Loe raamatut: «Останнє літо. Всі ми родом з 90-х (українською)»

Font:

ISBN 978-5-4493-7208-6

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

Останнє літо

Титарчук Федір Олександрович

1. Ми

Весна. Не та вогка і водяниста весна, що приходить відразу ж за останніми морозами і знаменується струмками, спливаючими пляшками, шприцами та іншим сміттям, що вже роками не прибиралися і ще стільки ж не будуть прибиратися, утворюючи спочатку купи, потім звичний ареал проживання, а далі – формуючи нашарування, заростаючи пилом і піском, створять так званий культурний шар. Який шар? Яка культура – такий і шар. І хулі тут чекати?!

Я вибрався на вулицю, переступив чи то через собачі екскременти, чи то просто через щось, що любив викидати зі свого балкона наш сусід, який давно пішов в синява після розпаду Союзу. Переступив і з почуттям юнацького максималізму відправився нарізати кола навколо «інтернату», попутно збираючи охочих до такого проведення часу. Охочі знаходилися, більше того, в них нестачі в принципі не існувало. Погода кричала… Але кричала вона кожному своє. Кого дорікала в тому, що він досі не п'яний. Комусь нагадувала про життя та її продовження, пробуджуючи в ньому статевий інстинкт і потяг до продовження роду. Ні, рід ні хто особливо продовжувати не поспішав, всіх нас більше цікавив сам процес.

Власне, навколо цих двох аспектів – випити і знайти когось (ну, хоча б, на крайній випадок, просто погомоніти про це) і зводилася вся наша життя. Яскраве і романтичне. Хоча, ні, не все згадав – були ще карти, мордобій і іноді книги, виключно фантастика, рідше – щось до остраху комічне, висміювати в тій чи іншій мірі часи совка. Словом, було жити весело і навіть та обставина, що кожен день був схожий на попередній – ні кого не бентежила.

Мені і ще з десятку таких як я було трохи простіше. Ми ж були вже студентами, відірвалися від мамки, пройшли алкогольну школу гуртожитку, наша самооцінка не мала меж, як, втім, і діра нашої кишені. Значно гірше, як мені здається, було тим, хто залишився в цьому маленькому містечку, що розкинувся на десятках непризначених для життя пагорбах з одного боку річки і таким що постійно заливається при весняному паводку Подолі протилежної його частини. Вже не знаю, чим вони тут крім алкоголізму, блядства і періодичного месилова бруду і один одного в принципі займалися? Адже робити тут було нічого. Нічого від слова «зовсім»! Повірте тому, хто час від часу наїжджав у це містечко від мільйонного Харкова, хизувався своєю вдачею (як, втім, і інші), хоча там і хвалитися було нічим, насамперед закидав додому сумки – тоді це був ще мій будинок, який поступово «поплив», розчинився, анігілювався – і мчав першою справою по своїм друзякам.

Друзяки, хто сидів удома, – погода ж лайно! Хто заливався алкоголем на «хаті», хто зникав і з'являвся через деякий час з історією про чергову перемогу над тією, яка готова була і сама здатися в полон, причому, чи не кожному. А ми, приїжджі, але все ж ще корінні, вибиралися в бруд і безвихідь мікрорайону, щоб порадіти чергової зустрічі і провести час.

Мікрорайон наш мав дві назви. Як то водиться, офіційну, для документів, і місцеву, народну, сьогоднішню. Виріс він, мікрорайон, за останніми планами – обіцянкам помираючого Союзу, всім сім'ям до 2000 року дати по квартирі. І разом з кончиною Союзу закінчилося і його майбутнє. Два десятки багатоповерхових будинків з радістю прийняли нас, і до величезної заздрості і ненависті «місцевих», що обклали мікрорайон з трьох сторін приватним сектором. А далі – Союз як-то сам собою розчинився, залишивши всіх нас з недобудованими сусідськими будинками, вітрами, що прошивали наскрізь не тільки мікрорайон, але і в час смерті місцевої котельні і самі багатоповерхівки. Хтось навіть казав, що йому вдалося бачити затверджений план розвитку нашої місцевості, складені ще в часи Союзу. І, говорив, був там і парк, і ще з півсотні будинків, і знесене під забудову, а нині законсервоване кладовищі, і багато ще чого… Але справа була в тютюновому димі, у когось на квартирі й розмов було вже багато, а ось слухачів – уважних слухачів – мало. Та й, здебільшого, на таких посиденьках, половині сказаного в принципі було вірити не можна.

