Loe raamatut: «Його прощальний уклін»

Зниклий півзахисник

З безлічі загадкових телеграм, які приходили на Бейкер-стрит, я добре запам’ятав одну, яку принесли похмурого лютневого ранку десь сім чи вісім років тому. Телеграма була адресована Шерлоку Голмсу, і в ній ішлося: «Дочекайтеся мене. Жахливе нещастя. Зник правий півзахисник. Украй потрібен завтра. Овертон». Голмс просидів цілу годину, напружено міркуючи над нею.

– Поштовий штемпель Стренду, відправлена о десятій тридцять шість, – повідомив Голмс, знову й знову перечитуючи телеграму. – Отже, містер Овертон дуже хвилювався, і телеграма вийшла не зовсім вдалою. Ну, що ж, зачекаємо на нього, тоді усе й дізнаємося. А наразі я почитаю сьогоднішній «Таймс». Від нудьги готовий взятися навіть за дріб’язкову справу.

Ми справді переживали один із періодів бездіяльності. Це завжди додавало мені неспокою, бо з досвіду я знав, як страшно залишати без роботи його надзвичайно активний мозок. Багато років я боровся з пристрастю детектива до наркотиків, яка свого часу мало не згубила його видатний талант. Зате тепер, навіть у стані неробства, мій товариш не відчував потягу до цього штучного збудника. Але я розумів, що небезпечна звичка не знищена повністю, вона лише дрімає. І щоразу, коли я зауважував його змарніле аскетичне обличчя та неспокійний блиск у глибоко посаджених очах, то відчував, що сон цей неглибокий і пробудження близько. Тому я подумки благословляв цього містера Овертона, ким би він не був, котрий порушив своєю загадковою телеграмою спокій мого приятеля, що загрожував йому більшим лихом, ніж усі небезпеки його неспокійного життя.

Як ми й передбачали, незабаром за телеграмою з’явився і її адресант. Про його прибуття сповістила візитівка, на якій було написано: «Містер Сиріл Овертон, Трініті-коледж (Кембридж)». Зачіпаючи плечима раму дверей, до кімнати зайшов чоловік богатирської статури – не менше двохсот фунтів міцних м’язів і кісток. Він зупинився, переводячи погляд із мене на Голмса. Гарне обличчя нашого гостя виказувало неймовірну заклопотаність.

– Містер Шерлок Голмс?

Мій приятель уклонився.

– Я до вас прямо зі Скотленд-Ярду, містере Голмс. Бачився там із інспектором Стенлі Гопкінсом. Він порадив звернутися до вас, зауваживши, що це швидше ваша спеціалізація.

– Прошу, сідайте й розкажіть, що сталося.

– Це жахлива історія, містере Голмс. Дивуюся, як я ще не посивів. Ви, звісно, чули про Ґодфрі Стонтона. На ньому тримається вся команда. Я готовий віддати за нього двох найкращих гравців. Як він веде м’яч, пасує, як захоплює! Крім цього, у нього світла голова: його слово для хлопців – закон! Без нього нам ніяк не можна, містере Голмс. У нас, правда, є Мургаус, перший запасний. Але він завжди пхається в гущу, а не стоїть, де йому належить, на бічній лінії. Він чудово б’є по воротах, нічого не скажеш. Але поля не бачить. І бігає мляво. Оксфордських нападників Мортона чи Джонсона йому не наздогнати! У Стівенсона швидкі ноги, але він не може бити з двадцяти п’яти ярдів, а кому потрібен такий нападник, навіть якщо він добре бігає? Коротше кажучи, містере Голмс, якщо не допоможете мені знайти Ґодфрі Стонтона, ми пропали.

Мій приятель зі жвавим зацікавленням вислухав цю довгу гарячу тираду, кожен постулат якої підкріплювався енергійним гупанням мускулястої руки по коліну. Коли відвідувач замовк, Голмс дотягнувся рукою до картотеки та поклав на коліна скриньку на літеру S. Але цього разу його вмістилище найрізноманітнішої інформації не виправдало сподівань.

– Тут є Артур Г. Стонтон, відомий шахрай, – сказав Голмс. – Є й Генрі Стонтон, котрого повісили на шибениці не без моєї допомоги. Але ім’я Ґодфрі Стонтона чую вперше.

Тепер настала черга дивуватися гостеві.

