Loe raamatut: «Історія філософії. Античність та Середньовіччя», lehekülg 9
1.5. Продік
Продік народився на острові Кеос, можливо, бл. 460 р до н. е.; він кілька разів бував у Афінах у ролі посланника. Він займався філософією природи та антропології, уклавши тексти «Про природу» та «Про природу людини»; крім того, він займався теологією й передусім аналізом мовлення. Його послідовниками були такі діячі, як Ферамен, Еврипід, Фукідід та Ісократ.
Метод лінгвістичного аналізу, який практикував Продік та завдяки якому він став особливо знаменитим, структурується у двох моментах. Перший представлений аналізом семантичного змісту термінів, призначених для встановлення так званої правильності назв (orthótes ton onómaton). Подібна вправа відповідає на запитання: «Що означає х?», де х час від часу становить об’єкт аналізу, й подібна процедуру добре ілюструє відповідний пасаж із діалогу «Евтідем» Платона (84 А 16 DK). Значення цього полягає безпосередньо в тому, що в цьому акті деномінації здійснюється ідеальне зіставлення між «назвою» та «річчю», що вважається пов’язаною з нею. Необхідність визначити безпосередній зміст певної назви пов’язана з виявленням багатозначності термінів та необхідністю зменшити її, звідки випливає захист зв’язку, що для Продіка є обов’язково взаємно однозначним, між назвою і річчю. Цей принцип особливо дієвий для «поділу назв» (diáiresis ton onómaton), спрямованого на встановлення різниці між нею та синонімічними термінами, впорядковуючи їх у два взаємно протилежні класи. Подібний поділ відповідає на запитання: «У чому, в якому сенсі х відрізняється від у?». Отже, йдеться про виконані у формі словника семантичні описи, спрямовані на виявлення характерних властивостей семем (мінімальних одиниць мовлення), що визначаються, припускаючи ідею об’єктивного, а не умовного, смислу назв. Висвітлюючи вірогідну полісемію «назв» (ónoma), Продік інтерпретує її як прості коливання onomázein, які необхідно, втім, виправляти; підкреслюючи цей феномен, він має втрутитися до царини суто нормативного забезпечення, спрямованого на фіксацію за однією річчю лише одної назви, що їй відповідає. У загальному лінгвістичному вжитку, таким чином, має відбутися перегляд номенклатури, спрямований на уникнення наявної множинності значень термінів.
Ми знаємо дуже мало про природничі студії Продіка; його волюнтаристська та раціоналістична етика, яка протистоїть гедонізму, орієнтована, втім, на здобуття чеснот, що розуміються також як результат «зусилля», викладена у славетній апології «Геракл на роздоріжжі», частині роботи «Часи» (Hórai), що дійшла у переказі Ксенофонта. Ми поінформовані також щодо його теорії походження віри в богів, що пояснюється в історико-генетичному дусі та є передусім утилітаристською, оскільки Продік стверджує, що сили природи були піднесені першими людьми до рангу божеств (B 5 DK).
Ця теорія, інтерпретована Секстом Емпіриком як еквівалент справжнього відкритого визнання атеїзму, поєднується з тим, що Продік визнає існування певного життєдайного елементу (to zotikón, див., напр., у: Епіфаній, В 5 DK), втіленням якого є чотири елементи, Сонце і Місяць, що послідовно обожнюються. Отже, ми перебуваємо в царині евристичного раціоналізму, котрий у типово софістичній схемі поєднується з оригінальною інтерпретацією елементів філософії природи та з редукцією релігії до натуралістичної її форми.
1.6. Гіппій
Гіппій, який був народжений в Еліді та виконував численні дипломатичні місії в різноманітних містах Еллади, у Платона фігурує як Гіппій Більший (= 86 А 7 DK), котрий познайомився з Протагором, коли той уже був похилого віку, та був «значно молодшим» за нього. Оскільки Протагор народився бл. 490 р. до н. е, дата народження Гіппія може бути локалізована бл. 450 р. до н. е. Прославився він у 399 р. до н. е., коли Платон його згадав його в «Апології Сократу».
