Смок Беллю. Смок і Шорті

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

⁂

СМОК БЕЛЛЮ

СМАК ВЕДМЕДИНИ

І

Спочатку він був Крістофер Беллю. Згодом, коли вчився в коледжі, він став Крістом Беллю. Пізніше, поміж богеми Сан-Франциска його назвали Кіт Беллю. І кінець кінцем ніхто не знав його під іншим ім’ям як Смок Беллю. Ця історія еволюції його імені є історія його власної еволюції. Нічого б цього не трапилося, якби він не мав матері, що безмежно його любила, і суворого, залізної вдачі дядька, та якби не одержав листа від Джілета Беламі.

– Допіру я переглянув число «Xвилі», – писав Джілет із Парижа. – Звичайно, О’Тарі пощастить із нею. Але дечого бракує.

Далі були подробиці щодо удосконалення новонародженого тижневика.

– Піди та побалакай із ним. Тільки так, ніби це ти сам від себе. Не треба, щоб він знав, що це моя думка. Бо як дізнається, то схоче, щоб я був його паризьким дописувачем. Але я не можу, бо одержую готівку за свою писанину в товстих журналах. Передусім не забудь зробити йому нагінку за того дурня, що веде відділ критики музики та мистецтва. До речі, Сан-Франциско мало завжди свою власну, своєрідну літературу. Проте не має її тепер… Скажи йому, хай мотнеться навкруги та знайде якогось писаку, що гнатиме йому жваві статті та поверне минулу славу і барви Сан-Франциска.

Кіт Беллю одвідав контору «Хвилі» і сумлінно виконав доручення. О’Тара уважно вислухав. О’Тара сперечався. О’Тара погодився. О’Тара нагнав дурня, що писав критику. Далі О’Тара взявся до Кіта, і з Кітом трапилося те, чого так боявся Джілет у далекому Парижі. Коли О’Тара домагався чого-небудь, ніхто із приятелів не міг одмовити йому. Він був такий приємно та непереможно настирливий. Не встиг Кіт Беллю вислизнути з контори, як зробився співвидавцем, погодився писати щотижня кілька стовпців критики, поки не знайдуть пристойного співробітника, та зобов’язався постачати щотижня частину десяти тисяч слів хроніки місцевого життя Сан-Франциско – і все це задурно.

– «Xвиля» ще не може платити, – пояснив О’Тара, одночасно додавши, що тільки одна людина в Сан-Франциско здатна писати, і що ця людина – Кіт Беллю.

– Який же я дурень! – бурмотів потім Кіт, сходячи вузькими східцями.

З цього почалася його панщина в О’Тари, що для нього він заповнював ненажерливі шпальти «Хвилі»

Тиждень у тиждень сидів він у конторі, витримував наскоки кредиторів, лаявся з друкарями та вигонив двадцять п’ять тисяч слів у всіх галузях щотижнево. Праця його не легшала. «Хвиля» мала надто великі претензії. Для неї потрібні були ілюстрації, а витрати на них були величезні. Ніколи не вистачало грошей, щоб заплатити Кітові Беллю. Через це саме й не було змоги оплатити збільшений штат співробітників.

– Ось що означає бути добрим хлопцем, – пробубонів одного дня Кіт.

– Дяка Богові за добрих хлопців, коли так! – зі слізьми на очах скрикнув О’Тара, стискуючи Кітові руку. – Ви врятували мене, Кіте! Ще трохи, друже, і вже буде легше.

– Ніколи не полегшає, – жалібно відповів Кіт. – Я добре бачу свою долю. Я буду тут завжди.

Трохи згодом йому здалося, що він знайшов спосіб визволитися. Одного разу, скориставшись із присутності О’Тари, він спіткнувся на стілець. Кілька хвилин пізніш він наскочив на ріжок конторки й тремтячими пальцями перекинув слоїк клею.

– Пізно лягли? – запитав О’Тара.

Кіт доторкнувся руками до очей і, раніш, ніж одповісти, злякано подивився навкруги.

– Ні, не те. Щось з очима. Вони, здається; відмовляються служити мені. Оце й усе.

Кілька днів він спотикався та налітав на конторські меблі, але серце О’Тари не пом’якшало.

– Знаєте, що я вам пораджу, Кіте? – сказав він одного дня. – Підіть ви до окуліста. Є тут такий лікар Гесдепл. Він дуже добрий спец. І це не буде вам нічого коштувати. Ми можемо заплатити йому оповістками. Я з ним побалакаю особисто.

І вірний своєму слову, він вирядив Кіта до окуліста.

– Нічого не діється вашим очам, – сказав лікар, після довгого огляду. – Справді, у вас чудові очі – одна пара на мільйон.

– Тільки не кажіть цього О’Тарі, – попрохав Кіт. – І дайте мені чорні окуляри.

Наслідком цього було те, що О’Тара почав співчувати йому і з запалом говорити про той час, коли «Хвиля» зіпнеться на власні ноги.

На щастя своє Кіт Беллю мав власні кошти. Хоч невеликі вони були у порівнянні з іншими, але ж їх вистачало на те, щоб належати до кількох клубів та утримувати студію в Латинському кварталі. Щоправда, з того часу, як він став спільником О’Тари, його витрати значно поменшали. Йому ніколи стало витрачати гроші. Він тепер ніколи не заглядав у студію, не частував місцевої богеми славетними гарячими вечерями. Проте він ніколи й не мав тепер грошей, бо «Xвиля» завжди забирала їх дочиста, висмоктуючи не тільки його мозок, але й кишеню. Були ілюстратори, які періодично відмовлялися ілюструвати, друкарі, які періодично відмовлялися друкувати, та конторські співробітники, які частенько відмовлялися виконувати свої обов’язки. У такому разі О’Тара тільки дивився на Кіта, а Кіт робив решту.

Коли пароплав «Екселсіор» прибув з Аляски і привіз новини про Клондайкські розсипи, що звели з глузду всю країну, Кіт зробив цілком легковажну пропозицію.

– Слухайте, О’Таро, – сказав він. – Це захоплення золотом буде зростати. Повернуться дні 49-го року. А що, як я чкурну туди, за матеріалом для «Хвилі»? Я сам покрию свої витрати.

О’Тара похитав головою.

– Не може контора обійтися без вас, Кіте. До речі, ще нема й години, як я бачив Джексона. Він позавтрому вирушає до Клондайку і згодився надсилати нам щотижня дописи та світлини. Я не пустив його, поки він не дав цієї обіцянки. А найкраще те, що це нам нічого не коштуватиме.

Того самого дня Кіт ще раз почув про Клондайк, коли забіг до клубу, і в одній із ніш книгозбірні здибався зі своїм дядьком.

– Здорові були, дядю! – привітався Кіт, кидаючися в шкіряне крісло та простягаючи ноги. – Призволяйтеся, коли хочете!

Він замовив коктейль, але дядько задовольнився слабим національним питвом – кларетом, який він завжди пив. Він глянув із гнівливим докором на коктейль та на обличчя свого небожа. Кіт побачив, що дядько збирається його картати.

– Мені лишається тільки хвилинка, – сповістив він похапливо. – Я збираюся до Кізу на виставку Елері, про яку мушу дати пів шпальти!

– Що з тобою? – запитав дядько. – Який ти блідий! Страхіття, та й годі!

Кіт у відповідь тільки застогнав.

– Я матиму приємність ховати тебе. Я це бачу.

Кіт сумно похитав головою.

– Тільки не на їжу гробакам. Дякую. Ліпше спаліть мене.

Джон Беллю походив зі старого, суворого та загартованого покоління, що об’їздило волами рідні рівнини ще в п’ятдесятих роках. І в ньому була ця сама витривалість та мужність, з дитинства ще зміцнена упокоренням нової країни.

– Ти не живеш, як слід, Кристофере. Мені соромно за тебе.

– Веселе життя, чи не так? – Кіт переривисто засміявся.

Старий чоловік знизнув плечима.

– Не печіть мене так очима, дядю. Я хотів би, щоб це було від веселого життя. Але це все відпадає. Я не маю часу.

– Що ж тоді?

– Праця над силу.

Джон Беллю різко та неймовірно засміявся.

– І чесна?

Він знов засміявся.

– Людина – це виріб свого оточення, – проголосив Кіт, показуючи на дядькову шклянку. – Ваша веселість рідка та гірка, як і ваше питво.

– Праця над силу, – глузував той. – Ти за життя своє ніколи й цента не заробив.

– Б’юсь об заклад, що заробив. Тільки я ніколи не отримував свого заробітку. Я заробляю п’ять сотень на тиждень саме тепер і працюю за чотирьох.

– Малюнки, що ніхто не хоче купувати, чи може ще якась нікчемна робота такого ж ґатунку. Умієш ти плавати?

– Так що, й умів.

– А сидіти на коні?

– І це доводилося!

Джон Беллю з огидою чмихнув.

– Я радий, що твій батько не дожив, щоб бачити тебе в усій славі твого занепаду, – сказав він. – Твій батько був, що не цаль, то справжній чоловік. Ти розумієш це? Чоловік, а не баба. Я гадаю, він вигнав би всі ці музичні та артистичні дурощі з тебе.

– О, це дні виродження, – зітхнув Кіт.

– Я міг би зрозуміти й терпіти ще, – люто наступав дядько, – якби тобі велося в цьому. Проте ти за життя своє ніколи й цента не заробив, ніколи не зробив хоч найменшої, чоловіка гідної роботи.

– Гравюри, малюнки, вахляри, – додав Кіт, протестуючи.

– Ти недолуга і ялозник. Які ти малюнки малював? Поганенькі акварелі та жахливі афіші! Їх ніколи не приймали на виставу навіть тут, у Сан-Франциско.

– Ви забули. Тут є мій малюнок, у залі цього самого клубу.

– Грубий кардан. Музика? Твоя дурна мати витрачала сотні на твоє навчання. Проте нічого путящого з тебе не вийшло. Ти ніколи навіть не заробив п’яти доларів, акомпануючи на концерті. Твої пісні? Безглузді дурниці, що їх ніколи не друкували, та й співають їх тільки поміж тої поганої богеми.

– Я надрукував одного разу книжку. Ті сонети, пригадуєте? – лагідно зауважив Кіт.

– Скільки це тобі коштувало?

– Лише дві сотні.

– Що ти ще зробив?

– Я ставив п’єсу в літньому театрі.

– Що ти отримав за неї?

– Славу.

– І ти умів плавати, і тобі доводилося їздити верхи! – Джон Беллю стукнув склянкою об стіл. – На що у світі ти здатний? Ти був добре розвинений фізично. Проте, навіть в університеті ти не грав у футбол. Ти не веслував на воді. Ти не…

– Я боксував та фехтував.

– Коли ти боксував востаннє?

– Не дуже давно. І мене визнали за доброго знавця. Тільки я був…

– Ну, кінчай!

– Невитриманий.

– Ти хочеш сказати, ледачий?

– Я б ніколи не вжив такого слова.

– Мій батько, сер, ваш дід, старий Ісаак Беллю убив кулаком чоловіка, коли йому було шістдесят дев’ять років.

– Чоловікові?

– Ні, дідові, безсоромний ти блазню! Але ти не уб’єш навіть москіта, коли тобі буде шістдесят дев’ять років.

– Часи змінилися, дядечку! Тепер за вбивство людей кидають до в’язниці.

– Твій батько проїхав верхи сто вісімдесят п’ять миль, не спавши в дорозі, та загнав троє коней.

– А якби він жив тепер, то міг би зробити всю цю подорож у Пульмані та ще й добре виспатись.

Старий задихався від безмежної люті, але здолів її та запитав:

– Скільки тобі років?

– Гадаю, що…

– Знаю. Двадцять сім. Ти закінчив коледж, маючи двадцять два. Ти мазав, та грав, та бив байдики п’ять років. Скажи перед Богом і людьми, яка з тебе користь? Коли я був у твоєму віці, я мав тільки одну пару білизни. Я гонив товар до Колузи. Я був міцний, як скеля, і міг спати на скелі. Живився я в’яленим м’ясом та ведмединою. Та й зараз фізично ти, рівняючи до мене, баба: важиш щось зі сто шістдесят п’ять фунтів. Я можу хоч зараз тебе побороти або збити з ніг кулаком.

– Не можна зробитися силачем, спорожнивши склянку коктейлю, – з жалем пробурмотів Кіт. – Хіба ви не бачите, дядю, що часи змінилися? До того ж я не маю справжнього виховання. Моя люба, дурна мати…

Джон Беллю сердито засовався.

– Так ви самі назвали її … Була занадто добра до мене. Тримала мене у ваті й таке інше. Якби я ще юнаком зробив, як ви, кілька таких подорожей, що зміцнюють енергію та мужність… Мене дивує, чому ви ніколи не закликали мене? Ви брали Гела та Роббі із собою в мандрівки до Оіери та Мехіки.

– Я гадав, що ти занадто Лорд Фаунтлеірой…

– Ваша провина, дядю, і моєї любої та дур… матері. Як я можу тепер бути витривалим? Я був тільки дитиною. Що мені лишалося, як не гравюри, малюнки та вахляри? Хіба я винний, що я ніколи не працював?

Старий подивився на свого небожа, не ховаючи відрази. У нього не ставало терпцю до цих теревень.

– Добре. Я знов збираюся їхати в одну з таких подорожей, що, як ти кажеш, зміцнюють мужність. А що, як я запропоную тобі поїхати зі мною?

– Трохи пізненько, мушу сказати. А куди ви їдете?

– Гел та Роберт збираються до Клондайку. Я хочу провести їх через Протоку до Озер, а тоді повернутися…

Він не докінчив, парубок стрибнув наперед та схопив його за руку.

– Визволителю мій!

Джон Беллю зараз же зробився обережним. Він не сподівався, що запросини буде прийнято.

– Ти ще обміркуй собі цю справу, – сказав він.

– Коли ви їдете?

– Це буде важка подорож! Ти нам заважатимеш!

– Та ні. Я працюватиму. Я навчився працювати з того часу, як потрапив до «Хвилі».

– Кожний мусить узяти з собою запас харчів на цілий рік. Там буде така метушня, що індіяни-носії не упораються з усім. Гел і Роберт переноситимуть своє начиння самі. Отож я їду, щоб допомогти їм. Якщо ти поїдеш, то робитимеш те саме.

– Випробуйте мене!

– Ти не зможеш носити кладь, – була відповідь.

– Коли ви їдете?

– Завтра.

– Тільки ви не робіть висновку, що це на мене вплинула ваша лекція про витривалість, – сказав Кіт на останок. – Мені хотілося вислизнути якось від цього О’Тари.

– Хто це О’Тара? Японець?

– Ні, він ірландець, погонич невільників і мій найліпший приятель. Видавець «Хвилі», власник та великий гнобитель. Усе, що він каже, виконується. Він навіть мертвого на ноги поставить.

Цього вечора Кіт написав О’Тарі: «Це тільки відпустка на кілька тижнів. Вам доведеться спіймати якогось писаку замість мене. Шкода, товаришу, але моє здоров’я вимагає цього. Коли я повернуся, то мотатимуся вдвічі більше.»

II

Кіт Беллю зійшов на берег у Дайї серед божевільної метушні збитого докупи люду, тисячного натовпу з тисячофунтовим вантажем. Цю безмірну силу речей та харчу вивантажували з пароплавів, нагортаючи на березі цілі гори. Звідси все це починало повільно текти в долину Дайї та через Чількут. Переносити все це треба було за двадцять вісім миль і тільки на людських спинах. Індіяни-носії збільшили платню за перенесення з восьми центів за фунт до сорока і, не зважаючи на це, вони були переобтяжені роботою. Можна було сподіватися, що не встигнуть перенести всієї клади, як западе зима.

Найслабшим з-поміж слабих на ноги був Кіт. Як і сотні інших, він мав при собі величезного пістоля, що почепив собі на поясі, з патронами. У цьому був також винний його дядько, що пам’ятав ще старі дні сваволі в цих місцях. Проте Кіт Беллю був романтиком. Його засліпила ця гонитва за золотом, що вабило далеким блискучим маревом, і на життя, що клекотіло навколо нього, він дивився очима артиста і не ставився до нього поважно. Як він казав на пароплаві, це ще не був його похорон. Він мав тільки відпустку і хотів «кинути оком» на все, а тоді повернутися.

Облишивши своїх на березі, де вони чекали вантажу, Кіт почвалав угору, де була стара торговельна комора. Він не бундючився та не вихилявся, йдучи, дарма, що так робили інші, що теж були озброєні пістолями. Стрункий, шість футів на зріст індіянин пройшов повз нього, несучи дуже важкий пакунок. Кіт пішов слідом за ним, захоплюючися дебелими литками індіянина і тим, як зграбно і легко він переступав під своїм тягарем. Індіянин скинув свій пакунок на ваги проти комори, і Кіт прилучився до гурту захоплених шукачів золота, що оточили індіянина. Пакунок важив сто двадцять фунтів. Це викликало навколо вигуки здивування. Кіт і собі дивувався та міркував, чи зміг би він хоч підняти таку вагу, а не те, що йти з нею.

