Loe raamatut: «Чарівник країни Оз»

Передмова

Протягом століть фольклор, легенди, міфи і чарівні казки йдуть поруч із дитинством, бо кожна звичайна дитина відчуває здоровий підсвідомий потяг до історій фантастичних, дивних і відверто неймовірних. Крилаті феї з казок братів Грімм чи Андерсена принесли дитячим серцям радості більше, ніж будь-які інші вигадки людства.

І все ж стародавня казка, що справно служила багатьом поколінням, тепер віджила свій вік і може вважатися «історичною» в бібліотеці дитячої літератури, бо настав час нового покоління «чарівних казок», в яких зникають добре знайомі образи джина, гнома та феї-чарівниці, так само як і всілякі страхітливі події, від яких аж кров холоне, що їх вигадували автори, аби додати, завдяки жахові, якесь високоморальне повчання. Та сучасна освіта вже включає в себе уроки моралі; отже, сучасна дитина шукає в чарівній казці лише роз- ваг і з радістю обходиться без лячних сцен.

Маючи все це на увазі, автор і написав повість «Чарівник країни Оз» виключно для розваги нинішніх дітлахів. Цей твір замислювався як сучасна чарівна казка, у якій зберігаються дива й радість і немає місця страхіттям та стражданням.

Л. Френк Баум

Глава 1. Ураган

Дороті жила в малій хатинці посеред безкраїх прерій Канзасу. Жила вона разом із дядечком Генрі, який був звичайнісіньким фермером, і тітонькою Ем, дружиною звичайнісінького фермера. Дерев’яна хатинка, в якій вони жили, була маленька, бо деревину доводилося везти здалеку хурами. Невелика хатинка мала чотири стіни, долівку й дах, які разом складали одну-єдину кімнату, а в кімнаті тулилася стара іржава грубка, а ще буфет для посуду, стіл, три чи чотири стільці та два ліжка: одне більше – для дядечка Генрі та тітоньки Ем, – в одному кутку, а менше, для Дороті, – в іншому.

У хатинці зовсім не було горища, та й льоху теж, якщо не вважати за льох невелику схованку під хатиною на випадок урагану, куди всі могли б укритися, якби здійнявся один із тих лютих смерчів, що часом трапляються в цих краях і здатні змести на своєму шляху навіть і більший будинок. Тому просто посеред кімнати була ляда, а під лядою – драбина, яка вела вглиб темної схованки.

Коли Дороті виходила з дому, то навкруги, скільки сягне око, стелилася безмежна сіра прерія. І куди не поглянеш – ані деревця, ані хатинки – до самого небокраю оку ні за що зачепитися. Під пекучим сонцем орана земля запеклася, всіялася тріщинками, навіть травинки пожухли і тепер були не зеленими, а такого ж попелястого кольору, як і все довкола. Колись дерев’яну хатинку було пофарбовано, та на сонці фарба взялася пухирями й облущилася, а рештки фарби змили дощі, і тепер хатина виглядала сірою та непривітною, як і земля й трава.

Коли тітонька Ем уперше сюди потрапила, вона була в’юнкою доладною молодицею. Та сонце й вітер змінили її також. Вони загасили веселі іскринки в її очах, залишивши їм усе той же сірий і безрадісний колір, вивітрився рум’янець на щоках і червінь на вустах, і вони теж посіріли. Вона й сама неначе всохла і вже ніколи не посміхалася.

Дороті була сиротою і коли вперше приїхала до них, Ем з незвички аж здригалася від дитячого сміху. Вона зойкала й хапалася рукою за серце кожного разу, коли чула дзвінкий дитячий голосок, і тільки чудувалася, чому тут може радіти маленька дівчинка.

А дядечкові Генрі й поготів було не до сміху. Зранку й до вечора він працював у поті чола і що таке радість – зроду не відав. Він також був увесь сірий – від довгої сивої бороди до запилених шкарубких черевиків. Вигляд у нього був суворий та невідрадний, і здебільшого він мовчав.

