Loe raamatut: «Енн з Лопотливих Тополь»

Люси Мод Монтгомери

Font:

* * *

Друзям Енн, де б вони не перебували

Частина 1. Перший рік

I

Лист Енн Ширлі, директорки Саммерсайдської школи, Гілберту Блайту, студенту-медикові з Редмондського коледжа, Кінгспорт

Лопотливі Тополі,

провулок Примар,

Саммерсайд, Острів Принца Едварда

12 вересня, понеділок

«Любий Гілберте!

Тільки глянь на цю адресу! Ти колись чув приємнішу назву? Лопотливі Тополі – мій новий дім, і я його обожнюю. А ще мені подобається провулок Примар, якого офіційно немає на карті. Він би мав бути Трент-стріт, але його тут так ніхто не називає, хіба що в ті рідкісні випадки, коли про нього пишуть у ‘‘Віклі Кур’єр’’… а тоді мешканці перезираються й запитують одне одного: ‘‘Де ж узагалі ця Трент-стріт?’’. Провулок Примар – отака його назва, а звідки вона взялася – цього я не скажу. Я вже питалася в Ребекки Дью, проте все, що вона каже, – провулок так звався завжди, відколи вона себе пам’ятає, а сто років тому хтось розказував про привидів, які тут мешкали. Але вона ніколи не зустрічала там когось, з виду страшнішого за себе.

Однак я повинна розповідати все за порядком. Ти ще дізнаєшся, хто така Ребекка Дью. Але ти про неї точно почуєш, – оце я вже гарантую. Я вже бачу, що здебільшого Ребекка Дью буде героїнею моїх майбутніх листів.

Посутеніло, коханий. (До слова, як гарно звучить: ‘‘сутеніє’’! Набагато гарніше, ніж ‘‘смеркається’’.) Звучить так оксамитово й тінисто, і… і… сутінково. Удень я належу всьому світу, уночі – сну й вічності. Але в сутінках я сама собі господиня, я належу лише собі… і тобі. Тому цю годину я залишу на послання до тебе. Хоча цей не буде любовним посланням. Перо шкребе по папері, а я не можу писати любовні листи таким пером… ані гострим не можу… ані тупим. Тож ти одержиш мій любовний лист лише тоді, коли я матиму перо, саме таке, як потрібно. А тим часом я розповім тобі про своє нове помешкання та домочадців. Гілберте, вони такі хороші!

Учора я ходила підшукати собі мебльовану кімнату. Пані Рейчел Лінд напросилася зі мною, нібито, щоб дечого купити, але насправді, щоб вибрати мені помешкання. Попри те, що в мене є диплом гуманітарних наук, пані Лінд і досі вважає мене недосвідченим дівчам, яке слід провадити й за яким треба наглядати.

Ми прибули потягом. Гілберте, ти тільки уяви собі, яка сміховинна пригода сталася зі мною. Ти ж знаєш – пригоди завжди самі мене знаходять. Схоже, вони липнуть до мене, як до магніту.

Ця трапилася прямісінько тоді, як потяг підходив до станції. Я встала й схилилася, щоб дістати валізу пані Лінд (вона думала провести в Саммерсайді неділю з якоюсь подругою) і з усієї сили оперлася кісточками на те, що, здавалося, було блискучим бильцем. У ту ж мить хтось щосили ляснув по пальцях так, що я ледь стримала лемент. Те, що мені видалося бильцем, – виявилося чиєюсь лисиною. Він, вочевидь, щойно прокинувся, і тепер пропалював мене поглядом. Я неуважно вибачилася перед ним і хутенько покинула потяг. Останнє, що я бачила, – те, як він і далі витріщався. Пані Лінд перестрашилася, а в мене досі ниють пальці.