Ось так і залишився стояти наш мікрорайон, оточений ворожою територією «місцевих», які, через деякий час стали «своїми» в силу своєї, як виявилося, проти нас нечисленності та відходчивості. Мікрорайон, що йде по схилу пагорба вгору рівно до тієї точки, де найвищий будинок по своїй висоті чи не конкурує з телевежою, яка маячить в п'яти кілометрах, на іншій стороні міста, на точно такому ж пагорбі. Мікрорайон, де взимку не було опалення, а влітку деколи не вистачало тиску у водяній магістралі щоб забезпечити нас водою і дзвінки в міськводоканал приводили лише до одного – нам обіцяли воду, «А коли?» – «Коли підуть дощі!» – відповідали нам і вішали трубку.

Наш торгівельний центр був чи не крупніше центрального універмагу і, за визначенням, надмірним. Наша пошта дивилася в бік порослого полинню поля, за яким починалося законсервоване і, як говорили, що готується до знесення кладовища. Наша водонапірна станція розсипалася бетонними кістяками довгобуду. В покинуті колодязі центрального опалення із завидною регулярністю хтось падав. І не завжди вдало. Наша школа була настільки велика, що для її заповнення були пущені автобуси, які звозили учнів з навколишніх сіл і туди ж після уроків їх відвозили. У нас було багато чого і в той же час не було основного – майбутнього. Принаймні у форматі цього містечка, цього селища.

Але на дворі були дев'яності. Пізні дев'яності. Часи Союзу ще ні хто не згадував з ностальгією – вже дуже була сильна пам'ять про часи кілометрових черг, тотального дефіциту, неможливості змінити роботу без багатомісячного відпрацювання, довідки, що тебе кудись беруть і пошуку кандидата, який займе твоє місце – отакого кріпацтва совкового періоду. На дворі стояли лихі дев'яності. Ті самі дев'яності, про які зараз відомо чи не все і які, в якійсь мірі, навіть встигли обрости патиною ностальгії. Але тоді ми знали мало про те, що відбувається насправді, орієнтувалися на той світогляд, що дала нам ще радянська школа, вірили чи не всьому, що нам говорили дядьки з телевізора і були впевнені, що це безгрошів'я, розруха і драні джинси – це не назавжди. Це всього лише «міжсезоння». Ось, незабаром, ми розлучимося з тягарем радянської спадщини, видохнем і ще раз вдихнемо, цього разу на повні груди, і у нас все вийде. Ми станемо жити не гірше, ніж на Заході. Будемо працювати в процвітаючій країні, а роботи вистачить на всіх і грошей буде стільки!!! І всі, всі, всі ми, через десять років – про що навіть писали в «листах щастя» в останній рік у школі – станемо Рокфеллерами, рок-зірками, світилами науки, великими бізнесменами, політиками найвищого польоту…

