Loe raamatut: «Двері в день. Міс Адрієна»

Font:

У виданні збережено основні особливості лексики, синтаксису та орфографії авторського тексту

Двері в день
Роман

І
Двері в ніч

Двері пивної були відчинені в нічну напружену метушню великої вулиці. У жовтому сяйві вітрин вишикувались батареї порожніх пляшок, як переможені свідки людської невибагливости. Коло відчинених дверей під музику джазбанду маршували проститутки з обов’язків своєї дивовижної професії, що примушує замислюватись над долею людства поважних політичних діячів безвусих поетів.

Дами, одягнені в примхи коштовних одягів, потрапляли в жовті плями світла і, зваблені безпосередністю вулиці, що намагається порушувати всі усталені традиції, мріяли про вільне кохання, заохочуючи чоловіків блискучими поглядами до рішучих вчинків.

Джазбанд, розхитаний терпкими звуками саксофонів, мідяних тарелів і барабана, в пристрасних корчах виростав у кутку залі, задимлений куривом цигарок. Хворий на пропасницю, він тремтів і здригався. Хворий на подагру, він похитувався на кволих, тонких ногах, випинаючись котячим криком і нявканням у метушливе життя вулиці.

В залі пивної і хрипах музики люди шукали затишку від брудних помешкань, п’яної бездіяльности від бездіяльности тверезої, шукали реалізовану мрію, як сновида шукає жовте сяйво місяця темної ночі.

Сидячи за пляшками пива навколо мокрих, заллятих пивом столиків, у бруді підлог і стін, люди обдурювали самих себе святом, що буденніше за всякий звичайний фізіологічний процес.

Засмальцьовані машиною робітники, чисто й скромно одягнені службовці, запарижанені власною тупістю міщани й непмани виконували узаконений ритуал убивства, вони вбивали час і наповнений озоном літній вечір.

Десь над міськими парками й садами, над покрівлями кам’яних будинків блищали золоті сузір’я, десь під мостом тихо плюскала ріка, пронизана світлом електричних ліхтарів, а тут людина, що відірвалася од природи, кидала їй виклик, наливаючи в шлунок терпку отруту і впускаючи в легені фіміям тютюнового курива.

Жінки, в спідницях вище колін, виставляли на простір сліпучі ноги в шовкових панчохах і гріли голі руки й декольте в огні електричних люстр. Криваві вуста лишали на папіросах темно-червоні сліди і викликали уяви про насильства й кримінальні злочини. Венерами Мілоськими жінки миготіли в очах чоловіків, закликаючи до зради і до фатальних вчинків.

Коло одного із столиків, перед кількома пляшками пива, самотньо сидів чоловік у синьому костюмі, в кепі, що його одягають майже всі в нас, і трохи сп’янілий. Це був Теодор Андрійович Гай, що в його міцній постаті відчувалося безсилля й байдужість людини, яку закрутило життя в своїй метушні й в своїх примхах.

Іноді в постаті Теодора Гая спалахувала якась рішучість, а в очах вогники ненависти, ніби він відважився на якийсь карколомний вчинок або на вбивство, коли він поглядав на низьку жилаву постать хазяїна пивної – Степана Терещука.

Гостре обличчя Степана Терещука з маленькими вусами, з тонкими стиснутими вустами, з хитрими зморшками в куточках, примруженими сірими очима оглядало гостей і залю, слідкувало за льокаями і іноді поверталось в бік Теодора Гая, ховаючись за пляшками й стравами на рундуці…

Теодор Гай з ненавистю поглядав на хазяїна, що іноді розмовляв з головним своїм адміністратором, дуже високою людиною з хижим, довгастим, ніби чимсь попеченим або подзьобаним обличчям. Це був найближчий поплічник хазяїна Дмитро Гамуз, який у свою чергу презирливо дивився на Теодора Гая, ніби питаючи, що йому тут треба, як він смів прийти в цей храм і своєю постаттю чинити святотатство.

Гай, як зацькований вовк, поглядав на ці ненависні йому постаті, і нудьга стискала йому серце, коли він дивився на біляву, декольтовану й шикарно одягнену жінку, що сиділа коло каси. Це була Гаєва дружина Марія, з фйордистими очима, що в її полоні знаходився він уже кілька років.