Я знала, що без проблем знайду помешкання, бо певна пані Прингл останні 15 років орендувала кімнати численним директорам школи. Проте, невідь-чого їй раптом обридло оте ‘‘вибачте, що турбую’’, і вона не захотіла мене взяти. У кількох інших бажаних пансіонах мені ввічливо відмовляли. Ще кілька інших бажаними не були. Ми протинялися містечком ціле пообіддя, встигли спітніти, стомитися, підупасти духом, ще й голова розболілася… принаймні я встигла. У відчаї я вже хотіла махнути рукою – аж тут нам перед нами раптом вигулькнув провулок Примар.

Тоді ми заглянули до пані Бреддок, старої-доброї товаришки пані Лінд. А пані Бреддок сказала, що, на її думку, в ‘‘тих удів’’ може мені знайтися житло.

Вона чула, що ‘‘вдови’’ хочуть здавати кімнату й таким чином мати платню для Ребекки Дью. Вони зможуть надалі тримати Ребекку, якщо надійде трохи зайвих грошей. А хто їм доїтиме стару руду корову, якщо Ребекка піде?

Пані Бреддок спинила на мені свій суворий погляд так, наче подумала собі, що ту руду корову повинна доїти я, але навіть якби я їй присягнулася, вона б мені однаково не повірила.

– Хто ті вдови? – наполягла пані Лінд.

– Тітка Кейт і тітка Чатті, – відповіла пані Бреддок так, наче всі, навіть таке нетямуще дівча, як я, мали це знати. – Тітка Кейт – пані Мак-Комер (удова капітана), а тітка Чатті – пані Мак-Лін, просто собі вдова. Та вони тут для всіх ‘‘тітки’’. Вони живуть у кінці провулка Примар.

Провулок Примар! Отак усе й владналося. Я знала, що просто мушу оселитися у вдів.

– Ходімо відразу з ними домовимося, – заблагала я в пані Лінд. Мені здавалося, якби ми хоч на хвилину загаялися, провулок Примар знову б зник у казковому краю.

– Можете з ними зустрітися, але саме Ребекка насправді вирішуватиме, візьмуть вони вас до себе чи ні. У Лопотливих Тополях верховодить Ребекка Дью, ви вже мені повірте.

Лопотливі Тополі! Це точно вигадка… таки вигадка. Я, напевне, бачу сон. А пані Лінд наяву зауважувала, що це, мовляв, чудернацька назва для будинку.

– Його так назвав капітан Мак-Комер. Господар Лопотливих Тополь. Він обсадив маєток тополями й цим неабияк гордився, хоч рідко навідувався додому й ніколи не затримувався надовго. Тітка Кейт знай повторювала, що це завдавало клопотів, але нам так не вдалося з’ясувати, що вона мала на увазі – чи те, що капітан проводив так мало часу вдома, чи що він узагалі туди вертався. Ну, панно Ширлі, надіюся, ви там залишитеся. З Ребекки Дью неабияка кухарка, а що вона готує з холодної картоплі! Якщо вона вас уподобає – розцвітете, як квіточка. Якщо не вподобає… що ж, значить, так сталося. І квит. Подейкують, у місто приїхав новий банкір і напитує собі кімнату, тож він їй може більше сподобатися. Дивно, що пані Прингл вам відмовила. У Саммерсайді одні Прингли й напів Прингли. Їх прозвали ‘‘Королівською родиною’’, і вам, панно Ширлі, доведеться завоювати їхню довіру, інакше прощавай Саммерсайдська школо. Вони завжди в нас заправляли.

Одну вулицю названо на честь старого капітана Абрагама Прингла. Їх там цілий клан, але всім порядкують ті дві старі леді з Кленового Пагорба. Мені відомо одне: вони тримають на вас зуб.

– Чого б це раптом? – вигукнула я. – Вони ж мене геть не знають.

– Один їхній троюрідний брат подавався на директора, і всі вони переконані, що саме йому мала дістатися посада. Коли взяли вас, їхня ватага як один задерла голови й завила. Така вже людська натура. Нам доводиться сприймати їх такими, як вони є. Вони маститимуть медом, але щоразу йтимуть проти вас. Не хочу зараз вас розхолоджувати, та попереджений – значить озброєний. Надіюся, вам усе вдасться, просто їм на зло. Якщо вдови візьмуть вас до себе, ви не будете заперечувати проти того, щоб столуватися зі Ребеккою Дью, еге ж? Вона не прислуга. Вона далека кузина капітана. Вона не сідає зі всіма за стіл, коли у вдів збирається товариство… знає своє місце… та якби ви там винаймали кімнату, звісно, вона б не мала вас за товариство.

