Три мушкетери

Атос узяв на себе такого собі Каюзака – улюбленця кардинала, Портосові в суперники дістався Бікара, а Араміс опинився віч-на-віч одразу з двома супротивниками.

Що ж до д’Артаньяна, то його візаві виявився сам де Жуссак.

Серце молодого гасконця ладне було розірвати йому груди – не від страху, дякувати Богу, про це не могло бути й мови, – а від бажання довести цим панам, що й він чогось вартий. Д’Артаньян бився, як розлючений тигр. Він разів десять оббіг навколо свого супротивника, разів двадцять поміняв стійку і місце розташування. Жуссак був, як тоді казали, «майстер клинка», і до того ж нерідко пускав його в діло. Проте йому доводилося докладати чималих зусиль, щоб захищатися від спритного й рухливого супротивника, який, проти всяких правил, постійно нападав з усіх боків, водночас відбиваючи чужі удари, як людина, що дуже цінує власну голову.

Ця сутичка зрештою вивела де Жуссака із себе. Розлючений тим, що не може подолати супротивника, якого мав за хлопчиська, він розпалився і почав раз у раз помилятися. Д’Артаньян, хоч і не був досить досвідченим на практиці, зате добре знався на теорії, почав рухатися вдвічі швидше. Жуссак вирішив покінчити з ним і всім тілом подався вперед, завдаючи при цьому супротивникові могутнього удару. Але д’Артаньян вистояв, і, поки Жуссак зводився на ноги, гасконець, немов змія, прослизнув під його клинком і наскрізь простромив гвардійця своєю шпагою. Жуссак упав як підкошений.

Переконавшись, що де Жуссак не боєць, д’Артаньян швидко і занепокоєно кинув оком на поле бою.

Араміс впорався вже з одним зі своїх супротивників, але другий уперто напосідав на нього. Проте становище Араміса було не загрозливим, і він міг ще захищатися.

Бікара і Портос устигли обмінятися результативними ударами: Портос був уже поранений у передпліччя, а Бікара – у стегно. Та позаяк їхні поранення не були серйозними, то вони продовжували битися ще завзятіше.

Атос, якого Каюзак поранив удруге, блід на очах, але ні на крок не відступав. Він тільки переклав шпагу в другу руку й тепер бився лівою.

Д’Артаньян, за правилами дуелі тих часів, міг прийти на допомогу будь-кому з товаришів. Він перебігав очима з одного на іншого, гадаючи, кого з них виручати, аж нараз піймав погляд Атоса – погляд вельми красномовний. Атосу легше було померти, ніж покликати на допомогу. Але він мав очі, його очі просили підтримки. Д’Артаньян, укмітивши це німе прохання, рвонувся вперед і збоку напав на Каюзака:

– До мене, пане гвардієць! Я уб’ю вас!

Каюзак обернувся. Допомога приспіла вчасно: Атос, якого підтримувала тільки його нечувана мужність, опустився на одне коліно.

– Хай йому біс! – вигукнув він д’Артаньянові. – Не вбивайте його, юначе, прошу вас. Я мушу ще звести з ним давні рахунки, коли одужаю. Обеззбройте його, вибийте шпагу… Ось так… Добре! Дуже добре!

Цей вигук вихопився в Атоса, коли він побачив, як шпага Каюзака відлетіла кроків на двадцять убік. Д’Артаньян і Каюзак водночас кинулися за нею: один – щоб повернути її собі, другий – щоб заволодіти нею. Але д’Артаньян був спритніший, він добіг перший і ногою наступив на шпагу.

Каюзак підбіг до гвардійця, якого вбив Араміс, схопив його шпагу й хотів повернутися до д’Артаньяна, але дорогу йому перепинив Атос, який устиг, завдяки втручанню гасконця, перепочити. Боячись, що д’Артаньян уб’є його ворога, Атос знову кинувся в бій.

Д’Артаньян умить збагнув, що перешкодити йому – означало б завдати Атосові кривди. І справді, за кілька секунд Каюзак упав із простромленим горлом.

Тієї ж миті Араміс приставив шпагу до грудей поваленого ним супротивника, змушуючи його просити пощади.

Залишалися Портос і Бікара. Портос блазнював, питаючи в Бікара, котра година, і вітаючи його з новим призначенням брата, який дістав під своє командування роту в Наваррському полку. Але всі його жарти не мали успіху: Бікара був одним з тих залізних людей, які падають тільки мертвими.

