Loe raamatut: «Руфін і Прісцілла»

ДІЯ 1

ОСОБИ 1 ДІЇ:

Руфін Емілій – молодий римлянин значного роду.

Прісцілла – його жінка, християнка.

Аецій Панса – її батько, значний римлянин, дідич.

Кай Летіцій – префект, Руфіновий приятель.

Парвус – християнин невідомого роду-племені.

Сервілія – римлянка, плебеянка.

Раб – в Руфіновій господі.

Драма діється в II в. по р(іздві) Х(ристовому).

Атріум в домі Руфіновім: велика гарна світлиця з квадратовим басейном посередині (impluvium) і такою ж великою незакритою кватиркою в стелі над ним (compluvium). Коло басейну простий хатній олтар без статуй. До світлиці притикає скілька бічних кімнат, відділених від неї не дверима, а важкими запонами з дорогих тканин; простінки межи завісами прикрашені малюванням та погруддями філософів на високих підставках. В глибині світлиці широкий з розсуненими запонами вхід до чималої і гарно врядженої кімнати (tablinum), де видно багато сувоїв пергаменту, таблиць і т. п., що робить кімнату подібною до бібліотеки; на задній стіні табліну є ще двері, теж одкриті. По обидва боки табліну широкі та короткі сіни провадять у внутрішній двір – перистиль. З атріума видко крізь сіни та крізь двері табліну той перистиль з колонадою навколо нього, ставок посеред нього з квітником та з декоративними ростинами. Сцена уряджена так, що атріума видко тільки половину, через те імплювіум приходиться на авансцені, таблін же і сіни в перистиль через те не дуже відсунені в глибину. Під час дії входиться до атріума через перистиль сіньми, а не з бічних куліс.

В атріумі в чимало скамничок, ослонів, дзигликів, столиків, ваз на підставках, що робить світлицю оздобною та захисною, хоч вона й не надміру розкішна.

Смеркає. Руфін сам. Нетерпляче ходить по атріумі. Часом виходить у перистиль і дивиться вбік на вулицю. В його поводінні видко не тільки нетерплячку, але й тривогу.

На порозі сіней, що ведуть з перистиля, показується Прісцілла, закутана в велике, з грубої тканки, покривало, вона його скидає, увійшовши, і її суворо проста одежа кидається в вічі дивним контрастом супроти оздобної оселі та й коштовного, хоч і благородно простого патриціанського убрання самого Руфіна. В руках у Прісцілли маленька лампочка (люцерна).

Руфін (кидається їй назустріч. З докором, в якому більше чутно біль, ніж досаду).

 
Прісцілло! як же можна?..
 

Прісцілла (спокійно).

 
Що, Руфіне?
 

Руфін.

 
Ти знов була сьогодні в катакомбах?
 

Прісцілла (трохи помовчавши).

 
Якби могла промовчати – охоче
промовчала б на се твоє питання,
але ще більше, ніж оця люцерна,
мене перед тобою зрадить щирість.
 

(Становить люцерну на один з постаментів.)

 
Неправди я казать тобі не хочу,
а правду перемовчать не здолаю:
так, я була сьогодні в катакомбах
і завтра знов піду, як тільки ти
мені того не заборониш.
 

Руфін.

 
Люба,
ти знаєш, я ніколи не вживаю
супроти тебе ні тієї сили,
яку мені дала сама природа,
ні того права, що дає закон.
Мені бридка слухняність поневолі, —
я ж не рабиню взяв собі за жінку.
 

Прісцілла.

 
У Римі небагато чоловіків
таких, як ти, а може, ти єдиний
на цілий Рим. Я тямлю се й ціную.
Бог, – всевидющий свідок почуваннів,
всю вдячність мого серця бачить ясно,
і чей же він мені колись поможе
ту вдячність виявить супроти тебе.
А поки що – коли б ти знав, як тяжко
мені невдячною здаватись…
 

Руфін.

