Loe raamatut: «Кіоск»

Наш час. Рання осінь.

Основні дійові особи:

Михайло Борисович,кіоскерТетяна, молода дівчина

Антон, її чоловік

Леон Якович, відпочиваючий з ОдесиПетрівна,місцевий фотограф

Арчібальд Клавдієвич, невідомий чоловік з охороною

Олена Степанівна, відпочиваюча з Полтави

Антоніна

ОтецьМикола,настоятель Храму

Роза, циганкаМарина, продавчиня сувенірів

Тітка Бандура, поштарка

АКТ 1

Михайло Борисович (заходить до кіоску, бурчить та готується до відкриття): Вже десять років ходжу до цього місця, а жодного разу не куштував цієї лікувальної субстанції з бювету. Невже хтось із багатьох людей, що їдуть сюди, справді вважають, що три стакана цієї рідини вдень значно поліпшують їх здоров’я та подовжують життя. Я кожного дня її з під крана літрами вживаю, мало того, борщ та картоплю на ній варю. Той що. Якби вони побачили мою медичну картку, половина з них дуже сильно б здивувалась. А інша половина, звичайно, знайшла б десятки застережень та важливих відмінностей у своєму організмі, що допомагають виключно йому відчути значний прогрес під час вливання туди цієї дурнопахнущої хімічної суміші. Мабуть правду казав покійний головний лікар нашої амбулаторії: «Ніщо не виліковує хворобу так швидко й гарантовано, як наша віра у професіональних лікарів та чудодійні пігулки».

Михайло Борисович: Вітаю вас, шановна Антоніна Петрівно, з новим днем та початком нелегкої справи полювання за грошима.

(Кіоскер підмітає підлогу навколо кіоску, вивішую цілу купу яскравих журналів, заходить до кіоску та перевертає табличку з написом «відчинено». Біля кіоску з’являється фотограф з кількома різними засобами для урізноманітнення фотографічних образів – шляпи, окуляри, папуга, стійка з малюнком та розрізом «для обличчя»).

Антоніна Петрівна: Й Вам бажаю здоров'я, пане Михайле. Щось останні дні полювання не дуже якось. Або звір ляканий став, або розвиток технологій все сильніше давить реальних художників. Тепер у кожного в мобільному є фотоапарат й він вважає себе спадкоємцем таланту Леонардо. Потім, правда, коли розгляне свої творіння вдома, дуже дивується… Чи насправді я така товста, як на цьому знимку?? А в тебе тут вже три підборіддя, хоча на попередньому відпочинку, рік тому, їх було усього два….

Це вже не кажучи про криві обличчя, заплющені очі й пробігаючого повз фотомодель гавкаючого бездомного собаки… Й мало хто з них наступного разу підійде до мене, та й скаже… Антоніна, я буду дуже вдячний, якщо ви зробите неповторний художній образ для мене та моєї дружини… Цицьки Вам! Вони знов будуть клацать цим телефоном, вважаючи, що попереднього разу була просто досадна помилка, а не повна відсутність будь-якого смаку та первинних навичків фотографування.

Михайло Борисович: Як це все знайоме. Я живу в цьому місті з самого народження, й покидав його тільки три рази – коли йшов в армію, коли мене молодого та нетверезого помилково відвезли не до моєї хати та коли я їздив у відрядження до Ленінграду…. Вже тоді я почав підозрювати, що людство набагато сильніше оцінює свої власні можливості, ніж це встановлене природою та Твірцем. Сидиш ти, приміром, за столом з друзями. Третій тост, п’ятий, шостий… Відчуваєш, що сили ще є, але не так вже їх і багато… І ось за дев’ятою чаркою у тебе в голові починається реальна ділема – пити чи вже досить. Ти починаєш швиденько міркувати… Третього дня я випив дванадцять чарок й зміг самотужки добратися додому. А зараз тільки дев’ята. Але… Знов те але… У Миколи чарки були меньші за ці та він, починаючи з четвертої, вже почав економити та недоливав кожному по третині… Тому його дванадцять, як тут дев’ять. Тож після цієї чарки я ще зможу самотужки дістатится хати. П» ю!…

І шо Ви думаєте. Я теж вважав себе логіком та мудрою людиною. До цього моменту. Адже прокинувшись наступного дня у невідомій оселі в іншому місті зрозумів, що мої розрахунки виявилися трохи хибними й та чарка була вже лишньою…

Антоніна Петрівна: Молодість молодість…. Я так інколи хотіла б скинути років двадцять-тридцять, та знову одягти свою найкрасивішу сукню, високі підбори й побігти на зустріч до свого коханого… Ех, Коля Коля…. Чи тоді вже був не Коля… Ні, якщо я бігла на підборах, то тоді в нашому місті ще був асфальт… Значить це був не Коля, а Вітя. Який же він був красень… Він завжди подавав мені руку, одягав на плечі свій піджак та шепотів на вухо усілякі приємні слова. Одного разу він подарував мені квіти й сказав, що його життя не має сенсу без моїх очей та чарівної усмішки… І ось, коли я накрила стіл, зробила зачіску й з нетерпінням чекала його у себе, до мене занесли якогось п» яного чоловіка та зі словами «Мамаша, приймайте..» вигрузили його на софу. Звичайно, побачивши це Вітя зник з мого життя й став передовим комбайнером… Дякую тобі Боже, що вирішив так, бо я з дитинства не могла терпіти усіляких передовиків та стаханівців… До речі, а ось тим бовдуром, якого поклали на мою софу, були не Ви?

Михайло Борисович: Я так швидко втік з того дому, що нічого не встиг запам’ятати… Ні обличчя хазяйки, ні меблі, ні, навіть, кольори гардин…

Антоніна Петрівна: Всі ви чоловіки однакові. Вам би тільки швидше та швидше… А навколишній світ, а побалакати, а вибачитися за свої та чужі гріхи…

Михайло Борисович: Мабуть у будь-яких видів стосунків є свій час. Немовлятами ми пізнаємо світ та дивуємося навколишньому середовищу, дітьми ми мріємо, молодими – кохаємось, у середньому віці лаємо керівництво держави, а на пенсії копимо гроши для дітей та онуків, спілкуємось з іншими пенсіонерами та знову дивуємось красі навколишнього середовища. Що ми з вами зараз і робимо. Життя кругле… З чого почалося, тим і закінчиться. Правда, треба тільки вибрати правильний напрямок руху… А то йти по колу в протилежну сторону не дуже приємна справа.