У філософії Гіппія переважала теорія «природи» (phýsis) та, як характерна для софістичного політико-морального мислення антитеза, теорія відносин між природою і законом. Підґрунтям цих теорій є онтологія, яка вбирає концепції, властиві елеатській традиції, що за посередництва мілетців були перероблені у плюралістичному напрямі, та яка була особливо близькою до Анаксагора. Згадаймо, що Мелісс, не відкидав, як Парменід, реальності множинності, що сама по собі є внутрішньо суперечливою, проте лише в ній не проявляються ті характерні риси довічності й незмінності, які є властивими Буттю. Для Гіппія реальність утворена множинністю «великих тіл сутностей, які існують для природи» (8 С 2 Untersteiner); вони представлені як hóla (цілісні), жорстка сукупність невідокремлюваного, що є «протяжною», та, відтак, утворюють між собою внутрішній зв’язок: зв’язок, який має висвітлювати, як цього не робить, зокрема, dialégesthai (діалектика) Сократа, що, безпідставно порушуючи реальність, у сполученнях, які не мають підґрунтя у природі (розбіжність між почуттям і субстанцією), втрачає свій об’єкт. Природа, втім, переходить до асиміляції жанрів, поєднуючи та приєднуючи органічні цілісності поступовою протяжною лінією, без стрибків. Аналітичному методу Сократа Гіппій у такий спосіб протиставляє на формальному рівні lógos, що розуміється як поступовий та структурований дискурс, а на рівні методу пізнання – енциклопедизм: функція останнього – реконструювати органічну цілісність знання, переходячи до поєднання справжніх сфер знання, які в комплексі охоплюють усе, що може бути пізнаним.
Гіппій насправді є строго послідовним дослідником багатьох дисциплін, які давала поєднувати його онтологія. З одного боку, він є першим мислителем, котрий зібрав разом чотири дисципліни, які багато століть по тому будуть названі quadrivium (арифметика, геометрія, астрономія та теорія музики) та які Платон у праці «Держава» поєднував подібним зв’язком як підготовчі до діалектики. З іншого боку, він був першим та, мабуть, єдиним софістом, хто розвивав історичні дослідження, як в історико-хронологічному, так і в історико-філософському плані. Як зрозуміло зі вступу до діалогу «Гіппій Більший», він присвячує свої дослідження першим мислителям, починаючи з Фалеса й з ще більш ранніх, Біанта та Семи Мудреців, і до Анаксагора; він є автором тексту під назвою «Зібрання» (Synagoge), з якого зберігся фрагмент, де демонструються подібні дослідження: від Гіппія, найімовірніше, саме з цього тексту, Арістотель отримує інформацію про Фалеса та його книгу «Alpha» для своєї «Метафізики». Крім того, Гіппій першим визначив царину досліджень науки archaiologia (археологія), яка має вивчати походження народу та його «давню історію», що розуміються в широкому контексті, який висвітлює також зв’язок із сучасною історіографією (згадаймо Фукідіда, VII 69).
Цей софіст з Еліди є також автором тексту під назвою «Імена народів», що робить його продовжувачем робіт логографів18, а також важливої роботи історичного змісту, знаменитого «Переліку переможців Олімпіад». Завдяки йому Гіппій, будучи в цій царині наступником Гелланіка з Мітілени та попередником Арістотеля, зробив фундаментальний внесок в утвердження єдиної хронології для всіх народів Греції, поклавши її у підґрунтя їх спільної історії. До цього широкого поля досліджень долучаються, з одного боку, його гомерівські студії, спрямовані на те, аби виявити у головних героях зразкові типи, а з іншого – його специфічні дослідження музики та геометрії (у царині якої він виявився першим, хто провів дослідження квадратури кола, винайшовши так звану квадратису).