Ми не просто в це вірили. Ми були впевнені, що саме таке майбутнє нас і чекає! Не інакше. І нехай зараз немає грошей, тьоли вернуть носа і насміхаються, викрикуючи щось там про матеріальний достаток практично в обличчя, джинси в черговий раз поштопалися, а кроси переклеюються вже не перший сезон, але нам вистачає на пиво, існують душевні, які розуміють нас і не настільки меркантильні сучки, юнацький максималізм не дозволяє бачити проблем і перешкод в принципі. Містечко вмирає – але це не про нас, країна котиться в утиль – але це тимчасово, дядька з телевізорів брешуть – це теж щось так якось… Все у нас буде добре! У нас, мешканців маленького містечка на сході України, пацанів кінця дев'яностих, які прокидалися з думкою про прекрасне майбутнє, жили в тому, що їх оточувало, і безмежно раділи життю. Ми в це не просто вірили, ми це знали – адже по-іншому і бути не могло! У інших, можливо, але не у нас! Ми знали і чекали, що воно, Велике Майбутнє, от-от прийде і зігріє всіх нас своїми променями. Обов'язково прийде і обов'язково зігріє! Потрібно лише трохи почекати… Зовсім трохи. Саму малість. А поки чекаємо – ще одна пляшка пива зайвої зовсім не буде. Пляшка «Рогані» – тоді ще цього вареного пива.

2. Жека

Весна того року, що йдеться, вдалася. Друга декада травня відзначилася легким боязким листям, періодами яскравим та пекучим сонцям, тривалими періодами похолодання що всяк час змінювалися теплом та навіть жарою. Яблуні давно вже відквітли, абрикоси теж, трава пішла в ріст, але як-то сумно, не дуже впевнено. Травень підходив, словом, до кінця.

З брудом, я, напевно, трохи перебрав. Підсихало. І тому я був, природно, невимовно радий. В полях за школою, під рядами тутових дерев, що у нас звалися шовковицею, чекало щось, до чого ми, з одного боку, готувалися, з іншої – ну не так щоб дуже. Елемент непередбачуваності був присутній завжди.

Жекін день народження. Безумовно, самий звичайний день народження, які трапляються у всіх і ми, природно, не були винятком. І ми могли сісти за столик під плакучими вербами, які легким листям намагалися приховати нашу присутність від всюдисущого погляду старіх. Таких собі закутаних у хустки старих, яких багато водиться будь де і яким більш зайнятися нічим як стежити за правами підростаючого покоління. Останні – старі, як водиться, змінили свої бойові пости на засклених балконах на користь припідїздних лавок, як тільки з тих танув останній сніг. Бабульки не те щоб нас ненавиділи, напевно, ми їм просто не подобалися. А може їм і зовсім нічим було зайнятися. Словом, ми ставилися до тієї категорії, що носило засудливу назву: «молодь нині пішла не та» і часом від цієї уваги страждали.

Старі сували свій ніс у всі справи, що тільки їх короткозорий погляд міг побачити і, як то часто бувало, про наші витівки тут же ставало відомо нашим батькам. Більшість, варто визнати, було навіть «в контрах зі стариками», але необхідність жити під одним дахом, а так само фінансова залежність від них не дозволяли не рахуватися з цією думкою. Тому старенької були злом, нехай і значною мірою нешкідливим, але не настільки, щоб перед ними світити відразу кілька літрів каламутного пійла та стіл, повний закуски, накритий Жекою з нагоди свого дня народження.

Але як би те не було, а каламутна рідина туто ж заволоділа всіма нашими помислами і сама собою поволокла в поля, за школу, під ті самі дерева шовковиці, що своїми зламаними кронами повинні були приховати наш бенкет від очей тих самих всюдисущих і мерзенних бабульок. Та й всіх інших. «Попутників» ми теж не готові були шанувати.

І ми пили! А хто, власне, у нас у дворі не пив?! Сказати, що це схвалювалося нашими старими – було б чимось на зразок лжесвідчення під присягою. І вони не просто не підтримували ці наші алкогольні устремління, але і вели з ними непримиренну боротьбу. І коли ми вже були у них на утриманні, то доводилося приймати їх позицію до увагу, та якось «петляти». Інша справа студентство, Харків, общага – там можна було і спитися, але дама – ні-ні!

Але коли є каламутна жовтуватого кольору рідина, вигнана на відходах виробництва місцевого цукрозаводу, то тут доводилося шукати варіанти. І шовковиця – була не з найгірших. До того ж Жека, схоже, попередньо вичистив ще й холодильник, витягнувши звідти пристойно закусити – за пристойною порції на людину, так що, голод нам не погрожував, це вже точно. Ми дивилися на цей бенкет і не вірили своїм очам, тому що звикли до того пити часто і зовсім без закуски. Максимум – вода з-під колонки.