Час було закінчувати поєдинок. З хвилини на хвилину могла з’явитися сторожа й арештувати всіх учасників дуелі – здорових і поранених, роялістів і кардиналістів. Атос, Араміс і д’Артаньян оточили Бікара, вмовляючи його здатися. Один проти всіх, поранений у стегно, Бікара, однак, не хотів складати зброю. Але Жуссак, підвівшись на лікті, гукнув йому, щоб він здавався. Бікара був гасконцем, як і д’Артаньян. Він пропустив повз вуха наказ свого командира і тільки засміявся. Продовжуючи вести бій, він між двома випадами кінцем шпаги вказав на землю.

– Тут… – вигукнув він, наслідуючи слова Біблії, – тут помре Бікара, один з усіх, хто був з ним.

– Але ж їх четверо проти тебе одного. Здавайся, наказую тобі!

– Ну раз ти наказуєш, тоді інша річ, – сказав Бікара. – Бо ти мій командир, і я мушу коритися.

З цими словами він відскочив назад і зламав об коліно свою шпагу, щоб вона не дісталася супротивникові. Уламки він перекинув через стіну монастиря і, схрестивши на грудях руки, почав насвистувати якусь кардиналістську пісеньку.

Мужність завжди заслуговує на повагу, навіть коли це мужність ворога. Мушкетери відсалютували Бікара своїми шпагами і вклали їх у піхви. Д’Артаньян зробив те саме, а потім, за допомогою Бікара, єдиного з гвардійців, хто тримався на ногах, відніс до ґанку монастиря Жуссака, Каюзака і того з Арамісових супротивників, який був тільки поранений. Четвертий гвардієць, як ми вже сказали, був убитий. Потім, подзвонивши у дзвін і прихопивши з собою чотири шпаги з п’яти, окрилені успіхом мушкетери разом з д’Артаньяном попрямували до палацу пана де Тревіля.

Коли б якесь пильне око спостерігало за ними в цей час, воно б завважило, як вони йшли, обійнявшись, в усю широчінь вулиці, вітаючись з усіма мушкетерами, яких зустрічали, і це, зрештою, було схоже на тріумфальну ходу. Д’Артаньянове серце заколисували хвилі невимовної радості. Він ішов між Атосом і Портосом, з любов’ю обіймаючи їх.

– Коли я ще не мушкетер, – сказав він своїм новим друзям, переступаючи поріг будинку де Тревіля, – то принаймні мене, може, прийняли в учні?

VI
ЙОГО ВЕЛИЧНІСТЬ КОРОЛЬ ЛЮДОВІК XIII

Ця подія наробила чимало галасу. Всі бачили, як пан де Тревіль гнівався на своїх мушкетерів, але ніхто не чув, як упівголоса, коли нікого не було поблизу, він щиро захоплювався ними. Отож необхідно було негайно повідомити короля про те, що трапилося, і пан де Тревіль заквапився до Лувру. Але він спізнився: король усамітнився в себе з кардиналом, і де Тревілю було сказано, що його величність дуже зайнятий і зараз не приймає. Де Тревіль з’явився ввечері, коли король звичайно грав у карти. Король вигравав, і, зважаючи на те, що він був страшенний скнара, настрій у нього був просто чудовий. Побачивши де Тревіля, він ще здалеку гукнув:

– Підійдіть-но сюди, пане капітан! Підійдіть, щоб я міг вас як слід вилаяти. Чи відомо вам, що його преосвященство приходив до мене скаржитися на ваших мушкетерів? І він так розхвилювався, що навіть захворів. Що, зрештою, відбувається: ці ваші мушкетери – просто шибайголови якісь, розбійники з великої дороги!

– Ні, ваша величносте, – відповів де Тревіль, з перших слів збагнувши, на що воно кладеться. – Ні, якраз навпаки: це найдобріші створіння, лагідні, мов ягнята, для яких єдине бажання, запевняю вас, щоб їхні шпаги полишали піхви тільки для служби вашій величності. Але що вдієш: гвардійці пана кардинала весь час їх зачіпають, і бідолашні мушкетери, захищаючи честь свого полку, змушені вдаватися до зброї.

