Loe raamatut: «Загублена Принцеса Країни Оз. Історії маленького Чарівника Країни Оз»

Лаймен Фрэнк Баум

Font:

Серія «Шкільна бібліотека української та світової літератури» заснована у 2010 році

Перекладено за виданням:

Liman Frank Baum

THE LOST PRINCESS OF OZ

The Reilly & Britton Co Chicago, USA, 1929

LITTLE WIZARD STORIES OF OZ

The Reilly & Britton Co Chicago, USA, 1926

Переклад з англійської Б. Саленюк

Художник-ілюстратор Джон Р. Нілл

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова

* * *

Загублена Принцеса Країни Оз

До моїх читачів

Деякі мої юні читачі мають чудову уяву. Це мене тішить. Уява вела людство через темні століття до сучасного стану цивілізації. Уява спонукала Колумба до відкриття Америки. Уява змусила Франкліна винайти електрику. Уява дала нам паровий двигун, телефон, телеграф і автомобіль – про ці речі потрібно було мріяти, перш ніж вони стали реальністю. Тож я вважаю, що сни – денні сни – ви знаєте – з широко розплющеними очима й активною роботою мозку – мають здатність покращувати світ.

Дитина з розвинутою уявою виросте в тямущого чоловіка чи майстерну жінку, схильних до творчості та вигадування. Отже, така дитина сприятиме розвитку цивілізації. Видатний педагог скаже мені, що казки мають непересічну цінність для розвитку уяви в молоді. Я в це вірю.

Серед листів, які я отримую від дітей, є багато пропозицій, «про що написати в наступній книжці про Оз». Деякі з цих ідей можуть бути цікавими, ще одні – надто екстравагантними, щоб серйозно їх розглядати навіть у казці. І все-таки всі вони важливі для мене.

Ба більше, маю визнати, що головну ідею нинішньої книжки мені запропонувала мила дівчинка одинадцяти років. Вона сказала: «Я хочу, щоб Озма коли-небудь загубилася або її викрали. Тоді всім в Озі було б жахливо шкода її». Насправді таке колись було, і саме цих слів мені було цілком достатньо, щоб написати нинішню історію. Якщо вона вам сподобається, подякуйте за розумний натяк моєму маленькому другу.

Л. Френк Баум, королівський історик Країни Оз

Жахлива втрата

Сумнівів не залишилося – Принцеса Озма, юна правителька чарівної Країни Оз, зникла безслідно. І ось як це сталося. Першою помітила пропажу Дороті. Пам’ятаєте дівчинку з Канзасу, яку ураганом занесло в чарівну країну разом із песиком Тото? Це і є Дороті. Вона зі своїми подружками Бетсі й Трот живе тепер у Смарагдовому місті Країні Оз. Разом з Трот в палаці Озми оселився її приятель – капітан Білл. Їх запросила сюди сама Озма, бо Принцесі подобалося гратися з ними. Сподіваюся, ви пам’ятаєте, що Принцеса Озма – теж дівчинка?

Дівчата швидко подружилися й проводили час разом, але найближчою подругою принцеси була все-таки Дороті. Вона єдина з усіх мала привілей заходити в королівські покої в будь-який час дня та ночі, а недавно Озма дала Дороті титул принцеси, бо їй набридло бути єдиною принцесою в Країні Оз.

Одного ранку три подружки зібралися в кімнаті Дороті. Дівчатка ділилися своїми планами, і Бетсі запропонувала відправитися до краю Жвакунів. Всім відомо, що чарівна Країна Оз складається з чотирьох територій: на сході лежить блакитний край Жвакунів, на заході – жовтий край Моргунів, на півдні – рожевий край Південців, на півночі – фіолетовий край Лісовиків, а в центрі розташувалася столиця Країни Оз, неповторне Смарагдове місто, в якому живе правителька країни юна Принцеса Озма.

– Я жодного разу не була в Блакитній країні, – поскаржилася Бетсі, – а Опудало каже, що красивіше за неї нічого на світі немає.

– І я хочу до Блакитної країни! – вигукнула Трот.

– Добре, – погодилася Дороті, – піду запитаю Озму, може, вона дозволить взяти Дерев’яну кобилицю й Червону карету. Їхати все-таки краще, ніж йти. Країна Оз не така вже й маленька.

Дороті зістрибнула з лавки й побігла коридором розкішного палацу до східців, що вели на другий поверх. У невеликій приймальні, що передувала покоям Принцеси, сиділа служниця Озми, Желея Джемм, і старанно шила.

– Озма вже встала? – запитала Дороті.

– Не знаю, – відповідала Желея, не піднімаючи голови від шиття, – я сиджу тут від самого ранку, а її щось не чути. Зазвичай в цей час вона приймає ванну, потім снідає, а сьогодні – ні слуху ні духу. Дуже дивно, але хвилюватися не варто. Що з нею може трапитися? Адже Озма – фея! Хоч, чесно кажучи, мене трохи дивує ця ситуація.

– Може, вона ще спить? – припустила Дороті. – Або читає? Чи готує якийсь приємний сюрприз?

– Може, – відгукнулася Желея, – тому я не наважуюся її турбувати. Але ти, її найближча подруга, можеш увійти хоч зараз.

Дороті постукала у двері спальні. Озма не відповідала, і дівчинка рішуче зайшла всередину: в спальні – ні душі, ліжко не прибране. Не схоже на Озму, завжди таку акуратну. Дороті пройшла через всі кімнати, зазирнула в бібліотеку, до музичного салону, в лабораторію, ванну, в гардероб і навіть у тронну залу – ніде не було й сліду Принцеси.

– У кімнатах порожньо, – повідомила Дороті, повернувшись до приймальні, – напевно, Озма кудись пішла.

– Але я б її помітила! – здивувалася служниця. – Чи вона стала невидимою? Може, пошукаємо її?

Вони вийшли в коридор і ледь не зіткнулися з живою лялькою, яка танцювала прямо на проході.

– Дай своїм ногам спокій хоч на хвилину, Латочко! – гримнула на неї Дороті. – Ти сьогодні вранці бачила Озму?

– Зовсім ні! – випалила та, не перестаючи стрибати. – Учора ввечері я побилася з Вузі. Цей неотесаний грубіян видряпав мені очі! А зараз я йду від тітоньки Ем, вона щойно їх мені пришила!

Я нагадаю вам про цю дивовижну живу ляльку. Звуть її Латочка. Вона зшита з яскравої клаптикової ковдри й набита ватою. Головою їй служить ганчір’яний м’яч, пришитий до плечей, два срібні ґудзики замінюють очі, а волосся зроблене з яскраво-рудих ниток. Ніс – просто опуклість на обличчі, набита ватою і для міцності прихоплена тасьмою, рот – обшитий червоним шовком проріз, з якого стирчить язик – клапоть червоного плюшу й видніються два ряди перлин – вони пришиті до країв прорізу та замінюють зуби.

Ви дивуєтеся, що вона жива? Але в казковій країні можливі й не такі чудеса. Тут живуть Дерев’яна кобилиця, Опудало – городній пострах, й безліч інших дивовижних створінь, але Латочка, напевно, найдивовижніша з них, загальна улюблениця. Іноді вона буває аж надто непосидючою, завдаючи безліч турбот своїм друзям. Вона ні хвилини не посидить спокійно, любить стрибати, танцювати, перекидатися, ходити на руках, лазити по деревах тощо.

– Я шукаю Озму, – повідомила ляльці Дороті, – мені треба про дещо її запитати.

– Я допоможу тобі! – заявила Латочка. – Дивись, які в мене тепер великі очі! Вони бачать краще за твої!

– Сумніваюся, – усміхнулася Дороті, але все-таки взяла ляльку з собою.

Разом вони оглянули палац, зазирнули в далекі куточки палацового саду, але Озма мов у воду канула. Сумна й заклопотана Дороті повернулася до подружок. Озма кудись пішла, нічого не сказавши друзям, одна, без королівського почту? Такого ще не було! Проте – сталося! Ні Опудало, ні Тік-Ток, ні Косматий чоловічок, ні хлопчик Ґудзик-розумник, ні капітан Білл, ні навіть мудрий Чарівник Смарагдового міста – ніхто не знав, де Принцеса.

– Ще вчора ввечері вона не збиралася нікуди йти! – дивувалася Трот.

– А чому б нам не глянути в Чарівну картину? – запропонувала Бетсі. – Відразу все дізнаємося!

– Справді! – вигукнула Дороті. – Як я сама не здогадалася!

І подружки помчали до спальні Принцеси, де зазвичай висіла Чарівна картина – один з найголовніших скарбів Озми. Світло-блакитне полотно, оправлене в золоту раму, враз оживало, тільки-но хтось підходив до нього й думав про тих людей, про яких хотів дізнатися. Вони показувалися на Картині саме там, де перебували в той момент. Підбігши до стіни, Дороті відсмикнула атласну завісу й застигла в подиві: Чарівна картина зникла. Дівчатка перелякано перезирнулись: за фіранкою стирчав лише золотий цвях, на якому вона висіла.

Проблеми доброї Глінди

Добра чарівниця Глінда обрала для проживання Рожевий край. Її палац, зведений з найкращого мармуру й прикрашений кованим сріблом, стоїть у найпівденнішій його частині. В оточенні чарівниці – найкрасивіші дівчата, які приїхали сюди з усіх куточків Країни Оз і навіть зі Смарагдового міста, бо служити при дворі Глінди вважається великою честю.

Найдивовижніша річ у всьому чарівному палаці – це Велика книга подій. На її сторінках щодня, ба навіть кожну годину з’являються повідомлення про те, що відбувається в країні і світі. Тож Глінду не так просто заскочити зненацька – вона знає все, що трапилося де б то не було і ця інформація правдива.

Дивовижна Книга лежить на золотому столі посеред палацової вітальні. Ніжки столу, прикрашені дорогоцінними каменями, щільно прикріплені до кахельної підлоги, а сама Книга прикута до столу ланцюгом і закрита на шість золотих замків, ключі від яких висять на ланцюжку, а ланцюжок – на шиї в Глінди.

Сторінки Великої книги набагато тонші за газетні, але їх в ній незрівнянно більше, й вони додаються з неймовірною швидкістю. Ось чому навіть найсильніший чоловік насилу підіймає Книгу.

Однак сьогодні вранці, після сніданку, коли Глінда в супроводі почту зайшла до вітальні, Великої книги подій не було на місці. Тільки розрубаний ланцюг нагадував про неї. Гніву Чарівниці не було меж. Хто посмів зробити це нечуване злодіяння? І кому могла знадобитися її Книга?

Чарівниця одразу поспішила в чарівний кабінет, щоб за допомогою магічних чар дізнатися про крадія. Вона висунула ящики чарівного буфета, відчинила чарівні шафи, але полиці та ящики були цілковито порожніми: всі чарівні інструменти, все чарівне зілля – безслідно зникло за одну ніч, немов випарувалося.

Глінда не на жарт стривожилася. Хто міг наважитися на такий зухвалий злочин? Вона в задумі опустилася в крісло й нерухомо просиділа цілу годину, сушачи голову над загадкою, але так нічого й не придумала. Поступово чарівниця оговталася – нехай чарівні інструменти й зілля пропали, проте знання нікуди не поділися! Жоден злодій, навіть найспритніший, не зможе вкрасти такий набуток! Вона збере чарівні трави, приготує чарівні еліксири, зробить нові інструменти та з їх допомогою знайде злочинця!

Глінда негайно склала список потрібних для чарівництва предметів і розіслала гінців у всі кінці Країни Оз, щоб ті якомога швидше доставили до палацу її замовлення. Один з них зустрів на своєму шляху маленького гладкого чоловічка верхи на Дерев’яній кобилиці. Це був Чарівник Смарагдового міста. Він поспішав до Глінди, щоб повідати їй про велике горе: Озма, маленька правителька Країни Оз, зникла безслідно, і ніхто в усьому Смарагдовому місті не знає, що за біда з нею трапилася.

Пограбування Кейки-кулінарки

Того самого ранку в Країні Оз виявилася ще одна пропажа, про яку ще не скоро дізнаються жителі Смарагдового міста й придворні Глінди. В одному з куточків чарівної країни, на південно-західній околиці краю Моргунів, далеко від доріг і стежок, лежить зовсім крихітна країна-плоскогір’я.

Щоб дістатися до неї, потрібно дертися дуже крутим схилом на височенну гору. Навколо неї повсюдно росте густий і колючий чагарник, тож, якби хто й надумав туди забратися, то не тільки порвав би весь одяг гострими колючками, а й міг би сконати від завданих ними ран. Але нікому з жителів Країни Оз не спадало на думку продиратися крізь непрохідну гущавину, щоб дізнатися, хто живе на вершині гори.

Тим часом там споконвіку жили крикуни. І хоч їхня країна була зовсім крихітною, але іншої в них не було й вони дуже її любили. Коли трапилася наша історія, крикуни ще жодного разу не спускалися вниз і ніхто з мешканців Оз не підіймався до них на плоскогір’я. Тому й не дивно, що звичаї крикунів значно відрізнялися від звичаїв інших жителів їхньої великої держави.

Скажімо, будинки на плоскогір’ї будували не один біля одного, як водиться в містах, а де попало. Між будинками, без будь-якого порядку, зеленіли поля, сади й городи. Вулиць у них взагалі не було, й у гості один до одного крикуни ходили вузькими стежинами, протоптаними як кому заманеться.

Саме вранці того дня, коли в Смарагдовому місті зникла Озма, в крикунки Кейки, на прізвисько Кулінарка, пропав золотий, прикрашений діамантами таз, в якому вона зазвичай мила посуд. Виявивши пропажу, Кейка зчинила страшенний галас. Вона так голосила й сварилася, що біля її будинку зібрався цілий натовп крикунів.

Звинувачення в крадіжці – справа неабияка, а тим більше в Країні Оз, де злодійство сталося вперше. Дізнавшись, що Кейка звинувачує односельців у крадіжці, крикуни одразу відправилися скаржитися пану Жабі, щоб той, з властивою йому мудрістю, розсудив, хто правий, а хто винний.

Ви, напевно, вперше чуєте про пана Жабу, адже він, як і інші жителі плоскогір’я, ніколи не полишав своєї домівки, та й до нього ніхто не заходив. Колись пан Жаба був звичайною жабою, яких в країні хоч греблю гати. Як і належить жабі, він жив собі в калюжі десь у країні Моргунів, але, бувши на вдачу шукачем пригод, одного ранку вирішив накивати з неї лапами, відправившись подорожувати.

Його недовгу мандрівку перервав журавель, що вилетів на полювання. Величезний птах вхопив бідолаху дзьобом за лапу й потяг до гнізда. Проте не на покірного натрапив журавель! Пан Жаба так крутився й звивався, що нарешті вирвався з дзьоба й плюхнувся прямо в болото на околиці плоскогір’я.

Крикуни донині не підозрюють про існування цього болота, такими непрохідними заростями колючого чагарнику воно оточене. Там навіть поблизу ніхто не живе, а в крикунів немає звички забиратися далеко від будинку. Чи то болото було чарівним, чи то чарівними були мушки, якими цей пан харчувався, та сталося неймовірне – наш шукач пригод виріс до гігантських розмірів. Тепер, ставши на задні лапи, він був зростом не нижче дорослого крикуна.

Очевидно, мушки вплинули й на розумові здібності цього земноводного. У болоті пан Жаба проводив час за філософськими роздумами та став справжнім мудрецем. Одна з тем, над якою він міркував, стосувалася його талантів, про які мали дізнатися всі. Висновок не забарився: що він досі робить у цій глушині?

І ось одного погожого для пан Жаба покинув болото й постав перед здивованими крикунами. А треба сказати, що крикуни ніколи в житті не бачили жаби, як, втім, і наш мандрівник ніколи раніше не бачив крикунів. Проте їх було багато, а пан Жаба – один.

Прибулець вразив місцевих своїм незвичайним виглядом і надзвичайно розумними повчаннями. Тож не дивно, що йому були надані надзвичайні почесті. Відтоді пан Жаба вже не стрибав, як жаба, а стояв з поважним виглядом на задніх лапах або сидів у кріслі, витріщивши для важності очі. І називали його вже не жабою або паном Жабою, а з повагою: пан Жаба.

Поступово пан Жаба став надзвичайно важливою персоною на плоскогір’ї. Що б не сталося в країні чи в родині, крикуни бігли до нього за порадою. Вони ділилися з ним своїми труднощами, а він радив, як їх подолати. До того ж повчати їх було простіше простого – наївні крикуни будь-яку нісенітницю сприймали за чисту монету, головне – треба було піднести її з глибокодумним виглядом.

На плоскогір’ї було невеличке озерце з чистою й напрочуд прозорою водою. Саме біля нього крикуни й побудували будинок для пана Жаби, і той жив у ньому собі на втіху. Вдень він сидів у будинку, розряджений в оксамит і шовк, дивлячись на відвідувачів виряченими очима, а з вечора до світанку, поки ніхто не бачив, плескався в озері.

Пан Жаба любив причепуритися. Зазвичай це були яскраво-жовті оксамитові панталони до колін з золотими пряжками, на грудях – білий атласний жилет з рубіновими ґудзиками, зверху – яскраво-жовтий фрак, на лапах – зелені шовкові панчохи й черевики з червоної шкіри. Виходячи з дому, він натягав капелюх з пір’ям, а в одній з передніх лап тримав тростину з золотою головкою.

У крикунів ніколи не було ні короля, ні іншого правителя, тож цей вишукано одягнений пан сповнював їхні серця почуттям законної гордості. Згодом у них стало за звичку за кожної скрути бігти до пана Жаби за порадою, тож поступово він став чимось на зразок правителя плоскогір’я.

І хоч сам пан Жаба добре розумів, що він анітрохи не розумніший за будь-якого крикуна, все-таки усвідомлення того, що він – жаба, а править людьми, додавало йому ще більшої важності. Він щосили надував щоки, щоб здаватися розумнішими, ніж є насправді, а наївним крикунам і в голову не приходило, що їхній правитель – просто-таки жаба, яка роздулася від власного гонору.

Тож, коли Кейка-кулінарка зчинила страшенний галас через свій зниклий таз, крикуни насамперед кинулися до пана Жаби повідомити йому про надзвичайну подію й питати поради. Вислухавши їх, пан Жаба надувся й проказав:

– Якщо таз вкрадено, отже, якась особа дозволила собі взяти його.

– Яка така особа? – допитувалася Кейка. – Назвіть злодія!

– Хто взяв, той і злодій, – квакнув пан Жаба.

Присутні схвально закивали головами:

– Чиста правда! Що за проникливість!

– Поверніть таз! – не вгамовувалася Кейка.

– Твоє бажання законне, жінко, – відповів пан Жаба.

– Так швидше поверніть таз! – наполягала Кулінарка.

Пан Жаба, заклавши руки за спину, із солідним виглядом пройшовся кімнатою. Таке складне питання попалося йому вперше, але не можна було допустити, щоб крикуни виявили його невігластво.

– Дозволю собі повідомити вам, – багатозначно почав він, – що це перша крадіжка за всієї історії плоскогір’я.

– Хто ж цього не знає! – нетерпляче перебила його Кейка.

– Отже, – незворушно вів далі пан Жаба, – справа вимагає найретельнішого розгляду.

– Де мій таз? Коли я отримаю його назад?

– Таз зник. Але він неодмінно буде знайдений. На жаль, у нас немає ні детективів, ні поліції, тож доведеться вдатися до інших заходів. Раджу тобі, жінко, написати оголошення й приклеїти його до дверей свого будинку. В оголошенні повинно повідомлятися, що той, хто викрав твій дорогоцінний таз, зобов’язаний негайно повернути його.

– А якщо не поверне? – не вгавав Кулінарка. – Що тоді?

– Якщо таз не повернуть протягом дня, – важливо наморщив лоба пан Жаба, – отже, він не вкрадений.

Відповідь мудреця не заспокоїла господиню, однак вона все-таки написала оголошення, прикріпила його до дверей і сіла чекати на порозі. Коли ж терпець їй урвався, вона знову вирушила до пана Жаби, який на той час все ретельно обдумав.

– Я цілковито впевнений, – заявив він, тільки-но побачив Кулінарку, – що жоден крикун не замарав руки на крадіжці твого золотого таза. А оскільки на плоскогір’ї твого таза немає, отже, його взяв хтось із чужинців. Вважаю, що чужинець піднявся на гору під покровом ночі, викрав твій скарб і зник. Іншого пояснення немає й бути не може. Звідси висновок – якщо бажаєш повернути свій таз, тобі потрібно відправитися за ним в країну, яка лежить біля підніжжя нашої гори.

Для Кулінарки порада пана Жаби була повною несподіванкою. Зібравши друзів і знайомих, вона вирушила до краю плоскогір’я й, затамувавши подих, зазирнула вниз, у прірву. Обриси підніжжя гори губилися в тумані, дорога попереду була важка й небезпечна. Однак бажання повернути золотий таз не давало їй спокою, і Кейка обернулася до друзів:

– Хто зі мною?

Ніхто не сказав ні слова. Лише один старий крикун похитав головою.

– Ми живемо у своїй країні, і нам тут подобається. Що там, внизу, невідомо. Вже краще ми залишимося вдома.

– А якщо там, внизу, набагато краще, ніж удома? – припустила Кулінарка.

– Можливо, – відгукнувся крикун, – але навіщо ризикувати? Ми задоволені своєю долею. Може, в інших країнах пироги смачніші за твої, але нам і твої смакують. