Loe raamatut: «Камінний господар»
ДIЯЧI:
Командор дон Гонзаго де Мендоза.
Донна Анна.
Дон Жуан*.
Долорес.
Сганарель – слуга дон Жуана.
Дон Пабло де Альварес \ батько
Донна Мерседес / i мати донни Анни.
Донна Соль.
Донна Консепсьйон – грандеса.
Марiквiта – покоївка.
Дуенья донни Анни.
Гранди, грандеси, гостi, слуги. *Тут ужито французької, а не iспанської вимови iмення "Жуан", бо так воно освячене вiковою традицiєю у всесвiтнiй лiтературi. З тої самої причини ужито iтальянської форми слова "донна". (Прим. Лесi Українки).
I
Кладовище в Севiльї. Пишнi мавзолеї, бiлi постатi смутку, мармур мiж кипарисами, багато квiтiв тропiчних, яскравих.
Бiльше краси, нiж туги.
Донна Анна i Долорес. Анна ясно вбрана, з квiткою в косах, вся в золотих сiточках та ланцюжках. Долорес в глибокiй жалобi, стоїть на колiнах коло одної могили, убраної свiжими вiнками з живих квiток.
Д о л о р е с
(устає i втирає хустинкою очi)
Ходiм, Анiто!
А н н а
(сiдає на скамницю пiд кипарисом)
Нi-бо ще, Долорес, тут гарно так.
Д о л о р е с
(сiдає коло Анни)
Невже тобi принадна могильна ся краса? Тобi, щасливiй!
А н н а
Щасливiй?..
Д о л о р е с
Ти ж без примусу iдеш за командора?
А н н а
Хто б мене примусив?
Д о л о р е с
Ти ж любиш нареченого свого?
А н н а
Хiба того не вартий дон Гонзаго?
Д о л о р е с
Я не кажу того. Але ти чудно вiдповiдаєш, Анно, на питання.
А н н а
Бо се такi питання незвичайнi.
Д о л о р е с
Та що ж тут незвичайного? Ми, Анно, з тобою подруги щонайвiрнiшi, – ти можеш все менi казать по правдi.
А н н а
Спочатку ти менi подай сей приклад.
Ти маєш таємницi. Я не маю.
Д о л о р е с
Я? Таємницi?
А н н а
(смiючись)
Що? Хiба не маєш?
Нi, не спускай очей! Дай я погляну!
(Заглядає їй в очi i смiється).
Д о л о р е с
(iз слiзьми в голосi)
Не муч мене, Анiто!
А н н а
Навiть сльози?
Ой господи, се пассiя правдива!
Долорес закриває обличчя руками.
Ну, вибач, годi!
(Бере в руки срiбний медальйон, що висить у Долорес на чорнiм шнурочку на грудях).
Що се в тебе тута, в сiм медальйонi? Тут, либонь, портрети твоїх покiйних батенька й матусi?
(Розкриває медальйона ранiше, нiж Долорес устигла спинити її руку).
Хто вiн такий, сей прехороший лицар?
Д о л о р е с
Мiй наречений.
А н н а
Я того й не знала, що ти заручена! Чому ж нiколи тебе не бачу з ним?
Д о л о р е с
I не побачиш.
А н н а
Чи вiн умер?
Д о л о р е с
Нi, вiн живий.
А н н а
Вiн зрадив?
Д о л о р е с
Мене не зрадив вiн нiчим.
А н н а
(нетерпляче)
Доволi тих загадок. Не хочеш – не кажи.
Я лiзти в душу силомiць не звикла.
(Хоче встати, Долорес удержує її за руку).
Д о л о р е с
Сядь, Анно, сядь. Чи ти ж того не знаєш, як тяжко зрушити великий камiнь?
(Кладе руку до серця).
А в мене ж тут лежить такий важкий i так давно… вiн витiснив iз серця всi жалi, всi бажання, крiм одного…
Ти думаєш, я плакала по мертвiй своїй родинi? Нi, моя Анiто, то камiнь видавив iз серця сльози…
А н н а
То ти давно заручена?
Д о л о р е с
Ще зроду.
Нас матерi тодi ще заручили, як я жила у маминiй надiї.
А н н а
Ох, як се нерозумно!
Д о л о р е с
Нi, Анiто.
Либонь, се воля неба, щоб могла я його своїм по праву називати, хоч вiн менi i не належить.
А н н а
Хто вiн?
Як чудно се, що я його не знаю.
Д о л о р е с
Вiн – дон Жуан.
А н н а
Який? Невже отой…
Д о л о р е с
Отой! Той самий! А який же другий iз сотень тисячiв усiх Жуанiв так може просто зватись "дон Жуан", без прiзвиська, без iншої прикмети?
А н н а
Тепер я розумiю… Тiльки як же?