– Стривайте, пане де Тревіль! – вигукнув король. – Стривайте! Можна подумати, що йдеться про якусь релігійну громаду. Правду кажучи, любий мій капітане, у мене виникає бажання позбавити вас капітанського чину і подарувати його мадемуазель де Шемро, якій я обіцяв зробити її ігуменею якогось абатства. І не сподівайтеся, що я повірю вам на слово. Мене, пане де Тревіль, називають Людовіком Справедливим, і зараз, цієї миті, ми побачимо, чи виправдую я це ім’я.

– Саме тому, що я покладаюся на цю справедливість, ваша величносте, я спокійно й терпляче чекатиму, якою буде воля мого короля.

– От-от, – сказав король. – Я не примушу вас довго чекати.

І справді, картярське щастя невдовзі полишило короля: він почав програвати і не проти був знайти який-небудь привід, щоб – даруйте на слові, бо воно існує серед гравців, – сприснути. А тому за якусь мить король заклопотано підвівся і, ховаючи до кишені чималу суму свого виграшу, сказав:

– Ля В’євілю, прошу, сядьте на моє місце. Я мушу обговорити з паном де Тревілем одну важливу справу… О, так, тут у мене лежало вісімдесят луїдорів – будь ласка, поставте стільки ж, аби ті, хто програв, не почувалися кривдно. Справедливість – понад усе!

І він подав знак панові де Тревілю йти за ним. Підійшовши до вікна, різко обернувся і спитав:

– Так ви стверджуєте, що саме гвардійці його святості напали на ваших мушкетерів?

– Так, ваша величносте, як і завжди.

– Як же все це сталося? Розкажіть. Адже ви чудово знаєте, мій любий капітане, що суддя мусить вислухати обидві сторони.

– Боже праведний! Усе сталося на диво просто. Троє моїх найкращих солдатів – ваша величність добре знає їхні імена і могли не раз оцінити їх відданість, а вони, можу запевнити вашу величність, усією душею віддані своїй службі, – отже, троє моїх найкращих солдатів, добродії Атос, Портос і Араміс вирішили прогулятися разом з одним молодим гасконцем, якого я сьогодні вранці відрекомендував їм. Вони збиралися піти, коли не помиляюся, до Сен-Жермена і тому домовилися зустрітися біля монастиря Дешо. Аж раптом з’явився пан де Жуссак і з ним Каюзак, Бікар та ще двоє гвардійців. Ці добродії прийшли сюди такою оравою, очевидно, не з добрими намірами, а щоб самим порушити укази.

– Ну ж бо стривайте… Ну звісно! – вигукнув король. – Безперечно, вони самі мали намір влаштувати дуель.

– Я не звинувачую їх, ваша величносте, але поміркуйте самі: що можуть робити п’ятеро озброєних людей у такому непевному місці, як пустир монастиря кармеліток?

– Так, ваша правда, Тревілю, ваша правда!

– Проте, побачивши моїх мушкетерів, вони передумали і, забувши про власну ворожнечу, згадали про ворожнечу між гвардійцями і мушкетерами. Адже вашій величності відомо, що мушкетери, які віддані королю й тільки королю, – давні вороги гвардійців, які вірно служать панові кардиналу?

– Так, Тревілю, так, – зажурено мовив король. – Дуже сумно, повірте мені, бачити Францію розділеною на два ворожі табори. Дуже сумно, що в королівства дві голови. Але довго це тривати не може, Тревілю, незабаром усе скінчиться… Тож, ви кажете, гвардійці першими завели сварку з мушкетерами?

– Я кажу, що події, мабуть, відбувалися саме так. Але не можу бути цілком певним. Ви ж знаєте, як важко в таких справах дійти правди, і тільки маючи таку надзвичайну прозорливість, завдяки якій Людовіка ХІІІ звуть Справедливим…

– Ваша правда, Тревілю. Але ж вони були не самі, ваші мушкетери. Кажуть, з ними був ще якийсь хлопчисько.

– Так, ваша величносте, їх було четверо: троє королівських мушкетерів, один з яких поранений, і ще юнак, майже дитина, але вони не тільки вистояли проти п’ятьох – між іншим, найкращих – гвардійців пана кардинала, а й поклали чотирьох з них.

– Та це ж перемога! – вигукнув, сяючи, король. – Справжня перемога!

– Так, ваша величносте, справжнісінька, як біля моста через Се^[23].

– Четверо, з яких один поранений, а другий майже дитина, сказали ви?