– Як? Ви, всезнаючий Шерлок Голмс, не знаєте це ім’я?! – вигукнув він вражено. – У такому разі, мабуть, ім’я Сирила Овертона вам також ні про що не каже?

Голмс із приязною посмішкою похитав головою.

– О Боже! – вигукнув спортсмен. – Але ж я був першим запасним у матчі Англія-Вельс, а з цього року – капітан університетської команди. Але це неважливо. Не думав я, що в Англії знайдеться хоча б хтось, хто не чув про Ґодфрі Стонтона. Адже він знаменитий півзахисник – гордість Кембриджа та Блекгіта, учасник п’яти міжнародних матчів! Боже милий! Містере Голмс, де ви були весь цей час?

Голмс розсміявся від наївності молодого здорованя.

– Містере Овертон, ви живете у своєму світі, чистому та здоровому, а я – у своєму. Мій фах зіштовхував мене з людьми з різних верств суспільства, але, на жаль, жодного разу зі спортсменами-аматорами, цією найкращою та найздоровішою частиною жителів Англії. Однак ваш несподіваний прихід свідчить про те, що в цьому світі свіжого повітря та чесної гри знайдеться робота й для мене. Отже, любий сер, прошу сідати й неквапливо, докладно викласти, що сталося й чим я можу вам допомогти.

Молоде обличчя Овертона набуло напруженого вигляду, який буває в людей, котрі звикли діяти силою, а не розумом. Але, врешті-решт, із численними повторами та незрозумілими місцями, які я опущу, він повідав нам свою дивну історію.

– Як я вже казав, – почав розповідь Овертон, – я капітан команди Кембриджського університету, а Ґодфрі Стонтон – мій найкращий гравець. Завтра в нас матч із Оксфордським університетом. Учора ми приїхали до Лондона та зупинилися в готелі «Бентлі». О десятій годині вечора я обійшов усі кімнати й особисто переконався, що всі хлопці на місці. Упевнений: успіх команди залежить не лише від посилених тренувань, а й від міцного багатогодинного сну. Я поговорив із Ґодфрі, і мені здалося, що він блідий і неначе чимось стурбований. Я спитав, що з ним не так, але він відповів, що все гаразд, просто трохи болить голова. Тоді я побажав йому на добраніч. А за півгодини до мене в номер зайшов портьє та поінформував, що в готель тільки-но приходив якийсь бородань, на вигляд – із незаможних, і попросив передати Ґодфрі записку. Ґодфрі ще не спав. Прочитавши записку, він, неначе вражений громом, відкинувся на спинку крісла. Переляканий портьє хотів покликати мене, але Ґодфрі зупинив його, потім випив склянку води й трохи отямився. Згодом спустився вниз, кинув кілька слів чолов’язі, котрий чекав на відповідь, і вони обоє покинули готель. Портьє бачив, як вони ледь не бігли до Стренду. Вранці я зайшов до кімнати Ґодфрі: його там не було, і, судячи з неторканого ліжка, не було всю ніч. Усі речі залишалися на тих самих місцях, де я їх бачив напередодні. Ґодфрі зник невідомо куди й із ким, і мені чомусь здається, що він більше ніколи не повернеться… Ґодфрі – спортсмен від Бога, він не міг би покинути тренування через дрібниці. І не має звички підводити команду та капітана. Боюсь – я маю таке передчуття, – що він зник назавжди, і ми більше ніколи його не побачимо.

Шерлок Голмс дуже уважно вислухав цю розповідь.

– Ви щось зробили? – спитав він.

– Відправив телеграму до Кембриджа, щоб дізнатися, чи не з’являвся він там. Мені відповіли, що в Кембриджі його немає.

– Чи міг він учора потрапити до Кембриджа?

– Атож, нічним потягом об одинадцятій п’ятнадцять.

– Але, наскільки ви могли збагнути, він цим потягом не скористався?

– На вокзалі його не бачили.

– Що ви робили далі?

– Послав телеграму лорду Маунт-Джеймсу.

– Чому саме йому?

– Ґодфрі – сирота. Лорд Маунт-Джеймс – його близький родич, здається, дядько.

– Он як? Це надає справі нових відтінків. Адже лорд Маунт-Джеймс – один із найбагатших в Англії.

– Авжеж, Ґодфрі якось мимохідь згадував про це.

– У лорда є інші родичі?