Єдиною відрадою ж для Дороті був Тото. Це він не давав їй нудьгувати та скрашував сірість буденщини. На відміну від усього іншого, Тото був не сірий, а чорний. Тото звали песика; у нього були довгі шовковисті кудлі і чорні, неначе намистинки, оченята, які кумедно виблискували обабіч потішного носика-ґудзика. З ранку й до вечора Тото міг гратися, і Дороті гралася з ним – вона гаряче його любила.

Утім, нині їм було не до ігор. Дядечко Генрі сидів на порозі і з тривогою вдивлявся в небо, яке виглядало сьогодні навіть сіріше, ніж зазвичай. Дороті стояла в дверях з Тото на руках і також дивилася в небо. Тітонька Ем мила посуд.

Аж раптом усі почули, як десь далеко з північного боку сердито загув вітер. Дядечко Генрі та Дороті побачили, як генген високою травою пішли хвилі, провіщаючи ураган. А потім почувся пронизливий свист у повітрі, але вже з півдня. Вони повернулися в той бік і побачили, як трава аж забурунилася.

Дядечко Генрі рвучко підхопився.

– Емо, насувається ураган! – гукнув він у глиб хатинки. – Нагляну за худобою. – І він похопився до хліва, – до корів та коней.

Тітонька Ем кинула поратись і підбігла до дверей. Визирнула і збагнула, яка небезпека насувається.

– Дороті! – гукнула вона на бігу. – Мерщій у льох!

Тото вискочив у Дороті з рук і з переляку чкурнув під ліжко, дівчинка кинулася його витягати. Переполохана тітонька Ем, піднявши ляду, вже злізла по драбині в глиб схованки.

Дороті вдалося впіймати песика, й вона метнулася слідом за тітонькою. Та коли вона була вже на півшляху до рятівної ляди, почувся несамовитий рев вітру, хатинку трусонуло так, що Дороті покотилася по підлозі.

І раптом трапилося от що. Двічі, а може, й тричі хатинка обернулася навколо себе та повільно здійнялася у повітря. Дороті відчула, наче вона піднімається на повітряній кулі.

Північний та південний вітри зустрілися саме над хатинкою, і вона опинилася, як то кажуть, в епіцентрі циклону, в його «оці». Там буревію зазвичай немає, але потужна круговерть завихрює все, що всередині, догори – саме це й трапилося з хатинкою. Вона здіймалася все вище й вище, аж поки не досягла гребеня урагану і там зависла, а тоді її понесло все далі й далі, як ту пір’їну, в далеку далечінь.

Навколо зависла густа пітьма, несамовито завивав вітрисько, але хатинку вже так не гойдало. Тож після першого пориву, коли хатину добряче трусонуло, тепер вона була неначе немовля, яке дбайливо колишуть у колисці.

А от Тото все це геть не подобалося. Він голосно дзявкав і гасав з кутка в куток. Дороті ж принишкла на підлозі й думала-гадала: чим усе це скінчиться? У метушінні Тото одного разу ледве не провалився у відкриту ляду сховища. І вже сягнув туди; і на якусь мить Дороті здалося, що вона його вже втратила назавжди. Та наступної миті вона помітила, що з ляди стирчать довгі вуха; бо, як не дивно, підйомна сила вітру не давала йому впасти. Дівчинка не розгубилася, підповзла ближче, втягла песика за вуха досередини і завбачливо зачинила ляду.

Вони зіщулено сиділи отак не знати скільки. Врешті-решт, Дороті переборола свій первісний острах; та все ж їй було не по собі; вітер вив так, що аж вуха закладало. Спершу вона завмирала від жаху: боялася, що хатинка от-от впаде і вона розіб’ється разом з нею. Та година спливала за годиною, а нічого такого не трапилося. Тож хвилювання потроху вляглося, і вона вирішила спокійно чекати, що ж воно буде далі. Зрештою, хиткою підлогою вона дісталася до свого ліжечка і прилягла, а Тото примостився поруч.