– Саме так. Але це не завадило йому показати себе в тій ситуації так блискуче, що я візьму на себе сміливість рекомендувати його вашій величності.

– Як його звуть?

– Д’Артаньян, ваша величносте. Це син одного з моїх найдавніших друзів. Син людини, яка разом з батьком вашої величності брала участь у війні добровольцем.

– І ви кажете, що цей юнак показав себе з найкращого боку? Розкажіть мені про нього, Тревілю: ви ж бо знаєте, як я люблю слухати розповіді про битви та про баталії.

І король Людовік ХІІІ, прибравши гордовитої пози, підкрутив вуса.

– Ваша величносте, – вів далі де Тревіль, – як я вже казав, пан д’Артаньян – ще майже дитина і, не маючи честі бути мушкетером, вбраний був як звичайний городянин. Гвардійці пана кардинала, зваживши на його зовсім юні роки й особливо на те, що він не перебуває на службі в полку, запропонували йому забиратися геть, перш ніж вони почнуть зводити рахунки з мушкетерами…

– Ну ось, ви самі бачите, Тревілю, – перервав його король, – першими почали бійку вони.

– Цілком слушне зауваження, ваша величносте, це поза всякими сумнівами. Отож вони порадили йому забиратися геть, але юнак відповів, що він вважає себе мушкетером, усім серцем відданий вашій величності, а тому лишається з панами мушкетерами.

– Славний юнак! – захоплено прошепотів король.

– Він і справді лишився з ними, і в його особі ваша величність має взірець чудового бійця, бо саме він завдав панові де Жуссаку того страхітливого удару шпагою, який так розлютив нашого кардинала.

– То це він поранив Жуссака? – вигукнув король. – Він? Хлопчисько? Це неможливо, Тревілю!

– Саме так, як я мав честь доповісти вашій величності.

– Жуссак – один з найкращих фехтувальників королівства!

– Що ж, мабуть, йому доведеться дечому повчитися в цього юнака.

– Я хочу бачити цього сміливця, Тревілю, я хочу його бачити, і якщо можна що-небудь зробити для нього, то ми подбаємо про це.

– Коли ваша величність зможе його прийняти?

– Завтра о дванадцятій, Тревілю.

– Привести його самого?

– Ні, приведіть усіх чотирьох. Я хочу подякувати їм усім разом. Віддані люди зустрічаються нечасто, Тревілю, а відданість треба вміти цінувати.

– О дванадцятій, ваша величносте, ми будемо в Луврі.

– З малого під’їзду, Тревілю, з малого під’їзду. Не варто, щоб про це дізнався кардинал…

– Слухаюся, ваша величносте.

– Ви ж розумієте, Тревілю: указ є указ. Битися, зрештою, заборонено.

– Але ця сутичка, ваша величносте, абсолютно не вписується в уявлення про дуель. Це була звичайнісінька бійка, і доказом є той факт, що гвардійців кардинала було п’ятеро проти трьох моїх мушкетерів і пана д’Артаньяна.

– Я теж схиляюся до такої думки, – сказав король. – Але, хоч би як там було, Тревілю, приходьте з малого під’їзду.

Тревіль усміхнувся. Йти проти волі короля він не зважився, проте він і так багато чого досяг: учень повстав проти свого вчителя. Він шанобливо схилився перед королем і, з його дозволу, пішов.

Того ж вечора всі три мушкетери довідалися про честь, яку їм буде виявлено. Позаяк вони вже не раз бачилися з королем, то особливого хвилювання не відчули. Але д’Артаньян, зі своєю жвавою уявою гасконця, вбачав у цій події ознаку майбутніх успіхів, тож усю ніч він поринав у райдужні мрії. О восьмій ранку він був уже в Атоса.

Д’Артаньян застав мушкетера одягненим і готовим у дорогу. Прийом у короля мав відбутися лише опівдні, тож Атос разом з Портосом і Арамісом вирішили згаяти час до призначеної зустрічі за грою в м’яч. Такі змагання звичайно проходили у приміщенні поблизу Люксембурзьких стаєнь. Атос запропонував д’Артаньянові піти разом з ним, і той погодився, хоч не був обізнаний з цією грою. Ще не було й дев’ятої ранку, і він не знав, куди себе подіти до дванадцятої.