Я запевнила схвильовану пані Бреддок, що буду залюбки вечеряти в товаристві Ребекки Дью, і потягнула пані Лінд геть. Я мала випередити банкіра.

Пані Бреддок провела нас до дверей.

– І зважайте на почуття тітки Чатті. Вона так легко ображається. Бідолашка така ранима. Розумієте, у неї й близько не так багато грошей, як у тітки Кейт… хоча й у тітки Кейт їх не густо. А ще тітка Кейт насправді кохала власного чоловіка, а тітка Чатті – ні. Тобто, свого не любила. Воно й не дивно! Лінкольн Мак-Лін був старим буркотуном… проте вона вважала, що люди ставили їй це на карб. Ваше щастя, що сьогодні субота. Прийшли б ви в п’ятницю, тітка Чатті й не глянула б у ваш бік. А ви б подумали, що з них двох забобонніша саме тітка Кейт. Моряки такі марновірні. Але насправді, забобонна тітка Чатті… хоч її чоловік працював столяром. Замолоду вона, бідолашка, була гарненькою.

Я запевнила пані Бреддок, що шануватиму почуття тітоньки Чатті, як святиню, але вона не відступалася від нас і надворі.

– Кейт і Чатті не ритимуться тихцем у ваших речах. Вони дуже чесні. Ребекка Дью може, проте на вас вона не капатиме. І на вашому місці я б не користувалася парадним входом. Він у них для особливої нагоди. Як на мене, парадних дверей не відчиняли, відколи помер Амаса. Краще чорний вхід. Вони тримають ключ під вазоном на підвіконні, тому якщо вам ніхто не відповість, просто відчиніть двері, зайдіть і зачекайте. І боронь Боже похвалити кота – Ребекка Дью його не терпить.

Я пообіцяла, що не хвалитиму кота, і ми нарешті збулися пані Бреддок. Незабаром ми вийшли в провулок Примар. Провулок – коротенька бічна вуличка, що виводить на відкриту місцину, на прекрасному тлі блакитного пагорба в далині. На її одній стороні немає будинків, і вона збігає до гавані. На другій стороні їх лише три. Перший – звичайний будинок… нічого особливого. Далі – масивний понурий імпозантний особняк, облицьований червоною цеглою, з мансардою, із дахом, оброслим слуховими вікнами, наче бородавками, із залізними поручнями навколо плоского верху, з ялинами й смереками, які обступили його настільки тісно, що сам будинок за ними годі й побачити. Усередині має панувати страшна темрява. А третій і останній – Лопотливі Тополі, прямо на розі провулка, з порослою травою галявиною перед вікнами та справжньою сільською дорогою, прикрашеною тінистими деревами з другої сторони.

Я одразу ж закохалася в цю місцину. Знаєш, деякі будинки справляють враження, не встигне людина на них і глянути, з причин, які ледве чи можна означити. Лопотливі Тополі належать до таких будинків. Я могла б тобі описати його як білу споруду… білу-пребілу… зі зеленими віконницями… зеленими-презеленими… з вежею на розі та слуховими вікнами обабіч, з низьким муром, що відділяє його від вулиці, з тополями, що ростуть рядком, і великим городом за будинком, де квіти й овочі сплелися в розкішному безладі… та все це не зможе донести його шарм. Якщо коротко, то цей будинок має чарівну особистість, і в ньому є щось від Зелених Дахів.

– Це місце створено для мене… мені його призначено, – у захваті сказала я.

Пані Лінд мала такий вигляд, начебто не сильно довіряла призначеності.

– Звідси далеко до школи, – мовила вона з сумнівом.

– Мене влаштовує. Робитиму гарну прогулянку. Ви тільки гляньте на он той гайок через дорогу, з березами й кленами.