Його вже скiльки лiт нема в Севiльї…
Таж вiн банiт?* * Банiт – вигнанець.
Д о л о р е с
Я бачила його остатнiй раз, як ми були в Кадiксi, вiн жив тодi, ховаючись в печерах… жив контрабандою… а часом плавав з пiратами… Тодi одна циганка покинула свiй табiр i за море з ним утекла, та там десь i пропала, а вiн вернувся i привiз в Кадiкс якусь мориску*, що струїла брата для дон Жуана… Потiм та мориска пiшла в черницi. * Мориски – мавританцi, якi, формально прийнявши християнство, потай сповiдували iслам.
А н н а
Се неначе казка.
Д о л о р е с
Однак се щира правда.
А н н а
А за вiщо його банiтувано? Щось я чула, та невиразно.
Д о л о р е с
Вiн, як ще був пажем, то за iнфанту викликав на герець одного принца кровi.
А н н а
Та iнфанта його любила?
Д о л о р е с
Так говорять люди, а я не вiрю.
А н н а
Чому?
Д о л о р е с
Якби любила, вона б для нього кинула Мадрiд i королiвський двiр.
А н н а
Чи се ж так легко?
Д о л о р е с
Любовi легкого шляху не треба, адже толедська рабинiвна – вiри зреклась для нього.
А н н а
Потiм що?
Д о л о р е с
Втопилась.
А н н а
Ото, який страшний твiй наречений!
Ну, правда, смак у нього не найкращий; циганка, бусурменка i жидiвка…
Д о л о р е с
Ти забуваєш про iнфанту!
А н н а
Ну, з iнфантою все невиразна справа!
Д о л о р е с
Вiн, у вигнання їдучи, пiдмовив щонайсвятiшу абатису, внуку самого iнквiзитора.
А н н а
Невже?
Д о л о р е с
Ще потiм абатиса та держала таверну для контрабандистiв.
А н н а
(смiється)
Справдi, вiн не без дотепу, твiй дон Жуан!..
А ти неначе горда з того всього, – рахуєш тих сперечниць, мов трофеї, що лицар твiй здобув десь на турнiрi.
Д о л о р е с
А заздрю їм, Анiто, тяжко заздрю!
Чому я не циганка, щоб могла зректися волi вiльної для нього?
Чому я не жидiвка? – я б стоптала пiд ноги вiру, щоб йому служити!
Корона – дар малий. Якби я мала родину, – я б її не ощадила…
А н н а
Долорес, бiйся бога!
Д ол о р е с
Ох, Анiто, найбiльше заздрю я тiй абатисi!
Вона душi рятунок вiддала, вона зреклася раю!
(Стискає руки Аннi).
Анно! Анно!
Ти не збагнеш сих заздрощiв нiколи!
А н н а
Я б їм не заздрила, тобою бувши, нещасним тим покидькам. Ах, прости, забула я, – вiн i тебе ж покинув!
Д о л о р е с
Мене не кидав вiн i не покине.
А н н а
Знов загадки! Та що се ти, Долорес?
Д о л о р е с
Ходила й я до нього в ту печеру, де вiн ховався…
А н н а
(з палкою цiкавiстю)
Ну? i що ж? Кажи!
Д о л о р е с
Вiн був порубаний. Жону алькада вiн викрасти хотiв. Але алькад
її убив, а дон Жуана зранив…
А н н а
Та як же ти дiсталася до нього?
Д о л о р е с
Тепер я вже й сама того не тямлю…
То щось було, як гарячковий сон…
Глядiла я його, носила воду опiвночi, i рани обмивала, i гоїла, i вигоїла.
А н н а
Що ж?
Осе i все?
Д о л о р е с
Осе i все. Вiн встав, а я пiшла вiд нього знов додому.
А н н а
Такою ж, як була?
Д о л о р е с
Такою, Анно, як чиста гостя. I ти не думай, що я б йому далася на пiдмову.
Нiколи в свiтi!
А н н а
Але ж ти кохаєш його шалено.
Д о л о р е с
Анно, то не шал!
Кохання в мене в серцi, наче кров у чашi таємнiй святого Граля.
Я наречена, i нiхто не може мене сплямити, навiть дон Жуан.
I вiн се знає.
А н н а
Як?
Д о л о р е с
Душею чує.
I вiн до мене має почуття, але те почуття – то не кохання, воно не має назви… На прощання вiн зняв перстеника з руки моєї i мовив: "Поважана сеньйорито, як вам хто докорятиме за мене, скажiть, що я ваш вiрний наречений, бо з iншою я вже не обмiняюсь обручками – даю вам слово честi".
А н н а
Коли вiн се казав, – чи то ж не значить, що вiн одну тебе кохає справдi?
Д о л о р е с
(сумно хитає головою)
Словами серденька не одурити…
Мене з коханим тiльки мрiя в'яже.
