Loe raamatut: «Оргія»
Діячі
А н т е й – співець.
Г е р м і о н а – мати його.
Е в ф р о з і н а – сестра його.
Н е р і с а – жінка його.
Х і л о н – ученик його.
Ф е д о н – скульптор.
Меценат – багатий, значний римлянин, нащадок відомого Мецената.
П р е ф е к т.
П р о к у р а т о р.
Г о с т і на оргії, раби, рабині, танцівниці, міми, хор панегіристів.
Діється в Коринфі під римським пануванням.
I
Садок в оселі співця-поета Антея, невеличкий, оточений глухими мурами, з хвірткою в одній стіні; в глибині садка домок з повіткою на чотирьох стовпах і з двома дверима – одні в андроніт, другі – в гінекей.
Герміона, стара мати Антеєва, сидить на порозі гінекея і пряде вовну. Чутно стук у хвіртку.
Г е р м і о н а (не встаючи).
Хто там?
Г о л о с (за хвірткою). Се я, Хілон Алкмеонід.
Г е р м і о н а (гукає в напрямі других дверей).
Антею, вийди! ученик до тебе!
(Сама лишається сидіти, лише нижче спускає покривало).
А н т е й (молодий, але мужнього вигляду, виходить з дверей і відчиняє Хілонові хвіртку).
Сьогодні ти, Хілоне, запізнився.
Всі учні розійшлися.
Х і л о н (дуже молодий хлопець, говорить запинаючись, з видимою ніяковістю).
Вибачай… але… я, власне, не прийшов учитись…
А н т е й (привітно).
Будь гостем.
(Сідає на ослоні під деревом і показує Хілонові місце коло себе, але той лишається стояти).
Чом не сядеш?
Х і л о н.
Маю справу…
А н т е й.
Аж сісти ніколи, таку нагальну?
Х і л о н.
Воно-то ні… але… пробач… я мушу подякувать сьогодні за науку… Я більше не прийду.
А н т е й.
Чому?
Хілон мовчить.
Та правда, мені про се питать не випадає.
Я, очевидячки, не догодив тобі наукою. Що ж, не соромся, – соромитись приходиться мені.
Х і л о н (щиро).
Ні, ні, учителю! Того не думай!
От свідок Аполлон, що я шаную науку ту, мов святощі містерій!
А н т е й.
Тоді не розумію…
(Перебиває сам себе, вдарившись долонею по чолі).
Догадався!
(Видно, що й йому трохи ніяково).
Хілоне, слухай… Я пождати можу, поки скінчиш усю мою науку… Та я волів би і зовсім не брати від тебе грошей, як тобі то трудно…
Х і л о н.
Учителю, та ти ж не багатир.
А н т е й.
Хілоне, я скажу тобі по правді, хоч ти ще молодий такеє слухать, але інакше трудно довести… Бач, спів, музика й слово – мій зарібок, та хист мій я таки ціную вище, ніж тії гроші, що приходять з нього.
Я талану нікого не навчив і не навчу – се ж тільки Бог здолає, – отож коли я вчу людей звичайних, недіткнутих рукою Аполлона, то я навчаю їх малої втіхи перебирати струни доладненько та вимовляти думку виразніше, вони ж мені дають дещицю грошей, і так ми в обрахунку. Як же Бог мені пошле обранця молодого, щоб я йому служив своїм здобутком, і бачу я, що кожда мертва форма, яку я викладаю перед ним, присвоївшись йому, вмить оживає, і геній молодий в прадавній формі шумує та іскриться самоцвітом, як молоде вино в старім кришталі, – тоді я вже заплачений. Ні, більше, – я наче почуваюсь до вини, що я нездатен так йому служити, як би хотів. Тепер ти розумієш?
Х і л о н.
Учителю…
(Зворушення не дає йому говорити, він низько похиляє голову і прикриває долонею очі).
А н т е й.
Коли тепер твій геній вже переріс ті форми й ту науку, якими я владаю, що ж, мій хлопче, – покинь мене, я сам тобі те раджу.
