Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття

У ХІХ – на початку ХХ ст. на Лемківщині побутували двори з вільним розташуванням споруд та зімкнуті двори («довга хижа»). Зімкнутий двір був основним типом забудови в південних і південно-східних районах. Водночас такі двори спорадично траплялися в окремих селах на заході галицької Лемківщини (хоча тут вони поступались вільному типу забудови)^[20]. Не зважаючи на те, що дослідники відзначають подібність шляхів розвитку лемківських і бойківських зімкнутих дворів, між ними спостерігається й певна відмінність – житлова камера в лемківській «довгій хижі» практично завжди займає крайнє місце у блоці. Щодо планування житлового зв’язку (як у складі зімкнутого двору, так і в окремому житлі), то для лемків були характерні споруди як однорядові («хата» + «сіни», «хата» + «сіни» + «комора»; «хата» + «сіни» + «хата» + «комора» тощо), так і дворядкові, у яких по ширині житлового приміщення виділяли «ванькир» чи «комору» («хата» + «сіни» + «хата» / «комора»; «хата» / «ванькір» + «сіни» + «хата»; «хата» / «ванькір» + «сіни» + «хата» / «комора» та ін.).

Для будівництва хати використовували смереку, ялицю, рідше бук. Стіни складали у зрубній техніці («сруб», «струб»). Вінці в’язали з колод («кругляків»), брусів, півколод («протіс», «плениць») і дошкоподібних пластин («швелів», «швалів»). Як і скрізь у Карпатському краї, колоди і бруси по кутах з’єднували простими замками («старовіцькі вугла», «на облап»), при використанні пластин і півколод застосовували замки з прихованим зубом («на канюх», «на ліптак»). Зовнішні стіни хат на галицькій Лемківщині найчастіше фарбували на червоно або чорно і лише щілини між вінцями забілювали білою глиною (білою глиною декорували одвірки і навколо вікон).

Стелю («полаву», «повл») виготовляли з півколод, рідше з дощок (які зверху промащували глиною). В основному житловому приміщенні її здебільшого укладали на поперечні сволоки – «траґарі» (переважно три), спорадично у давніших спорудах траплялась стеля на одному поздовжньму і кількох поперечних сволоках. У лемківських курних хатах (подібно, як і на Бойківщині) при стінах, нижче від сволоків, врубували по два бруси («грядки», «траґарі»), а нижче від поперечного чи поздовжнього сволока – товсту колоду («свинар»), до якої підвішували котел над припічком чи тушу свині під час обробки.

До кінця ХІХ ст. побутували чотирисхилі дахи на кроквах («крокви», «крікви») і лише з початку ХХ ст. поступово поширилися дахи двосхилі. Як покрівельний матеріал здебільшого використовували житню солому. Соломою пошивали дахи двома способами: «кичками» – східчасте покриття (переважало) і «пласкурами» – гладке пошиття. Верх даху вибивали мервленою соломою і притискували «кізлинками». Рідше для покриття вживали ґонт. Частіше ці два матеріали поєднували в одній споруді: у солом’яних дахах гребінь даху та острішки вкривали ґонтом^[21].

Піч («пец»), як і скрізь в Україні, розташовували в куті при вході між пороговою і тильною стінами. Однак у той час, коли на Бойківщині та Гуцульщині пічний отвір («челюсти») повертали до віконної стіни, тут він переважно був орієнтований до причілка. Топочну камеру споруджували з глини (інколи з додаванням каміння). Її монтували на монолітному чи дерев’яному («заруба») опічку. На Лемківщині до Першої світової війни більшість сільських жител залишалось курними. А в багатьох селах її північно-західної частини на початку ХХ ст. житла, опалювані курною піччю, становили половину, а навіть і 80 %^[22]. Масове витіснення курних жител тут (як і у бойків) відбулося лише після Першої світової війни.

На Поділлі повсюдно побутували двори вільної забудови (щоправда, інколи вони набирали певної замкнутості). У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. тут переважали трикамерні житла («хата» + «сіни» + «комора» і «хата» + «сіни» + «хатина»). Проте в останньому варіанті при тильній стіні сіней частіше виділяли комірчину («хата» + «сіни» / «комора» + «хатина»). У бідніших верств селянства траплялись і двокамерні споруди: «хата» + «сіни» (чи «хата» + «сіни» / «комора»). З кінця ХІХ ст. у деяких місцевостях відомі так звані «чвураки» за планом: «хата» / «ванькир» + «сіни» + «хатина» / «комора» та ін. У середній смузі Поділля, особливо на Теребовлянщині, перед сіньми часто влаштовували ґанки-ніші, а в Борщівському, частково Заліщицькому і Гусятинському р-нах при причілковій, рідше при тильній, стіні хати наявні вузькі господарські прибудови – «шури».

