Loe raamatut: «Що таке поступ?», lehekülg 3
От такими крутими дорогами ходить іноді поступ людський. Не дармо сказано, що він виростає на могилах, як пшениця на зораній ниві!
Тепер, коли ми, так сказати, по верху оглянули хід дороги та вдачу дотеперішнього людського поступу, пора нам заглянути до його середини, придивитися його будові та натурі: одним словом, пора нам відповісти просто на питання: що таке поступ?
V
Щоб пізнати внутрішні пружини, якими двигається поступ, візьмімо до порівняння двох людей: лісового дикуна, стрільця чи риболова, та першого-ліпшого чоловіка з нашого великого міста. У дикуна, можна сказати, стільки добра, що на нім: які-такі фалатки на тілі замість одежі, коралі з диких лісових овочів, звірячих зубів або морських слимачків на шиї, (часом іще в вухах, у ніздрях, у губах і т.д. замість оздоби, лук, стріли, спис та деякий ніж замість оружжя – та й годі. Спить він у якій-будь ямині або в шалаші з гілляк та листя, годується тим, що знайде, або забє, не дбає про завтра, не цінить ні людського, ні свого життя. Що має, те все він зробив собі сам, і не потребує нічого більше. В тім, що робить, він звичайно не потребує помочі інших, живе собі самопас зі своєю родиною, не оглядаючись ні на кого. Його зв'язок з громадою, державою чи народом майже не існує; щонайбільше rромада чи орда держиться сяк-так при купі, а поза тим для неї не існує ніщо на світі.
А освічений чоловік? У нього, навіть у простого селянина, круг занять і інтересів який же величезний в порівнянні до того дикуна. Цивілізований чоловік живе звичайно в хаті, якої сам не будував, ходить у одежі, якої сам не робив, їсть страву, якої сам не приготовляв і про яку не раз навіть не знає, як і з чого вона приготовляється. Він працює знарядами, яких сам не видумав, ані не змайстрував, користується надбаннями цілих поколінь попередників і не раз далеких від нього людей, завдячує свій добрий або лихий побут праці й відносинам тисяч i соток тисяч інших людей, цілих країв, різних народів світу. Він мусить дбати про завтра, про ближче й дальше будуще своє, своєї рідні, своєї громади, свого краю, своєї держави – тисяч і мільйонів людей, яких він у своїм житті не бачив, не знає й не може всіх знати. Він поносить жертви й тягарі для цілей, яких найчастіше не розуміє, – працює, добивається і громадить для когось невідомого, далекого та непевного.
Головна різниця між диким і цивілізованим чоловіком, різниця, з якої виплили всі інші, се поділ праці. Дикий чоловік робить сам собі все, чого потребує; чого сам не зробить, без того мусить обійтися. Освічений чоловік робить звичайно якусь одну, тісно обмежену роботу, а поза те нічого більше, та за те користується роботою інших. Рільник оброблює поле, але звичайно не будує хати, не кує плуга та воза, не шиє чобіт, не тче сукна й полотна, не малює образів і т. п. На всі ті часткові роботи є окремі майстри-ремісники, які знов своєю чергою не працюють у полі коло хліба, але сидять за своїм одним ремеслом і працею при тім ремеслі в заміну добувають собі все потрібне до прожитку.