– Ні, Ґодфрі – його єдиний спадкоємець. Старому вже близько вісімдесяти, він страждає від подагри. Подейкують, що він міг би суглобами крейдувати більярдний кий. Він жахливий скнара, ніколи не дав Ґодфрі ні шилінґа. Але з часом усе так чи інакше перейде до Ґодфрі.

– Ви отримали відповідь від лорда?

– Ні.

– Що могло би змусити вашого колегу звернутися до дядька?

– Учора ввечері він був чимось стурбований. Якщо через гроші – то, можливо, і звернувся до старого. Адже в того чималі статки. Але мені здається, що справа безнадійна. І Ґодфрі це знав, він майже ніколи не звертався до старого за допомогою.

– Ну, це незабаром з’ясується. А тепер припустімо, що він поїхав до лорда. Тоді як ви поясните появу цього незнайомця такої пізньої години, і чому вона подіяла на Ґодфрі таким чином?

– Для мене все це – цілковита загадка, – відповів Сиріл Овертон, стиснувши голову руками.

– Ну, гаразд. Маю сьогодні вільний день, тому із задоволенням займуся вашою справою, – втішив Голмс. – А вам би порадив замислитися над тим, як провести матч без цього хлопця. Як ви самі помітили, настільки таємниче зникнення повинно мати причину, і ця причина може затримати його на невизначений термін. А зараз підемо в готель, може, портьє згадає ще щось.

Шерлок Голмс був відомий здатністю викликати прихильність до себе навіть у боязких свідків. Разом із портьє ми заглянули в порожній номер Ґодфрі Стонтона. Портьє дуже швидко повідомив усе, що міг згадати про нічного відвідувача. Це був чоловік років п’ятдесяти, скромно одягнений, із блідим обличчям і сивою бородою. Він не нагадував ні джентльмена, ні робітника, коротше: ні те ні се. Незнайомець був дуже схвильований – портьє зауважив, як тремтіла рука, коли той простягнув йому записку. Ґодфрі Стонтон, прочитавши записку, яку приніс портьє, засунув її до кишені. Вийшовши до холу, не подав відвідувачеві руки. Вони тільки перекинулися кількома фразами (портьє розібрав лише слово «час»). Потім обоє поспішно залишили готель. На годиннику в холі було рівно пів на одинадцяту.

– Ще кілька запитань, – сказав Голмс, сідаючи на ліжко Стонтона. – Ви чергуєте вдень, чи не так?

– Атож, сер. Я працюю до одинадцятої години вечора.

– Нічний портьє, сподіваюся, нічого незвичайного не помітив?

– Ні, сер. Лише кілька людей повернулися пізно з театру. Більше ніхто не приходив.

– Ви вчора нікуди не виходили з готелю?

– Ні, сер.

– Чи були для містера Стонтона листи або телеграми?

– Авжеж, сер, телеграма.

– Он як? Це цікаво. Коли саме?

– Близько шостої.

– Де містер Стонтон її читав?

– У себе в номері.

– Ви бачили, як він її читав?

– Аякже, сер: я чекав, чи не буде відповіді.

– Ну і що?

– Він написав відповідь, сер.

– Ви віднесли її на пошту?

– Ні, він сам відніс.

– Але написав її у вашій присутності?

– Авжеж, сер. Я стояв біля дверей, а він сидів за столом, спиною до мене. Коли він скінчив писати, то сказав: «Можете йти, я відправлю відповідь сам».

– Чим він писав відповідь?

– Пером, сер.

– Він узяв телеграфний бланк зі столу?

– Атож, сер. Писав на верхньому бланку.

Голмс узяв бланки і, підійшовши до вікна, ретельно оглянув верхній.

– Шкода, що він не писав олівцем, – розчаровано сказав детектив, кинувши бланки на стіл. – Ви ж, Ватсоне, неодноразово, мабуть, помічали, що букви, написані олівцем, чітко відбиваються на наступному аркуші – ця обставина зруйнувала чимало щасливих шлюбів. Ну, а тут, на жаль, ніяких слідів немає. Це означає, що він писав м’яким широким пером. І я майже впевнений, що в цьому випадку нам може допомогти прес-пап’є. Ага! Ось те, що нам потрібно!

Він відірвав шматок бібули, на якій ми побачили загадкові ієрогліфи.

– Піднесіть до дзеркала! – захвилювався Сиріл Овертон.

– Не треба, – сказав Голмс. – Папір тонкий, ми побачимо текст на зворотному боці.

Він перевернув аркуш, на якому ми прочитали: «Допоможіть нам, заради всього святого».