З усього спектра будівельних матеріалів під час спорудження стін житла подоляни найчастіше застосовували глину. На відміну від дерев’яного будівництва Карпатського краю, де основу заповнення стін становило дерево, тут воно виконувало лише функцію каркаса, основний же об’єм стін заповнювали глиною («землею», «болотом») – лесовидним суглинком чорного кольору, продуктом нашарувань пилу і перегноїв рослинності, який відзначався в’язкістю, вологовідпірністю й у висохлому стані набував такої міцності, що навіть стіни сучасних цегляних будинків нерідко споруджують на його розчині.

Основа каркасу стін жител ХІХ – поч. ХХ ст. на теренах Поділля складалась із дубових стовпів («слупів»), вкопаних у ґрунт («хата на закопаню») чи встановлених на камені, «платв» і «крижбантів» (навскісних риґлів, закріплених до стовпів і платв). У той період тут побутувало декілька конструктивних варіантів заповнення стін каркасного житла. Загалом, такі будівлі можна поділити на три групи: «валькована хата», «городжена хата» і «дильована хата».

Найбільш поширеним типом у зазначений період була «валькована хата», яка траплялась у декількох варіантах^[23]. Переважали хати, у яких простір між стовпами заповнювали вертикальними грабовими (буковими чи дубовими) «колами» («риґлями», «стрихульцями»), які верхнім кінцем закріплювались у гніздах «платви», а нижнім опирались на камінці чи черепки з горшків (інколи по висоті посередині стін наявний поздовжній пояс). Простір між колами на зразок плоту заплітали довгими на ціле стебло соломи («оклепців», «приколотків») глиносолом’яними «вальками» (західні і північні райони). Траплялось, що окремі «стрихульці» обкручували такими вальками по усій висоті перед встановленням у стіну (Борщівський р-н). У цій же місцевості між вертикальними «риґлями» могли заплітати короткими (20–40 см) «глевками» чи «галамуцами» (вальками з мервленої соломи) або просто «ґралями» накладати глиносолому («болото») і притрамбовували її. При використанні техніки городження стіни між вертикальними «стрихульцями» горизонтально заплітали хмизом і закидали («траскали») добре вимішаною сумішшю глини з рослинними домішками. На півдні (Борщівський р-н) стіни частіше заповнювали вертикальним плотом по трьох горизонтальних «риґлях». Щодо «дильованої хати», то під технікою «дилювання» подоляни розуміли почергове вкладання шарів глиносоломи («болота»») і горизонтальних «дилів» (найчастіше її застосовували в околицях р. Збруч).

Побутувала на Поділлі й монолітні техніки будівництва. На особливу увагу заслуговує так звана «бита хата» («хата з болота», «хата в шихтах»). Зводили такі будівлі на стрічковому кам’яному фундаменті. Встановлювали опалубку («шихти») шириною 40–60, висотою 50 см. Глину з половою і тертою соломою вимішували, «ґралями» накидали у «шихти» і добре утрамбовували. Вугли зв’язували перевеслами із «свидового» жита. Коли глина висихала, опалубку нарощували ще на 0,5 м і заповнювали глиняною сумішшю. Інколи зведення таких стін тривало упродовж усього літа. Монолітні стіни могли робити й з коротких глиносолом’яних вальків (круглої форми «балабухів» чи видовжених «глевків», які накладали шарами вздовж і впоперек стіни). Траплялись також хати, складені із «сирцю» (ситої цегли), а зрідка й із каменю-вапняку (західні райони).

Стеля, подібно як і стіни, була глинвалькованою (давніше її інколи городили з хмизу). Вона опиралась на три поперечні «сволочки», укладені на один «сволок» поздовжній. У низці сіл Заліщицького, Борщівського і Гусятинському р-нів у старих хатах відомі стелі трикутні у перетині («горбата стеля»). Долівка («земля») завжди була глинобитною. Її споруджували у два етапи: спершу накладали шар глиносолом’яних вальків, а відтак «виправляли» сумішшю густої глини з половою.