– Йдете, товаришу, до озера Ліндерман із цим? – запитав він.

Індіянин, надимаючись від гордощів, пробубонів, що так.

– Скільки ви отримаєте за цей пакунок?

– П’ятдесят доларів.

Тут Кіт припинив розмову. Йому впала в очі молода жінка, що спинилася у дверях. Вона не мала на собі ні куцої спідниці, ні кольорового одягу, як ті жінки, що зійшли з пароплава, а була одягнена, як звичайно вдягаються жінки в дорогу. Що його вразило – це доцільність її присутності тут. Почуття, що вона якось пасує, належить до цього оточення. Над усе, вона ще була молода та гарна. Блискуча краса і ніжний колір її овального обличчя захопили його. І він дивився дуже довго, дивився доти, поки вона не відчула його погляду, і її темні очі з довгими віями глянули «на нього з байдужою цікавістю». Від його обличчя вони з виразною веселістю перейшли до величезного пістоля за поясом. Тоді вона знов глянула йому в обличчя, і в її очах промайнула весела зневага. Це дуже вразило його. Вона ж обернулася до чоловіка, який стояв біля неї, і показала на Кіта. Чоловік подивився на нього з такою самою веселою зневагою.

– Чечако, – сказала дівчина.

Чоловік, що скидався на мандрівного робітника у своїх дешевих широких штанях та благенькій вовняній куртці, засміявся, глумливо вишкіривши зуби, і Кіт зніяковів, сам не знаючи чому. «Проте однаково, вона надзвичайно гарна дівчина», – подумав він, коли вони обоє пішли. Він звернув, увагу на її ходу, і йому здалося, що він пізнав би її по ході й через тисячу років.

– Бачили ви цього чоловіка з дівчиною? – схвильовано спитав Кіта його сусід. – Ви знаєте, хто він?

Кіт похитав головою.

– Карібу Чарлі. Мені допіру його показали. Йому добре пощастило на Клондайку. Він здавна у цих краях. Був на Юконі з дванадцять років. Оце допіру з’явився тут.

– Що означає «чечако»? – запитав Кіт.

– Ви – чечако, я – чечако, – була відповідь.

– Можливо, я і чечако. Але ви повинні пояснити мені, що воно значить.

– Мазунчик.

Повертаючися до берега, Кіт на всі лади обмірковував цей вираз. Його схвилювало, що вона, цей ніжний зародок жінки, назвала його мазунчиком.

Ідучи поміж куп поклажі (у його уяві ще зберігся образ індіянина з превеличезним пакунком), Кіт схотів випробувати свою власну силу. Він вибрав мішок із борошном, що, як він знав, важив сто фунтів, став, розкарячивши ноги, біля нього, нахилився і спробував скинути його собі на плечі. Його перший висновок був, що сто фунтів реальна вага. Другий – що його спина не витримає. А третій – він вилаявся, коли після п’яти хвилин зусиль сам звалився на тягар, що його він даремно намагався підняти. Він обтер чоло і за купою мішків із харчами угледів Джона Беллю, що уважно стежив за ним з виразом глуму в очах.

– Боже! – проголосив цей апостол витривалості. – Яке охляле покоління вийшло з наших чересел! Коли мені було шістнадцять років, я жартома підіймав такі речі.

– Ви забули, дядю, – швидко зауважив Кіт, – що я не ріс на ведмедині.

– Я жартома підійматиму їх і в шістдесят років.

– Ви мусите це мені показати.

Джон Беллю показав. Йому було сорок вісім років. Проте він нахилився над мішком, схопив його рукою, розгойдав, швидко підкинув і випростався, перекинувши мішок із борошном собі на плечі.

– Спритність, мій хлопче, спритність. Та ще міцний хребет.

Кіт із пошаною зняв свого капелюха.

– Ви, диво, дядю, блискуче диво. А як ви гадаєте, чи зможу я навчитися цієї спритности?

Джон Беллю знизав плечима.

– Ти накиваєш п’ятами раніше, ніж ми звідси вирушимо.

– Не бійтеся, – простогнав Кіт. – Там О’Тара – лев лютий. Я ніколи не повернуся назад, поки маю снагу.