– Це останні слова телеграми, яку Ґодфрі Стонтон відправив за кілька годин до зникнення. Бракує щонайменше шести слів. Але й те, що є, свідчить про серйозну небезпеку, що загрожувала юнаку, від якої хтось міг би його захистити. Крім того, небезпека загрожувала двом – у телеграмі написано «нам», а не «мені». Тож причетний ще хтось. І це, певна річ, нічний відвідувач Ґодфрі Стонтона, котрий і сам був украй схвильований. Але що в нього може бути спільного з цим чоловіком? І хто той третій, кому послали заклик про допомогу? Ось із нього ми й почнемо наші пошуки.

– Отже, насамперед треба дізнатися, кому надіслали телеграму, – припустив я.

– Саме так, мій любий Ватсоне. Ця глибока думка й мені здалася доречною. Але хіба ви не знаєте, що коли ми з’явимося на пошті й вимагатимемо корінець телеграми, то службовці навряд чи підуть нам назустріч. Стільки ще залишилося бюрократизму! Однак якщо поставитися до всього з розумом і тактом, то можна, мабуть, таки сподіватися на успіх. А тепер, містере Овертон, я хотів би у вашій присутності переглянути папери, залишені на столі.

Голмс швидкими тонкими пальцями перевертав листи, рахунки та нотатники, вивчаючи їх жвавим, проникливим поглядом.

– Нічого цікавого, – сказав він нарешті. – До речі, ваш колега на здоров’я не скаржився? Його нічого не турбувало?

– Ні, він здоровий, як бик.

– Ви колись бачили його хворим?

– Жодного разу. Якось він розбив ногу, а ще колись у нього змістилася колінна чашечка. Але це все дрібниці…

– І все ж, можливо, він не такий уже здоровий, як вам здається. На мою думку, він чимось хворий, але тримає це в таємниці. З вашої згоди я візьму з собою деякі папери, вони можуть знадобитися нам у майбутньому.

– Хвилинку, – почувся скрипливий голос, і, озирнувшись, ми побачили в дверях смішного дідка, котрий вимахував руками. На ньому був вицвілий костюм, біла розв’язана краватка й циліндр із широчезними крисами. Незнайомець нагадував сільського священика або найманого плакальника. Але, незважаючи на цей жалюгідний, майже безглуздий вигляд, його різкий голос і рішучі манери видавали в ньому людину, котра звикла наказувати.

– Хто ви такий, сер, і яке ви маєте право забирати папери цього джентльмена? – спитав він.

– Я приватний детектив. Хочу знайти причину його зникнення.

– Он воно що! А хто вас про це просив?

– Ось цей джентльмен, колега містера Стонтона. Його направили до мене зі Скотленд-Ярду.

– Хто ви такий, сер?

– Я Сиріл Овертон.

– Отже, це ви послали мені телеграму. Я лорд Маунт-Джеймс. Отримавши її, я першим омнібусом подався сюди. То це ви найняли детектива?

– Авжеж, сер.

– І ви готові платити?

– Я не сумніваюся, що мій приятель Ґодфрі оплатить рахунок.

– А якщо ви його не знайдете? Що тоді?

– У такому разі його рідні, без сумніву…

– У жодному випадку, сер! – заверещав старий. – Не сподівайтесь, що я заплачу вам хоч пенні. Так і знайте, містере! Я єдиний родич цього юнака, тож заявляю, що мене все це не стосується. Якщо він розраховує на спадщину, то тільки тому, що я ніколи не кидав грошей на вітер і зараз не збираюся цього робити. Що ж стосується паперів, із якими ви так безцеремонно поводитесь, то маю сказати, що якщо вони мають якусь цінність, то ви відповісте за кожен зниклий аркуш!

– Гаразд, сер, – погодився Шерлок Голмс. – Але дозвольте спитати: чи немає у вас якихось міркувань, куди міг подітися ваш небіж?

– Ніяких міркувань! Він достатньо дорослий, аби самому піклуватися про себе. І якщо йому забракло розуму, щоб не загубитися, хай нарікає на себе. Я категорично відмовляюся брати участь у його пошуках!

– Я вас розумію, – схилив голову Голмс, але в його очах блиснув зловісний вогник. – Але ви, здається, не зовсім розумієте мене. Ґодфрі Стонтон незаможний. І якщо його викрали, то зовсім не для того, щоб заволодіти його статками. Чутки про ваше багатство, лорде Маунт-Джеймс, поширилися навіть за кордоном. Тому не виключено, що вашого небожа викрали бандити, котрі сподіваються вивідати в нього план вашого будинку, ваші звички, а також дізнатися, де ви зберігаєте коштовності.