І опинившись уже на місці, при загальній радості від майбутнього застілля, ми повинні були відзначити, що місця ці в цю пору року і за такої погоди вже зовсім видалися непривітні, повні холоду, вітру і похмурої одноманітності. Небо своєю чорнотою усякий раз кидало в нашу сторону закиди засудження, й ми тулилися внизу, намагаючись сховатися від них під гачкуватими зламаними гілками шовковиць і цього, схоже, для нашого заспокоєння було більш ніж достатньо.

Імпровізований стіл виник в один помах ока. І прим'ята торішня пожухлої трава прийняла все, що тільки ми змогли витягти з об'ємних пакетів, припасеної харчів Жекою.

Жека швидко всім налив, підняв склянку і мовив. У перших своїх словах він дякував усім, хто зібрався тут, в цей непогожий день, щоб вшанувати його своєю увагою і розділити цю трапезу. Ми, природно, відповіли йому взаємністю, голосно, перебиваючи один одного, запевняли Жеку, що інакше бути й не могло, виявляли йому безмірну повагу, запевняли, що він для нас більше ніж просто друг і, природно, туто ж випивали.

Вогонь вибухав ще в гортані і туто ж запах перепаленої патоки бив у ніс. Ставало зовсім хреново. Зробивши над собою нелюдське зусилля, кожен з нас проштовхував буру рідину, що дурно пахла, всередину. Швидко закушував, руками хапаючи все, до чого ті дотягувалися, і о ж наливав собі сам. Наступну.

Я задовольнявся в якості закуски шубою – стравою божественною і тому недостатньою щоб насититися нею – і заштовхуючи в рот риб'ячий хвіст я був безмірно вдячний Жекиній мамі (або сестрі) за можливість врятувати свій стравохід і ніс від щойно випитого речовини, за всіма ознаками що підпадало під визначення «отруйна».

Друга пішла швидше першою. Фольклор алкогольної спільноти вимагав: «між першою і другою перерва…» І ми свято дотримувалися цим традиціям переданим як заповіт нам… Словом, кимось там переданими. Якщо той заповіт був взагалі.

Третя і того впала куди краще двох попередніх. І випивши її ми відразу ж згадали, що третя начебто як за любов і за дам, яких тут не було, але були в наших серцях і десь там ще… Згадали, розсміялися, виголосили тост заднім числом, запивши його четвертою, і розмова тут же пішла. Як виявилося, на п'яну голову «дам легкої доступності» у нас на районі раптом додалося, причому в рази. А чи могло бути інакше, якщо поділитися плітками туто ж ставало нормою, а будь домисел або «а ось хтось казав, що…» відразу ж ставав непорушною істиною?! Збираючи і поширюючи плітки про ту чи іншу особу протилежної статі, ми всі раптом прозрівали пізнанням кожного хто тільки брав слово, і того, що про ту чи іншу особі йдеться і в що вона, як говорив «друг мого друга, дізнавшись від її подруги», вона може, вміє і на що згідно, але, на жаль, ось як-то про ключі і підходах, щоб отримати все це доступне і бажане зараз і задарма, ні хто не поширювався. Конструкції приблизно такого характеру починали переважати в нашій бесіді, де початок і закінчення фрази легко могли не складно пов'язати між собою, а в її середині і зовсім йшлося про те третьому.

Що ж до ключів і підходів до всіх цих «доступним», то цю тему ми не піднімали, будучи впевненими, що коли складеться, трапиться, то кожен з нас і ключі підбере, і підхід сам собою промалюється. Словом, випили, закусили, а вітер мучив нас, наші легкі куртки, наші душі і наші волосся. Хотілося пити і не хотілося пити бурий самогон. Але ми знову випили, впадаючи в той стан, коли говорити стає здатний кожен, а ось засвоює сказане не здатен вже ні хто, навіть той, хто виголошував промову.