III

З першим пакунком Кітові повелося добре. До місця їм пощастило найняти індіянів, щоб перенести дві тисячі п’ятсот фунтів поклажі. Проте, починаючи з цього місця, мусили працювати їхні власні спини. Вони надумали просуватися вперед щодня на одну милю. Це здавалося легким на папері. Джон Беллю лишався в таборі куховарити, а тому не мав змоги перенести більше за одного випадкового пакунка на день. Тож на долю кожного із трьох молодих хлопців припадало нести вісімсот фунтів щодня, посуваючись на одну милю вперед.

– Якщо робити п’ятдесятифунтові пакунки, то вийде щоденна прохідка на шістнадцять миль із поклажею, та п’ятнадцять миль порожняком, бо останній раз ми не вертатимемося, – зробив Кіт приємний винахід. – Вісімдесятифунтові пакунки потребуватимуть щоденної прохідки у дев’ятнадцять миль, а стофунтові тільки в п’ятнадцять.

– Я не охочий ходити, – сказав Кіт. – Тому я носитиму по сто фунтів.

Він зловив неймовірну посмішку на дядьковому обличчі й швидко додав:

– Звичайно, я буду до цього привчатися. Навчаються ж люди ходити на кодолі та робити фокуси. Я почну з п’ятдесяти.

Він почав і, весело сміючись, побіг підтюпцем уздовж шляху. Скинувши мішок на першому привалі, він повернувся назад. Це було легше, ніж він думав. Проте дві милі вже стерли тоненький покрівець його сили й оголили кволість, що ховалась під ним. Його другий пакунок важив шістдесят п’ять фунтів. Це було набагато важче, і він уже не біг. Кілька разів, наслідуючи звичай усіх носіїв, він сідав на землю, спираючись пакунком на скелю або на пень. За третім пакунком він зробився зовсім сміливий: підв’язав ременями дев’яностоп’ятифунтовий мішок із бобами і вирушив. Пройшовши сто ярдів, став себе почувати знесиленим. Сів і обтер піт з обличчя.

– Невеличкі переходи і невеличкі відпочинки, – пробубонів він. – Так буде ліпше.

Іноді він не міг зробити й сотні ярдів, і щоразу з великим зусиллям спинався на ноги для другого невеликого переходу. Його пакунок виразно важчав. Він засапався, і з нього струмками стікав піт. Не пройшовши й чверть милі, зідрав із себе вовняну сорочку і почепив її на дерево. Трохи далі скинув свого капелюха. Доходячи пів милі, він гадав, що йому кінець прийшов. Ніколи у своєму житті він не напружував так своїх сил і знав, що тут йому край. Коли сів віддихати, його уважний погляд спинився на величезному пістолі та важкому поясі з патронами.

– Десятифунтове опудало! – глузливо посміхнувся він, відстібуючи пояса.

Не потурбувався навіть повісити це на дерево, а шпурнув у чагарник. І коли повільний потік носіїв проплив повз нього, він помітив, що й інші «чечако» почали кидати свої пістолі.

Його невеличкі переходи все меншали. Часом він не міг проволоктися більше, як сто футів, і тоді зловісні удари серця, що віддавалися у вухах та колінах, що тремтіли від знесилля, примушували його відпочивати. А відпочинки раз у раз більшали. Проте розум його працював. Перенесення було двадцять вісім миль, і воно займало так багато днів. І все ж таки, як-не-як, а це була найлегша частина дороги.

– Почекайте, як дістанетеся до Чількута, – казали йому інші, коли вони, спочиваючи, розмовляли, – то там дряпатиметесь і руками, і ногами.

– Не буде ніякого Чількута, – відповів Кіт. – Принаймні для мене. Ще задовго до того я спочиватиму в моїй маленькій домовині під мохом.

Він підковзнувся, і страшне зусилля утриматися на ногах злякало його. Він відчув, наче щось у середині йому відірвалося.

– Якщо я впаду з цією поклажею на спині, я пропав, – сказав він одному носієві.

– Це ще нічого, – була відповідь. – Почекайте, ще попадете до Каньйону. Вам треба буде переходити через бурхливий потік по шістдесятифутовій сосні. Нема ні кодол, що за них можна було б триматися, нічогісінько. А вода клекоче, а дерево угинається під вашими ногами. Як упадете там із поклажею, то не визволитеся з ременів. Так і потонете.

– Добра мені потіха, – відповів він, але був такий знесилений, що зрозумів ледве половину того, що чув.

– Там щодня тонуть по троє та по четверо, – запевнив його той. – Я якось допоміг витягти з води німця. Він мав при собі чотири тисячі грошей банкнотами.