Можна бачити, що для Гіппія кожна реальність у цілому кваліфікується та природним чином пов’язується й співвідноситься з іншою реальністю такого самого роду. Підґрунтям для такого ставлення виступило поняття syngenéia (ознайомленість), яке Гіппій увів у свій дискурс-самопрезентацію в діалозі Платона «Протагор», де вона підтримує третю, важливішу вісь мислення софістів: політику. Він стверджує, що всі люди поміж собою є «близько пов’язаними, вони є знайомими та співгромадянами» – для природи, проте, не для закону. При цьому Гіппій не має наміру пропонувати ідеал єдності роду людського, проте на підставі концепції, яка вже повністю розвінчує природу, наголошує, що існує природна спорідненість, яка надихає на злагоду істинних мудреців. Саме вони пов’язані справжньою фундаментальною схожістю, яка виходить за межі штучних розмежувань, створених стінами, режимами та законами міста (які Гіппій визначає як «тиранію людей»). У такий спосіб народжується той самий, підкріплений потужним інтелектуальним зарядом ідеал дружби між схожими. У Гіппієвій sophói цей ідеал представляв той сорт аристократичного інтелекту, який у грецькому політичному мисленні набував дедалі більшої важливості.
1.7. Фрасімах
Діяльність Фрасімаха, котрий народився в Халкідоні у Віфінії та є знаменитим передусім як ритор, припадає на останні три десятиліття V ст. до н. е. Він працював також у Афінах, як доводить цитата, наведена Арістофаном у роботі «Учасники бенкету» в 427 р. до н. е. Як і всі софісти, він займався філософією природи (85 А 9 DK) та створив численні праці як дорадчо-політичного, так і риторичного змісту.
Реконструкція його політичного мислення є вкрай непевною через сумнів у тому, чи він насправді поширював ті відомі тези, що приписував йому Платон у першій книзі «Держави». Не вдаючись до вирішення цього складного питання, можна обмежитися лише зауваженням про те, що все, що ми знаємо про інші шляхи історичного Фрасімаха, не є достатнім, аби ані підтвердити, ані спростувати спостереження Платона, які, хоча й у рамках гіпотези, можуть бути взяті до розгляду, обмежуючись першою тезою щодо суто політичного змісту.
Фрасімах Платона передусім стверджував, що кожне місто (демократичного, олігархічного або тиранічного спрямування) накладає на себе як nómos (номос, закон) те, що є корисним (symphéron) для домінуючої сторони. Аналогічно етичні та політичні чесноти мають конвенціональне походження: справжня людина насправді є слабкою та вимагає санкціонувати захист того, що природно є її слабкістю, а правосуддя є нічим іншим, як неповноцінність у силі. Несправедливість, із погляду чистої природи, є «більш сильною, більш гідною вільних, більш гідною тих, хто переважає» («Держава», 334 с). Утім, це досягається тільки у великих діях й одним ударом, оскільки вона буде покарана, насправді, лише якщо вдасться до мінімальних дій: несправедливість, доведена до своєї кульмінації, однак, є зазвичай безкарною та вказує на перемогу принципу, за яким переважне право належить сильнішому.
Це означає, що для Платонова Фрасімаха стародавній ідеал людини kalos kai agathós19 розвивається в теоретизування стосовно верховенства найкращих у політичному вимірі, яке сприймає владу через акт крайньої упередженості, що відповідатиме природі тоді, коли той, хто домінує, й насправді буде найсильнішою людиною, Тим самим, згідно з нормами розуму, стає можливим як виправдати тиранію, як і, навпаки, викрити, що у підґрунті кожної форми правління перебуває насильство, невиправдане з точки зору phýsis. У такому баченні nómos не базується на жодному розумному підході та є насправді сам по собі необґрунтованим, він має значення тільки як акт, що накладається на місто владою тих, кому вдається здобути перевагу. Звідси можна побачити, як раціоналізм Платонова Фрасімаха добровільно визнає емпіричну констатацію, власне, як і саму ірраціональність реального, прийнятною та дієвою нормою оцінки.