Терпкі й хрипкі звуки джазбанду, гомін і викрики пивної замакітрювали голову Гаєві, і йому важко було зрозуміти, чи ненавидить він цю жінку – свою дружину також, чи тільки жаліє її й себе.

Він дивився на це буденне свято, що відбувалося в пивній, і, сам беручи в ньому участь, критикував його.

Там на розі вулиці стоїть міліціонер і охороняє тишу й порядок, далеко з вокзалів заходять гудки паровозів, там поїзди везуть людей в інші обрії, там у приміщеннях установ засідають люди, вирішуючи важливі справи, а він, Теодор Гай, сидить тут, знесилений і обеззброєний.

А він, Теодор Гай, мусить боротися сам із собою, зі своїм безвіллям, зі своїми сумнівами, перетворюючи хотіння в кволі нереальні мрії.

Ось тут за столиком сидять його колишні товариші – засмальцьовані робітники, які прийшли сюди з роботи, щоб погомоніти, віддаючи данину старим традиціям. Але вони лише кілька хвилин тут у порівнянні з іншим часом, що його вони організовано використовують. Він же в полоні цих традицій і не може уникнути його.

Треба кинути це все й піти під золоті сузір’я, що блищать над містом, над фабриками, копальнями і над життям.

Там коло ріки в машинах здобувають електричну енергію, що її так неохайно використовується тут. Щоб осяяти випещені ноги й голі плечі жінок, щоб задовольнити пристрасні погляди, напружено ллється золота енергія в порожнечу закуреного повітря залі.

Гай налив пива в шклянку, випив його і замислено схилився до столу. Його погляд встромився в мокру газету, що була замість скатертини, і він завмер.

Але ось його погляд намацав знайомі літери, що перетворилися в слова та речення, і тепер Гай читав:

«Уряд СРСР уповноважив свою делегацію запропонувати цілковите скасування всіх сухопутних, морських та повітряних сил. Щоб здійснити це, уряд СРСР пропонує такі заходи:

1. Розпустити ввесь особистий склад сухопутних, морських та повітряних збройних сил.

2. Знищити всі військові знаряддя, засоби військовохемічної боротьби й інші засоби озброєння та знаряддя знищення, що знаходяться в сучасному війську.

3. Ліквідувати всі морські та повітряні гармати.

4. Припинити збори для навчання військової справи як в армії, так і в громадських організаціях.

5. Видати закони про скасування військової служби так обов’язкової, як і добровільної.

6. Видати закони, що забороняють збори резервів.

7. Знищити фортеці, морські й повітряні бази.

8. Ліквідувати військові заводи та військово-виробничі устаткування на заводах загальної промисловости…»

Гай одірвався від газети.

Це в далекій і чужій Женеві його уряд турбувався долею всієї людськости. Це була геніяльна пропозиція, що ще не бачила рівних собі. Це був вибуховий матеріял, що міг знищити всі традиції, що звільняв людськість від жорстокости пануючих кляс.

Це опреділювало час і простір дії.

Хіба може бути щось простіше за цю пропозицію? Навіщо довго міркувати й розмовляти? Знищити шкідливе й непотрібне! Зруйнувати! І людськість вільна. Вона може творити нове.

Хіба не так само і з одною людиною, – думав Гай, – хіба не слід і йому зруйнувати, знищити той полон, що до нього необережно потрапив він?

Повз нього пройшла якась жінка і зачепила його голим ліктем. Гай одірвався від думок і поглянув на неї, вона довго подивилася йому в очі, ніби запрошуючи до чогось, ніби навмисно дратуючи його своєю постаттю, що вся ворушилася під тонкою сукнею. Гай подивився й одвів свій погляд од неї.

Ця жінка сіла за столик проти нього і своїм необережним рухом і своїм поглядом одірвала його на деякий час од думок.

Гай ніби видерся з тиші думок і тепер, як плавець, пірнув у галас пивної, у викрики й нявкання джазбанду.

Компанії за столиками голосно кричали, щоб перекричати шум музики, деренчали шклянками, пили пиво й палили.