 
Годі,
лишімо се, не вдячності я хочу,
та й ні за що тут дякувать…
 

(Збентежено.)

 
Прісцілло!
дружино мого серця… я не можу
ніяким словом вимовити страху,
тривоги тої злої, що, мов яструб,
кривавить, мучить, роздирає серце
за кожним разом, як ти там буваєш.
 

Прісцілла (лагідно).

 
Чого ж, мій друже, так уже боятись?
 

Руфін.

 
Вже те одно, що ти так пізно ходиш
шляхом тим Нументанським¹, те вже страшно.
То шлях непевний, – всякий люд бродячий,
усяке розбишацтво там буває,
а ти смерком ідеш, самотня жінка…
 

Прісцілла.

 
Нащо розбійникам мене займати?
Тепер я не подібна до багачки,
та й якби мала що, дала б охоче
усякому, хто б мав потребу в грошах, —
то що ж мені боятися розбою?
 

Руфін.

 
Жінкам страшний не той розбій, що прагне
срібла чи злота…
 

Прісцілла.

 
Може, се й гординя, —
нехай господь простить мені за неї! —
але мені здається, що зайняти
не зважився б мене гульвіса жаден,
коли б я тільки глянула на нього
проникливо й одважно в самі очі.
 

Руфін.

 
Се виховання справжньої матрони
і прирожденна чистота натури
тобі таке говорять, та обачність
мені отак впевнятись не дає.
Я б спокійніший був, якби з тобою
був провожатий.
 

Прісцілла.

 
В нас нема звичаю
ходити з слугами на сі зібрання.
 

Руфін.

 
Я не про слуг кажу… я б сам ходив…
 

Прісцілла.

 
Але ж, мій друже… прикро се казати…
та що ж… ти знаєш сам… ти там чужий…
 

Руфін (гірко).

 
Я знаю, я чужий… та я б лишився
стояти за порогом катакомбів
так, як стою вже здавна за порогом
душі твоєї, тільки ж боронити
тебе хоч до порога я здолаю,
дарма, що я чужий…
 

Прісцілла.

 
Прости мені,
не хтіла я тебе вразити словом.
Я знаю, ти здолаєш боронити,
а хто ж тебе самого оборонить?
 

Руфін.

 
Мене? Я хтів би знати, хто посміє
напасти на Руфіна?
 

Прісцілла.

 
Хто? – Закон.
Коли побачить хто й подасть до суду,
що ти вчащаєш на нічнії збори
громади потайної, – не вборонить
тебе ні зброя, ні одвага знана,
ні рід патриціанський… О Руфіне!
не можу я такого допустити!..
 

Увіходить раб, вносить світло і говорить, наче між іншим, байдужим голосом.

Раб.

 
Там чоловік якийсь прийшов до пані.
 

Руфін.

 
До мене, може?
 

Прісцілла (тихо до Руфіна).

 
Певно, хто з братів.
 

Руфін (до раба).

 
Веди сюди, се ти не розібрав.
 

Раб іде, мимрячи щось тихо про себе. Увіходить Парвус.

Парвус.

 
Мир сьому дому!
 

Прісцілла.

 
Мир тобі, мій брате!
Чом ти не був на службі божій?
 

Парвус (пошепки).

 
Що ж се?
Хіба Руфін вже наш?
 

Прісцілла.

 
Ще ні, на жаль.
 

Парвус.

 
Так що ж ти так одверто?
 

Прісцілла.

 
Чоловік мій
не зрадив ще нікого і не зрадить.
Як ти непевний, то й мені не вір, —
нічого я не крию від Руфіна.
 

Руфін.

 
Та я піду, щоб вам не заважати.
 

Парвус.