– Весело, мушу сказати, – відповів Кіт і, хитаючись, пішов своєю дорогою.

Він та його мішок із бобами зробилися якоюсь мандрівною трагедією. Він усе згадував морського діда, що сидів на шиї у Синбада. «І це одна з подорожей, що зміцнюють мужність», – міркував він собі. Рівняючи до неї, навіть служба в О’Тари була дитяча забавка. Знову і знову його спокушала думка кинути мішок із бобами в кущі, прокрастися поза табором до берега та повернутися якимсь пароплавом до цивілізації.

Проте він цього не зробив. Десь у ньому ще жевріла спадкова витривалість, і він казав собі без перестанку, що те, що інші люди роблять, може й він робити. Це стало в нього якимось кошмарним приспівом, і він мимрив його всім, хто на шляху проходив повз нього. Іншим разом, відпочиваючи, він стежив заздрісно за малорозумними індіянами з міцними, наче у мулів, ногами, що чалапали під своїми важкими пакунками. Вони ніколи, здавалося, не відпочивали, а все йшли вперед та вперед з витривалістю та певністю, що йому здавалися страшними.

Він сів та почав лаятися (ідучи, він не мав на це сили) й боротися зі спокусою втекти назад до Сан-Франциска. Залишалося ще пройти милю, він перестав лаятись і почав плакати. Ці сльози були сльози знесилля та огиди до самого себе. Якщо був коли чоловік розбитий та знесилений украй, то це він. Коли нарешті він побачив місце, де вони спинялися, то з одчаєм напружив усі свої сили, доплентався туди й впав ницьма на землю з бобами на спині. Це не вбило його, але він лежав п’ятнадцять хвилин, поки зміг зібратися із силою, щоб визволитися від ременів. Тоді він знов зробився смертельно слабим, і таким його застав Роббі, що перетерпів ті самі муки, що й він. Сталося так, що слабість Роббі надала йому бадьорості.

– Що роблять інші люди, те ми теж можемо робити, – сказав Кіт, хоч у душі не був певний цього.

IV

– І мені двадцять сім років, і я справжній чоловік – часто казав собі Кіт наступними днями. У цьому була потреба. Хоч він і спромагався щодня переносити свої вісімсот фунтів, проходячи милю на день, але наприкінці тижня виявилося, що він загубив п’ятнадцять фунтів своєї власної ваги. Його обличчя зробилося худе та похмуре. Він більше не йшов, а чалапав. І повертаючись назад порожняком, він майже так само волік ноги, як коли ніс тягар.

Він зробився робочою твариною. Від надмірної втоми він засинав над їжею, а його сон був важкий, як у тварини, за винятком тих ночей, коли він прокидався, стогнучи від болю, що корчив йому ноги. Кожна частина тіла йому боліла. Ноги були вкриті болючими пухирями, але це ще було ніщо, у порівнянні зі страшними порізами та синцями на ступнях від обточених водою каменів Дайської Долини, через яку пролягав його шлях на дві милі. Ці дві милі являли собою насправді тридцять вісім миль. Він мив тепер обличчя тільки раз на день і ніколи не чистив своїх поламаних, з болючими задирками нігтів. Плечі та груди він натер собі до живого тіла ременями мішків, і тоді він згадав про коней, що їх він бачив на вулицях міста, і вперше зрозумів їхні муки.

Справжньою тортурою для нього, що майже зруйнувала його нанівець, була на початку їжа. Надмірна праця вимагала надмірного харчування, а шлунок його не звик був до такої величезної кількости сала та грубих, дуже шкідливих, темних бобів. Кінець кінцем його шлунок перестав травити, і протягом кількох днів біль, роздратування та ще й голод мало не звалили його з ніг. І аж тоді настав той радісний день, коли він міг їсти, наче ненажерлива тварина і з голодними, як у вовка, очима просити ще їжі.

Перетягши свою кладь через гирло Каньйону, вони змінили свій план. Через Протоку дійшла звістка, що біля озера Ліндерман до останнього повирубувано всі придатні на човна дерева. Обидва брати з великими пилками та іншим знаряддям, з вовняними ковдрами й харчем на спинах вирушили вперед, залишивши решту кладі на Кіта й на дядька. Тепер Джон Беллю куховарив разом із Кітом, і обидва вони несли кладь пліч-о-пліч. Час минав, і на верхах випав перший сніг. Якщо зима застукала б по цей бік протоки, то довелося б сидіти тут цілий рік.