Висока постать Дмитра Гамуза ніби керувала цим анархічним зібранням, і в цьому хаосі пляшок і людей відчувалася якась закономірність, що ніби втілювалася в постать високого диригента.

Жінка, що сіла за столик проти Гая, одверто й цинічно оглядала його, ніби питаючи, скільки фунтів він важить і яку міць мають його м’язи. Теодор Гай, стурбований цими поглядами, стурбований музикою джазбанду, ніби всім своїм єством пересунувся в іншу площину і тепер реагував на зовнішні прояви цього оточення.

Близько Гая за столиком сиділа велика балакуча компанія чоловіків, що до хрипоти сперечалися за якісь літературні справи. Гай прислухався до розмови і вирішив, що це товариство літераторів, які на цей час перенесли свої нескінченні й безугавні мистецькі суперечки сюди, в стіни цієї закуреної пивної.

– Ви знаєте площу зі сквериком у Харкові, що проти театру Леся Курбаса? – говорить письменник з чорним кучерявим волоссям; коли б у нього була чорна шкура, був би подібний до негра.

– Ота, що на ній стоїть готична кірха?

– Хто що помічає! Ти помічаєш готику, а я лівий театр. Їду я цією площею, і будинки підносяться наді мною, як величезні хмарочоси, дерева скверу здаються ліліпутами, а сам я собі Гуллівером серед руху людей, візників і автомобілів. Дерева парку, маленькі й мізерні проти будинків, не зелені, а якісь сірі-сірі, ніби їх віками притрушувано порохом.

Їду я ніби до Держвидаву і несу нові матеріяли, що мусять ще раз обурити наше міщанство своєю одвертістю та сміливістю. Дивлюсь, на тротуарі стоїть Пушкін, одягнений в чорний костюм, в еспанському плащі… Знаєш, так, як його малюють!

Стоїть він і дивиться кудись у простір понад людей, візників і автомобілів, а коло нього крутяться наші критики й поети.

– Як ся маєте, Олександре Сергійовичу?..

– Що ви написали новенького?

– Олександре Сергійовичу, я закоханий у вашого «Євгенія Онєгіна»!

– Ваш новий твір обов’язково преміює наше жюрі…

– Дозвольте, Олександре Сергійовичу, до вашого костюма пушинка причепилася. Дозвольте, я її скину! Ах, який чудовий костюм!

Став я так збоку, хочеться і мені з ним про діло поговорити. А вони крутяться, трохи ручки йому не цілують. Став я й дивлюсь на цих червоїдів. Раптом Пушкін подивився на мене.

– А ви, Михайле Васильовичу, чого до ручки не приложитесь? – спитав він мене й іронічно посміхнувся.

– Зверніться до Вересаєва, – відповів я йому, – він спец.

– А ну їх у…, цих хробаків! – вилаявся Пушкін.

З цими словами кам’яні хмарочоси завалились з гуркотом на нас, і я прокинувся. Хтось сильно тарабанив у двері кімнати, ніби йому було ніколи.

Це був Сотник, який із друкарні приніс № 2 «Нової Генерації».

Так мені приснився Пушкін.

Компанія за столиком загомоніла ще дужче, обговорюючи цей надзвичайно характерний сон.

Теодор Гай мимоволі вислухав це оповідання, як мимоволі піддавався і всім іншим впливам галасливої пивної.

Гострі, прокислі пахощі пива мішалися з їдким духом вбиральні, що допомагала сучасним епікурейцям нищити жовте, трохи гірке питво.

Стрільці, одягнені в зелені уніформи, наївно й грубувато фліртували з жінками, витрачаючи аскетизм касарень. Кілька проституток, що сиділи за одним столиком, розташували на стільцях своє біле випещене м’ясо і, як завзяті рибалки, закинули вудки своїх поглядів у каламутні річки залі. Кожна вудка кінчалася гачком із блискучих ніг у шовкових панчохах і лакованих черевиках. Якась двонога риба мусіла клюнути на цю новітню принаду.

Вже трохи сп’янілий Теодор Гай напружував свою думку, щоб винайти спосіб виплисти з цієї каламутної ріки, щоб одірватись від такого гачка, що міцно затяг його у трясовину обивательства.