Жека сів під дерево і був готовий тут же заснути, чого ми, природно, дозволити йому не могли. І не дозволили: «Замерзне!» – одноголосно винесли вердикт ми. І швидко зібравши все те, що залишилося від бенкети, захопивши другу літру з собою, раптом хтось запропонував перебратися в більш теплі місця. Швидше за все, це був Віталік, той самий Віталік! Власник мотоцикла «Восход» і той, що водив знайомства чи не з усіма механіками з навколишніх гаражів. І були ті механіки, майстри на всі руки, перемазані з сажу, кіптяву, масло і солідол ледь не до самих кінчиків волосся, але зустрічалися серед них і просто унікали, які мешкали в своїх гаражах, перебираючи гори металевого непотребу і в алкогольному маренні створюючи то шедеври, а то й просто щось незрозуміле.

Нашого механіка звали не те Льолик, не то Льончик, не то ще як. Був він худорлявий, пропитий наскрізь, носив величезні окуляри в роговій оправі і жив, схоже, тут же, в гаражі.

Промандрував гордо через весь район, на очах у тих самих бабульок, які після випитого нами літра на п'ятьох нам були вже не страшні, ми попрямували до гаражів. Бабульки здивовано і осудливо дивилися нам услід. В рядах їх часом повисло мовчання. Жека змігся і прокричав щось на кшталт: «Що суки старі?! Ідіть пі..ть моїм старим!», але ми його вчасно викрали, так як Жека в стані афекту був не просто непередбачуваний, але навіть більше – невимовний. І те, що він зараз ледь тримався на ногах, дай йому волю, швидко змінилося б неприборканою активністю, що, думаю, бабулькам могло зовсім припасти не до вподоби.

Ми виходили за периметр багатоповерхівок, а бабульки, ми були впевнені, то вже «стукали». Неприємно, але нам було це якось вже дуже пофіг. Стільникових ми не боялися не того, що таких просто було ні в кого: ні у нас, ні у «старих» – звідки у простого смертного настільки дорогий атрибут распальцованого братка або «насмоктавшої його тьоли» (пробачте за пряму мову)? Тому, швидко зникнувши в районі гаражів, мало хто з нас побоювався успішних пошуків «стариками», якщо ті навіть наважуються на такі і кинуться за нами слідом.

Не кинулися. І то добре. Зате Льолік, чия згорблена фігура нас зустріла в прорізу хвіртки гаражних воріт, з подивом і якось неохоче впустила нас усередину. Ветал тут же вийняв заповітну літру і все відразу ж вирішилося. Льолік ожив, заметушився, спотикаючись через розкидані запчастини, про якісь остови мотоциклів, що стояли попід стінами, через якісь засмальцьовані книги, журнали, пластинки, банки з консервацією, накриваючи стіл прямо на слюсарному верстате і розсаджуючи нас по диванам, стільцям, табуретам і навіть в побите мишами крісло. Місце знайшлося всім і наш стан вже не дозволяло цілком здорової думки – наскільки чисті всі ці місця зручностей і чи не доведеться після цього старанно відпирати мазут, солідол та інші мастильні матеріали? І тільки ж мастильні??

Льолік був тим персонажем, якого знали всі, але мало хто водив з ним дружбу. Він час від часу виповзав зі свого гаража, прилипав до нашої чи іншої компанії, пив, їв, триндів, час від часу затівав бійки, природно, в силу свого вічно п'яного стану, отримував і відвалював. Били його не сильно, так, тільки заради розваги – не більше. І після цього він знову відбував до себе в нору. В гараж. Звідки не вытуляв носа до наступної вилазки.

Час від часу і ми забрідали до нього. Не часто, але траплялося. Забрідали, так само бухали, язиком клепати, билися і весело після бійку мирилися останньої сотнею на дорогу, розходилися веселі, залишаючи Льоліка у його гаражі, побитого, такого що весь час після того бурчав, але, схоже, теж задоволеного.