Обличчя неприємного відвідувача побіліло як крейда.

– Боже милий! Я ніколи не думав, що люди здатні на таке! Яких тільки мерзотників немає на світі! Але Ґодфрі – стійкий хлопець, він не зрадить свого дядька. Втім, я сьогодні ж увечері відвезу в банк родинне срібло. А ви, містере детектив, не шкодуйте, будь ласка, сил. Будь-що знайдіть його цілим і неушкодженим! Що ж стосується грошей… ну, скажімо, п’ять чи навіть десять фунтів… можете завжди розраховувати на мене.

Але навіть зараз, у цю мить прояснення, титулований скнара нічим не міг нам допомогти, бо майже нічого не знав про свого племінника. Єдиний ключ до таємниці, як і раніше, містився в останніх словах телеграми, за допомогою якої Голмс сподівався відшукати наступну ланку. Нарешті лорд Маунт-Джеймс забрався геть. Пішов і Овертон, аби разом із командою поговорити про халепу, що звалилася на них. Поруч із готелем була пошта, і ми зупинилися перед нею.

– Варто ризикнути, Ватсоне, – сказав Голмс. – Природно, з ордером на руках я міг би просто вимагати, щоб мені показали корінці, але до цього ще далеко. Гадаю, що вони навряд чи запам’ятали його обличчя в цій постійній метушні. Тому ризикнемо!

– Пробачте за турботу, – звернувся він через віконце до молодої дівчини, пустивши в хід усю свою чарівність. – Учора я відправив телеграму, але боюся, що зробив у ній велику помилку. Чомусь затримується відповідь – чи не забув я підписатися? Ви могли б це перевірити?

Дівчина взяла пачку корінців.

– О котрій годині ви відправили телеграму? – поцікавилася вона.

– Одразу після шостої…

– Кому?

Голмс притиснув палець до губів і озирнувся на мене.

– Вона закінчується фразою: «заради всього святого», – прошепотів він. – Будь ласка, я дуже хвилююся…

Дівчина виокремила одну з телеграм.

– Ось вона. Прізвища справді немає, – сказала вона, розгладжуючи її на столику.

– Я так і знав, – сказав Голмс. – Боже, який я ідіот! До побачення, міс, дуже вдячний вам. У мене немов гора з пліч звалилася…

Коли ми вийшли на вулицю, він засміявся, вдоволено потираючи руки.

– Ну? – спитав я.

– Усе добре, мій любий Ватсоне! У мене в запасі було сім різних способів, як підібратися до телеграми. Але найменше я очікував, що пощастить уже з першого разу.

– Про що ж ви дізналися?

– Дізнався про відправний пункт наших пошуків. Вокзал Кінґс-Крос, – сказав він візникові, котрий під’їхав до нас кебом.

– Отже, ми їдемо з Лондона?

– Атож, до Кембриджа. Все свідчить про те, що шукати слід там.

– Скажіть, будь ласка, Голмсе, – почав я, коли кеб гуркотів по Ґрейс-Інн-роуд, – ви вже здогадуєтеся, чому зник Ґодфрі Стонтон? Мені здається, що в жодній вашій справі мотиви не були настільки туманними. Ви навряд чи вірите, що його викрали, зазіхаючи на гроші його багатого дядечка.

– Зізнаюся, любий Ватсоне, що мені це справді здається малоймовірним. Я висунув таку версію, щоб трохи розворушити цього надзвичайно неприємного стариганя.

– І вам це якнайкраще вдалося. Але все ж, Голмсе, що сталося з хлопцем?

– У мене є кілька ідей. По-перше, юнак зникає напередодні важливого матчу. Факт важливий, якщо врахувати, що він – найкращий гравець команди. Це може бути простим збігом або й ні. Аматорський спорт – видовище, на якому не заведено укладати парі. І все ж їх укладають. Отже, є люди, котрим вигідно вивести Стонтона з гри. Адже трапляється, що перед перегонами зникає найкращий кінь. Це перша версія. Друга ґрунтується на тому очевидному факті, що юнак незабаром стане власником величезного маєтку, хоча зараз його статки й скромні. Тому можна припустити, що він став жертвою зграї, яка зажадає за нього великий викуп.