Двері пивної були відчинені в ніч, в літню ніч, що блищала золотими сузір’ями, плюскала рікою й сліпучо сяяла електрикою вулиці. Вийти в двері, вийти в ніч, як виходить корабель у відкрите море, і він може стати вільним моряком, він знову зможе стати мандрівником до мети.

Безліч різноманітних плянів, один дивовижніший за другий, спадали на думку Гаєві. Безліч інсценіровок і театральних інтриг, запозичених з авантурних романів і карколомних фільмів, ввижалися йому, як втомленому плавцеві ввижається земля чарівних островів.

Гай бачив перед собою високу й хижу постать Дмитра Гамуза – диригента прилюдного пияцтва, бачив жилаву постать Семена Терещука, блискуче декольте дружини, яка сиділа коло каси, і все напруженіше вишукував способу, який зробить його знову мандрівником до мети, як альхеміки вишукували елексир життя й чарівні секрети, що обертають скло на діямант, а звичайний морський пісок – на золото.

Гай фальсифікував дію. Фальсифікована реальність розсипалася на звичайний порошок мрій…

II
Передмова

Старовинні майстри пензля – їхні великі ймення: Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікель Анджельо— глибоко відчували процес своєї мистецької роботи, вони заглиблювались у самий матеріял, і в їхніх руках він набуває чудових форм. Їм доводилось перед творчим процесом бути виробниками засобів своєї творчости. Вони сами робили полотна, ґрунтували їх, робили фарби та олію. Вони вже з цього моменту захоплювались матеріялом, барвами фарб, приємними пахощами олії та розмірами виготовлених полотен. Крім цього, вони вивчали анатомію, викрадаючи ще теплі тіла людей в інквізиторів, вони були альхеміки та винахідники. Вони могли мати надхнення в своїй роботі від самого матеріялу: вони знали його краще, ніж знаємо ми, сучасники великої техніки та індустрії. Можливо, що й письменникам тих часів доводилося самим виробляти атрамент і папір, і кожна крапка їхня, кожна літера, кожне слово були економними: їх можна було вважати за піщинки золота.

А тепер що?

Пішов до крамниці, купив хоч і пуд паперу, сулію атраменту, і пиши скільки душі завгодно. Чи не тому тепер так багато пишуть і так мало письменників? Чи не тому тепер письменник користується з такої ж пошани, як і рахівник або реєстраторка?

Ви може гадаєте, я жалкую, що це так? Ні. Ані трішки! Я вважаю, що найкращі сучасні романісти – це машиністки, бухгальтери, рахівники, кур’єри, зави, помзави, робітники, робітниці, селяни. Ви спитаєте, чому? Скажете, що це пародокс? Нічого подібного. Придивіться. Вони сами будують дивовижні чудові романи, вони якнайбільше заглибилися в матеріял, вони сами герої своїх романів. Вони будують великий роман під назвою «Майбутнє».

Ви скажете тепер, це правда, але ж вони не пишуть, вони будують. Щоб бути зрозумілішим, я відповім: подивіться на самого себе, ви щодня компонуєте такі чудесні романи, що коли б їх записати, кожний з нас з великим задоволенням прочитав би їх. Що? Хіба ви в своїх мріях не подорожуєте по чудесних країнах, хіба з вами (в мріях) не трапляються найкарколомніші пригоди, хіба ви не закохуєтеся в прекрасних жінок і дужих чоловіків, хіба ви не переживаєте трагедій, комедій, що на їх позаздрив би Шекспір та клясичний Арістофан? Але все це в мріях. І от тепер кожний з нас мусить погодитися, що всі ми – романісти, що коли ті романи ми не будуємо, не беремо в них участи як герої, то ми їх компонуємо в мріях.

Про що мріє один із нас? Та про це, безперечно, можна написати цілу книгу. Книгу звичайно напівсатиричну, бо ви, мабуть, знаєте, що про мрії сказав Пушкін. Таку книгу можна написати навіть в авантурному пляні, бо кожний з нас ще змалку мріє про різні пригоди, в той час як ці пригоди трапляються з нами щодня, а ми їх не помічаємо.