2. Сократ. Карлотта Капуччіно
2.1. Людина з Афін
Сократ дотримувався традиції античних філософів не записувати нічого, що простягається від Піфагора аж до Епіктета, Аммонія Саккаса та Плотіна (який не записував, поки не досяг п’ятдесяти років). Існують два різновиди філософської аграфії (буквально – «відсутності писаних текстів»): езотерична, або догматична, аграфія того, хто не бажає популяризувати власні думки, як у Піфагора, та діалектична, чиї прихильники вважають записаний текст таким, що не здатен замінити усний діалог. Цей другий різновид аграфії бере свій початок від Сократа, його поділяли такі філософи-скептики, як Піррон, Аркесілай з Пітани та Карнеад.
Як Сократ, так і Піфагор не залишили після себе текстів, проте мали «учнів, що самі були як живі тексти» (13. 12–14). Сократ не вважав себе вчителем, проте, мав «учнів», що багато писали, й більше писали за нього. Всупереч своєму вибору не писати або, можливо, саме завдяки йому, Сократ, за традицією насправді вважається натхненником філософського діалогу як інноваційного літературного жанру: «сократівських дискурсів» або lógoi sokratikói, що за характером відрізнялися від трактатів досократиків та епідиктичних ораторій софістів. Це є першим і найвідомішим парадоксом із тих багатьох, що оточують його постать.
В «Апології» Платона стверджується, що Сократові було сімдесят років, коли в 399 р. до н. е. він постав перед судом; це дає змогу локалізувати дату його народження між 470 та 469 рр. до н. е. під час 77-ї Олімпіади в Афінах. Його батько, Софроніск, був скульптором у демі Алопеке, периферичному районі на південному сході міста, відведеному для ремісницької діяльності. Відомості про те, що Сократ і сам був скульптором у певний період життя, є сумнівними, й, безперечно, легендою є те, що він створив одягнених грацій, яких можна було побачити на виїзді з Афін поблизу Акрополя. Його мати, Фенарета, теж самостійно займається ремеслом, підробляючи повитухою, певно, аби збільшити сімейні доходи, які від самого початку завдяки роботі батька не мали би бути мізерними. Насправді Сократ здобув традиційну освіту для розуму і тіла, навчився читати, писати й рахувати, а також робити гімнастичні вправи. Перш ніж стати акушеркою після смерті Софроніска, Фенарета одружується з Хередемом та народжує Патрокла, зведеного брата Сократа.
В атмосфері культурної відкритості Афін часів Перикла молодий Сократ наближається до філософії природи, читаючи тексти Анаксагора та відвідуючи його афінську школу, Архелай. Як ми знаємо з діалогів Платона «Протагор» та «Горгій», із цим періодом пов’язуються його зустрічі із софістами Протагором з Абдер, Продіком із Кеосу та Гіппієм Елідським, а також із ритором Горгієм з Леонтини. Втім, не є надійними відомості про зустріч із елеатами Парменідом та Зеноном, яка, згідно з діалогом Платона «Парменід», могла би відбутися з нагоди Великих Панафіней у 450 р. до н. е., коли Парменідові було вже близько шістдесяти п’яти років, а Сократові – менше двадцяти. Ці дати не узгоджуються, проте, зі свідченнями доксографа20 Діогена Лаертського (ІІІ ст. н. е.), котрий визначає, що Парменід під час можливої – і тому малоймовірної – зустрічі із Сократом має поважний вік близько дев’яноста років.
Пізніше Сократ відійшов від філософії природи, оскільки її пошуки не передбачали кінцевого результату, тобто дослідження блага, що для людини є найважливішим. У діалозі Платона «Федон» стверджується: «Мені подобалося те, що я мусив сховатися в розмірковуваннях (lógoi) та шукати в них істину речей» (99 е). Наприкінці 420-х років до н. е. звичка в цих пошуках розпитувати в Афінах когось, хто мав славу мудреця, зробила його публічним персонажем та представила як komodoúmenos, тобто як «людину, що висміювалася у комедіях». У 423 р. до н. е. Сократ виступив дійовою особою аж у двох із трьох комедій, що перемогли на Великих Діонісійських іграх: друге місце (після «Пляшки» Кратіна) посіла комедія «Вульва» Аміпсія, яка виводить на сцену Сократа та його вчителя музики, Дамона, а третє – комедія «Хмари» Арістофана. Клавдій Еліан у «Строкатих оповіданнях» переказує, що під час показу «Хмар» Сократ, котрий був присутній на події, підвівся на ноги та залишився стояти серед публіки протягом усієї вистави, щоб його можна було добре бачити.