Але на тім не кінець. Поступ іде далі, переміняє ремесло на мануфактуру. Ціла купа ремісників з одного ремесла збирається разом вже в обсягу одного й того самого ремесла. В прядильній мануфактурі одні ремісники нічого іншого не роблять, тільки миють вовну, інші чешуть, інші прядуть, інші мотають, звивають у клубки і т. п. В ткальній мануфактурі одні навивають на цівки, другі тчуть, інші приладжують сукно і т. п. Ремесло, що вперед було вмілістю одного чоловіка, майстерством, розпадається в мануфактурі на ряд простих, немудрих робіт, для яких уже не треба такого майстра, як у старім ремеслі. Дальший крок робить поступ – і на світ являється фабрика. Фабрика, се та ж мануфактура, тобто згромадження більшого числа людей для роблення спільними, а властиво поділеними силами одної роботи. Різниця між ними лише та, що тамті роздріблені роботи робилися людськими руками (відси й назва з латинсьних слів мануфактура, те саме, що – рукоділля), а тут являється нова сила – машина. Чоловік зумів покорити собі сили природи, заставив воду, вітер, далі пару сповняти певну працю, обертати колесо, посувати або двигати тягарі. Він зумів у різних галузях повигадувати машини, що порушувані чи то силою рун, чи силою природи, виконують певні роботи, подібні до роботи людських рук, – обертають млиновий камінь, крутять веретено, ріжуть, пилують, точать, гиблюють, валкують і т. п. Приходить така машина до мануфактури і відразу займає місце головного робітника: вона залізна чи сталева, чи кам'яна, без живого мяса, не знає голоду ані втоми, не помиляється, робить рівно, правильно, гладко і швидко. Коли пряха пряде нараз одну нитку, машина може їх прясти нараз десять тисяч і кожна буде така тонка, рівна та гладка, якої не витягнуть ніякі людські пальці. Коли коваль може на мінуту 10 раз ударити клевцем, що важить 50 фунтів, то машина бє 60 раз на мінуту клевцем, що важить 10000 сотнарів. Коли робочі знаряди ремісника звичайно малі, роблені «до руки», то машина не має міри: вона може володіти такими знарядами, яких рух наповняє чоловіка жахом, мов скажене втілення якоїсь неса- мовитої, велетенської сили, але, з другого боку, вона може послугуватися такими дрібними, тонкими та делікатними знарядами, що не видержали би дотику людської руки. Машина робиться в фабриці панею, а чоловік, давній ремісник чи челядник, її слугою: він повинен доглядати, підмазувати, чистити її, годувати її рухову силу та пильнувати її руху, а про решту вона вже дбає сама.
А се лиш один бік тої великої поступової сили, що називається поділом праці. Подивимося, що робиться в неї з другого боку. Поділ праці в громаді, в суспільності, доводить до поділу суспільності на верстви. Се легко зрозуміти. Первісно один чоловік робив собі стріли, вбивав звіра або ворога, кресав огонь, здирав і сушив шкіру, – значить робив усе, що потрібне для життя. При поділі праці се перемінилося: одні почали вироблювати оружжя, яким самі не воювали, другі воювали та полювали, але оружжя самі не робили, інші приладжували одежу, ще інші варили та пекли страви, дбали про дітей та про лад у хаті. Так виробилися звільна окремі верстви вояків, ремісників, рільників; деякі роботи, особливо домашні, скинено виключно на жінок.
Чим далі поступав поділ праці, розвивалися відносини в громаді й державі, тим далі йшов поділ на верстви. Первісний чоловік, коли почував страх або вдячність супроти свого божества, то сам обертався до нього з молитвою, чи як знав. Та помалу витворюється ціла верства людей, що беруть на себе посередництво між чоловіком і богом – се були жерці, віщуни, лікарі, звіздари. В Вавілоні й Єгипті вони творять окремі товариства вже на много тисяч літ перед Христовим різдвом, живуть при храмах, пишуть книги, займаються наукою, торгівлею, держать школи і мають великий вплив на цілу державу. Се був стан духовний.
Обік нього з незатямних початків витворюється стан воєнний, із якого з часом виходить шляхта, пани, що володіють землею и завойованими людьми, а далі урядники, люди, що всі свої сили віддають на услугу державі, збирають податки, судять та карають інших людей, завідують державними добрами. В кожній такій верстві поділ праці знов доводить до дальших розділів, розмежованих між собою найрізнішими ступнями, але в головному маємо один великий розлом: на людей, що працюють над добуванням достатку з природи (рільники, ремісники, рудокопи), і на людей, що живуть з праці тамтих, а самі займаються іншими, не раз для суспільності так само потрібними, але не раз шкідливими роботами (вояки, жерці, урядники, купці та торговці і т. п.).