Я знав одного такого чудака, що все своє життя мріяв про різноманітні пригоди та подорожі. Одного разу він купив собі телескоп, розмірами більший за його зріст, закохався в артистку і поїхав з нею та телескопом морем на пароплаві до Кавказу. І єдина пригода, що з ним трапилась, це те, що він повернувся назад без грошей, без телескопа і без коханки. І, нарешті, цю пригоду він сам вважав лише за щасливий випадок.

Що тепер?

За наших днів – пішов до крамниці, купив полотна, фарб, пензлів, мольберта, сів на розі двох вулиць, і малюй… Малюй пристойно, бо міліціонер забере до району.

III
Річ

Безпосередньо до оповідання ні картина, ні комісійна крамниця не стосуються. Що таке комісійна крамниця, знає кожний. Коли у кого є непотрібні йому речі, він несе їх до комісійної крамниці з тим, щоб хто-небудь інший купив їх, як дорогоцінну річ. Тут ви можете знайти різні речі, починаючи від клізми й кінчаючи діямантовою обручкою.

У великій вітрині такої крамниці, що знаходиться на людній торговій вулиці, між мисливською рушницею й мідяним тазом для варення, висить картина невідомого майстра. Картина стара, фарби зблякли, потріскались, але цим вона лише виграє щодо своєї художности. Люди натовпами збиваються коло вітрини, і деякі з них називають імена відомих майстрів, але ці ймена миттю зникають у вуличному гуркоті, і лише картина висить у вітрині, як посланець у майбутнє якогось забутого і може вже померлого автора.

Картина викликає уяви.

Темний вечірній обрій палає загравою. Червоний колір напружений і темний. Почувається, що нестерпучий жар б’є звідкись із землі та обпалює небо. Сонце провалилося в безодню і там клекотить гарячим вогнем, заливаючи розтопленою палючою лавою небосхил. Червоні пекучі стріли летять геть у простір, освітлюючи своєю загравою небо. Відблиск заграви падає на могутні хащі допотопного лісу. Величезні дерева, міцні й чорні, як дивовижні крицеві скелі, відбивають на собі відблиск заграви. Спереду чорна прогалина, порожня й темна, як вугляний склеп.

І ось раптом чути хряск і важку ходу, і от ввижається потворна морда допотопного чудовиська. Чудовисько велетенських розмірів важкою ходою виходить на прогалину. Воно важко сопе, його подих підхоплює луна допотопного лісу, її от здається, що дихають ці кремезні чорні дерева, ці муругі крицеві скелі.

Раптом страшний рик струшує ліс. Од цього звуку все дрижить. Дрижать дерева й дрижить земля, її трусить землетрус звуків, що видираються з пащі чудовиська. Перше чудовисько натрапило на другу величезну потвору. Крики розлютоваваних потвор примушують тремтіти землю. Потвори сходяться, і від їхнього сопіння й тупоту стогне ліс. Клацання зубів, сердитий рев, важкі удари зливаються в чорну рухливу масу, яку раптом обливає червона кров, що бурхливо виривається з поранених тіл. Кров гарує й світиться червоним блиском, який зливається з загравою, і ось тепер здається, що обрій, нетри землі, ліс і потвори палахкотять гарячою кров’ю. Раптом все завмирає… і лишається сама картина.

Фарби зблякли, потріскались, припали порохом, потемнішали. Величезне чудовисько – потвора-переможець стоїть над забитим ворогом, і з його горлянки видирається непереможний рев. На землі, що заллята кров’ю, лежить мертва, переможена, друга потвора. Сонце клекотить жаром у нетрах всесвіту і заливає кривавою загравою темне небо.

Автор картини невідомий. Картина висить у великій вітрині комісійної крамниці між мисливською рушницею й мідяним тазом для варення.

IV
Герой

У місті спека. Місто, одягнене в камінь, розпечене сонцем, потіє, метушиться. Вулиці димлять казанами з асфальтом, обляпують вапною і фарбами. Люди б’ють камінь на бруках, пересувають рейки, фарбують дахи і стіни будинків. Вулиці клекотять, вливаючись ріками у великі площі. Перехожі поспішають, переходячи брук, і трамваї тривожно заливаються настирливими дзвінками.