І хоч хатинку так само гойдало під завивання вітру, стомлена Дороті заплющила очі і невдовзі уже міцно спала.

Глава 2. Знайомство зі жвакунами

Прокинулася вона від поштовху – такого сильного й раптового, що  якби не м’яке ліжечко, то можна було б і забитися. Спросоння вона не одразу второпала, що сталося, а Тото уткнувся своїм холодним носиком їй в обличчя і жалісно заскавучав. Дороті підхопилася у ліжку і помітила, що хатину більше не хитає. У вікно заглядало яскраве сонечко й заливало всю кімнату. Вона скочила на підлогу, наввипередки з Тото кинулася до дверей і розчахнула їх.

Від того, що відкрилося очам, дівчинка аж зойкнула, очі її покруглішали. Це ж треба! Буревій опустив хатинку на землю досить-таки лагідно, як на буревій, посеред країни казкової краси. Навкруги буяли зелені луки та садки. Величаві фруктові дерева рясніли наливними плодами. То тут, то там милували око бучні квітники, а серед дерев та кущів співали та пурхали рідкої краси птахи з яскравим пером. Неподалік у моріжку дзюрчав прозорий ручай, і оте дзюрчання для дівчинки, що споглядала щодень лише суху прерію, бриніло чаруючим співом.

Милуючись чудовим краєвидом, дівчинка не відразу помітила, що до неї наближаються якісь незнайомі людці – таких вона зроду не бачила. Зростом – такі, як Дороті, яка, як на свій вік, була досить височенька, а от за віком вони виглядали значно старшими. Їх було четверо: троє чоловіків та жінка, і всі вони були чудернацьки вдягнені. Уявіть: на головах – гостроверхі капелюхи, а по обводу криси звисали маленькі бубонці, які милозвучно подзенькували при ходьбі. Капелюхи чоловіків були блакитні, а у жіночки – білий, а ще на ній була біла мантія, яка хвилями опадала з рамен. По її тлу, як на нічному небі, були розсипані зірочки, які на сонці ряхтіли, наче ті діаманти. Чоловічки були вбрані в усе блакитне, того ж відтінку, що й капелюхи, а на ногах мали до блиску начищені чобітки із закачаними халявками – теж блакитного кольору. Чоловічки, як здалося Дороті, були десь такого ж віку, як і дядечко Генрі, бо двоє були з бородами. А от жіночка, поза всяким сумнівом, була значно старша. Зморшки глибоко поорали її обличчя, волосся було сиве-сивісіньке, та й рухалася вона хіба що через силу.

Наблизившись до хатини, на порозі якої стояла Дороті, чоловічки затупцяли на місці й почали перешіптуватися, неначе не наважуючись підійти ближче. А от стара жіночка без крихти боязні підійшла до Дороті, низько вклонилася й приязно мовила:

– Ласкаво просимо до краю Жвакунів, о найшляхетніша Чародійко! Вельми вдячні тобі, що ти поклала край пануванню Лихої Відьми Сходу й визволила наш народ із неволі!

Дороті ошелешено слухала слова старенької. Чого це та називає її чародійкою, та ще й буцімто вона поклала край владі якоїсь там Відьми? Яка ж вона чародійка? Вона просто звичайнісінька дівчинка, що невідь-як опинилася за тридев’ять земель від рідного Канзасу, і взагалі вона ніколи не збиралася когось там позбавляти влади!

Але старенька, вочевидь, чекала на відповідь, отож Дороті не без вагань мовила:

– Ви дуже люб’язні, але, мабуть, сталася якась помилка. Нічому я край не клала…

– Ну, якщо не ти – то твоя хатинка, – посміхнулася старенька, – а це, зрештою, те саме. Он бачиш? – мовила вона і показала на ріг хатини. – Ото ж її ноги стирчать з-під колоди…

Дороті глянула і злякано зойкнула. І справді: неподалік з-під великої балки, що тримала стіну, стирчали ноги, взуті у срібні черевички з гострими носаками.