Такими нареченими, як ми, пригiдно бути в небi райським духам, а тут – яка пекельна з того мука!
Тобi того не зрозумiти, Анно, – тобi збуваються всi сни, всi мрiї…
А н н а
"Всi сни, всi мрiї" – се вже ти занадто!
Д о л о р е с
Чому занадто? Що тобi бракує?
Все маєш: вроду, молодiсть, кохання, багатство, хутко будеш мати й шану, належну командоровiй дружинi.
А н н а
(засмiявшись, устає)
Не бачу тiльки, де тут сни i мрiї.
Д о л о р е с
(з блiдою усмiшкою)
Та їх для тебе мовби вже й не треба.
Обидвi панни походжають мiж пам'ятниками.
А н н а
Кому ж таки не треба мрiй, Долорес?
У мене є одна – дитяча – мрiя…
Либонь, вона повстала з тих казок, що баяла менi, малiй, бабуся, – я так любила їх…
Д о л о р е с
Яка ж то мрiя?
А н н а
Ет, так, химери!.. Мариться менi якась гора стрiмка та неприступна, на тiй горi мiцний, суворий замок, немов гнiздо орлине… В тому замку принцеса молода… нiхто не може до неї доступитися на кручу…
Вбиваються i лицарi, i конi, на гору добуваючись, i кров червоними стрiчками обвиває пiдгiр'я…
Д о л о р е с
От яка жорстока мрiя!
А н н а
У мрiях все дозволено. А потiм…
Дол о р е с
(переймає)
…Один щасливий лицар злiз на гору i доступив руки i серця панни.
Що ж, Анно, мрiя ся уже справдилась, бо та принцеса – то, звичайно, ти, убитi лицарi – то тi панове, що сватались до тебе нещасливо, а той щасливий лицар – дон Гонзаго.
А н н а
(смiється)
Нi, командор мiй – то сама гора, а лицаря щасливого немає нiде на свiтi.
Д о л о р е с
Се, либонь, i краще, бо що ж ти можеш лицаревi дати у надгороду?
А н н а
Шклянку лимонади для прохолоди!
(Уриває. Iншим тоном).
Глянь лишень, Долорес, – як блимає у сiй гробницi свiтло, мов заслоняє хто i вiдслоняє…
Ну що, як там хто є?
Д о л о р е с
То кажани навкруг лампади в'ються.
А н н а
Я загляну…
(Заглядає крiзь гратчастi дверi у гробницю, сiпає Долорес за рукав i показує щось. Пошепки).
Дивись – там злодiй! Я кликну сторожу.
(Кидається бiгти).
В ту хвилину одчиняються дверi.
Долорес скрикує i млiє.
Д о н Ж у а н
(вийшовши з гробницi, до Анни)
Прошу вас, сеньйорито, не втiкайте i не лякайтесь. Я зовсiм не злодiй.
Анна вертається i нахиляється до Долорес.
Д о л о р е с
(очутившись, стиснула Аннi руку)
Вiн, Анно, вiн!.. Чи я збожеволiла?
А н н а
Ви – дон Жуан?
Д о н Ж у а н
(уклоняючись)
До вашої послуги.
Д о л о р е с
Як ви могли сюди прибути?
Д о н Ж у а н
Кiнно, а потiм пiшки.
Д о л о р е с
Боже, вiн жартує!
Ви ж головою важите своєю!
Д о н Ж у а н
Я комплiмент оцей уперше чую, що важу я не серцем, завжди повним, а головою – в нiй же, сеньйорито, хоч, правда, є думки, та тiльки легкi.
А н н а
А що важкого єсть у вашiм серцi?
Д о н Ж у а н
О сеньйорито, сеє може знати лиш та, що вiзьме теє серце в ручку.
А н н а
То ваше серце важене не раз.
Д о н Ж у а н
Гадаєте?
Д о л о р е с
Ховайтесь! Як хто прийде, то ви пропали!
Д о н Ж у а н
Як уже тепер, з очей прекрасних погляди прийнявши, ще не пропав, то де ж моя погибель?
Анна усмiхається, Долорес спускає чорний серпанок собi на обличчя i одвертається.
А н н а
(махає на нього рукою)
Iдiть уже назад в свою домiвку!
Д о н Ж у а н
Се тiльки рученька жiноча може так легко посилати у могилу.
Д о л о р е с
(знов обертається до дон Жуана)
Невже ви мешкаєте в сьому склепi?
Д о н Ж у а н
Як вам сказати? Я тут мав прожити сей день i нiч – менi не треба бiльше, – та в сiм дворi штивнiша етикета, нiж при дворi кастiльськiм, отже й там я нездатен був додержать церемонiй, то де вже тут!
А н н а
Куди ж ви подастеся?