Участь Сократа у політичному житті в Афінах не виходила за межі військових та громадських обов’язків доброго громадянина. Лише ці обов’язки віддаляли його від міста, де вирувало все життя. Під час Пелопоннеської війни він відзначився як гопліт у трьох воєнних кампаніях. У 432 р. до н. е., на порозі війни, він рятує життя та озброєння Алківіада, якого було поранено під час битви біля Потідеї на півострові Халкідіки. Повернувшись до Афін, він на користь друга відмовився від усіх почестей, що мали його надати. У цих обставинах, будучи вже майже сорокалітнім, він випробовує свої фізичні здатності опиратися голоду та холоду, босоніж ходячи по льоду та піддаючись морозу в «тому ж плащі, в якому він ходив і раніше» (Платон, Бенкет, 220 b). У 424 р. до н. е. він бере участь у сутичці з тебіанцями під Деліоном, з якої після поразки відступає разом із воєначальником Лакетом, покровительство якого принесло йому повагу противників, і Алківіад дивися на нього із захопленням; нарешті, востаннє він брав участь у битві поблизу Амфіполіса в 422 р. до н. е.
Після того як Сократ продемонстрував свою значущість на полі битві, він отримав можливість показати свою хоробрість й у внутрішніх подіях у полісі. У 406 р. до н. е., обраний за жеребкуванням, він входить до колегії пританів, тобто посадових осіб, уповноважених керувати Радою п’ятисот. Ці народні збори було скликано, аби засудити стратегів, що перемогли в морській битві поблизу Аргінусських островів у 406 р. до н. е., за те, що після перемоги вони покинули потерпілих у корабельній аварії. Сократ марно виступав проти нелегітимного рішення більшості засудити їх на смерть колективно під час одного спільного процесу, з ризиком для життя захищаючи недоторканність афінських законів стосовно народу. Політик Каллісен, щоб отримати голоси, загрожує пританам, котрі виступали проти засудження стратегів, що ті поділять їхню долю. Два роки по тому, у 404 р. до н. е., флот востаннє зазнав поразки у битві біля річки Егоспотами неподалік Дарданелльської протоки, й Афіни програли останню битву дуже тривалої Пелопоннеської війни. Політична влада переходить до рук Тридцяти олігархів (404–403 рр. до н. е.), які пізніше будуть названі «тиранами». У тому ж році Сократ знов ризикує життям, відмовляючись виконати наказу Критія, очільника Тридцяти, арештувати разом із чотирма громадянами демократа Леонта із Саламіни, котрий, безперечно, є приреченим на смерть; Сократа рятує падіння тиранії та повернення демократії.
Про його родину ми маємо небагато надійних відомостей, пов’язаних із подіями останніх років життя. Схоже, Сократ одружився на Ксантіппі вже у зрілому віці, оскільки його сини – Лампрокл, Софроніск та Менексен – були ще дуже молодими на момент його смерті. З діалогу «Федон» ми дізнаємося, що Ксантіппа та Менексен, молодший син, в останній день були у в’язниці, проте Сократ їх відіслав перед тим, як почати звичайну дискусію з друзями в очікуванні ухвалення вироку; уся родина повернеться, аби привітатися з ним незадовго до смерті. Залишається достатньо сумнівним той факт, що в нього була ще одна дружина, Мірта, з якою він підтримував стосунки перед та під час шлюбу із Ксантіппою.