Портос і Араміс були вже на місці і, розминаючись перед грою, перекидали м’яч один одному. Атос, дуже спритний в усіх фізичних вправах, перейшов з д’Артаньяном на протилежний бік майданчика і запропонував їм зіграти. Та відразу, щойно почав рухатися, дарма що грав лівою рукою, він зрозумів, що рана його ще не зовсім загоїлася для такої вправи. Д’Артаньян, таким чином, лишився сам, і друзі почали просто перекидатися м’ячем, не ведучи рахунку, бо молодий гасконець зізнався, що не має достатнього досвіду в цій грі. Але коли один з м’ячів, кинутих могутньою рукою Портоса, промайнув зовсім близько від обличчя д’Артаньяна, юнак подумав: якби ще трохи, аудієнція, напевне, не відбулася б – дозволити собі з’явитися в палац з розбитою фізіономією він просто не міг. А позаяк від цієї аудієнції, як малювала його нестримна гасконська уява, залежало все його майбутнє, то д’Артаньян сказав Портосові й Арамісові, що гратиме тільки тоді, коли зможе гідно протистояти їм. І, ввічливо вклонившись, пішов, щоб сісти серед тих, хто спостерігав за грою.

На лихо для д’Артаньяна, серед глядачів був один з гвардійців його високопреосвященства. Усе ще не отямившись від поразки, якої зазнали напередодні його товариші, цей гвардієць заприсягся при першій-ліпшій нагоді помститися за них. І така нагода, як йому здалося, трапилася.

– Не дивно, – сказав голосно він, звертаючись до свого сусіда, – що цей хлопець злякався м’яча. Безперечно, він лише учень, а не справжній мушкетер.

Д’Артаньян, ніби його вжалила змія, рвучко обернувся й уважно подивився на того, хто сказав ці зухвалі слова.

– Сто чортів! – не вгавав гвардієць, з глузливим виглядом підкручуючи вуса. – Дивіться на мене скільки хочете, мій хлопчику: я сказав те, що сказав.

– Сказане вами занадто прозоре, і ваші слова не потребують пояснень, – стиха зауважив д’Артаньян. – Отже, я прошу вас вийти за мною.

– Коли саме? – спитав гвардієць тим самим глузливим тоном.

– Цієї ж хвилини, добродію.

– Ви хоч знаєте, хто я?

– Не маю найменшого уявлення, і мене це аж ніяк не бентежить.

– Ось тут ви помиляєтеся, бо, коли б ви знали моє ім’я, то, можливо, не стрибали б наскоком.

– І як же вас звати?

– Бернажу, до ваших послуг.

– Ну що ж, пане Бернажу, – спокійно відповів д’Артаньян, – я чекатиму вас біля виходу.

– Гаразд. Я рушаю за вами.

– Тільки не дуже поспішайте, добродію, краще буде, якщо ніхто не помітить, що ми вийшли разом. Як ви розумієте, справа стосується тільки нас двох, і зайві очі нам ні до чого.

– Авжеж, – погодився гвардієць, здивований, що його ім’я не справило належного враження на юнака.

Справді, ім’я Бернажу було відоме всім, за винятком, мабуть, одного д’Артаньяна, бо це було ім’я одного з тих, хто найчастіше потрапляв до щоденних повідомлень про дуелі, яких не могли заборонити жодні укази короля та кардинала.

Портос і Араміс були так захоплені грою, а Атос з такою увагою стежив за ними, що вони навіть не помітили, коли їхній юний товариш вийшов і, як він обіцяв гвардійцеві кардинала, став біля виходу. За кілька хвилин гвардієць приєднався до нього, і вони разом вийшли на вулицю. Аудієнцію ж у короля було призначено на дванадцяту. Д’Артаньян поспішав почати дуель, бо час збігав. Озирнувшись довкола і побачивши, що вулиця безлюдна, він звернувся до свого супротивника:

– Слово честі, вам пощастило, хоч ви і зветесь Бернажу! Ви маєте справу лише з учнем мушкетерів. Проте, запевняю вас, я буду старатися. Захищайтеся!

– Але… – почав був гвардієць, якому д’Артаньян так невимушено пропонував якнайшвидше з’ясувати стосунки, – …мені здається, що місце обрано невдало. Нам було б зручніше десь на задвірках Сен-Жерменського абатства або на Пре-о-Клер.