 
Ні, все одно. Гадаєш, я за себе
злякався, як спинив твою жону?
Я дбав за спільну справу. Що ж до мене,
я ідолянам не вступаю з шляху,
не час тепер мовчати. В нас тепер
іде свята війна за оборону
небесної держави, і боротись
ми всі за неї мусим до загину,
хто чим здолає, – хто вогнистим словом,
хто вчинками проречистими. Горе
байдужому! Лиху полову спалить
господь своїм вогнем.
 

Руфін.

 
Лиха полова,
то се, либонь, – такі, як я?
 

Парвус.

 
Із Савла
бог Павла виявив², то й над тобою
ще, може, бог колись покаже чудо.
 

Руфін.

 
Сказати правду, я не бачу дива
ніякого в настанні Павла з Савла.
Все, що мені доводилось читати
з листів сього тарсійського рубаки³,
упевнило мене, що не змінилось
нічого в ньому після того «чуда»,
крім літери єдиної в іменні.
 

Прісцілла.

 
Що ти говориш?!
 

Руфін.

 
Тільки думку щиру.
Адже в його листах, у кожнім слові,
загонисту вояцьку вдачу видно:
він словом бив, немов вояк мечем,
дарма що про любов умів балакать.
Він бешкети чинив за справу віри,
немов преторіанець за образу
орла імперії, – єдина зміна,
що знак ягняти став замість орла…
 

Прісцілла.

 
Се зміна не мала… ти мало знаєш
апостолові твори, щоб судити.
 

Парвус.

 
Вся ваша ідолянська красномовність,
усе письменство ваше – порох, цвіль
проти писання праведників божих, —
ти їх коли читав?
 

Руфін.

 
Признатись мушу:
мені не до душі писання ваших
учителів. Мене той стиль простацький,
безладдя в доказах і рабство думки
аж до живого серця порива!
 

Парвус.

 
Якби ти прочитав хоч би оце,
 

(показує на рукопис)

 
то, певне б, не одваживсь так казати.
 

Руфін.

 
Що ж се за твір?
 

Парвус.

 
Се лист один… відповідь
філософові Цельзові од нас⁴.
Прісцілла се переписати має.
Я їй лишу, то можеш прочитати.
 

Руфін.

 
Я дуже високо ціную Цельза
і думаю, що навіть вороги
йому відмовить шани не повинні,
бо твір його не пахне ні болотом,
ні кров’ю, як здебільшого буває
у ваших супротивників. Се ж правда?
 

(Не завважаючи, що Прісцілла й Парвус вмисне перемовчали.)

 
Дозволь мені поглянуть на листа.
 

(Бере у Парвуса рукопис, читає кілька хвилин, потім – до Прісцілли.)

 
Скажи, Прісцілло, ти читала сеє?
 

Прісцілла.

 
Єпископ нам усім читав уголос.
 

Руфін.

 
Не розумію, як могла ти взятись
сю погань переписувать.
 

Прісцілла.

 
Руфіне!
 

Руфін.

 
Та як же маю я назвать болото
як не болотом? Тут уже немає
і того талану, що в листах Павла
усе-таки просвічує крізь нелад,
і грубу форму, й забобони всякі.
Тут доказу ні одного. Ні факту,
ні рації поважної, все «чуда»
такі, як перегін в свиней бісів,
та ще якісь рогаті силогізми,
позичені в софістів з передмістя.
 

Парвус.

 
Що з того, що у Цельза тії «факти»
нанизані на ниточку, мов перли
дешеві на торзі, – вони фальшиві!
 

Прісцілла.

 
Що з тих «поважних рацій», як не можуть
вони ні одного створити дива
у людських душах так, як то створили
перекази чудові галілейські,
що цвітом невмирущим зацвіли
серед пустині людського невірства?
 

Руфін (все дивлячись у рукопис).

 
Ти ж тільки слухай, що се за слова
 

(читає)

 
«гадючий виродку», «нащадку пекла»,
«душе смердяча»…
 

(Опускає рукопис.)

 
бридко вимовляти.
Наперчено, немов погана юшка!
То се така лагідність християнська?
То се така свята премудрість ваша?
 