Пані Лінд глянула, але тільки й спромоглася сказати:

– Надіюся, комарі тобі не дошкулятимуть.

Я теж на це сподівалася. Ненавиджу комарів. Один комар може терзати більше, аніж нечисте сумління вночі.

Добре, що нам не довелося користуватися парадними дверима. Вони були такими непривітними… масивні двійчаті двері з грубої деревини, облямовані панелями з квітчастими червоними вітражами Вони, схоже, геть не пасували до будинку. Невеличкі зелені двері чорного входу, до яких нас привела гарненька доріжка, викладена через проміжки в траві рівними тонкими плитами пісковику, були набагато привітнішими й гостиннішими. Стежину облямовували охайні й упорядковані клумби з очеретянкою, діцентрою й тигровими ліліями, турецькою гвоздикою й лікарським полином, плюмерією й червоними та білими маргаритками, і тим, що пані Лінд зве пініями. Звісно, не увесь сад квітував у цю пору, проте було видно, що квіти розцвіли вчасно й рясно. У дальньому кутку саду, межуючи з Лопотливими Тополями й похмурим особняком, розкинувася розарій, поруч із цегляною стіною, обвитою диким виноградом і збляклими зеленими дверима посередині, над якими нависли ґратки для винограду. По дверях в’юнилася лоза, тож було зрозуміло, що вони вже багато часу простояли зачинені. Насправді то були тільки напівдвері, бо вони увінчувалися простим прямокутним отвором, через який ми з другого боку мигцем розгледіли зарослий город.

Щойно ми ступили за городню хвіртку Лопотливих Тополь, прямо на стежці я помітила кущик конюшини. Піддавшись якомусь поривові, я схилилася й придивилася до нього. Ти б не повірив мені, Гілберте! На кущику, прямісінько під носом, росли три чотирилисники! От і не вір тепер прикметам! Навіть Прингли тут безсилі! І я відчула певність, що банкір не має ані найменшого шансу.

Бокові стояли відчинені, тож у домі хтось був, і нам не довелося шукати ключ у горщику. Ми постукали, і нам відчинила Ребекка Дью. Ми зрозуміли, що це – Ребекка Дью, бо ніхто інший на цілому світі не міг стояти перед нами. І тільки вона могла зватися Ребеккою Дью.

Вона – ‘‘жінка близько сорока’’, і помідор, з вороновими пасмами обабіч чола, сяючими чорними очицями, крихітним кирпатим носиком і щілиною рота, був би її точною копією. Усе в неї трохи закоротке… руки й ноги, ніс і шия… усе, крім усмішки. Усмішка достатньо широка, щоб розтягтися від вуха до вуха.

Але саме тоді ми не бачили, як вона всміхається. Вона виглядала дуже суворою, коли я цікавилася, чи можна зустрітися з пані Мак-Комер.

– Ви маєте на увазі пані Мак-Комер, удову капітана? – докірливо перепитала вона, так наче в тому домі мешкало щонайменше з десяток пані Мак-Комерів.

– Так, – сумирно ствердила я.

І нас негайно провели до вітальні й залишили там чекати. То була доволі симпатична кімнатка, трохи забита мереживом, що, однак, створювало спокійну й привітну атмосферу, яка мені сподобалася. Кожен предмет інтер’єру мав визначене місце, яке займав роками. А як ті меблі сяяли! Жоден лак із крамниці не надав би такого дзеркального блиску. Я зрозуміла, що це завдяки старанням Ребекки Дью. На камінній полиці стояла пляшка з повністю оснащеною мініатюрною шхуною, що неабияк зацікавила пані Лінд. Вона не уявляла, як корабель узагалі там опинився… проте, як на неї, це створювало ‘‘морську атмосферу’’ в кімнаті. Увійшли ‘‘вдови’’. Я одразу ж їх вподобала. Тітка Кейт була високою, худою жінкою, сивою і трохи суворою… схожа на Маріллу, а тітка Чатті – низенька, худенька сивоголова й дещо задумана. Вона, можливо, колись і була кралею, та зараз ніщо не нагадувало про її красу, хіба що очі. Вони прегарні… великі ніжні карі очі.