Машина і тут вносить значну зміну. Ми вже бачили, як вона витискає від праці ремісника, майстра, а потребує собі лише чоловіка, який би обслугував її. Але вона робить се не лиш в фабриці. Залізниці позбавили хліба й заробітку тисячі фірманів та візників; паровий плуг, заведений американцями, доводить до руїни наших рільників, бо там при помочі машин можна мати пшеницю ліпшу і вдвоє дешевшу від нашої, а через те ціна пшениці у нас упадає і рільництво не оплачується. Винахід пороху та карабінів перемінив цілу штуку воювання. Щезли давні рицарі, закуті в залізо на таких же закутих конях, воювання зробилося не рицарством, але штукою,обрахуванням, справою ліпшої зброї, більшої маси війська. Старий поділ суспільності на войовничу й не войовничу верству показався непотрібним; постали новочасні армії, де вся людність ставить своїх найпригідніших синів у ряди. Як бачимо, тут машина – карабін, гармата, бомба і інші приряди воєнні – довела до знищення старого поділу праці. Щезла окрема воєнна верства, цілий народ покликано до оружжя.
Та й тут нові винаходи раз у раз витворюють нові поділи. Стародавні війська мали хіба дві часті – піхоту й кінноту, а кожний вояк мав при собі всяке оружжя: і лук зі стрілами, і спис, і меч. А тепер! І піхота різних родів оружжя, і кіннота, і артилерія, і інженери, і сапери, і фурвези і бог знає ще які є відділи поштової, санітарної, морської служби. А скільки різнорідної старшини, а над тою старшиною ще старшини, і кожний ступінь має собі приділену якусь одну роботу, має її пильнувати, а до іншої не втручатися. То називається організація; із соток тисяч або мільйона людей робиться таким способом немов одно тіло, що на приказ, даний одним чоловіком – верховним зверхником того тіла, – порушується, йде, виконує таку працю, якої йому одному захочеться.
Але ся переміна в поділі людської праці на однім полі викликала величезні переміни на інших полях. Давніше військова служба була привілеєм немногих вибраних людей, які зате мали власть і гонори в державі. Таких людей було небагато і рицарські війська були нечисленні. Не раз в старих літописах читаємо про страшні битви, де з одного й другого боку билося по чотири до пять тисяч люда; а де літописці зо страхом говорять, що в тій а тій битві згибло десять, двадцять або й сто тисяч народу, там, звичайно, при ближчім огляді те велике число показується вдвоє, вп'ятеро, або й удесятеро перебреханим. Старі армії були як на наші поняття дуже маленькі; війни коштували не дopoгo і були часті. Прийшла огняна машина і змінила се до основи. Супроти кульки карабінової найхоробріший рицар-силач чи заячо-сердий харлак однакові; новочасні армії не потребують смільчаків та силачів, лише «гарматного мяса», але того мяса мусить бути багато. Армії робляться численні – сто тисяч, пятсот тисяч, мільйон – одна держава преться проти другої, аби не дати себе випередити. В новіших арміях найважніша річ оружжя, котре найліпше бє, найлегше до переношення, найтривкіше в уживанні, і тут також ідуть ненастанні перегони між державами. Раз у paз нові винайдення, уліпшення: тут бронзова сталь, тут карабіни-репетієри, тут механічні гаубиці, тут бездимний порох і так далі без кінця. А кожний такий винахід збільшує надію побіди для того, хто визискає його. Але ж такі армії – страшенно коштовні. Аби їх удержати, аби могли слідити за новими уліпшеннями, треба страшенних грошей, про які давнім державам ані не снилося. А що ж говорити про війну, де пропадають сотки тисяч людей, купи воєнного матеріалу, руйнуються міста й села. Для того тепер війни рідкі, а щоб удержати такі армії, мусила перемінитися ціла суспільність, треба було знести панщину, скасувати необмежену монархію, завести конституцію, новий спосіб оподаткування, позаводити фабрики, залізниці, і т. д. Тисячні нові роди і поділи праці, цілковите перебудування людської суспільності, доконане протягом пару сот літ.
VI
Приходимо тепер до дуже важної точки нашого викладу.