– Ой лишенько! – Дороті у розпачі сплеснула руками. – Невже хатинка впала просто на неї? Що ж тепер

– А що ж тут поробиш? —знизала плечима старенька.

– Але ж хто вона… була? – спитала Дороті.

– Це була, як я й сказала, Лиха Відьма Сходу, – відповіла старенька. – Багато років вона тримала край Жвакунів у покорі, щоб ті працювали на неї вдень, вночі. А от тепер вони вільні, і всі дуже вдячні тобі за твою доброту.

– А жвакуни – це хто? – поцікавилася Дороті.

– А це й є той самий народ, що проживає на цій землі, країні Сходу, де панувала Лиха Відьма.

– А ви теж жвакунка? – спитала дівчинка.

– Ні, але я їм допомагаю, хоча живу далеко звідси, в країні Півночі. Як тільки жвакуни побачили, що Лихої Відьми вже немає, вони відразу ж послали до мене гінця. І ось я тут. До речі, я теж чаклунка. Чаклунка Півночі.

– Та невже? – вихопилося у Дороті. – Справжнісінька чаклунка?

– Саме так, – усміхнулася старенька. – Але затям: я чаклунка не лиха, а добра, тому люди мене поважають. От тільки чаклунської сили мені забракло, аби перемогти Лиху Відьму, яка панувала тут, інакше я давно б уже визволила жвакунів із неволі.

– А я чомусь думала, що всі чаклунки – лихі… – мимохіть зізналася Дороті, трохи сполохана зустріччю зі справжнісінькою чаклункою.

– Е ні, помиляєшся. Тут, у країні Оз, було всього лише чотири чаклунки. Дві з них – себто Чаклунка Півночі й Чаклунка Півдня – добрі. І я знаю це напевне, бо є однією з них, і тут помилки бути не може. А от ті, що зі Сходу й Заходу – ті дійсно лихі відьми. Та отієї, як сама бачиш, уже немає. І тепер у країні Оз лишилася лише одна лиха відьма – та, що живе в країні Заходу.

– Але ж… – трохи подумавши, мовила Дороті. – Тітонька Ем якось казали мені, що всі відьми перевелися ще багато-багато років тому.

– А хто ота тітонька Ем? – поцікавилася старенька.

– Це моя тітонька, вона живе в Канзасі, себто це край, де живу і я.

Чаклунка Півночі, здавалося, трохи замислилась, бо нахилила голову і опустила очі додолу. А потім знову підвела голову й мовила:

– Я не знаю, де ваш Канзас, бо ніколи не чула про таку країну. А скажи-но мені: Канзас – цивілізована сторона?

– Авжеж, – відповіла Дороті.

– Отож-бо й воно. У цивілізованих краях, як мені відомо, не залишилося ані відьом, ані чаклунів, як і чудодіїв та відьмаків. Але, бач, країна Оз від цивілізації далеко, бо ми відрізані від решти світу. І тому у нас є ще і відьми, й чародії.

– А хто такі чародії? – спитала дівчинка.

– Найвеличніший із чародіїв… – понизивши голос до шепоту, відповіла Чаклунка, – це – Оз. Він могутніший від нас усіх, разом узятих. А живе він у Смарагдовому місті.

Дороті кортіло порозпитувати ще, та не встигла вона розкрити рота, як жвакуни, що до того мовчки стояли поруч, разом скрикнули, тицяючи пальцями у той бік, де впокоїлася Лиха Відьма.

– Що там таке? – запитала старенька, подивилася і залилася сміхом. Ноги Лихої Відьми наче розтанули в повітрі, і єдине, що від неї лишилося, – це срібні черевички.

– Не дивно, бо вона була така стара, – пояснила Чаклунка Півночі, – що геть висохла на сонці і навіть порохняви не лишилося. От лиходійці й край. А ось срібні черевички – вони тепер твої. Тож узувай їх і носи на здоров’я!

Вона нахилилася, підхопила черевички, витрусила їх і простягнула Дороті.