Парвус.

 
Ні, се такий вогонь святого гніву!
Ні, се таке святе безумство віри,
що не дає нам, християнам, бути
такими, як філософ Цельз премудрий!
 

Прісцілла.

 
Він справді ні холодний, ані теплий,
як дерево, сухий, зовсім ніякий.
 

Парвус.

 
Волію я мучителя Нерона
над ворога такого, що вбиває
не тіло, тільки дух, що роз’їдає
нам віру нишком, наче міль одежу.
Нерон – той був великий виноградар
в саду господнім, кетяги достиглі
давив, і з їх крові вино робилось,
насичене ферментами новими.
 

Руфін.

 
Великий жаль, що стільки крові ллється
за вашу віру, бо добра не вийде,
вино ще грає, а вже оцтом чути.
Я певен, що пожар великий Риму
не християни вдіяли, та, може,
вони пожар готують нам ще більший.
Усе, що нам лишилося від славних
часів колишніх, все та віра спалить
і попіл рознесе на штири вітри.
 

Парвус.

 
На пожарищі світ новий настане.
 

Руфін.

 
Чи в тому світі буде й Рим новий?
 

Парвус.

 
О ні, не Рим, новий Єрусалим.
 

Руфін.

 
І се тебе так тішить? Хто ж такий ти?
Юдей, римлянин?
 

Парвус.

 
Ні. Я християнин
і більш ніким не хочу буть.
 

Руфін.

 
Се видно.
Чи й всі такі в новому світі будуть?
 

Парвус.

 
Авжеж, ми всі там будем громадяни
небесної держави, а не Риму,
і не Афін, і не Александрії,
чи як там звуться ще столиці людські.
 

Руфін.

 
Ну, не хотів би я дожить до сього!
 

Парвус.

 
Там будуть праведні, воскреслі з мертвих,
а не такі, як ти.
 

Руфін.

 
Нехай і так.
Доволі з мене, що тепер я бачу.
Як далі піде так, ми хутко станем
чужинцями у нашім ріднім краю,
вигнанцями з небесної держави,
бо їй нема на нашім світі місця,
та й ми дістатися туди не можем,
де перше треба вмерти, щоб ожити,
і втратити зовсім подобу людську,
щоб статися не людьми й не богами,
а чимсь таким, як тінь, як дим, як пара.
 

Прісцілла.

 
Таким, як дух, безгрішний, чистий дух.
 

Парвус.

 
Без марних клопотів, без людських злиднів.
Не будуть там ні сіяти, ні жати…
 

Руфін.

 
Поки новий Єрусалим настане,
то Рим піде в старці, бо ваша віра
зруйнує працьовитість, а жебрацтво
в честь уведе, хоч і не дасть загоди
голодній черні, тільки роздратує.
 

Прісцілла.

 
Се ти говориш так, бо не збагнув,
що значить боже царство – тут настане
не цезарям свавільним панування,
а богові єдиному.
 

Руфін.

 
Наступить
той бог єдиний нам усім на шию,
мов східний деспот. Ні, вже я волію
державу навіть цезарів найгірших, —
хоч я республіканець, як ти знаєш.
Волію щиро пантеон великий,
де міститься республіка весела
богів Еллади гарної, що стали
в Італії сенатом при народі
богів латинських мудрих, працьовитих.
Юпітер не цурається з’явитись
Серапісом в Єгипті чи Аммоном,
Венера подає Астарті руку
так, як сестра сестрі.
 

Парвус.

 
О, сим не трудно
погодитись, бо всі вони, злі духи,
однаково злочинні та розпусні,
їм легко в згоді жить.
 

Руфін.

 
Так, мир і згода,
гармонія небесна панувала
в великім пантеоні. Поки дух
юдейського народу, мстивий, заздрий,
дав невидимий меч своєму сину
Ісусу з Назарета. З того часу
порушилась гармонія всесвітня
на небі й на землі. Не видно краю
великій боротьбі, що перейшла
на землю з неба, від богів на люди.
 