Поділ праці веде до прискорення і вдосконалення праці. Винаходом машин роблять людську працю в сто, тисячу разів швидшою, легшою, вдатнішою; заступають роботу мільйонів людей. За останніх сто літ, можна сміло сказати, нароблено більше предметів для людської потреби та людського вжитку, ніж за всі попередні тисячоліття. Погадаймо лише, що за той час набудовано стільки залізниць, що можна би ними 14 раз оперезати землю там, де вона найгрубіша, а телеграфів стільки, що певно оперезав би її зо сто разів, що тепер можна за два місяці обїхати докола всю землю і вернути назад на своє місце. Погадаймо, що за тих сто літ зужито величезні гори камяного вугля, якого давніше майже не тикали, видобуто і пущено в обіг більше золота, срібла, заліза та інших металів, ніж давніше могли думкою збагнути люди, засаджено безмірні простори бавовною, засіяно пшеницею і заселено робочими людьми. Ніколи ще людськість не працювала так напруго та гарячково, не виробляла стільки всяких достатків, хліба, одежі і всього потрібного для людського вжитку. Ніколи досі не велася на такий величезний розмір торгівля; давнішим вікам ані не снилося про такі фабрики, про такі копальні, про такі різнорідні гатунки промислу, як бачимо тепер. Вся людськістъ за останніх сто літ зробилася тисячу раз багатшою, ніж була перед тим.
Коли так, то випадало би ждати, що й кожний член людськості, кожний чоловік зробився багатшим, маєтнішим, ніж були його діди та прадіди перед сто роками. Адже ж не даром кажуть: «що громаді, то й бабі»; коли вся громада, все людство так страшно розбагатіло, то й кожний поодинокий чоловік повинен почувати й на собі познаки того новочасного багатства.
А тимчасом що ми бачимо? Людськість багатіє, а тисячі, мільйони людей бідніють. Їм робиться тісно. Одним не стає землі, іншим зарібку, всім обмаль хліба. По селах люди працюють тяжко, а живуть у такій нужді, що їх життя мало чим ліпше від життя робочої худоби. По містах робітники працюють тяжко, а живуть не о много ліпше. А по великих містах, що накопичено в однім гнізді сотки тисяч або мільйони людей, бувають десятки тисяч таких бідолах, що не мають де голови прихилити, живуть як воробці в стріхах, блукають з вулиці на вулицю, годуються то жебриною, то крадіжкою, то відпадками, зібраними по смітниках багачів, ночують у публічних садах, попід мостами, в нових будовах, де ще не живе ніхто, або по різних страшних та поганих норах. У тих найбільших огнищах поступу й освіти для многих тисяч людей, малих і старих, мужчин і жінок вертається життя дикунів у лісах і печерах, тільки ще гірше, страшніше, бо тут, на міськім бруку, сама природа не дає їм нічогісінько, а замість диких звірів їм на кожнім кроці грозить далеко страшніший ворог – чоловік, озброєний усіма засобами цивілізації, аби в разі чого позбавити їх свободи або навіть життя. Не диво, що по таких містах день у день сотки людей гинуть з голоду, заховані по темних закутках, як дикі звірі, що там, у тім поденні суспільності діються сотки страшних злочинів, а сотки нещасних, доведених до розпуки, відбирають собі життя. Можна сказати сміло, що прадавній дикун, блукаючи по лісах та ночуючи в печерах, був сто разів щасливіший і почував себе ліпше від такого нещасного бідолахи, що серед величезного міста опиниться без грошей, без зарібку, без пристановища.