Край тротуару біля телеграфного стовпа зупинився якийсь чоловік. Він не притягає жадної уваги. Це службовець, який сьогодні не пішов на службу, може він у відпустці, а може він і безробітний. Він нервово витяг із кишені синього піджака годинника і поглянув на нього; можна було подумати, що він зараз заметушиться, побіжить, кудись поспішаючи. Але нічого подібного, він знову застиг коло стовпа, напружено слідкуючи за вулицею.

Він стояв у тому місці вулиці, де вуличний рух був найбільший. Тут щохвилини пролітали автомобілі, важко проходили автобуси і безперервно сунули трамваї.

Чоловік напружено стежив за людьми, що переходять вулицю. Люди швидко перебігали вулицю, оглядаючись, щоб не потрапити під трамвай або автобус. І коли трамвай деренчав або сурмив автобус якому-небудь легковажному перехожому, чоловік, що стояв коло стовпа, напружено, до болю стискав собі руки і хвилювався. Його вуста шепотіли:

– Ось! Ось зараз…

Якась молода жінка, тримаючи за руку маленьку, біляву дівчинку, швидко переходила брук. Дівчинка несла в руці якийсь пакуночок, і він у неї несподівано випав з рук на самому бруці. Поки жінка підіймала його, з-поза рогу з дзеньканням вдерся трамвай, з протилежного боку важко йшов автобус. Жінка швидко схопила дівчинку і перебігла колію, трамвай на мить заслонив її.

Чоловік коло стовпа злякано відхитнувся, у нього забився подих і він прошепотів:

– Ось! Яке нещастя!..

Він напружено схилився вперед на брук. Страждання скривило його непоголене, стурбоване обличчя.

Трамвай розминувся з автобусом, і чоловік, що напружено стежив за цим, легко зідхнув. Він побачив на протилежному тротуарі білі сукні жінки й дівчинки, що допіру перейшли вулицю. Дівчинка весело стрибала коло жінки і щось говорила.

Світлі постаті жінки й дівчинки раптом зникли в його уяві, ніби провалилися в чорну прірву. Чоловік знову напружено стежив за вулицею. Особливо уважно він стежив за чоловіками. І коли будь-який з них необережно потрапляв під загрозу трамвая або автобуса, чоловік напружено, до болю стискував руки і замружував очі.

Коли він знову розплющував їх, вулиця так само метушилася, кудись бігла, і, не зважаючи на рух, все здавалось якимось спокійним, безтурботним.

Здавалося, що обов’язок цього чоловіка – стежити за вуличними катастрофами та провадити статистику задушених трамваями, автобусами або візниками. Чоловік так стежив за вулицею багато часу. Нарешті він раз у раз став поглядати на годинника, йому вже бракувало терпіння. Коли раніше він турбувався за кожного перехожого, то тепер він, розпалившись, досадливо одвертався, коли який-небудь перехожий щасливо викручувався між візниками та автобусами.

– От, коли б швидше! Коли б швидше! Все одно когось десь має задушити!..

А вулиця так само одноманітно клекотіла, бігла, метушилась. Ніщо, здавалось, не могло зупинити її руху та її байдужого плину.

Раптом одчайний вереск, напівгавкання перетяли гуркіт вулиці. Важко гримаючи, пройшов автобус, і після нього на бруці залишилось задушене руде цуценя. Воно вирячило очі, висунуло червоний язик, розплющилось в тінь.

Коло жінок, дітей і м’якосердних перехожих стовпилось на тротуарі, висловлюючи вголос свій жаль. Потім вони розійшлись, а на бруці так і лишилось розчавлене цуценя з висунутим червоним язичком.

Пройшло кілька автобусів. Напрочуд ні один із них навіть не торкнувся своїми важкими колесами, цуценяти. Чоловік, що стояв біля стовпа, знизав плечима, подивився на годинника й відійшов геть. Він поволі пішов тротуаром, оглядаючи вулицю й будинки. Він чомусь увесь час заглядав угору на дахи будівель. Він так закидав голову, що, нарешті, йому заболіла шия.