Отож старий чоловік підставив свою залізну спину під стофунтову кладь. Кіта це вразило, але, зціпивши зуби, він приладнав ремнями сто фунтів до своєї власної спини. Це було важко, але він уже трохи звик, і тіло його, втративши ніжність і жир, почало гартуватися та набувати м’язів. Він також спостерігав і робив висновки. Звернувши увагу на ремені, що їх носили індіяни на голові, він приладнав такі самі собі, як додаток до наплічних ремнів. Від цього полегшало, і він почав класти ще зверху легкі, але громіздкі речі. Незабаром він міг вже йти, маючи сто фунтів на ременях, а ще п’ятнадцять або двадцять лежало зверху поклажі, спираючись йому на шию; сокиру або пару весел він тримав в одній руці, а в другій – вкладені один в один дорожні казанки.

Проте тяготи їхньої праці все більшали. Шлях ставав нерівний, пакунки якось важчали. Що не день, гірська снігова смуга нижчала, спускалася додолу, а платня за перенесення підскочила аж до шістдесяти центів за фунт. Від братів із того боку не доходило ні слівця, дарма, що добре вони знали, що ті мусили валити дерево та розпилювати його, щоб обшити човна.

Джон Беллю почав турбуватися. Перехопивши гурт індіян, що поверталися від озера Ліндерман, він умовив їх взяти їхню кладь. Ті запросили тридцять центів за фунт, щоб перенести це до верхів’я Чількута, і така ціна дуже вразила старого. Проте як ніяк, а ще залишилося щось із чотириста фунтів мішків з одежею та дорожнім багажем. Вирядивши Кіта разом з індіянами, старий залишився, щоб посувати все це наперед. На верхів’ї Чількута Кіт мав чекати на дядька, поволі посуваючи свою кладь, поки той дожене його, а дядько запевняв, що не дуже забариться зі своїми чотирма сотнями фунтів.

V

Кіт волікся шляхом зі своїми індіянами-носіями. Зважаючи на те, що це мав бути довгий перехід просто до верхів’я Чількута, його власний пакунок важив тільки вісімдесят фунтів. Індіяни важко переступали під вантажем, але це була хода швидша за ту, якою він ішов. Він не почував уже свого звичайного страху, а щодо витривалості, то мало не рівняв себе до індіян.

Пройшовши чверть милі, йому захотілося відпочити, але індіяни йшли вперед, і він ішов із ними нарівні. Пройшовши пів милі, він переконався, що неспроможний іти далі, але, зціпивши зуби, тримався свого місця, а доходячи до кінця милі, дивувався, що ще живий. Тоді повіяло, як то кажуть, іншим вітром, і друга миля була легша за першу. Після третьої милі він був ледве живий. Проте напівпритомний від болю й утоми, він усе ж таки не нарікав. І тоді, коли він відчув, що мусить справді знепритомніти, прийшов відпочинок. Замість того, щоб сидіти в ременях, як то був звичай у білих носіїв, індіяни скидали їх із пліч і голови і лежали цілком вигідно та спокійно, розмовляючи й палячи люльки. Минуло сповна пів години поки вони знов рушили. На диво собі, Кіт почував себе свіжою людиною, і «довгі переходи та довгі відпочинки» зробилося його найновішим гаслом.

Верхів’я Чількута цілком опанувало його уяву, і часто доводилося йому дряпатися і ногами, і руками. Проте коли він досяг верхів’я в люту сніговицю у товаристві своїх індіян, його таємна гордість була в тому, що, йдучи з ними, він жодного разу не пристав і не нарікав. Бути таким, як індіяни – ось яке було його нове палке прагнення.

Коли він розплатився з індіянами, і вони собі пішли геть, запала грозова темрява. Він залишився сам на хребті гори, на тисячу футів вище смуги лісів. Мокрий по пояс, голодний та виснажений, він віддав би річний заробіток за вогонь та шклянку кави. Проте натомість він з’їв шестеро холодних оладок і заховався у бганки не зовсім розгорнутого намету. Коли він уже засинав, у голові промайнув спогад про Джона Беллю, і він зловтішно посміхнувся, уявляючи, як енергійно буде той перетягати свої чотириста фунтів на Чількут. Хоча самому йому залишалося тягти дві тисячі фунтів, але ж він знав, що доведеться тільки спускатися з гори.