– Лиха Відьма Сходу дуже пишалася цими черевичками, – мовив один із жвакунів, – бо є в них якась чарівна сила, але яка саме – ніхто з нас не знає.

Дороті подякувала, занесла черевички в дім і поставила на стіл. І знову вийшла до жвакунів.

– Я дуже хочу повернутися додому, до тітоньки та дядечка… Вони, мабуть, вже з ніг збилися, мене шукаючи. Допоможете, шановні, знайти дорогу додому?

Жвакуни з чаклункою перезирнули-ся, подивилися на Дороті і водночас захитали головами.

– На сході – звідси вже недалеко – починається велика пустеля, – пояснив один із жвакунів, – але подолати ту пустелю ще нікому не вдавалося.

– На півдні – те ж саме, – втрутився інший. – Я знаю, бо сам бував у тих краях. То – край Південців.

– А мені розповідали, – повідав третій жвакун, – що те ж саме й на заході. Там живуть моргуни, якими править Лиха Відьма Заходу. Вона й тебе зробить невільницею, якщо потрапиш у її володіння.

– А північ – то мій дім, – нагадала старенька. – І моя земля теж межує з тією самою безмежною пустелею, яка зусібіч оточує країну Оз. Ох, боюся, люба, що доведеться тобі вікувати тут, з нами.

Почувши це, Дороті почала схлипувати, бо почувалася самотньою серед цих хоч і привітних, але чужих людей. Її сльози, схоже, розчулили щиросердих жвакунів, бо вони відразу витягли носовички і також захлипали. Що ж до старенької, то вона тимчасом зняла свій капелюшок, прилаштувала гострим вершечком собі на носа і повагом виголосила: «Раз, два, три». Й відразу капелюх перетворився на грифельну дошку, на якій крейдою великими літерами було написано:

ХАЙ ДОРОТІ ЙДЕ ДО СМАРАГДОВОГО МІСТА

Старенька зняла дошку з кінчика носа, прочитала напис на ній і спитала:

– Люба, отже, тебе звати Дороті?

– Так, Дороті, – зголосилася дівчинка, підвівши очі й витираючи сльози.

– Тоді твій шлях до Смарагдового міста. Можливо, Оз тобі й допоможе.

– А де це місто? – запитала Дороті.

– У самісінькому осерді країни. І править там Оз, Великий Чарівник. Я тобі про нього вже казала.

– А він – добра людина? – запитала дівчинка занепокоєно.

– Він добрий чарівник, а чи добра він людина – я тобі не скажу, бо ніколи його не бачила.

– А як туди дістатися? – запитала Дороті.

– Доведеться тобі йти пішки. Це довга дорога, подекуди приємна, але часом тяжка й небезпечна. Але я задію все, що вмію, аби убезпечити тебе від лиха.

– А ви зі мною не підете? – благально мовила дівчинка, яка вже вбачала в старенькій свого єдиного друга.

– На жаль, це неможливо, – відказала та. – Єдине, що  я можу зробити, – це подарувати тобі свій поцілунок. І ніхто відтепер не посміє скривдити ту, що на ній – печать поцілунку Чародійки Півночі!

Вона наблизилася й ніжно поцілувала Дороті в чоло. І там, де її вуста торкнулися лоба, залишився круглий сяйливий слід (про що Дороті дізналася лише згодом).

– Шлях до Смарагдового міста брукований жовтою цеглою, – мовила наостанок

Чародійка, – тож ти не заблукаєш. А коли зустрінешся з Великим Озом, то не бійся його, а повідай свою історію і попроси допомоги.

А тепер прощавай, моя люба.

Усі троє жвакунів низько вклонилися Дороті й побажали щасливої дороги. На тому вони й пішли і невдовзі зникли у зелені дерев. А Чародійка приязно кивнула, тричі обернулася на лівій нозі і раптом щезла з очей, чим неабияк здивувала маленького Тото, який ще довго гавкав їй услід, хоча досі навіть загарчати боявся. А от Дороті, яка знала, що перед нею – чарівниця, чогось подібного й очікувала і тому анітрохи не здивувалася.