Стіни валькованих хат після остаточного висихання обкидали («траскали»), вимащували. Місцями їх виправляли в чотири етапи: спершу глиною вимішаною з половою і дрібною триною, другий раз сумішшю глини з пшеничною половою, третій – до глини додавали дрібної, висіяної на решеті полови і кінського посліду («коняка»). Відтак стіни мастили «під гладження» рідкою глиною з «коняком». Усі глиняні роботи здійснювали толокою, на яку сходилось від 20 до 50 людей.

Піч розташовувалась у традиційному місці. Її споруджували переважно з глиновальків на кам’яному чи глинобитному опічку (інколи на дерев’яних стовпцях). Дим з «комина» над припічком крізь «каглу» виводився в сіни, де містився іскрогасник – «кобила» (за напівкурного опалення) чи підвісний комин-вивід («комінок»), виведений понад дах (при опаленні по-білому).

Курна система опалення на Поділлі була ліквідована вже до початку ХІХ ст., тому внутрішні (як і зовнішні) стіни забілювали вапном, сумішшю вапна і висіяного піску чи алебастром. Для подільської хати притаманне розмальовування стін та окремих елементів (долівки, печі) кольоровими барвниками. «Земля» і «приспа» зазвичай були жовтими, внутрішні стіни – білі, зовнішні – переважно синюваті, інколи – жовті в місцях пілястр і карнизів тощо. Червоною смугою підводили стіну на стику із присьбою і долівкою, синіми або червоними смугами інколи обводили вікна. Для стін, печі долівки також був притаманний художній розпис (квіти, вазони, смуги тощо).

Вкривали житло чотирисхилими солом’яними дахами на кроквах. На всю поверхню даху ішли сніпки, укладені коренем вниз («плескачі», «плоскіні»), що надавало їй гладкої поверхні, лише стріху, ряд під гребенем і кути вшивали сніпками коренем вниз – «стріхачами» («головастими»). Таке пошиття називали «стріхою з карбами». Вивершував дах вал м’ятої соломи («гребінка», «грубінь», «верх»), який закріплювали рядом кізликів («кізлині», «півзині», «слазині»).

У вирішенні фасадів подільського житла помітну роль відігравала пластика глини, що надавало стінам рельєфності: своєрідним продовженням стін була висока і широка глинобитна «присьба», яка оточувала хату в нижній частині з усіх боків, «карниз» («ґзимс»), що охоплював будівлю у верхній частині, у місцях стовпів каркаса – пілястри («філяри»).

У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. на території Покуття майже одноосібно побутували відкриті зверху двори, у яких житлові і господарські будівлі розташовувались довільно.

Для місцевого будівництва притаманна низка перехідних рис, зокрема, тут чітко виділяються два ареали (придністровський і прикарпатський), перший з яких тяжіє до подільського культурного масиву, другий – до гуцульського. Основними матеріалами, які використовували покутяни під час спорудження осель, були деревина і глина. Домівства споруджували переважно у каркасно-дильованій техніці («хата в замітник», «хата в заміть», «хата в закид»). Здебільшого використовували смерекове дерево, на стовпи каркаса і підвалини ішов дуб. Місцевою особливістю каркасних стін була наявність навскісних риґлів («скосяків»), зарубаних у платву та підвалину. У бокових площинах «слупів» і «скосяків» вибирали поздовжні пази («ґари»), куди заганяли краї «замітника».

У прикарпатській частині, поряд із каркасно-дильованою, часто застосовували й зрубну техніку («хата в вуглах», «хата в вусах», «хата в зруб», «хата в ценьк»). Інколи ці дві техніки поєднувались в одній споруді. Зруби складали з колод та півколод і в’язали по кутах простими одно- чи двосторонніми врубками.

Стіни дерев’яних будівель знадвору і зсередини клинцювали і вкривали товастим шаром глиносолом’яної суміші («мастили»). Зрідка, переважно безпосередньо на передгір’ї, зовнішні стіни залишали відкритими (інколи промащували лише незначну частину стіни навколо вікон). З просуванням у північно-східному напрямку зрубні житла поступово витісняють зрубно-каркасні та каркасно-дильовані. Поряд із вищеописаними, у деяких селах Коломийського району траплялась оригінальна в конструктивному плані хата з дахом на пристінних стовпах (яка побутувала й на півдні Надсяння).