Я пояснила мету свого візиту, і вдови перезирнулися.

– Ми маємо порадитися з Ребеккою Дью, – відказала тітка Чатті.

– Безперечно, – підтакнула тітка Кейт.

Тож до вітальні закликали Ребекку Дью. За нею увійшов кіт… великий, пухнастий, мальтійської породи, з білим ‘‘фартушком’’ на грудях і білим ‘‘комірцем’’ на шиї. Мені неодмінно мало закортіти погладити кота, та, тямлячи пересторогу пані Бреддок, я вдала, що не помічаю його.

Ребекка витріщалася на мене без тіні усмішки.

– Ребекко, – почала тітка Кейт, яка, як я зрозуміла, була небагатослівною, – панна Ширлі хоче в нас поселитися. Як на мене, ми не можемо її взяти.

– Чому ні? – спитала Ребекка Дью.

– Боюся, вам би додалося клопотів, – сказала тітка Чатті.

– Я давно звикла до турбот, – заперечила Ребекка Дью.

Гілберте, її можна звати тільки так – Ребекка Дью. По-іншому ніяк, хоча вдовам це вдається. Вони звертаються до неї просто ‘‘Ребекка’’. Не знаю, яким чином.

– Ми трохи застарі, щоб у нашому домі тинялася молодь, – наполягала тітка Чатті.

– Говоріть про себе, – парирувала Ребекка Дью. – Мені тільки сорок п’ять, а я й досі користуюся своїми талантами. І, як на мене, непогано, якщо в цьому домі ночуватиме молода особа. У будь-якому випадку, краще, щоб це була дівчина, ніж хлопець. Він би курив день і ніч… спалив би дім, у той час, як ми спали б. Якщо вже вам треба квартирант, я б радила брати її. Звичайно, це ваш дім, вам і вирішувати.

Сказала вона й щезла… як би залюбки прокоментував Гомер. Я зрозуміла, що справу залагоджено, проте тітонька Чатті сказала, що я маю піднятися й глянути, чи кімната мене влаштує.

– Будете жити у вежі, сонце. Вона не така простора, як гостьова кімната, проте там є отвір для димаря, щоб узимку палити грубку, і звідти відкривається набагато гарніший краєвид. Вона виходить на старе кладовище.

Я відчула, що кімната мені сподобається… чого тільки вартувала одна назва. Я почувалася так, начебто була героїнею тої старої балади про діву, що ‘‘мешкає у високій вежі над синім морем’’, яку ми колись співали в школі в Ейвонлі. Кімната виявилася просто чудовою. Ми піднялися до неї невеличким маршем кутових сходів, що вели вгору від сходового майданчика. Вона була доволі крихітною… проте не настільки, як та жахлива спальня, що виходила прямо на коридор, у якій мені довелося провести перший рік у Редмонді. У ній було два слухові вікна, одне виходило на захід, друге – на схід, а на куті було підйомне вікно зі стулкою, що відчинялася назовні, під ним розташувалися книжкові полиці. Підлогу вкривали плетені кіскою килимки, а поверхня великого ліжка з балдахіном і візерунчастою ковдрою була такою гладенькою, що, здавалося, гріх на ній спати. Гілберте, ліжко настільки високе, що мені доводиться користуватися своєрідними пересувними східцями, що вдень сховані під ліжком. Схоже, капітан Мак-Комер придбав цю хитромудру споруду в якихось ‘‘заморських краях’’ і привіз її додому.

А ще в кімнаті стояла симпатична кутова шафка, з поличками, оздобленими білим фестончастим папером і букетом квітів на дверцях. На підвіконні лежала кругла блакитна подушка… подушка з ґудзиком, глибоко всадженим посередині, що робило її схожою на тлустий блакитний пампух¹.