– Ваші слова не позбавлені здорового глузду, – відповів д’Артаньян. – На жаль, я не маю часу на пошуки іншого місця для дуелі. Рівно о дванадцятій мені призначено побачення. Тож захищайтеся, добродію, захищайтеся!

Бернажу був не з тих, кому треба двічі повторювати це запрошення. Тієї ж миті шпага блиснула в його руці, і він пішов на супротивника – завваживши на його молодість, він сподівався відразу ж нагнати на нього страху.

Та д’Артаньян напередодні вже пройшов гарну науку. Усе ще перебуваючи під враженням недавньої перемоги та в передчутті очікуваної милості, він вирішив не відступати ні на крок. Відбивши удар супротивника, д’Артаньян не зрушив з місця, а тому відступити змушений був його візаві. Молодий гасконець помітив, що при цьому русі шпага Бернажу трохи відхилилася, і, звільнивши свою шпагу, пішов у наступ, завдаючи супротивникові удару в плече. Д’Артаньян відразу відступив на крок назад, піднявши вгору шпагу. Але Бернажу гукнув йому, що це дрібниця, і, нерозважливо рвонувшись уперед, сам наскочив на шпагу д’Артаньяна. Проте він не падав і не визнавав себе переможеним, а тільки відступав до будинку пана де Ля Тремуля, де служив один з його родичів. Д’Артаньян, не певний у серйозності завданої ним рани, завзято тіснив його і, можливо, третім ударом завершив би поєдинок, але на той час гомін, що зчинився на вулиці, почули в приміщенні, де грали в м’яч. Двоє друзів гвардійця, котрі чули, як він обмінявся кількома словами з д’Артаньяном, а потім вийшов слідом за ним, вибігли й собі і, вихопивши шпаги, напали на переможця. Але Атос, Портос і Араміс теж не забарилися й напали на двох гвардійців, що атакували їхнього юного друга, змусивши нападників повернутися до них лицем. І тут Бернажу впав, а гвардійці, залишившись удвох проти чотирьох, заволали:

– На допомогу, люди де Ля Тремуля!

На цей крик усі мешканці будинку де Ля Тремуля вискочили на вулицю і кинулися на чотирьох мушкетерів, котрі, у свою чергу, також почали гукати своїх товаришів:

– На допомогу, мушкетери!

Як правило, такий заклик не залишався без відгуку. Всі знали, що мушкетери – вороги його високопреосвященства, а тому любили їх за цю ненависть до кардинала. Ось чому гвардійці інших рот, що не служили Червоному герцогові, як прозвав його Араміс, під час таких сутичок звичайно ставали на бік королівських мушкетерів. Повз них саме проходили троє гвардійців з роти пана Дезессара. Побачивши, що відбувається, двоє з них почали допомагати хоробрій четвірці, а третій побіг до будинку де Тревіля, гукаючи:

– На допомогу, мушкетери! На допомогу!

Як звичайно, на подвір’ї і в самому будинку пана де Тревіля було повно його солдатів, які й приспіли на допомогу своїм товаришам. Почалося справжнє побоїще, але перевага була на боці мушкетерів. Гвардійці кардинала і люди пана де Ля Тремуля відступили в будинок, ледве встигнувши зачинити за собою двері, аби не дати мушкетерам вдертися всередину разом з ними. Бернажу вже раніше перенесли в будинок, і, як ми вже сказали, стан його був украй важким.

Збудження, що охопило мушкетерів та їхніх спільників, досягло свого апогею, і вже почали говорити про те, щоб пустити червоного півня й покарати слуг його хазяїна за те, що вони наважилися напасти на королівських мушкетерів. Ця пропозиція всім дуже сподобалася, але, на щастя, пробило одинадцяту годину. Д’Артаньян і його друзі згадали про аудієнцію і, занепокоєні тим, що такий цікавий захід мине без їхньої участі, доклали всіх зусиль, щоб остудити найгарячіші голови. Присутні вдовольнилися лише тим, що кинули кілька каменюк у двері будинку пана де Ля Тремуля. Але двері лишилися цілими, і це трохи вгамувало запал. Крім того, особи, яких висували на роль ватажків, устигли покинути місце подій і попрямували до палацу де Тревіля, якому вже повідомили про неподобство біля будинку пана де Тремуля.

– Швидше до Лувру! – сказав він. – До Лувру, не гаючи жодної хвилини, і постараємося побачитися з королем раніше, ніж кардинал устигне про все доповісти. Ми подамо йому цю справу як продовження вчорашньої, і обидві зійдуть за одну.