Глава 3. Як Дороті опудала врятувала Опудала

Щойно Дороті лишилася на самоті, як відчула, що зголодніла. В буфеті вона знайшла хлібину, одрізала окраєць і намазала вершковим маслом. Поділившись поживою з Тото, вона взяла цебро й попрямувала до ручаю і там наповнила відро кришталево-чистою водою. А Тото тим часом гасав між деревами і гавкав на пташок. Дороті пішла його забрати і натрапила на диковинне дерево, з віття якого звисали соковиті плоди. Для доброго сніданку тільки їх і бракувало, тож Дороті набрала повну пелену.

Уже у хатині вони з Тото напилися досхочу прохолодної джерельної води, і дівчинка заходилася лаштуватися у довгу путь до Смарагдового міста.

Окрім платтячка, що було на ній, у Дороті була ще одна сукенка, яка висіла на кілочку поруч з її ліжком, і, на щастя, вона була випрана. То була картата бавовняна сукня в білу та блакитну клітинку, і хоча трохи й полиняла від прання, та все ще була чепурненька. Дороті, ретельно умившись, одягла свіжу сукню, а на голову – рожевий капелюшок від сонця, а стрічки зав’язала під підборіддям. А ще взяла кошик, поклала туди півхлібини й накрила згори білою серветкою. Потім подивилася на ноги – лишенько, які ж у неї старі й зношені черевики…

– Довгої дороги вони точно не витримають, Тото, – зітхнула вона.

А песик заглянув дівчинці в обличчя своїми чорними намистинами оченят й помахав хвостиком, ніби підтвердив, що добре її розуміє.

І тут Дороті помітила на ослоні срібні черевички, в яких раніше хизувалася Відьма Сходу.

– Цікаво, а чи підійдуть вони мені… Як ти гадаєш? Добрі черевички – найнеобхідніша річ у дорозі. А ці, схоже, ще довго не зносяться…

Вона скинула свої старі й примірила нові, срібні. Дивина – вони були по нозі, наче на неї шиті!

– Ну що ж, ходімо, Тото, – сказала дівчинка і взяла в руки кошик. – Підемо до Смарагдового міста, а там і попросимо Великого Оза повернути нас додому, до Канзасу… Згода?

Дороті замкнула двері на ключ і дбайливо сховала його в кишеньку сукні. Отак із Тото, що підтюпцем біг поруч, Дороті й вирушила в путь.

Звідси в різних напрямках вело кілька доріг, та знайти потрібну на роздоріжжі було просто, адже вона була вибру-у кована жовтою цеглою. І незабаром срібні черевички дівчинки вже жваво цокотіли по жовтій бруківці.

Яскраво сяяло сонечко, щедро співали пташки. І Дороті почувалася зовсім не так, як, здається, мала б почуватися маленька дівчинка, яку вітром занесло далеко від рідної домівки у краї чужі та невідомі.

Дороті була приємно вражена мальовничими краєвидами, що відкривалися довкола. Обабіч дороги тяглися охайні парканчики, під колір блакитного неба, за якими вид-нілися тучні лани та усіляка городина. Вочевидь, жвакуни були добрі хлібороби, от і врожаї у них були багаті. Час від часу вздовж дороги траплялися обійстя, і з осель виходили мешканці, щоб привітати Дороті, й низько їй вклонялися, бо всіх облетіла звістка, що завдяки їй Лихої Відьми вже немає на світі – отже, вони тепер вільні! Помешкання жва-кунів мали незвичний вигляд, бо всі хатинки були круглі, а дах піднімався високою маківкою. Всі житла пофарбовані у блакитне, вочевидь, небесна барва була улюбленою з-поміж жителів країни Сходу.

Наближався вечір, коли Дороті відчула, що добряче натомилася від довгої дороги, й стала роздумувати, де б заночувати. І тут вона угледіла будинок помітно більший за інші. На зеленому лужку перед ним вона побачила юрбу людей. Вони веселилися й танцювали. П’ятеро маленьких скрипалів самозабутньо цигикали на скрипках. Хтось сміявся, хтось співав, а збоку довгий стіл аж угинався від усіляких ласощів: соковитих фруктів та ядряних горіхів, усіляких пирогів, кренделів та інших різних пундиків.