До того ж тут був прегарний умивальничок з двома поличками… верхня якраз могла вмістити мидницю й кухоль блідо-блакитної барви, а нижня була для мильнички й глека на гарячу воду. Був тут і крихітний комод з латунними ручками, повний рушників, а зверху на полиці сиділа біла порцелянова леді, у рожевих черевичках з позолоченою стрічечкою й червоною порцеляновою рожею в золотистому порцеляновому волоссі.

Уся кімната купалася в золотому світлі, що лилося з-за штор кольору збіжжя, а на побілених стінах, куди гілля тополь кидало знадвору тінисті візерунки, був розвішаний гобелен, який нечасто побачиш… живий гобелен, що постійно мінився й тремтів. На свій лад кімнатка видавалася неймовірно радісною. Я почувалася найбагатшою дівчиною на світі.

– Що б там не було, тут ти будеш у безпеці, – зауважила пані Лінд, коли ми оглянули ‘‘вежу’’.

– Як на мене, після привілля, яке було в Петті, певні правила тут здаватимуться мені авторитарними, – відповіла я, щоб трохи піддражнити пані Лінд.

– Авторитарними! – пирхнула та. – Авторитарні порядки! Ти говориш, як янкі, Енн.

Сьогодні я приїхала в Лопотливі Тополі з усім своїм добром. Звичайно, я нізащо не хотіла покидати Зелені Дахи. Байдуже, як часто і як довго мене там не було, щойно приходять канікули, я знову стаю частиною Зелених Дахів, так наче я їх ніколи й не покидала, і мені не краялося серце. Але я знаю, що в Лопотливих Тополях мені сподобається. І я їм теж подобаюся. Завжди відчуваю, подобаюся я місцині чи ні.

Краєвиди з моїх вікон просто чудові… навіть старий цвинтар, оточений рядом темних смерек, куди веде звивиста алея з насипом уздовж. Із західного вікна відкривається вид на всю гавань, аж до далеких берегів у тумані, з рибальськими суденцями, які мені так подобаються, і шхунами за її межами, що прямують до ‘‘незвіданих земель’’, – як захопливо звучить цей вираз. Скільки в ньому ‘‘простору для уяви’’!

З північного вікна мені видно кленовий і березовий гай через дорогу. Ти знаєш, я завжди обожнювала дерева. Коли ми в Редмонді вивчали Теннісона, я завжди була заодно з бідолашною Еноною, що оплакувала свої викрадені сосни.

За гаєм і кладовищем простягається зваблива долина з блискучою червоною стрічкою дороги, що в’ється внизу, поцяткована білими будинками обабіч. Буває, що деякі долини зваблюють… це складно пояснити. Одержуєш задоволення від того, що просто глянеш на них. А за долиною – знову видно мій блакитний пагорб. Я вже нарікаю його Володарем Штормів… королівською пристрастю і т. д.

Тут, у кімнаті нагорі, я можу бути сама-одна, коли мені заманеться. Знаєш, інколи приємно залишатися наодинці зі собою. Вітри стануть моїми приятелями. Вони витимуть, зітхатимуть і стогнатимуть навколо моєї вежі… білі зимові вітри… зелені весняні вітри… блакитні вітри літа… багряні вітри осені… і буйні вітри усіх пір року… ‘‘вітер бурхливий виконує Його слово’’. Той псалом завжди мене так хвилював… наче кожен вітер ніс мені якусь звістку. Я завжди заздрила хлопчику, що полинув з північним вітром, з тієї милої казочки Джорджа Мак-Дональда. Гілберте, якось уночі я розчиню у вежі віконниці й ступлю просто в обійми вітру… а Ребекка Дью ніколи й дізнається, чому ніхто не розстеляв ліжко.

Коханий, я надіюся, коли ми знайдемо дім своїх мрій, навколо нього гулятимуть вітри. Цікаво, де він… той незнаний дім. Коли він має подобатися мені дужче – при світлі місяця чи на світанні? Той дім майбутнього, де пануватимуть любов, дружба й праця… й кілька веселих пригод, щоб окрасити сміхом нашу старість. Старість! Гілберте, невже ми взагалі можемо постаріти? Це видається неможливим.

