Šrift:Väiksem АаSuurem Aa
Промовець говорив: «Ходіть до мене…
я заспокою вас… я вас потішу…»
І я незчувся, як ряснії сльози
мене умили – я ж не був плаксивий! —
мені здалося, що нема для мене
ріднішого над сього чоловіка
і не було на цілім божім світі…
Пауза.
З сусідами в той час я позивався
за спаш, за оранку – річ світова! —
і змучився ворогуванням людським,
дрібною та щоденною сварнею —
либонь, ще й тим я так тоді розм’як…
А тут він про любов став говорити —
ти чув коли, як він про те балакав?
Прочанин мовчки потакує головою.
То сам ти знаєш, що в такі хвилини
і лютий ворог міг за брата здатись.
Прочанин.
Таки се правда! Раз я сам простив
сусідові образу, ще й чималу,
після речей того пророка…
Юда (не слухає його).
Раптом
він річ повів про царство боже! Діду!
мені здалася тая ваша круча,
неплідна, крейдяна, порогом ясним
при божій брамі, що веде до раю.
Мені здавалось: тільки поступити
за той поріг – і всі в Едемі будем,
як перші люди. «Що нам заважає? —
так думалось мені, – вже ж не боронить
вогненний меч до того раю війстя.
Туди нас кличе, руки простягає,
обійми розкриває янгол божий,
а може, божий син!» Так, діду, справді
не я один, либонь, тоді подумав,
що він син божий… Глянув я на кручу
і там, край ніг промовця, ще завважив
гурток людей, чоловіків, жінок,
усі вони дивились на промовця,
а часом поглядали і на нас
з осяйної своєї високості,
їх погляди були такі щасливі,
і горді, й приязні. «Оці живуть
в раю господнім повсякчас!» – гадав я…
Налинув дощ і перервав промову.
Я сів під накриття і думу думав.
Скінчився дощ – я не згадав про покуп,
ні, я пішов шукать того промовця.
Бодай би я життя був загубив,