– О! – зрадів Льолік, побачивши цілий літр бурої суміші і якісь залишки закуски, що залишилися з нетривалого бенкету під шовковицями, дбайливо донесеных кимось з нас, що вже не твердо стояли на ногах.

– А ти думав, ми до тебе з порожніми руками? – посміхнувся Віталік.

– Ну ти часто саме так і заявляєшься, – буркнув Льолік, вишукуючи серед мотлоху, пилу і мастила пару банок з консервацією, витрушуючи з тарілки розібраний конічний підшипник і дістаючи звідкись до остраху брудну ложку.

– Коли таке було? – замайорів Віталік. – Якщо пару раз заглянув до тебе, то це ще нічого не значить! – обурився він.

Розлили. Випили. Закусили. Стало взагалі весело і тепло. Задиміла пічка-буржуйка в кутку, витяжка не справлялася і частина диму тут же заповнювала простір гаража.

– Зараз розтопиться і буде все чудово! – пояснив Льолік і поправив свої окуляри. Окуляри були у нього неймовірно міцні, так як не раз витримували пряме попадання, і Льолік цією обставиною навіть часом хвалився, мовляв, зараз таких окулярів не роблять.

Роблять чи ні зараз такі окуляри – нам було, власне, пофіг. Ми знову розлили. Та не встигли піднести до рота пластикові стаканчики, як у ворота постукали. Від стуку ми всі тут же стрепенулися і чомусь відразу ж попливли образи… Міліція?! Дільничний?! «Старики»?! Вже дуже наполегливо і зі знанням справи стукали.

Ми напружилися, поки Льолік нетвердо ступаючи через свій мотлох, прямував відчиняти хвіртку. Хвіртка відчинилися і ми з полегшенням зітхнули – обійшлося. І хвала всевишньому, що обійшлося.

– Привіт! – распівно з ноками зриву через прокуреність прозвучало з тієї сторони і тут же в гараж проникло два тіла.

Знав я їх?! Та ні, навряд чи. Можливо, навіть бачив вперше, хоча, хто знає. Застряглі в лихолітті з подібним способом життя, алкоголем, тютюном і неправильним харчуванням, особи не дозволяли визначити до якої із вікових категорій належать ці дві, з дозволу сказати, панянки, хоча їх інакше як «тьоли» ні хто і не кликав. Першу звали не те Люся, не то Люду – хоча, яка різниця. Друга і зовсім залишилася без імені, тут же рвонувши до столика і особисто налив собі, таким чином швидко вливаючись в наш колектив.

Два пухких тіла, агресивно розфарбуванні і з лакованим укладанням розбавили наше суспільство. Стало зовсім якось не так. Віталік тут же впав в обійми одної з прибулих, Льолік дивився на це з неприхованим роздратуванням і навіть злістю, чомусь нервово почав збирати конічний підшипник, зважуючи масу того на долоні. Льолік ревнував! Це було видно навіть нам – таким собі мішкам з гаражу, шо валялися тут вже напившись. Друга, почувши, що сьогодні є іменинник, якимось чином опинилася у Жеки на руках. Її рука обвила Жекину шию, груди билася про його особу, а губи щось нашіптували Жеці на вухо. Женька бадьорився, силкувався і навіть посміхався, але пелена п'яного забуття його вже тягла за собою, від чого всі його потуги поступово затухали, незважаючи навіть на активність «тьоли».

Але найцікавіше розгорталася в іншому місці і між іншими людьми. Льолік налив собі сам. Випив. Очі його горіли. Всі чекали продовження. І воно не заставилось себе довго чекати. З криком: «Сука е…я під… ка сюди притягла!» – він підлетів до тієї самої застряглої в лихолітті особи і схопивши її за грудки, стягнув з Віталіка. Віталік не міг допустити, щоб при ньому, при бравім гусарі і захисникі всіх дівчат району, творилося таке неподобство, і тут же з ходу впоров Льоліку в його величезні рогові окуляри. Льолік похитнувся, щось промимрив незрозуміле і витримавши паузу, кинувся всією масою на Ветала.

