Loe raamatut: «Учитель»

Font:

Комедія в трьох діях

Особи:

Омелян Ткач, учитель, літ 35, високий, худий, покашлює, з чорною бородою і окулярами.

Возний, його сестра, панночка, літ 20.

Іван Хоростіль, учитель, здоровий, сильний парубок, літ 28.

Микита Сойка, війт, бойко, літ 50, з короткими стриженими вусами, довгим волоссям, що спадає на плечі, в гуні повище колін, з шкіряною торбою через плечі і невідступною люлькою в зубах, котру курить і все спльовує.

Вольф Зільберглянц, високий, статний жид, літ 40, орендар, предприємець і лихвар.

Ілько Товкач, Семко Загонистий – бойки, господарі.

Марина Пасічна, вдова, господиня.

Возний.

Жандарм.

Мужики, жінки, парубки, діти.

Діється в глухім гірськім селі в наших часах.

Між другою і третьою дією минають три роки.

Дія перша

Подвір’я перед школою. В глибині сцени школа під гонтами, з ганком. Насеред сцени стовп з дзвінком угорі. Направо огородець, засаджений яриною. Бокові куліси показують вид на гори, зарослі лісами, і на кавалок села над берегом річки.

Ява перша

Юлія, голова легко окрита хусточкою, в домовім чистенькім убранні порається в городці, коплючи картоплю, а опісля рвучи квасолю, Омелян стоїть під стовпом і довго дзвонить у дзвінок.

Омелян (перестає дзвонити і кашляє). У, та й утомився! Добре то кажуть: худа парафія, де ксьондз пробощ дзвонить. Таке й моє.

Юлія (з городця). Але як ти, Мілечку, міг так спуститися на сього війта? Я тобі зараз казала, що він тілько на словах такий щедрий. Бачиш, навіть нікого не прислав, щоби школу замести та дров нарубати.

Омелян. Ну, та що ж я мав зробити? Адже ж за ковнір його не візьму та не присилую, щоби прислав.

Юлія. Але ж бо тобі належиться прислуга.

Омелян. Та що з того? Належиться, то певно, та їм, бачиш, не пильно діється.

Юлія. Але ж то так не можна плазом пускати. Ти до староства удайся. Адже ж вони нас так узимі голодом заморять і заморозять.

Омелян. Та ти, Юлечко, не гарячися. Якось-то буде.

Юлія. Я тебе, Мільку, не розумію. І де в тебе той спокій, ота холодність береться! Осьмий раз отсе тебе перенесли, як клубком з місця на місце кидають, а ти все нічого. Все своє «якось-то буде» та й «якось-то буде»!

Омелян. Що ж робити, сестричко. Вже коли чоловік на таке пішов, то треба терпіти. А якби я почав собі все до серця брати, то давно б одурів.

Юлія. А я не можу! Як бачу кривду та неправду, то, здається, зі шкіри б вискочила. Все нутро в мені перевертається.

Омелян (сміється). Ну, то треба тобі відси чим скорше втікати, небого! Вже я бачу, що тут нам такий горіх на зуби дали, що треба добрих вилиць, щоб його розкусити. Ади, кілько дзвоню та й дзвоню, і щоби тобі одна дитина до школи прийшла. Треба ще раз стрібувати. (Дзвонить.)

Юлія. Та покинь! І що тобі за неволя? Не йдуть діти, то як собі хочуть. Маєш виказ і всіх подай на кару – от тобі й усе.

Омелян. Ні, Юлечко, се не буде добре. Подавай на кару! Хіба се вчительське діло? Хіба я на те вчився і на те сюди прийшов? Я прийшов сюди вчити, просвічати людей, а не за здекуційника¹ бути.

Юлія. Омельку, Омельку! Невже ти й досі, по осьмих переносинах, не вилічився зі свого ідеалізму? Просвічати людей! Се дуже добре, але як вони самі того не хочуть? І війт тобі виразно казав зараз по нашім приїзді, що: «Ви нас, пане, до школи не гніть».

Омелян. Е, п’яний був! Плів щось таке, що й купи не держалося.

Юлія. А проте його правда. Адже ж сам бачиш, за ті три дні, що ми тутка, крім війта, ані одна жива душа до нас не заглянула. Якби не отсей городець і не те, що твій попередник у нім насадив та нам лишив, то нам би прийшлось з голоду гинути.

Омелян. Е, та чень то якось зміниться. Все так зле не буде. Адже мій попередник п’ятнадцять літ ось тут прожив, поки не вмер. І маєток по собі лишив.

Юлія. Не бійся, ти, певно, нічого по собі не лишиш! (Бере кошик з картоплею і квасолею в одну, а мотику в другу руку і через перелаз виходить із городця.)

Ява друга

Ті самі і війт, у гуні² повище колін, з борсуковою торбою через плечі, з люлькою в зубах, котру раз у раз пихкає. Говорить ліниво, звільна, мов неохітно, з довгими паузами.

Війт. Слава Сусу Христу!

Омелян. Слава навіки!

Війт підходить ближче, оглядає будинок шкільний, стукає чоботом о сходи ганку і сідає на них.

Юлія. Пане начальнику! Ви нам обіцяли когось до прислуги, а отсе вже третій день і нікого нема. Бійтеся бога, як се може бути? Таже треба і дров урубати, і замести, і порядок у школі зробити.

Війт (шкробається в голову). Та я – казав. Ось Ількові Товкачеві казав.

Юлія. Ну, і що ж? Чому не прийшов?

Війт. Видко ся не хоче.

Юлія. Ба, але ж ми без прислуги не можемо бути. Се нам належиться.

Війт. Та належиться.

Юлія. Ну, то як же буде?

Війт. Або я знаю.

Юлія. Ну, та хтось мусить знати. Як ви накажете, то так мусить бути.

Війт. Та я його не всилую.

Юлія. То, може, хто інший схоче.

Війт. А може, й схоче. Зачекаємо, аж зголоситься.

Юлія (нетерпливо). Е, вам чекання, але ми тим часом можемо з голоду і з холоду згинути.