Культурне середовище
Афіни: демократичний поліс
Винахід демократії. Питання про те, чи народилася демократія за Клісфена, майже позбавлене сенсу. Організатори конференцій, на яких у 1992 р. відзначалося 2500 років демократії, вважають, що так. В античності, за поодинокими винятками, гадали, що ні, адже вони дуже швидко забули про Клісфена (після 508 р. до н. е. він зникає з джерел, як ніби його зовсім не було), а батьками-засновниками демократії визнають тих, хто жив або раніше (Солон), або пізніше (Ефіальт та Перикл).
Зрештою, існує історична ймовірність того, що Клісфен підтримує провідну роль Ареопагу, тобто ради старійшин, до складу котрої входили колишні архонти, як основного інструменту аристократії для здійснення нею контролю над політичним життям. Загалом шлях формування цієї «аномальної моделі» був складним процесом, який у розвитку в часі пройшов кілька фаз. Відтак, важко визначити певний точний момент, від якого можна говорити про demokratia («влада», krátos, «народу», démos: як наголошував Лучано Канфора, спочатку цей термін розкривав жорсткий та вбивчий для свободи характер народного правління). Найімовірніше, цією датою є 461 р. до н. е., коли реформи Ефіальта та Перикла позбавили Ареопаг великої частини його влади, формально зменшивши можливості аристократії контролювати публічні справи. Проте для завершення процесу ще залишалося зробити інші кроки: назвемо лише один з них – винагороду за виконання посадових обов’язків було запроваджено лише через пару поколінь.
В Афінах було сприйнято модель, що складалася у 461–322 рр. до н. е. лише з двома короткими інтервалами. Тут не йдеться про модель, яка вже у готовому вигляді вийшла з голови Зевса, як це було з його дочкою Афіною, покровителькою міста. Насправді протягом цих близько 150 років відбувалися різноманітні трансформації та нововведення, зокрема, в той історичний період, що розпочався після завершення Пелопоннеської війни (431–404 рр. до н. е.).
Місто – головна дійова особа. «Афіни, які й до того були великим містом, стають ще більшими після того, як звільнилися від тиранів», – стверджує Геродот, котрий свого часу був вражений надзвичайним зростанням як розмірів, так й потужності міста. Воно й насправді стає найбільшим у всьому Середземномор’ї: чисельність його громадян – чоловіків віком старше 18 років, що становила від близько 20 тисяч за Пісістрата й до 30 тисяч під час Перських воєн, напередодні Пелопоннеської війни збільшилася до 60 тисяч.
Греки рахували лише дорослих чоловіків; якщо ми хочемо порівняти ці цифри з параметрами сучасного міста, маємо додати ще жінок та значну кількість дітей та підлітків. Утім, цього недостатньо: в Афінах у момент найвищого розквіту міста гостювали, ймовірно, близько 15–20 тисяч дорослих чоловіків та певна кількість рабів, котрих, цілком можливо, було не менше 100–150 тисяч.
Загалом з населення чисельністю від мінімум 300 тисяч до максимум 500 тисяч осіб третина, а ймовірніше, близько половини з них жили безпосередньо в самому місті, що утворювалося двома полюсами: власне, Афінами та їхнім портом Піреєм, а решта були розсіяні по сотнях малих поселень Аттики.
Перше, над чим варто подумати, це факт, який протягом століть – і загалом цілком несправедливо – використовувався для того, щоб принизити важливість афінського демократичного експерименту: за детальнішого розгляду населення було не так уже й багато. На додаток до мешканців-іноземців, у місті було багато рабів. Але не лише це: законом від 451 р. до н. е. Перикл обмежив право громадянства лише тими, у кого не тільки батько, а й мати були афінянами: попри об’єктивні недоліки, таке обмеження давало змогу чітко висунути необхідні вимоги. Проте слушно наголошується, що афінська демократія у своєму підґрунті також мала принцип виключення. Мати громадянство за будь-якого режиму означає мати привілеї. І у будь-якому світі ті, хто мають привілеї, прагнуть максимально обмежити доступ до клубу привілейованих.