І пан де Тревіль у супроводі чотирьох молодих людей поспішив до Лувру. Але там, на превеликий подив капітана мушкетерів, йому було сказано, що король поїхав до Сен-Жерменського лісу полювати на оленя. Пан де Тревіль примусив двічі повторити цю новину, і його супутники помітили, що з кожним словом його обличчя щодалі похмурніє.

– Його величність, – спитав він, – ще вчора вирішив поїхати на полювання?

– Ні, ваша світлосте, – відповів камердинер. – Головний єгер сьогодні вранці доповів йому, що вночі для нього оточили оленя. Король спочатку відповів, що не поїде, але потім, не встоявши перед спокусою, все-таки поїхав.

– Король зустрічався з кардиналом? – спитав пан де Тревіль.

– Можливо, й зустрічався, – відповів камердинер. – Бо вранці я бачив біля під’їзду запряжену карету його преосвященства. Коли я спитав, куди він збирається, то мені відповіли: до Сен-Жермена.

– Ми спізнилися, – сказав де Тревіль. – Сьогодні ввечері, панове, я побачу короля. Стосовно ж вас, то вам я не раджу потрапляти йому на очі.

Порада була дуже розумна, а головне, її давала людина, яка так добре знала короля. Тож наші молоді люди й не намагалися заперечувати. Пан де Тревіль запропонував їм іти по домівках і чекати від нього подальших розпоряджень.

Повернувшись до себе, де Тревіль подумав, що слід випередити кардинала і першим подати офіційну скаргу. Він послав слугу до пана де Ля Тремуля з листом, у якому просив його випровадити зі свого будинку гвардійця пана кардинала і винести догану своїм людям за те, що вони мали зухвалість напасти на мушкетерів. Але пан де Ля Тремуль, уже попереджений своїм конюшим, родичем якого, як нам відомо, був Бернажу, відповів, що ні панові де Тревілю, ні його мушкетерам не личить скаржитися, а зовсім навпаки, скаржитися має він, бо це мушкетери напали на його слуг і мали намір підпалити його будинок. Суперечка між цими двома вельможами могла затягтися надовго, і кожен з них, зрозуміло, наполягав би на своїй правоті. Тому де Тревіль знайшов єдино правильний у цій ситуації вихід: він вирішив особисто поїхати до пана де Ля Тремуля, що й зробив не гаючись. Увійшовши до його будинку, капітан мушкетерів звелів повідомити про себе.

Двоє знатних вельмож чемно розкланялися. Хоч вони й не були добрими приятелями, але це, втім, не заважало їм поважати одне одного. Обидва вони були людьми чесними і шляхетними. Де Ля Тремуль, як протестант, рідко бував при дворі і тому не належав до жодної партії, а його стосунки з людьми були позбавлені будь-яких упереджень. Проте цього разу де Тревіля прийняли хоча й увічливо, але холодніше, ніж звичайно.

– Добродію, – сказав капітан мушкетерів, – ми обидва маємо підстави скаржитися королю, і я прийшов до вас, щоб разом з’ясувати всі обставини цієї справи.

– Охоче, – відповів де Ля Тремуль, – але попереджаю вас, я добре поінформований і знаю, що в усьому винні ваші мушкетери.

– Добродію, ви людина надто розважлива і справедлива, щоб не пристати на пропозицію, з якою я прибув до вас.

– Прошу, добродію, я слухаю вас.

– Як себе почуває пан Бернажу, родич вашого конюшого?

– На жаль, добродію, дуже кепсько. Крім рани, завданої в передпліччя, яка не становить загрози його життю, він дістав і другий удар, – шпага пройшла через легеню, і, за словами лікаря, нічого хорошого сподіватися не доводиться.

– Поранений при тямі?

– Так.

– Він може говорити?

– Заледве, але говорить.

– Я пропоную, добродію, піти до нього й ім’ям Бога, перед яким він, можливо, невдовзі стане, заклинати його сказати правду. Нехай він стане суддею у своїй справі, і я повірю всьому, що він скаже.

Пан де Ля Тремуль на мить замислився, але пропозиція була слушна, і він погодився.

Вони спустилися до кімнати, де лежав поранений. Побачивши цих вельмож, які прийшли провідати його, хворий спробував підвестися на своєму ложі, але був такий слабий, що, відразу знесилившись, знову відкинувся на подушки майже непритомний.

