглядач також не знав, що його обдурено. Найбезневинніший з усіх був Самерфейс. На своєму сумлінні він мав хіба лише те, що потайки приносив в’язням тютюн.

Проте вернімось до цієї безглуздої, небезпечної і мелодраматичної Вінвудової вигадки. Уранці, зустрівшись із старшим наглядачем, він тріумфував. Уява його зірвалася з припони.

– Ну що ж, – почав тюремник, – пакунок передано так, як ти сказав.

– І цього вистачило б, щоб висадити в повітря пів тюрми, – заявив Вінвуд.

– Чого вистачило б? – перепитав старший наглядач.

– Динаміту й детонаторів, – плів далі цей дурень. – Тридцять п’ять фунтів усього. Ваш шпиг бачив, як Самерфейс віддавав пакунок мені.

Тут старший наглядач, певно, мало не вмер на місці, і я цілком його розумію. Лишень подумати – тридцять п’ять фунтів динаміту в тюрмі!

Кажуть, що капітан Джемі – так прозвали старшого наглядача – сів і схопився руками за голову.

– Де ж той динаміт? – скрикнув він. – Мені його треба. Мерщій веди мене туди!

Сесіль Вінвуд побачив, що перебрав міри.

– Я сховав динаміт, – збрехав він. Йому нічого іншого й не залишалося робити. Бо то ж був тютюн у маленьких пачках, і він звичайним способом швидко розійшовся серед в’язнів.

– Дуже добре зробив, – сказав капітан Джемі, уже опанувавши себе. – Ходімо негайно до того сховку.

Та куди ж його йти, коли ніде ніякого динаміту не сховано? Він існував тільки в уяві негідника Вінвуда.

У великих тюрмах, таких як Сан-Квентін, завжди знайдеться чимало закутків, де що завгодно можна сховати. Вінвуд вів навмання капітана Джемі і, мабуть, гарячково шукав виходу.

Як потім капітан Джемі доповідав в’язничній управі і як свідчив сам Вінвуд, дорогою він сказав, що я допомагав йому ховати динаміт.

Я щойно вийшов із карцера, де пробув п’ять діб і з них вісімдесят годин у пекельній сорочці. Навіть мої тупоголові тюремники бачили, що я дуже знесилів і не можу працювати в майстерні. І ось мене, якому дали цілий день оклигувати від страшної кари, мене названо співучасником, що допомагав ховати тридцять п’ять фунтів вигаданої вибухівки!

Коли Вінвуд привів капітана Джемі на місце вигаданого сховку, там, звісно, нічого не знайшлося.

– Боже мій! Стендінг ошукав мене! – удавано вжахнувся Вінвуд. – Він витяг динаміт і переховав десь в інше місце.

У старшого наглядача вихопився вигук, трохи енергійніший, ніж «боже мій». Киплячи з люті, хоч зовні й спокійний, він привів Вінвуда до себе в канцелярію, замкнув двері й немилосердно налупцював. Про це довідалася тюремна управа. Проте вже згодом. А поки що Вінвуд, навіть коли його бито, не переставав клястися, що каже правду.

Що мав робити капітан Джемі? Він був певен, що тридцять п’ять фунтів динаміту заховано десь у тюрмі, що сорок найодчайдушніших довічно ув’язнених усе приготували до втечі. Він викликав Самерфейса на допит, і той запевняв, що в пакунку був самий тютюн. Проте Вінвуд знову поклявся, що то був динаміт, і йому повірили.

Саме тепер я з’являюся на кін або радше… сходжу з кону, бо мене позбавили і сонця, й денного світла і знову вкинули в карцер, до одиночної камери, де мене гноїли п’ять років без сонця і денного світла.

Я був спантеличений. Я тільки-но відбув кару і змордований лежав у звичайній камері, як мене раптом схопили та й знову вкинули до карцеру.

– Тепер хоч ми й не знаємо, де динаміт, та небезпеки нема, – сказав Вінвуд капітанові Джемі. – Стендінг єдина людина, що знає, де він, а з карцера він нікому не годен буде нічого переказати. В’язні готові до втечі. Ми можемо захопити їх на гарячому. Від мене залежить призначити час. Я скажу, що о другій годині ночі вся варта спатиме, а сам повідмикаю двері й пороздаю їм револьвери. І якщо о другій годині вночі ви не знайдете всіх сорок, яких я вам назвав, одягненими й готовими до втечі, то можете до кінця моєї кари тримати мене в одиночній камері. А коли Стендінг і всі сорок будуть міцно замкнені в карцері, то в нас буде доволі часу, щоб відшукати динаміт.

– Навіть якщо доведеться по цеглині розібрати всю в’язницю! – втішився капітан Джемі.

Усе це сталося шість років тому. Динаміту, звісно, не знайшли, хоч, шукаючи його, справді тисячу разів перетрусили всю в’язницю. Проте начальник в’язниці Есертен до останнього дня своєї служби вірив у його існування.

А капітан Джемі, що й досі там за старшого наглядача, і тепер ще впевнений, що динаміт десь заховано. Не далі як учора він приїздив із Сан-Квентіну до Фолсому і ще раз намагався вмовити мене, щоб я викрив таємний сховок. Я знаю, що він полегшено зітхне аж тільки тоді, коли мене повісять.