Парвус.

 
Їй буде край, коли той пантеон
до підмурівку знищить божа сила.
 

Руфін.

 
А підмурівок?
 

Парвус.

 
Стане олтарем
єдиному.
 

Руфін.

 
Олтар серед руїни!..
Се ідеал небесної держави?
 

Парвус.

 
Так мусить буть. Не може помиритись
вода з олією.
 

Руфін.

 
Поки вогонь
олію спалить, випарить всю воду
і цілий світ оберне у пустиню.
 

Парвус злорадо всміхається.

Прісцілла.

 
А звідки ж ти рятунку світу ждеш?
Таж ти не поклоняєшся віддавна
нікому з тих богів, що в пантеоні.
 

Руфін (показує на бюсти філософів).

 
Ось постаті, яким я поклоняюсь
і поклонятимусь довіку.
 

Парвус.

 
Сії?
Зникомій тіні краще поклонятись,
заблуканці-кометі, ніж таким.
 

Руфін.

 
Вони блукали, правда, як і всякий
одважний, хто нових країв шукає.
 

Прісцілла.

 
Де ж край блуканню мандрівної думки?
Де дно в розумуванні? Де котвиця,
куди ти кинеш і за що зачепиш
ту котву, щоб спинити корабель,
утомлений одчаєм безбережжя?
 

Руфін.

 
Нам рано ще котвиці закидати.
Нехай тяжка й трудна мандрівка наша,
але ж вона не так-то ще і давня,
щоб думати про край і береги.
Хто втомлений, хай спиниться з Платоном,
Зеноном, Епікуром або з іншим
ловцем коштовних перел моря думки,
а відпочивши з ними, хай рушає
від них знов далі з вдячною душею.
 

Парвус.

 
Ну і куди ж він припливе нарешті?
 

Руфін.

 
Якби ми знали се, нащо б і плисти?
В таких мандрівках тільки невідоме
нам може стати за мету.
 

Парвус.

 
А… так!
Ну то пливіть собі на бездоріжжя,
сказати просто – на погибель душ!
Ви самохіть відкинули котвицю,
подану вам небесною рукою,
свавільно поминули певну пристань,
що вам отець предвічний урядив,
і на маяк, поставлений високо,
до зору всім, заплющили ви очі, —
так варті ж ви, щоб вас розбили скелі
підводні і безодня поглинула!
 

(Розпалюється все більше.)

 
Так варті ж ви, щоб вас пожерли змії
і люті чуда-юда океану!
О, як душа моя в долоні плеще,
ввижаючи погибель нечестивців!
 

Руфін (до Прісцілли).

 
Любити ворогів по-християнськи
зовсім не так вже трудно, як я бачу.
 

Парвус.

 
Христос дав не саму любов, а й меч!
 

Прісцілла (значно збентежена).

 
Ненавидить він тільки сліпоту,
а не сліпих…
 

Руфін.

 
Не поясняй, Прісцілло.
Він досить сам сказав. Я розумію.
 

(До Парвуса.)

 
Мій гостю, щоб тебе не дратувати,
волію я розмову залишити
про сі матерії.
 

Парвус.

 
Та я вже йду,
мені немає часу на балачки.
Прощай, Прісцілло.
 

Прісцілла.

 
Постривай, а лист?
 

Парвус.

 
Ти ж переписувать, либонь, не будеш.
 

(Скоса поглядає на Руфіна.)

Прісцілла.

 
Чому? я завтра все перепишу.
 

Парвус (з притлумленим сарказмом).

 
Таж чоловік твій стилю не вподобав.
 

Прісцілла (мовчки ховає рукопис під покривало).

 
Чи хто вже переписував?
 

Руфін, мовчки вклоняючись, виходить у свій таблін і засуває завіси на дверях.