З вікна ліворуч мені видно міські дахи… місто, де я маю провести щонайменше рік. У тих будинках зараз мешкають мої майбутні друзі, хоч нам ще треба познайомитися. І, можливо, мої вороги. Бо людці на кшталт Паїв трапляються всюди, яких би прізвищ вони не носили, і я усвідомлюю, що з родиною Принглів доведеться рахуватися. Завтра розпочинаються заняття в школі. А я змушена навчати дітей геометрії! Звісно, куди гірше вчити геометрію самій. Я молюся, що хоч би тільки серед Принглів не знайшлося світила математики.

Минуло якихось пів дня, відколи я тут, а в мене таке відчуття, начебто все своє життя знаю вдів і Ребекку Дью. Вони вже попросили, щоб я називала їх ‘‘тіткою Кейт і тіткою Чатті’’, а мене вони кликатимуть ‘‘Енн’’. До Ребекки Дью я звернулася ‘‘панна Дью’’… разочок.

– Панна Як? – прорекла вона.

– Дью, – сумирно повторила я. – Хіба вас не так звати?

– Ні, чому ж, просто на мене ніхто не казав ‘‘панна Дью’’ так давно, що мені аж мурашки по шкірі забігали. Ліпше так не робіть, панно Ширлі, я до цього не призвичаєна.

– Не забуду, Ребекко… Дью, – пообіцяла я, щосили намагаючись спинитися на ‘‘Ребекка’’, проте без успіху.

Пані Бреддок таки мала рацію, коли казала про вразливість тітки Чатті. Я переконалася в цьому за вечерею. Тітка Кейт прохопилася щось про ‘‘шістдесятип’ятилітні уродини Чатті’’.

Мигцем зиркнувши на тітку Чатті, я побачила, як та, було, ні, не розплакалася. ‘‘Розплакатися’’ – надто вже оглушливе означення її поведінки. Вона просто розлилася сльозами. Сльози навернулися їй на великі карі очі й полилися за край, тихо й легко.

– Що сталося, Чатті? – доволі похмуро й серйозно спитала тітка Кейт.

– Нічого, всього-на-всього… всього мій шістдесят п’ятий день народження, – прохлипала тітка Чатті.

– Вибач мені, Шарлотто, – сказала тітка Кейт… і все вляглося.

Їхній кіт – прегарний велетень із золотистими очима, елегантною сіруватою шубкою мальтійської породи й бездоганним білим фартушком. Тітка Кейт і тітка Чатті кличуть його Порошинкою, а Ребекка Дью каже на нього ‘‘Той Котисько’’, бо вона не терпить ні його, ні те, що їй доводиться щоранку й щовечора віддавати йому майже сім сантиметрів квадратних ліверу, вичищати старою зубною щіткою залишки шерсті з м’яких крісел у вітальні, щоразу, як йому вдається туди проникнути, і виловлювати його, як тільки він загуляє допізна.

– Ребекка Дью ніколи не терпіла котів, – розказує мені тітка Чатті, – а Порошинку й поготів. Старий пес пані Кемпбелл… вона тоді тримала пса… приніс його в пащі два роки тому. Думаю, йому здалося, що марна справа – тягнути кошеня до пані Кемпбелл. Воно, мале бідняточко, було все мокре й замерзле, а кістки так випирали зі шкурки. Навіть найчерствіше серце б не виставило бідолаху геть. Тож ми з Кейт його залишили, але Ребекка Дью через те й досі косо на нас дивиться. Тоді ми були менш дипломатичні. Нам вартувало прикинутися, що ми його не візьмемо. Не знаю, чи ви зауважили… – Тітка Чатті розважливо озирнулася на двері, що вели з їдальні до кухні… – як ми справляємося з Ребеккою Дью.

Я тоді помітила… Спостерігати за цим було казково. Саммерсайд і Ребекка Дью можуть собі уявляти, що вони усім верховодять, проте вдови знають свою справу.