Та тільки – заклинаю Аполлоном! – не кидай ще науки. Їдь в Афіни, там, певне, знайдеться іще таке, чого ми тут не маємо в Коринфі.
А потім, покінчивши різні школи, учися ще, знаходь собі науку в книжках, і в людях, і по цілім світі, але ніколи не кажи до себе:
«Я вже скінчив науку».
Х і л о н.
Ся порада, учителю, осмілює мене.
Признаюся тобі: я не покину науки, віддалившися від тебе, бо я вступлю до школи…
(Знов мовкне).
А н т е й.
До якої?
Х і л о н.
До тої, що врядив тут Меценат.
А н т е й.
Латинської?!
Х і л о н.
Ну, все ж тепер латинське.
А н т е й.
Як? Я, і ти, і наша рідна мова латинськими вже стали?
Х і л о н.
Розумів я, властиво, римське, та змилив у слові.
А н т е й.
Як ти від мене досі не навчився не помилятись так, то в новій школі ще більше буде помилок таких.
Але не знаю, що ти там придбаєш, крім помилок. В поезії латинській і я ж тобі, здається, показав усе, що тільки варт було пізнати.
Не думаю, щоб ритори в тій школі тобі могли подати щось нового, бо я їх знаю. Думаю, що ти вже міг би їх учити.
Х і л о н.
Сам я певен, що там учителі ні в чім не можуть зрівнятися з тобою. Все ж я мушу до їх піти.
А н т е й.
Що змушує тебе?
Х і л о н.
Учителю, зоставшись при тобі, я став би долею тобі подібний.
А н т е й.
Чому ж та доля так тебе лякає?
Хіба вже я остатній між співцями?
Х і л о н.
Не між співцями, ні…
А н т е й.
Але між людьми?
Х і л о н.
Я не кажу – остатній, але ж правда, що ти в громаді не займаєш місця, належного твоєму талану.
А н т е й.
А ти ж якого маєш запобігти, коли скінчиш ту школу Мецената?
Х і л о н.
Я можу стати ритором в тій школі, а згодом в академії де-небудь.
Або поїду в Рим. Там дуже добре ведеться вихованцям Мецената, бо рід його там досі має силу, як повелось від Августа часів.
Та поки що, то я й тепер, ще учнем, вступити можу в хор панегіристів самого Мецената.
А н т е й (схоплюється обурений).
Ти? Ти вступиш у хор панегіристів? В тую зграю запроданців, злочинців проти хисту?
О, краще б ти навіки занімів, позбувся рук, оглух, ніж так упасти!
І се був мій найкращий ученик!…
Пауза.
Х і л о н.
Учителю, прийми ж мою подяку…
(Подає Антеєві гроші, добувши з калитки).
А н т е й (відштовхує його руку).
Геть! Я тебе нічого не навчив!
Іди з очей!
Хілон, похнюпившись, виходить.
Г е р м і о н а.
Даремне ти, Антею, не взяв від нього грошей. В нього батько сто раз від нас багатший. Сяк чи так, а се ж твоя заслуженина.
А н т е й.
Мамо! нічого я не заслужив, крім ганьби!
Г е р м і о н а.
Немає за що ганити тебе, хіба за те, що ти свій заробіток пускаєш так на вітер. Справді, сину, ми зійдемо на пролетарський хліб.
Чи буде ж добре, як твоя родина просити піде пайки дармової до тих римлян, що ти так ненавидиш?
А н т е й.
Ще маєм хліба власного доволі.
Не прогнівляй богів.
Г е р м і о н а.
На все їх воля…
Запевне, так хотілось Афродіті, щоб я замість багатої невістки дочку рабині-танцівниці мала прийняти в дім…
А н т е й.
Ще не кінець докорам?
Г е р м і о н а.
Се не докори, сину, тільки правда.
Чи ти ж не дав на викуп за Нерісу всю спадщину по батьку й добру пайку свого зарібку?
А н т е й.
Вже ж не Афродіту винуй у тому. Всі боги Еллади мені веліли викупить з неволі малу дитину еллінського роду.