Це була битва титанів – Віталік, зросту десь сто шістдесяти п'яти і Льолік – двометрова висушена алкоголем худорлява жердину. Льолік на льоту вихопив ще раз на ті самі окуляри, похитнувся, мотнув головою, схопив чиюсь склянку, влив в себе і тут же з розмаху засадив Віталіку. Той дивом ухилився, і, схопивши рульову тягу, кинувся на кривдника. Ні, це було не за правилами і ми тут же відібравши у Ветала залізяку, повернувши того на вихідну. А на вихідній Льолік встиг прийняти ще грам п'ятдесят, осушивши ще чийсь стаканчик, і під верески, радісні верески (!), телиць, кинувся уперед. Налетів на Віталіка, і, природно, обидва не встояли на ногах. Розкидаючи все в сторони, повалившись на підлогу, тут же почали місити один другого не жаліючи ні себе, ні противника. Вєтал бився, мов божевільний, лупцюя з розмаху і без розбору, особливо не цілячись і всяк раз потрапляючи по очках. Його супротивник був поважче, розмах рук мав більше і тому нічого з мілким в порівняні з собою Веталом у смітнику на підлозі особливо вдіяти не міг, хіба що навалюватися тілом і тиснути, чому Вєтал усякий раз злітав вгору, вибираючись з-під Льоліка, і сидячи зверху, продовжував наносити удари навідліг. Щось там неприємне промовляючи.

Дівки верещали, одна навіть злетіла з ногами на верстат і всіх дивувала своїми голими колінами, танцем невпевненою у своїх силах стриптизерки під крики схвалення. Правда схвалення чого – тут виникає складність трактування.

Друга гостя не поспішала сповзати з Жеки, схоже, промацуючи не тільки те, що було заховано у нього в штанях, але і його кишені, час від часу такі туди забираючись. Жека відключився і його закинута голова давно вже видавала посапуючі звуки. Я хотів було від усього цього дистанціюватися і навіть забратися звідси – знаю чим все це закінчиться, мавпятником – але, на жаль, прохід був перекритий двома тілами що міталися, які вже не в першій ось так в зчепленні весело місили одне одного…

***

– Так я його крутив… – кричав Віталік, потираючи рукавом розбитий ніс, кидаючи фрази у бік воріт, що захлопнулися за нашими спинами.

Природно нас виперли. Виперли з гаражу.

Невідомо, чим би все це закінчилося, хоча, швидше за все, всі б весело посміялися, як то бувало раніше. І випили б, напевно. Але в справу втрутилися ті самі сторонні дівки, яким все це порядком набридло, з нас їм користі було вже не багато – п'яні та й без грошенят, схоже, напружили ми їх, так що вони взяли та й виставили нас з гаражу, слідом вручивши нам в руки і Вєтала. Вєтал ще довго духарився, викрикував погрози і прокляття, які, розповідав він, фінти сексуального характеру проробляв і зробить ще з Льоліком, але чим далі ми йшли від гаражів, наближаючись до місць наших дислокацій, тим тихіше ставали ці крики, та й сам Вєтал все більш зникав. Погода охолодила його, кінець травня, не типовий для Сходу України кінець травня, вивітрював дурь з наших голів. Тут же захотілося по домівках. Не розуміючи всієї пишноти свого дня народження Жека крутив головою і щось вигукував, нам доводилося стримувати пориви Вєтала повернутися і накидати всім, кого знайде в гаражі, тягти Жеку, що всяк раз спотикався, і дивитися самим під ноги, щоб не впасти у високу суху торішню траву або купу сміття, а зверху, серед листя плакучих верб падали нам на голови дрібні сніжинки. Дрібні і ледь помітні, але наполегливі і невблаганні у своєму косому падінні на наші розпалені обличчя і непокриті голови. Травень, однак, сука…