– Але ці версії не пояснюють телеграми…

– Слушно, Ватсоне. Телеграма поки що залишається єдиним справжнім доказом, і ми не повинні відволікатися від неї. Тому і їдемо до Кембриджа. Там дізнаємося, яку роль відіграє телеграма в цій справі. Подальший хід розслідування наразі неясний, але я буду дуже здивований, якщо до вечора все (або майже все) не з’ясується.

Уже стемніло, коли ми приїхали в старе університетське містечко. На вокзалі Голмс винайняв кеб і звелів візникові їхати до обійстя доктора Леслі Армстронґа. За кілька хвилин наш кеб зупинився біля великого будинку на жвавій вулиці. Ми увійшли в хол, і після довгого очікування нас запросили в приймальню лікаря.

Ім’я доктора Леслі Армстронґа я не знав, що досить чітко показує, наскільки далекий я був тоді від медицини. Тепер мені відомо, що він не лише один із найкращих професорів медичного факультету, але й учений із європейським ім’ям, котрий зробив значний внесок у цілий ряд наук. Навіть нічого не чувши про його вчені заслуги, а лише раз поглянувши на нього, можна було з упевненістю сказати, що він видатна людина. У медика було квадратне вольове обличчя, глибокий, зосереджений погляд з-під густих брів, масивне, як гранітна брила, підборіддя. Це був чоловік із гострим розумом і сильним характером: суворий, аскетичний, стриманий і навіть трохи вселяв острах. Він покрутив у руках візитну картку мого приятеля й непривітно поглянув на нас.

– Я чув про вас, містере Голмс, і про вашу діяльність також. І маю сказати, що не схвалюю її.

– У цьому, лікарю, ви одностайні з усіма злочинцями Англії, – спокійно відрубав мій товариш.

– Само собою зрозуміло, що, коли ваші зусилля спрямовані на викорінення злочинності, вас мають підтримувати усі свідомі члени суспільства. Хоча, наважуся сказати, офіційна влада досить компетентна у своїй справі. Але гідне осуду те, що ви сунете ніс у чужі таємниці, витягаєте на світ Божий сімейні драми, які ретельно оберігають від стороннього ока, та ще й відволікаєте від справ людей, украй зайнятих. Зараз, наприклад, замість того, щоб розмовляти з вами, я мав би писати науковий трактат.

– Співчуваю, лікарю. Однак наша бесіда може виявитися важливішою за будь-який трактат. Між іншим, ми робимо якраз протилежне до того, що ви так справедливо засуджуєте. Ми охороняємо від розголосу чужі таємниці, що неминуче відбувається, якщо справа потрапляє до рук поліції. Вважайте мене партизанським загоном, що діє окремо від регулярних сил. Так от, сьогодні я приїхав до вас поговорити про містера Ґодфрі Стонтона.

– А що з ним трапилося?

– Ви ж його знаєте, чи не так?

– Він мій близький приятель.

– І знаєте про його зникнення?

– Зникнення? – суворе обличчя доктора навіть не сіпнулося.

– Він пішов із готелю вчора ввечері, після чого його більше ніхто не бачив.

– Він неодмінно повернеться.

– Завтра матч університетських команд.

– Мені начхати на ці дитячі забавки. Доля юнака справді мене турбує, бо я його знаю та люблю, а от регбі – це не для мене.

– Отже, я можу розраховувати на вашу допомогу? Мене також турбує доля містера Стонтона. Ви знаєте, де він?

– Ні, певна річ.

– Ви бачили його вчора або сьогодні?

– Ні.

– Якої ви думки про здоров’я містера Стонтона?

– Він абсолютно здоровий.

– Скаржився колись на нездужання?

– Жодного разу.

Голмс вийняв аркуш паперу та показав його медику.

– Як тоді поясните походження цієї квитанції на тринадцять гіней, сплачених минулого місяця містером Ґодфрі Стонтоном доктору Леслі Армстронґу з Кембриджа? Я знайшов її на письмовому столі Стонтона серед інших паперів.

Обличчя медика налилося кров’ю.

– Не бачу необхідності давати вам хоч якесь пояснення, містере Голмс.

Детектив сховав квитанції в нотатник.

– Ви, мабуть, вважаєте за краще давати пояснення офіційно, – зауважив він. – А я ж вам уже сказав, що гарантую збереження таємниці. Ви вчинили б набагато розумніше, якби цілком мені довірилися.