Д о н Ж у а н
Я й сам iще не знаю.
Д о л о р е с
Дон Жуане, тут є тайник пiд церквою, сховайтесь.
Д о н Ж у а н
Навряд чи веселiше там, нiж тут.
Д о л о р е с
Ви дбаєте все про веселiсть!
Д о н Ж у а н
Чом же про те не дбати?
А н н а
Отже якби хто на маскараду кликав вас – пiшли б ви?
Д о н Ж у а н
З охотою пiшов би.
А н н а
То прошу вас.
Сей вечiр в нашiм домi бал масковий, у мого батька Пабло де Альварес, остатнiй бал перед моїм весiллям.
Всi будуть замаскованi, крiм старших, мене i нареченого мого.
Д о н Ж у а н
(до Долорес)
Ви будете на балi, сеньйорито?
Д о л о р е с
Ви бачите, сеньйоре, – я в жалобi.
(Вiдходить набiк).
Д о н Ж у а н
(до Анни)
А я жалоби не ношу нiколи i з дякою запросини приймаю.
(Вклоняється).
А н н а
Який костюм ваш буде?
Д о н Ж у а н
Ще не знаю.
А н н а
Се шкода. Я б хотiла вас пiзнати.
Д о н Ж у а н
По голосу пiзнаєте.
А н н а
Ви певнi, що я ваш голос так запам'ятаю?
Д о н Ж у а н
Так от пiзнаєте по сьому перснi.
(Показує персня на своєму мiзинцi).
А н н а
Ви завжди носите його?
Д о н Ж у а н
Так, завжди.
А н н а
Ви дуже вiрний.
Д о н Ж у а н
Так, я дуже вiрний.
Д о л о р е с
(виходячи з бiчної стежки)
Я бачу, Анно, дон Гонзаго йде.
Дон Жуан ховається в гробницю.
Анна йде назустрiч командоровi.
К о м а н д о р
(повагом наближається. Вiн не дуже молодий, поважний i здержаний, з великою гiднiстю носить свiй бiлий командорський плащ)
Ви тут самi? А де ж дуеньї вашi?
А н н а
Вони зайшли до церкви, бо Долорес очей не любить зайвих, як буває на гробi рiдних.
К о м а н д о р
(поважно кивнувши головою до Долорес)
Я се розумiю.
(До Анни).
А я прийшов до вашої господи, хотiв спитати вас, в яке убрання ви маєте вдягтись для сього балу.
А н н а
У бiле. А навiщо вам се знати?
К о м а н д о р
Дрiбниця. Так, маленьке мiркування.
А н н а
Мене пiзнаєте у кожнiй сукнi, бо маски я не наложу.
К о м а н д о р
Се добре.
Менi було б неначе не до мислi, щоб ви надiли маску.
А н н а
А чому ж ви про се не мовили нi слова досi?
Ко м а н д о р
Я волi вашої не хтiв стiсняти.
Д о л о р е с
Се чудно слухати, як наречений боїться положить найменший примус на ту, що хутко сам же вiн прив'яже ще не такими путами до себе.
К о м а н д о р
Не я її зв'яжу, а бог i право.
Не буду я вiльнiший, нiж вона.
Д о л о р е с
Чоловiки не часто так говорять, а хоч говорять – хто з їх слово держить?
К о м а н д о р
Тепер я не дивую, сеньйорито, що ви не хтiли досi вийти замiж, – без певностi не варто брати шлюбу.
А н н а
Чи всi ж ту певнiсть мають?
К о м а н д о р
Донно Анно, коли б я знав, що ви мене не певнi, або не певен був себе чи вас, я б зараз повернув вам ваше слово, поки не пiзно. Бо як буде дано велику присягу…
А н н а
Ох, се аж страшно!
К о м а н д о р
То не любов, що присяги боїться.
Вам справдi страшно?
А н н а
Нi, се я жартую.
(До Долорес).
Ну, я ж тобi казала – вiн гора!
К о м а н д о р
Знов жарт якийсь? Веселi ви сьогоднi.
А н н а
Чому ж менi веселою не бути, коли я можу так на вас впевнятись, як на камiнну гору! Адже правда?
К о м а н д о р
(подає Аннi руку, щоб вести її. Анна приймає)
Так, донно Анно. Я вам докажу, що ви не помиляєтесь.
Iдуть. Долорес трохи позаду їх.
А н н а
(несподiвано голосно до Долорес)
А знаєш, менi вiн здався кращим на портретi, нiж так.
Долорес, ужахнувшись, мовчки дивиться на неї.
К о м а н д о р
Хто?
А н н а
Наречений Долорiти.
К о м а н д о р
Хто ж вiн такий?
А н н а
Се поки що секрет.
Та вiн сьогоднi буде в нас на балi.