Та се ще не все. Дикун у лісі бачив довкола себе ліс, а що найбільше інших таких дикунів, як був сам. Коли терпів голод, то знав, що й інші довкола нього терплять; коли був ранений, то знав, хто його зробив неспосібним до праці. А бідолаха в великім місті, де поступить, бачить довкола себе багатство, розкіш, пишні вбрання, великі доми, блискучі склепи, навантажені всякими товарами, з повиставлюваними в вікнах скарбами, з яких сота, тисячна часть могла б його зробити багачем. Він гине з голоду серед величезних куп хліба, вблизу багатих кухонь і реставрацій, де інші наїдаються досхочу. Він голий вблизу магазинів, що аж тріщать від маси сукон, полотен і найрізноріднішої одежі, і, що найдивоглядніше, він часто не може дістати роботи і погибає без праці тут же обік многолюдних фабрик, де день і ніч гуркочуть машини, стукочуть молоти, кишать робітники, як мурашки, обік верстатів, де день і ніч сліпають та надриваються інші робітники надсильною, прискореною, гарячковою невпинною працею.
І сказав би хто, що се лиш по містах так, – та бо ні. А по селах хіба не бачимо дивного (нам воно з віковічної привички перестало бути дивним), гнітучого та болючого противенства між бідними і багатими. Тут сидить господар на цілім грунті, а в нього тулиться комірниця, що не має ані клаптика землі, а його сусіди мають по моргові, по півморга, а там, на кінці села, позасідала голота, що не має нічого, крім нужденної хатчини, та й то не раз поставленої на громадськім грунті. Скільки нерівності і скільки зависті в тісних межах одного села! Ба, але ж бо обік того села звичайно стоїть двір, а в тім дворі живе дідич, пан на 500, 1000 або й більше моргах. Він держить у себе цілу зграю слуг, цугові коні, живе в достатку, про який навіть думати не сміють ті там чорнороби в селі. Супроти нього всі вони, і багачі сільські і халупнини – однані бідаки, голота, хлопство. Але станьмо на хвилю на його становищі і погляньмо вище вгору. І у нього є сусіди – інші дідичі: ось пан на цілому ключі або на кількох ключах, магнат, що має 50 або 100 тисяч моргів, простори, що вистачили би на утворення невеличкого князівства; а онде дідич-худопахолок, що сидить на одному селі, задовжений по вуха, як то кажуть, сидить у єврейській кишені. Чим він супроти того магната, як не мізерним халупником супроти багатого газди! Та бо й той магнат дуже часто, коли бог не дав йому доброї господарської голови, мусить заглядати до чужої кишені, до банків та банкірів, через яких руки день у день перекочуються суми, що вистачили би на закуплення двадцятьох таких маєтків, як його. Над кожного пана є ще старший пан, тільки що там, на самім вершку, де котяться мільйони, чоловік із пана робиться слугою того маєтку, невольником грошей, які опановують усю його силу й волю, мов якийсь злий дух.
Та бо й того ще не досить! Деякі дикуни знають числити лише до двадцять (усі пальці на людськім тілі), а на дальші числа мають лише одно слово: дуже багато. Стародавні греки числили звичайно лише до 10 000, а далі, то усе у них було «мірія» – дуже багато. Ще й стародавні римляни не мали ясного поняття про мільйон. Видно, що їх багачі не дочислювалися в своїх маєтках так далеко. Нині маємо вже не лише мільйонерів, але мільярдерів, таких багачів, що числять свої маєтки на сотки мільйонів. Мільярд! Легко сказати! А поклади ту суму нашими банкнотами на тік просушити, то треба би тока на кілька квадратових миль. А напакуй її нашими срібними двокоронівками на вагони, то вагони займуть штреку від Коломиї до Заболотова, т. є. дві милі. І все те власність одного чоловіка! І коли сей один має такі, направду незліченні скарби (якби хтів один чоловік перелічити стільки срібняків, то мусив би лічити пару сот літ), то інші мруть з голоду, не мають крейцарика на молоко для хворої дитини, мерзнуть узимі без одежі та туляться ніччю попід мостами або в пустих будовах, по пивницях та ямах!
Що ж воно таке? – спитаєте. Що ж се за поступ, що з усім своїм шумом і гуком, з усіма науками і штуками, ціною тисячолітньої боротьби, мільйонів жертв і моря пролитої крові допровадив людей аж до такого раю? Чи варто ж було добиватися його і чи варто працювати для його піддержання, для дальшого людського розвою, коли він іде такими блудними дорогами?