Пан де Ля Тремуль підійшов до нього і підніс до його обличчя флакон із сіллю, що й привела його до тями. Тоді пан де Тревіль, не бажаючи, щоб його звинуватили в тискові на хворого, запропонував де Ля Тремулю самому розпитати пораненого.

Все сталося так, як гадав пан де Тревіль. Перебуваючи між життям і смертю, у Бернажу навіть на думці не було приховати правду. І він розповів своїм високоповажним візитерам, як усе сталося насправді.

Саме цього й хотів де Тревіль. Він побажав Бернажу якнайшвидше одужати, попрощався з де Ля Тремулем і, повернувшись до себе додому, негайно послав сказати чотирьом друзям, що чекатиме їх на обід.

Пан де Тревіль приймав у себе найвишуканіше товариство, і, про що неважко здогадатися, всі ці люди були противниками кардинала. Отож за обідом тільки й розмов було, що про дві поразки, яких зазнали гвардійці його преосвященства. А що героєм обох боїв був д’Артаньян, то саме на його адресу з усіх боків посипалися поздоровлення, які Атос, Портос і Араміс раді були віддати йому не тільки як добрі друзі, а й як люди, що свого часу вже досить наслухалися їх і тепер надавали це право своєму товаришеві.

Близько шостої вечора де Тревіль оголосив, що має намір поїхати до Лувру. Час, призначений для аудієнції, вже минув, отож він знехтував застереженням пройти з малого під’їзду, а разом з чотирма своїми супутниками пішов просто до передпокою. Король ще не повернувся з полювання. Наші молоді друзі, прогулюючись серед придворних, чекали вже мало не півгодини, як раптом усі двері розчинились і присутніх сповістили про прибуття його величності.

При цій звістці д’Артаньян відчув, як по всьому його тілу пробігло тремтіння. Наступні хвилини, можливо, мали вирішити всю його подальшу долю. У тривожному чеканні він прикипів поглядом до дверей, у які ось-ось мав увійти король Людовік ХІІІ.

За якусь мить він і справді ввійшов до передпокою, а з ним і компаньйони по недавньому полюванню. Він був у мисливському костюмі, з якого ще не встигли струсити пил, і в ботфортах. У руках він тримав батіг. З першого ж погляду д’Артаньян зрозумів, що настрій короля нічого доброго не віщує.

Попри похмурий настрій короля, придворні, однак, вишикувалися вздовж його шляху: в королівських передпокоях воліють потрапити королеві під гарячу руку, аніж зовсім не потрапляти йому на очі. Тому всі три мушкетери, не вагаючись, зробили крок уперед, тоді як д’Артаньян, навпаки, сховався за їхніми спинами. Але король, хоч і знав особисто Атоса, Портоса та Араміса, пройшов повз них, навіть не глянувши і не зронивши жодного слова, так, наче ніколи їх і не бачив. Що ж до пана де Тревіля, то він, коли погляд короля зупинився на ньому, з такою твердістю витримав його, що королю довелося самому опустити очі. Слідом за цим його величність, щось бурмочучи собі під ніс, пройшов до себе.

– Кепські справи, – з усмішкою мовив Атос. – І цього разу нам не випадає стати кавалерами ордена.

– Почекайте тут десять хвилин, – сказав пан де Тревіль. – І якщо за десять хвилин я не повернуся, рушайте до мене додому: далі чекати – марна річ.

Молоді люди почекали десять хвилин, чверть години, двадцять хвилин. Побачивши, що де Тревіль так і не з’явився, вони пішли, дуже занепокоєні своєю подальшою долею.

Тим часом в апартаментах Людовіка XIII події розгорталися так. Де Тревіль сміливо ввійшов до королівського кабінету і застав його величність не в гуморі. Король сидів у кріслі, роздратовано ляскаючи руків’ям батога по ботфортах. Капітан мушкетерів, анітрохи не збентежений настроєм короля, якнайспокійніше спитав його про здоров’я.

– Кепські справи, добродію, дуже кепські, – відповів король. – Я нудьгую.

І справді, нудьга була найважчою з недуг, на яку страждав Людовік ХІІІ. Траплялося, він брав під руку кого-небудь зі своїх придворних, підводив його до вікна й казав: «Пане, понудьгуймо разом».