У придністровській частині Покуття, подібно як і на Поділлі, переважали каркасні житла із заповненням стін глиновальками. Стовпи каркаса («сохи») вкопували в землю чи встановлювали на камені. Переважали «кільовані хати»: простір між стовпами заповнювали вертикальним кіллям, між яким заплітали глиносолом’яні вальки. Інколи кілків не встановлювали, а стіни викладали з коротких «глевків». Тут також траплялись «городжені» хворостом чи «биті» з глиносоломи (безкаркасні) хати^[24].

На основній території Покуття стелю переважно укладали на комбінації з одного поздовжнього «сволока» і кількох поперечних «сволочків» («нарвів»). На підгір’ї її виготовляли із гибльованих дощок, натомість у придністров’ї переважали глиновальковані (зрідка – городжені з хворосту) стелі. Долівку («землю») завжди робили глинобитною.

Хати вінчали чотирисхилі дахи на кроквах («кізлах»), попарно з’єднаних у верхній частині бантинами. Накривали їх, здебільшого, солом’яними сніпками, зв’язаними при корені («парівками»), що надавало поверхні даху гладкої фактури. Роги, стріху і ряд під гребенем пошивали сніпками-головачами («головками», «вусачами») колоссям вверх. «Гребінь» вибивали із соломи: робили «брову», («вінок») з двох рядів сніпків, між якими набивали пирію та мервленої соломи і закріплювали «кізликами». У прикарпатській частині верх даху часто закріплювали гребенем із драниць. З кінця ХІХ ст. у деяких районах Покуття (Коломийщина) поширились двосхилі дахи з усіченими у верхній частині фронтонами, вкриті глиняною черепицею («черепом»).

На Покутті повсюдно переважало тридільне житло, яке траплялось тут у кількох варіантах: «хата» + «сіни» («хороми») + «комора», «хороми» + «хата» + «комора» (дуже рідко), «хата» + «сіни» («хороми») + «хатчина»). Часто у спорудах із двома житловими приміщеннями, розташованими через сіни, при тильній стіні сіней виділяли «комірчину», а інколи її добудовували до одного з причілків («хата» + «сіни» («хороми») + «хата» + «комора»). У найбідніших верств покутян побутували дводільні оселі типу «хата» + «сіни» («хороми»). При тильній стіні сіней у таких будівлях теж могла бути «комірчина». Траплялось, що до одного чи двох причілків (як дво- так і тридільних домівств) добудовували шопу («шіпчину», «піддаші», «дашок», «колешню»). Іноді вузький «дашок» («піддаші») розташовували уздовж всієї тильної стіни споруди. У тридільних житлах перед входом у сіни зрідка споруджували «ґанок» («ґалєрію») чи ґанок-нішу («середній ґанок»).

У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. на території Покуття основу системи опалення традиційного житла становила вариста піч. Переважала півкурна система опалення: дим збирався у димозбірнику («горні») над челюстями печі і через «каглу» виводився в сіни, звідки через отвори у стрісі («димники») виходив назовні. З кінця ХІХ ст. у сінях почали споруджувати виведені понад дах підвісні «комінки», а до печі прибудовували плиту («кухню») для приготування страви (варіння, смаження тощо). Давніші печі вибивали з глина, а «горн» виплітали з хворосту і обмащували товстим шаром глиносолом’яної суміші. Практично на всій території Покуття багатші селяни «горн» печі часто обкладали кахлями.

У будівництві прибойківського Підгір’я спостерігається багато спільного з бойківським будівництвом, насамперед у застовуванні матеріалів і будівельної техніки. Проте станом на другу половину – початок XX ст. між будівництвом гірських і підгірських районів помітно низку суттєвих відміностей. Перш за все це стосується планування житла, системи опалення (тут переважали півкурні оселі), інтер’єру, зовнішніх пропорцій будівель (висоти даху, зрубу, розташування і кількості вікон) тощо. На усій території переважав відкритий зверху двір, у якому житлові і господарські будівлі розташовувалися вільно або були частково поміж собою зблоковані. Інколи траплялися зімкнуті двори, особливістю яких було крайнє розташування стодоли (при причілку «стайні»).

Однією з головних специфічних рис планування житла прибойківського Підгір’я є широке побутування дворядових осель – «п’ятистінків» (з виділеними по ширині житлового приміщення ванькирами чи коморами). Водночас навіть у житлах заможних верств селянства тут під одним дахом із хатою доволі часто блокували «стайню».