Адже могла б дістатися у рабство твоя дочка, моя сестра…
Г е р м і о н а.
Ох, сину, до того мало що й тепер бракує!
На викуп за Нерісу ми стяглися, але на посаг нашій Евфрозіні навряд чи стягнемось. А чим же доля старої дівки краща, ніж рабині?
А н т е й.
Сестра моя й без посагу цінніша від всіх багацьких дочок.
Г е р м і о н а.
Хто ж те знає?
Вона ж у нас не ходить, як римлянка, по всіх усюдах. Завжди в гінекеї та все в роботі. А хоч би й пішла куди на свято, то в її уборах ніхто і не подивиться на неї.
На дверях від гінекея стає Евфрозіна, але Герміона того не завважає і править далі.
Неріса все причепуриться якось, а Евфрозіні то немає й стрічки.
Е в ф р о з і н а (молода, але вже не юна, убрана по-буденному, видно, тільки що від роботи. Нахиляється і обіймає матір).
Матусенько! Навіщо ті стрічки?
Як є краса, то нащо їй покраси?
А як нема, то стрічка не поможе!
(Сміючись, цілує матір і випростується).
Як, мамочко, заправить голуб’ята?
Я вже зварила їх.
Г е р м і о н а (встає).
Не руш, не руш, я їх сама заправлю – ти не вмієш!
(Поспішно йде в хату.)
Е в ф р о з і н а (підходить до Антея і кладе йому руку на плече).
Чого ти, братику, так засмутився?
Се знов матуся тута воркотіла?
Ти не вважай – то вже стареча звичка.
А н т е й (відповідає не одразу, мов не почув її слів. Слова після паузи прориваються у нього, мов не своєю силою).
Хілон мене одбіг.
Е в ф р о з і н а (здивована).
З якої речі?
А н т е й.
Вступити хоче в хор панегіристів.
Е в ф р о з і н а.
Та що ти кажеш?!
(На хвилину німіє з дива та обурення, потім опановує собою).
Ба, я не дивую.
Він розумом хисткий.
А н т е й.
А таланом всіх переважив, мовби на наругу!
Е в ф р о з і н а.
Мені здається, той Аполлодор, що втік до тебе з школи Мецената, Хілона й таланом переважає, не тільки розумом. Я наслухала, як він проказував із «Антігони» Гемонову промову – далебі, я ледве сльози здержати здолала!
А н т е й (з лагідним усміхом, обіймаючи сестру за плечі).
Бо ти сама у мене Антігона!
Здається, я б Хілонові пробачив, якби він вчинок свій зробив для того, щоб вивести з біди таку сестру.
Е в ф р о з і н а.
Зате вже я сестрі тій не простила б!
А н т е й.
О, ти б не прийняла ні сеї жертви, ні іншої. Але, моя сестричко, якщо я хтів би стати багачем, то тільки задля тебе.
Е в ф р о з і н а.
І даремне, бо я того не хочу.
(Сміється).
Мама зараз мені б за гроші жениха купила, і, певне, то було б лихе придбання.
А н т е й.
Та де вже там багатство! Хоч би міг я тебе від злиднів вибавить…
Е в ф р о з і н а.
Від злиднів? а де ж ти бачиш їх?
А н т е й.
Що я не бачу, то се завдячую тобі самій.
Е в ф р о з і н а.
І мамі ж, і Нерісі.
А н т е й.
Ні, ти знаєш… Матуся відробила вже своє… Що ж до Неріси…
Е в ф р о з і н а.
Їй ще час робити.
Невже твоє життя таке солодке, що і медовий місяць в ньому зайвий?
А н т е й.
Мені мов сором тішитися щастям, як здумаю, що ти за нього платиш тяжкою працею… Ми маєм щастя, а ти що маєш тут у рідній хаті?
Е в ф р о з і н а.
Я маю брата. І нехай довіку я дівуватиму – я не позаздрю ані жінкам, ні матерям щасливим, бо їх любов лиш їх родині служить, моя ж – Елладі всій. В тобі, Антею, уся надія наша.