– Нічого не можу сказати про цю квитанцію.

– Чи мали ви від Стонтона якусь звістку відтоді, як він поїхав до Лондона?

– Ні.

– Ох, уже ця пошта! – скрушно зітхнув Голмс. – Учора ввечері о шостій годині п’ятнадцять хвилин Ґодфрі Стонтон надіслав вам термінову телеграму, яка, без сумніву, пов’язана з його зникненням, і вам досі її не принесли? Це – обурлива недбалість! Я негайно піду в місцеве поштове відділення та подам скаргу.

Доктор Леслі Армстронґ схопився на ноги, його темне обличчя аж пашіло від гніву.

– Я вимагаю негайно покинути мою оселю, сер! – сказав він. – І передайте вашому господареві, лорду Маунт-Джеймсу, що я не бажаю більше мати ніяких справ ні з ним, ні з його агентами! – він несамовито задзеленчав дзвоником. – Джоне, проведіть цих джентльменів!

Пихатий дворецький ледь не виштовхав нас, і ми опинилися на вулиці. Голмс засміявся.

– Ого, доктор Леслі Армстронґ – справді рішучий та енергійний чоловік! – сказав він. – А ще із успіхом міг би замінити професора Моріарті, якби спрямував свої таланти в інше русло. Отже, мій любий Ватсоне, ми самотні та покинуті в цьому негостинному місті. Але виїхати звідси не можемо. Це означає – відмовитися від пошуків. Погляньте, прямо навпроти будинку Армстронґа міститься готель, що нам дуже вигідно. Візьміть номер із вікнами на вулицю та купіть їжі, а я поки спробую щось дізнатися.

Дізнавання зайняло в Голмса більше часу, ніж він передбачав, і детектив повернувся до готелю лише о дев’ятій вечора. Він був у кепському настрої, блідий, весь запилючений і мало не падав з ніг від голоду й утоми. На столі на нього чекала холодна вечеря. Вгамувавши голод, детектив запалив люльку та приготувався своєю звичайною напівжартівливою інтонацією розповідати про власні невдачі, до яких він завжди ставився з філософським спокоєм.

Раптом на вулиці почувся скрип коліс, Голмс піднявся й визирнув у вікно. Перед будинком медика в світлі газового ліхтаря стояла карета, запряжена парою сірих коней.

– Лікаря не було три години, – зауважив Голмс, – він поїхав о пів на сьому й тільки-но повернувся. Отже, він був десь за десять-дванадцять миль. Він щодня їздить кудись, а іноді навіть двічі на день.

– Це не дивно, адже він практикує.

– У тому-то й річ: Армстронґ не практикує. Він професор і консультант, а практика лише б відволікала його від наукової роботи. Навіщо ж йому знадобилося здійснювати ці довгі та виснажливі поїздки? Кого він навідує?

– Його кучер міг би…

– Мій любий Ватсоне, до кучера я звернувся насамперед. Але він спустив на мене собаку: не знаю, чим це пояснити – його власною лютою вдачею чи наказом господаря. Однак вигляд мого ціпка не дуже сподобався візникові та собаці, й інцидент на цьому вичерпався. Наші взаємини після цього настільки загострилися, що про будь-які розпитування не могло бути й мови. Але, на щастя, у дворі готелю я розговорився з одним непоганим хлопцем, місцевим жителем, який розповів мені про звички медика та його щоденні поїздки. Під час нашої бесіди, немов на підтвердження його слів, до будинку лікаря під’їхала карета.

– І ви вирішили слідувати за нею?

– Чудово, Ватсоне! Ви сьогодні незрівнянні, саме це я й вирішив. Поруч із нашим готелем, як ви, мабуть, помітили, є крамниця, що торгує велосипедами. Я кинувся туди, орендував один із них і погнав за каретою, яка вже віддалилася на значну відстань. Я швидко наздогнав її і, тримаючись на відстані близько ста ярдів, слідував за її ліхтарем. Так ми виїхали з міста й уже від’їхали достатньо далеко, аж сталося несподіване: карета зупинилася, з неї вийшов лікар, рішучим кроком підійшов до мене й уїдливо зауважив, що, оскільки дорога вузька, він не хотів би загороджувати мені шлях своєю каретою. Він був на висоті! Я проїхав повз карету і, від’їхавши кілька миль, зупинився. Чекав довго, але карета немов крізь землю провалилася! «Мабуть, звернула на одну з сільських доріг», – вирішив я й поїхав назад. Карети навіть сліду не було. А медик повернувся, як бачите, тільки зараз. Спочатку я ніяк не пов’язував ці поїздки зі зникненням Ґодфрі Стонтона, мене просто цікавило все, що стосується доктора Армстронґа. Але хитрість лікаря мене насторожила. І я не заспокоюся, поки все не з’ясую!