У вказаний період тут на всій території побутували дерев’яні житлові будівлі, збудовані в зрубній, зрубно-каркасно-дильованій, спорадично – у каркасно-дильованій техніці. Основним будівельним матеріалом була ялиця, смерека, інколи – осика. Стіни жител споруджували переважно з півколод, рідше – з брусів і колод. По кутах зрубини в’язали простими одно- чи двосторонніми врубками і «канюками з прихованим зубом». З початку ХХ ст. тут поширюються врубки зразка «риб’ячий хвіст». Шпари між вінцями конопатили мохом. У західному напрямку від ріки Стрий переважало оздоблення фасадів горизонтальними смугами, у східному напрямку – стіни домівств зовні і всередині виправляли грубим шаром глиносоломи і забілювали (для цієї частини Підгір’я значною мірою характерне кольорове вирішення фасадів). Підвалини здебільшого виготовляли з дуба.

Стелю робили з дощок. Її підтримували один- або трипоздовжні «ґраґарі» («драґарі»). Долівка була в усіх приміщеннях глинобитною. На головному фасаді кожного житлового приміщення влаштовували два (наближені до поперечної осі приміщення) вікна, спорадично траплялося одне видовжене чи два спарені.

Дахи робили чотирисхилими на кроквах і вкривали соломою. Переважало гладке пошиття сніпками, зв’язаними при корені, проте тут досить часто траплялось і східчасте покриття даху «головачками».

Знову ж житлово-господарський комплекс Опілля, за основними топологічними ознаками, має багато спільних рис із відповідним подільським комплексом. Проте будівництво Опілля, у порівнянні з подільським, вирізняється наявністю прогресивніших явищ. Головною особливістю планувальної структури опільського житла другої половини ХІХ – початку XX ст. були «пекарні» (кухні), виділені в сінях жител усіх типів («хата» + «сіни» / «пекарня»; «хата» + «сіни» / «пекарня» + «хата»; «хата» + «сіни» / «пекарня» + «хатина»; «хата» + «сіни» / «пекарня» + «комора; «хата» + «сіни» / «пекарня» + «хатина» + «комора та ін.). У будівлях, складову яких становили «п’ятистінки», пекарні влаштовували не в сінях, а у ванькирі. Піч споруджували в житловому приміщенні у традиційному місці, а пічний отвір із припічком повертали в бік пекарні. Виділення в сінях пекарні звільнило основні приміщення від деяких традиційних функцій, що, у свою чергу, призвело до певних позитивних змін в інтер’єрі цих приміщень.

На Опіллі переважали житлові будівлі каркасної конструкції. Головним будівельним матеріалом були деревина і глина. Незважаючи на значну поліваріантність виповнення стін, домінували житла, у яких простір між стовпами каркаса заповнювали плотом із довгих глиносолом’яних вальків по вертикальних колах. Рідше стіни виповнювали короткими вальками – «галамуцами», «балабухами». Траплялись житла, городжені плотом чи биті з глини (безкаркасні). Рідше – споруди, побудовані технікою «через дилі» (у північно-східній частині). Невід’ємним елементом каркаса опільського житла були підвалини. Стовпи каркаса до платв додатково закріплювали навскісними бантинами, а посередині висоти стін між стовпами закріплювали горизонтальний риґель. Стіни всередині і зовні забілювали. Пластична обробка зовнішніх стін глиною (пілястри та інше) майже відсутня. Долівка глинобитна. На головному фасаді в кожному житловому приміщенні влаштовували лише одне вікно (часто витягнуте по горизонталі), спорадично два спарені.

Стелю, зазвичай, робили з дощок, вкладених упритик. Її підтримували поперечні або поздовжні сволоки. Зверху стелю утеплювали глиносолом’яною сумішшю. Дахи робили чотирисхилими, покривали солом’яними сніпками колоссям вниз, лише стріху та роги даху пошивали сніпками, зв’язаними при колоссі. Гребінь вибивали соломою-мервою і закріплювали кізлинами.

Стосовно Надсяння, то тут переважав відкритий зверху двір, у якому житлові і господарські будівлі розташовувались вільно або були частково поміж собою зблоковані. Спорадично траплялись окремі варіанти зімкнутих дворів.

Дводільні та тридільні оселі у класичному варіанті в Надсянні траплялися доволі спорадично. Натомість переважали дворядові житла, у склад яких конструктивним і компонуючим елементом входив зруб-п’ятистінок («хата» / «ванькир», «хата» / «комора»). Широко побутували домівства, у яких в одному блоці з хатою розташовували стайню, а в сінях виділяли пекарню (у дворядових житлах остання, зазвичай, займала місце ванькира). Здебільшого переважали планувальні схеми: «хата» / «ванькир» + «сіни» / «пекарня»; «хата» / «ванькир» + «сіни» / «стайня»; «хата» / «ванькир» + «сіни» / «пекарня» + «стайня» та ін.