Ось на одному з будинків високо під самим шостим поверхом він побачив маляра. Маляр гойдався в повітрі, сидячи на дошці, що спускалася з покрівлі на міцних канатах. Маляр спокійно, похитуючись в своєму сідалі від маленького вітру, мастив будинок.

Чоловік зупинився й почав стежить за маляром. Йому в уяві почали вставати картини, одна страшніша за одну.

Він бачив, як маляр напружено тягся до карніза, силкуючись помастити його вапною. Раптом маляр схопився за канат, сідало загойдалось, потім вітер трохи покрутив ним.

В уяві чоловіка виникла заскорузла величезна рука, забруднена фарбою. Ця рука в корчах схопилася за канат, але ось неначе електричний струм пройшов рукою, пальці розсунулись, рука майнула в повітрі, і чорне тіло маляра, б’ючись об карнізи й підвіконня, ринуло з шостого поверху на тротуар.

Чолозік відхитнувся і зажмурився. Коли він розплющив очі, то знову побачив методично метушливу вулицю й маляра, що поволі гойдався на дошці, помахуючи своєю щіткою.

Чоловік знову став дивитися на маляра. Вів стояв доти, доки знову не витяг із свого синього піджака годинника і подивився на нього. В цей час далекий фабричний гудок загув на обідню перерву.

Чоловік у синьому костюмі досадливо одмахнувся від маляра і пішов далі. Коли він завернув за ріг вулиці, то раптом спинився. Потім він прожогом кинувся бігти. Спереду він побачив великий натовп людей, що тлумом стояв біля високого будинку. В центрі натовпу стояв зеленкуватий автомобіль негайної допомоги.

Чоловік у синьому костюмі вдерся в натовп і, не зважаючи на лайки й стусани, вліз в самий центр. Натовп людей хвилювався й гомонів.

– Маляр!

– Ах, яке нещастя!

– У нього мабуть діти. Упав з покрівлі!..

– Вже нічого не зроблять…

– Гу-у-у-у…

Як од стурбованого бджолиного рою, гуло в повітрі, ворушилось, тиснулось, гойдалось в один бік, потім у другий. Міліціонери в червоних кашкетах сюрчали в свистки і розпихали людей. Потім автомобіль негайної допомоги, розрізавши натовп, як воду, відійшов геть.

Він був зайвий.

І тепер чоловік у синьому костюмі побачив біля самих своїх ніг тіло людини, що лежало на цеглах тротуару. Тіло лежало з підламаними руками й розбитою головою. Обличчя не було зовсім, була кривава рана, що викликала в очах людей жах і обурення.

Чоловік, стримавши приступи жаху й огиди, став жадібно оглядати розбите тіло. Він у думках порівнював його зі своїм тілом, порівнював довгасте скривавлене волосся на голові й робив висновки.

Маляр, що упав з покрівлі, був приблизно одного росту з ним, волосся було темне й довге, як у чоловіка в синьому костюмі. Обличчя не можна було впізнати, бо воно було зовсім розбите.

Чоловік у синьому костюмі, зваживши це все, заспокоївся. Він тепер байдуже дивився на натовп і на вулицю, його думки були далеко звідси. Вони були в минулому житті маляра. Гримаса жалю промайнула неголеним обличчям чоловіка, але він одразу стримав себе. Йому зробити це було досить важко, бо він чомусь несамохіть відчував дивну провину перед цим розбитим тілом. Йому було моторошно, що тут у самому центрі людського натовпу, в центрі клопотливого життя лежить смерть.

В натовпі шукали родичів померлого. Незабаром виявилося, що в нього нікого нема і нікому навіть забрати тіло його звідси з каміння, від настирливих поглядів цікавих і безтурботних перехожих. Тоді з’явилася площадка. Тіло маляра поклали на неї, прикрили мішком, і коні, наче почуваючи, що вони везуть, жалібним, урочистим кроком потяглися вздовж вулиці.

Тіло маляра повезли в морг. Коли й там деякий час не знайдеться документальний родич, тіло віддадуть анатомам, студентам, і маляр тоді служитиме громаді до останнього шматочка свого вже мертвого м’яса.

Чоловік у синьому костюмі з непокритою головою йшов до самого моргу.