Присутні радо привітали Дороті, запросили до вечері. Садиба ця належала одному з найзаможніших жвакунів. Він саме зібрав усіх сусідів та приятелів – відсвяткувати звільнення від ярма Лихої Відьми.

Зголодніла Дороті ситно повечеряла усмак, пригощав її сам господар на ім’я Бок. А потім, сидячи у м’якому кріслі, вона з цікавістю спостерігала за запальними танками жвакунів.

А Бок, угледівши на ногах у Дороті срібні черевички, не утримався й ґречно зауважив:

– Ви, мабуть, велика чарівниця.

– Чому ви так вважаєте? – здивувалася дівчинка.

– Бо на ногах у вас срібні черевички, отже, саме ви здолали Лиху Відьму. До того ж на вашій сукні біле тло, а це колір, який вибирають лише чарівниці.

– Насправді моя сукня – картата, себто на білому – блакитні клітинки, – заперечила Дороті, розгладжуючи бганки на сукні.

– Дуже люб’язно з вашого боку, – зазначив Бок, – адже блакитний – то колір жвакунів, а білий – чаклунів. Отож відразу видно, що ви – чаклунка, але добра…

Що на це сказати, Дороті не знала, бо, здається, всі чомусь гадали, що вона чарівниця, тоді як сама вона твердо знала: вона – звичайнісіньке дівча, що його випадково занесло буревієм до цього чужого краю…

Коли Дороті втомилася споглядати веселощі, Бок запросив її у дім, де її відвели до затишної спочивальні з м’яким ліжечком і блакитними простирадлами, і Дороті спочивала у ньому до самого ранку. А Тото дрімав поруч, згорнувшись калачиком, на блакитному килимку.

За щедрим сніданком Дороті спостерігала за малям-жвакуном, яке гралося з Тото. Воно смикало песика за хвостик, гукало та заливалося сміхом, що вельми тішило й дівчинку. Тото взагалі викликав великий подив у тутешніх мешканців, вони досі не бачили жодного песика.

– А чи далеко до Смарагдового міста? – запитала Дороті.

– Хтозна… – насупив брови Бок. – Сам я там ніколи не бував. Людям узагалі краще триматися від володінь Оза подалі, звісно, якщо у них немає справ до великого чарівника. Єдине, що мені відомо, так це те, що шлях до Смарагдового міста далекий і знадобиться не один день. У нас тут край багатий та ситний та на своєму шляху зустрінете й інші краї – непривітні й небезпечні…

Ця звістка дещо занепокоїла Дороті, але вона добре розуміла, що лише Великий Оз може допомогти їй повернутися додому до Канзасу, і тому твердо вирішила не падати духом і продовжити мандри.

Вона тепло попрощалася з гостинними господарями та знову вирушила в путь дорогою, брукованою жовтою цеглою. Пройшла вона чимало, але врешті-решт втомилася і сіла перепочити на жердину огорожі. За огорожею, куди сягало око, простягалося кукурудзяне поле, а неподалік на високій жердині виднілося опудало – розлякувати пташок, охочих до зрілого зерна.

Дороті підперла рукою підборіддя і придивилася уважніше. Головою опудалові правила велика торбина, щільно напхана соломою, на якій хтось намалював очі, ніс та рота – що мало зображати обличчя. На маківці було прилаштовано зношеного блакитного капелюха, що, вочевидь, належав якомусь жвакуну, а за тулуб правив лантух, напханий соломою, на який начепили блакитну одежину (у подібній ходили тут усі), тільки геть зношену та вицві-лу на сонці. На ногах були старі шкарбани з блакитними халявками, схожу взувачку тут носили всі чоловіки. А над високим кукурудзинням опудало трималося завдяки жердині, що підпирала його ззаду.

Дороті з цікавістю розглядала потішно розмальовану пику, аж раптом їй здалося, ніби опудало одним оком їй лукаво підморгнуло! Спершу вона подумала, що то їй привиділося, адже в Канзасі вона зроду такого не бачила. Та коли опудало ще й привітно кивнуло їй головою, вона протерла очі, зіскочила з огорожі й підійшла ближче. Тото вже бігав колами навкруги опудала і дзвінко гавкав.

– Добридень! – почувся хриплуватий голос.

– Це ви до мене? – здивувалася дівчинка.

– Авжеж, – відгукнувся Опудало. – Як ся маєте?

– Дякую! Цілком добре, – чемно відповіла Дороті. – А як вам ведеться?

– Та не дуже добре, – кисло посміхнувся Опудало, – бо не надто велика радість – стовбичити посеред поля день і ніч та розлякувати нахабне птаство.

– А чому б вам не злізти на землю? – спитала Дороті.

– І радий був би – та жердина не пускає. От якби ви люб’язно допомогли б мені – я був би вам вельми вдячний.

Дороті підняла руки й зсадила Опудала, оскільки він був набитий соломою, тож легкий навіть для дівчинки.

– Щиро дякую, – сказав Опудало, опинившись на землі. – Почуваюся просто новою людиною!

Дороті було чудно слухати, що солом’яне опудало вміє розмовляти, і не менш дивно бачити, як воно кланяється і зараз іде поруч.

– Хто ви і куди прямуєте? – запитав Опудало, потягнувшись та позіхнувши.

– Звати мене Дороті, – відповіла дівчинка, – а йду я до Смарагдового міста попрохати Великого Оза, щоб він допоміг мені повернутися додому в Канзас.

– А де це – Смарагдове місто? – запитав Опудало. – І хто такий Оз?

– Хіба ви не знаєте? – вразилася дівчинка.

– Не знаю. Анічогісінько. Я ж, бачте, набитий соломою, а в кого у голові солома – той клепок не має, – відповів він сумовито.

– Ой, вибачте. Мені прикро це чути…

– А от як ви гадаєте, – пожвавішав Опудало, – може, й мені з вами піти до Смарагдового міста? А раптом Великий Оз дасть мені трохи клепок?

– Чого не знаю, того не знаю, – знизала плечима Дороті. – Але у будь-якому разі, якщо ви підете зі мною і якщо Оз вам клепок таки дасть – гірше від того вам не стане.

– Це таки правда, – погодився Опудало. – Бачте-но, – довірився він, – хоч я увесь – від голови до ніг – набитий соломою, та болю не відчуваю. Наступить мені хтось на ногу чи штриконе шпилькою – я цього можу й не помітити. А от що мене дратує – то це коли мене вважають дурнем набитим. Як же мені з головою, набитою соломою, без мізків, набратися розуму, як у вас?

– Я вас розумію, – сказала Дороті, відчуваючи щирий жаль до нього. – Що ж, якщо ви підете зі мною, то я попрошу Оза допомогти вам, наскільки це можливо.

– Дякую, – зворушено промовив той.

Отак вони й повернулися на дорогу.

Дороті допомогла Опудалові перелізти через огорожу, і вони разом закрокували жовтою цегляною дорогою до Смарагдового міста.

А Тото від нового попутника спершу був не у захваті. Він все обнюхував солом’яника – чи не завелися, бодай, у соломі щури, і час від часу погрозливо гарчав.

– Не звертайте на нього уваги, – заспокоїла Дороті попутника. – Він не кусається.

– А я й не боюсь, – обізвався Опудало. – Навіть якщо і вкусить – солом’яникові байдуже. Дозвольте, я понесу ваш кошик. Мені зовсім неважко, адже я не знаю втоми. По секрету скажу вам, – продовжував він дорогою, – з-поміж усього на світі боюсь я лише одного…

– Невже отого фермера, що вас зробив? – припустила Дороті.

– Ні, – відповів Опудало, – палаючого сірника!