– Спробуємо вистежити його завтра.

– Та от чи зможемо? Це не так просто. Ви ж не знаєте околиць Кембриджа! Сховатися на цій пласкій, як стіл, місцевості просто ніде, а чоловік, котрого хочемо вистежити, зовсім не дурень, як він це ясно показав нам сьогодні. Я відправив телеграму Овертону, щоб він повідомив, чи не сталося в Лондоні чогось нового. А поки що зосередимо всю увагу на докторові Армстронґу: адже це його ім’я я прочитав на корінці телеграми завдяки люб’язності телеграфістки. Я готовий посперечатися, що він знає, де ховається Стонтон. А якщо це відомо йому, то маємо довідатися й ми. Треба зізнатися, що рахунок наразі на його користь. Але ви добре знаєте, Ватсоне, що я не маю звички кидати гру на такій стадії.

Але й наступного дня ми не наблизилися до розв’язання загадки. Після сніданку нам принесли записку, і Голмс із усмішкою простягнув її мені. Ось що в ній було:

«Сер, смію вас запевнити, що, переслідуючи мене, ви даремно гаєте час. Як ви переконалися минулої ночі, у задку моєї карети є вікно, і якщо вас не лякає двадцятимильна прогулянка, кінцевим пунктом якої будуть ворота вашого готелю, то можете сміливо податися за мною. Але мушу вам сказати, що оте стеження аж ніяк не допоможе містеру Ґодфрі Стонтону. Впевнений, що найкращою послугою, яку можете надати цьому джентльменові, було б ваше негайне повернення до Лондона. Скажіть вашому господареві, що вам не вдалося натрапити на його слід. У Кембриджі ви нічого не розвідаєте.

Щиро ваш, Леслі Армстронґ».

– Авжеж, медик щирий і чесний опонент, – погодився Голмс. – Але він розпалив мою цікавість, і я не поїду звідси, поки не дізнаюся, куди та навіщо він їздить.

– Карета вже біля його дверей, – повідомив я. – А ось і він сам! Поглянув на наше вікно. Сідає в карету. Може, мені спробувати щастя на велосипеді?

– Ні-ні, мій любий Ватсоне! При всій моїй повазі до вашої природної кмітливості, маю сказати, що лікар вам не до снаги. Я вже якось сам спробую з ним упоратися. Боюся, що вам наразі доведеться зайнятися чимось іншим, бо поява двох нишпорок-незнайомців в околицях Кембриджа викликала б небажані чутки. Ви обов’язково знайдете багато цікавого в цьому поважному місті, а я намагатимуся принести ввечері сприятливіші новини.

Але й цього дня моєму товаришеві не пощастило. Він повернувся пізно ввечері, втомлений і розчарований.

– Увесь день змарнував, Ватсоне. Знаючи напрямок поїздок медика, я об’їздив усі тамтешні села, спілкувався з шинкарями й іншими обізнаними людьми. Я обійшов Честертон, Гістон, Вотербич й Окінґтон, і всюди спіймав облизня. Щоденна поява карети точно не залишилася б непоміченою в цьому «сонному царстві». Словом, рахунок два-нуль на користь лікаря. Телеграми не було?

– Була, я її розпечатав, ось вона: «Помпей. Зверніться Джеремі Діксон Трініті-коледж», – і нічого не збагнув.

– Та це ясно. Телеграма від нашого приятеля Овертона. Відповідь на моє запитання. Зараз пошлю записку містеру Джеремі Діксону. Впевнений, що цього разу удача, без сумніву, всміхнеться нам. До речі, як минув матч?

– У сьогоднішній вечірній газеті розміщено докладний звіт про нього. Виграв Оксфорд. Ось чим закінчується звіт: «Поразка світло-блакитних пояснюється відсутністю славетного гравця міжнародного класу Ґодфрі Стонтона. Це було відчутно вже на перших хвилинах зустрічі. Відсутність комбінаційної гри в лінії нападу, млявість в атаці й обороні звели нанівець зусилля цієї сильної та дружної команди».