Афінська модель демократії базується на чотирьох фундаментальних принципах: 1) рівність; 2) жеребкування; 3) винагорода; 4) участь.
Кожен із них заслуговує на стисле обговорення.
1. У принципі, усі громадяни Афін мали рівні права та рівні обов’язки перед громадою незалежно від свого походження та наявного доходу. У «маніфесті» демократії, котрий Фукідід декламував Периклові під час обговорення увічнення пам’яті загиблих у перший рік Пелопоннеської війни, цей великий державний діяч, так пояснив цю фундаментальну позицію: «якщо на підставі законів у приватних суперечках усі перебувають в однаковому стані, то індивідуальна репутація має переважне значення для піклування про громадські справи на підставі того кредиту довіри, котрий кожен отримує у певній царині, й не через право брати ширшу участь, а через власні чесноти; й навіть бідним, якщо вони здатні добре прислужитися місту, їх низький ранг не має затьмарити шлях» (ІІ 37.1, переклад італійською мовою здійснив Уго Фантазія). Існують винятки, пов’язані зі збереженням – протягом тривалого часу, але з менш істотним впливом на життя суспільства – цензових верств Солона, які не перешкоджали бідним отримати доступ до небагатьох громадських посад. Вочевидь, на практиці не бракувало винятків, коли найбагатші та найшляхетніші представники суспільства зберігали контроль над ключовими посадами. Однак варто зауважити, що в основних осередках демократії – на зборах, у раді та у судах – цілковита рівність між усіма громадянами не була формальним явищем.
2. Принципом призначення на всі громадські посади було жеребкування, оскільки подібна форма вибору стала справжньою ознакою демократії, хоча й зазнавала критики («хто хотів би обирати собі лікаря жеребкуванням?»). Існували два обмеження: по-перше, жеребкування відбувалося завжди серед volontari (бажаючих, добровольців), й інколи могло траплятися так, що через брак претендентів (що виникав насамперед стосовно представників віддалених демів, які не входили до Ради п’ятисот, що передбачало виконання важких обов’язків протягом цілого року). По-друге, афіняни розуміли, що є посади, для котрих неможливо ігнорувати судження про здатності кандидатів та довіру до них: стосовно окремих посад, передусім для 10 стратегів, що обиралися на рік, а також щодо певних посад фінансового характеру, на зборах проводилося голосування шляхом підняття рук.
3. Те, що стосується винагороди за виконання посадових обов’язків, є одним із найбільш делікатних моментів, і саме він викликає найбільше несхвалення серед противників демократії. Справді, підґрунтям традиційного грецького суспільства є поняття про публічні справи, політику. Вона вважається найвищою формою діяльності, котрій можуть присвячувати себе ті, хто має достатньо вільного часу, тобто, інакше кажучи, ті, хто не мусить працювати для того, щоб жити. Проте, як і в кожному суспільстві будь-якої доби, більшість людей, котрі жили в Афінах, мусили працювати, аби заробити собі на хліб, і часто трудова діяльність, чи то сільське господарство, ремісництво або торгівля, займала значну частину дня.
Будь-яке право участі у процесах прийняття рішень стосовно громади залишалося мертвою буквою закону, якщо більшість зацікавлених осіб не мали можливості брати таку участь. Перикл знайшов рішення, що впровадив спочатку для присяжних у судах і поступово поширив на громадські посади та членів Ради п’ятисот: винагороджувати виконання громадських обов’язків жетонами присутності, які загалом відповідали помірній винагороді працівника без спеціальної кваліфікації. Наприкінці V ст. до н. е. було запроваджено misthós ekklésiastikós, винагороду лише за участь у загальних зборах усіх громадян.
4. Останній пункт пов’язаний із попереднім. Кожна політична система, прийнята у полісах, передбачає безпосередню участь у polítai, але в Афінах вона залучає надзвичайно велику кількість людей. Багато дослідників також підкреслюють особливу пристрасть, з якою значна кількість афінян присвячують себе політиці. Утім, маємо пам’ятати, що існує ще багато «тихих афінян» (Л. Б. Картер), котрі не мають жодного бажання брати участь у великій публічній грі та культивують свого роду відразу до політичних справ, користуючись привілеєм apragmosýne, тобто зняття із себе відповідальності, що вважається чеснотою. Навести статистику складно, навіть неможливо, але можна впевнено стверджувати, що ці спокійні афіняни становили більшість.
Органи та інструменти демократії. Верховним органом демократичної влади є збори всіх дорослих громадян чоловічої статі (ekklésia), які у класичну добу відбувалися на пагорбі Пнікс за кілька кроків від Акрополя приблизно 40 разів на рік. Ці збори тривали цілий ранок, приблизно від світанку до опівдня. Розглядалися різноманітні питання: зовнішня політика була улюбленою цариною, але не бракувало й тем, пов’язаних із життям громадян, від виборів стратегів та інших посадових осіб до впровадження законів. Оратори змінювали один одного, починаючи з тих, що були більш похилого віку: у тих, хто ніколи не брав участі у публічних зборах, могло скластися враження, що виступає багато різних промовців, котрі вишиковуються у чергу, аби висловити свою думку. Насправді, публічний виступ (без мікрофона!) перед тисячами людей, без підготовки, потребує значної невимушеності та не менших здібностей. Відтак, більшість учасників обмежувалася тим, що пасивно слухала, а за необхідності голосувала простим підняттям руки.
Наступним, після зборів, за вагою органом влади є Рада п’ятисот. Основна її функція полягає у підготовці порядку денного зборів та відтак, ухваленні рішення щодо часу й способу обговорення кожного винесеного на розгляд питання. Крім того, вони мали юрисдикцію з усіх адміністративних питань, важливих для повсякденного життя спільноти. У них брали участь 50 громадян з кожної триби, обрані за принципом представництва від кожного дему. Кожна триба по черзі протягом 36 днів на рік виконувала обов’язки pritanía, або постійного органу, чиї члени розташовувалися у спеціальному приміщенні (bouleutérion).
На завершення картини маємо згадати посадових осіб. Їх було дуже багато (принаймні в IV ст. до н. е. їх налічувалося близько 700!), і свої обов’язки вони виконували протягом одного року, об’єднуючись у колегії з десяти осіб, по одному з кожної триби. За винятком кількох посад, які ми вже згадували, посадовців обирали шляхом жеребкування серед тих, хто мав бажання випробувати себе та зайнятися різними секторами управління містом.
Подібне подрібнення, постійне оновлення складу посадових осіб «звісно, не сприяло їхній ефективності, але ефективність й не була їхньою основною метою» (Пітер Джон Родс). Розуміння цього означає розуміння одного з центральних аспектів грецької ментальності, котра відкидає будь-яку форму професіоналізму. Ця система, однак, зазнавала багатьох коректив, що гарантували певний ступінь тяглості: відносна простота багатьох обов’язків, нагляд із боку Ради п’ятисот, обрання, а не призначення за жеребкуванням, найважливіших посадовців, та last but not least (англ. останній у переліку, але не за значущістю), існування безвісних, рідко згадуваних grammatéis, секретарів, які часто належали до стану рабів; вони були носіями досвіду, акумульованого в царині їхньої компетенції.
Суди. Щороку, як завжди в результаті виборів зі списку бажаючих, жеребкуванням визначалися 6000 громадян, єдиною вимогою до котрих було досягнення тридцятирічного віку: ці чоловіки складали присягу та протягом наступних 12 місяців ставали міськими суддями. За майже неймовірну кількість днів, приблизно від 150 до 200 на рік, від світанку до заходу сонця, вони розглядали велику кількість справ відповідно до потреб. Ті, хто виконував ці обов’язки, щоранку на світанку прямували до певного місця на агорі, головній площі міста, й за надзвичайно складною процедурою жеребкування – вона сама по собі тривала понад годину! – отримували призначення до судів, що працювали в цей день. Ця служба була оплачуваною і, ймовірно, стала такою першою серед усіх.