– Ми не хотіли брати на квартиру банкіра… молодик завдав би нам стільки клопотів, а якби він пропускав Служби Божі, нам би довелося страшенно турбуватися. Та ми вдали навпаки, а Ребекка Дью й слухати не захотіла. Як добре, що в нас є ви, сонце. Я просто впевнена, що готувати для такої квартирантки буде за щастя. Надіюся, ми всі вам сподобаємося. Ребекка Дью має декілька дуже гідних рис. Коли ми взяли її п’ятнадцять років тому, вона була зовсім не такою охайною, як зараз. Якось Кейт була змушена написати її ім’я… ‘‘Ребекка Дью’’… просто по дзеркалі у вітальні, щоб вона побачила пил. Але то сталося вперше й востаннє. Ребецці Дью не потрібно натякати двічі. Надіюся, у кімнаті вам буде комфортно. Можете залишати вікно відчиненим на ніч. Кейт цього не схвалює, проте їй відомо, що квартиранти мусять мати привілеї. Ми спимо в одній кімнаті, тому домовилися так, що одну ніч вікно зачинено для неї, а на наступну – відчинено для мене. Такі невеличкі непорозуміння завжди можна владнати. Було б бажання – то й можливість знайдеться. Не лякайтеся, якщо почуєте, як Ребекка весь час шастає серед ночі. Вічно їй щось вчувається, і вона встає глянути, звідки ті звуки. Думаю, тому вона не хотіла брати банкіра. Боялася, що раптом наткнеться на нього у своїй нічній сорочці. Надіюся, ви не проти, що Кейт мовчазна. Просто в неї така манера. А вона точно має що сказати… вони з Амасою Мак-Комером замолоду об’їздили світ уздовж і вшир. От би мені її теми для балачки, але я ніколи не бувала далі за Острів Принца Едварда. Мене часто цікавило, чого так у світі повелося… я люблю потеревенити й не маю про що, а Кейт – стільки всього бачила й не терпить розмов. Але, думаю, Господь найкраще знає.

Хоч тітонька Чатті – ще та балакуха, вона видала все це не на одному подиху. Я з відповідними інтервалами вставляла свої зауваження, та вони були несуттєві.

Вони тримають корову, яку випасають на ділянці пана Джеймса Гамільтона, вище по дорозі, а Ребекка Дью ходить туди її доїти. Ми завжди маємо предостатньо вершків, а щоранку й щовечора Ребекка Дью передає крізь хвіртку в мурі склянку свіжого молока ‘‘Прислузі’’ пані Кемпбел. Молоко призначене для ‘‘Крихітки Елізабет’’, що мусить його пити за приписом лікаря. Хто така ‘‘Прислуга’’ чи хто така та ‘‘Крихітка Елізабет’’, мені слід іще з’ясувати. Пані Кемпбелл – мешканка й власниця сусідньої фортеці, що називається Хвойний Маєток.

Не сподіваюся, що сьогодні засну. Я завжди в незвичному місці проводжу першу ніч без сну, а Лопотливі Тополі – саме те найнезвичніше місце, з усіх, де я бувала. Та я не проти. Мені завжди подобалися ночі, і я полюбляю лежати з розплющеними очима й роздумувати про життя – минуле, теперішнє й те, що чекає на мене. Особливо про те, що чекає на мене.

Гілберте, цей лист безжальний. Наступного разу не завдам тобі мороки таким довгим листом. Та я хотіла все це розказати, щоб ти зміг собі змалювати, де я тепер мешкаю. Я поставила крапку, бо високо над гаванню місяць ‘‘поринає в царство тіней’’. Мушу ще написати Маріллі. Лист дійде до Зелених Дахів післязавтра, Деві забере його з пошти, і вони з Дорою тлумитимуся біля Марілли, поки та шурхотітиме, відкриваючи конверт, а пані Лінд нашорошить вуха. Ухх! Думка про те змусила мене затужити за домом. На добраніч, коханий.

Тільки твоя

Енн».

1.Американський пампух-бублик – донат (прим. пер.)