Панівною технікою будівництва на основній території Надсяння була каркасно-дильована. Стовпи каркаса («стопи») зарубували в підвалини («підлоги») або встановлювали на камені. У верхній (часто і в нижній) частині стовпи до горизонтальних елементів каркаса (підвалин, платв) додатково закріплювали бантинами (навскісними брусами). Слід зазначити, що тут (особливо в південній частині) каркас відзначався специфічними рисами. Зокрема, масивні горизонтальні риґлі між стовпами встановлювали не посередині стін, а ближче до верху (на відстані 30–70 см від платв). Причому, здебільшого, при влаштуванні стелі риґлі відігравали суттєву в конструктивному сенсі роль – на них опиралися сволоки чи стеля. Стіни каркасно-дильованих будівель вкривали клинцями чи навскісною дранкою і виправляли грубим шаром глиносоломи. Зрідка на теренах Надсяння траплялись каркасно-вальковані чи городжені хворостом житла, а в окремих варіантах – і глинобитні (безкаркасні). У селах Старосамбірського району траплялися житла із зрубними стінами специфічної конструкції – так звана «хата на пристінних стовпах»^[25]. Подібно, як і на Опіллі, піч споруджували в житловому приміщенні у традиційному місці, а пічний отвір із припічком повертали в бік пекарні.

Стелю робили із «гибльованих» дощок, вкладених упритик. Її могли підтримувати поздовжні, поперечні сволоки чи комбінації з одного поздовжнього «ґраґара» і кількох поперечних «бельків». Дахи робили чотирисхилими на кроквах. Їх вкривали солом’яними сніпками колоссям вниз.

У північно-західному локальному етнографічному районі, який замешкували батюки, у другій половині ХІХ – на початку XX ст. сформувався своєрідний комплекс народної будівельної культури^[26]. Незважаючи на досить значну віддаленість від Бойківщини і відсутність безпосередніх контактних зон, будівельна культура батюків містила багато рис, характерних для бойківського будівництва. Тут, як і скрізь, переважали відкриті зверху двори вільної забудови. Поряд із ними траплялися замкнуті («околисте обійстє»), а інколи – зімкнуті двори.

На всій території переважали однорядові житла, у яких мешкальне приміщення, зазвичай, розташовували між сіньми і коморою («сіни» + «хата» + «комора»). Часто під одним дахом із хатою блокували і «стайню». Здебільшого, при бокових стінах будівлі влаштовували «прибоки». Траплялось, що вузька прибудова («затилки») містилась й уздовж тильної стіни. На головному фасаді кожного житлового приміщення було по два вікна (на причілку вікна немає).

У розглядуваний період стіни жител зводили у зрубній (спорадично у зрубно-каркасно-дильованій і каркасно-дильованій) техніці. Зруби складали із соснових пластин «на чотири цалі» (товщиною приблизно 10 см). Застосування цього матеріалу і визначило основну кутову врубку, якою тут був замок із прихованим зубом. Підвалини виготовляли з дуба. Їх встановлювали на обрізки дубових колод, вкопаних у землю. Ззовні по дереву білили тільки стіни житлової частини. Дерев’яну стелю підтримували один чи декілька поздовжніх «драґарів». Долівка завжди була глинобитною. Дахи чотирисхилі, під соломою. Особливість пошиття даху: нижня частина східчаста, верхня – гладка.

Підбиваючи загальні підсумки, варто зазначити, що народне житло Галичина вирізняється значною поліваріантністю просторово-планувальних, архітектурно-конструктивних вирішень, застосуванням різноманітних технік і технологій тощо. Основні типологічні ознаки житлово-господарського будівництва українців дослідженої території свідчать про його етнокультурну єдність із загальноукраїнським будівництвом. Водночас під впливом певних факторів (місцевих традицій, природно-географічних, політичних чинників, нерівномірного соціально-економічного розвитку районів, виникнення місцевих промислів, поширення торгівлі тощо) станом на другу половину ХІХ – початок XX ст. у регіоні сформувалася низка локальних рис різного таксономічного рівня, притаманних для окремих частин галицького масиву.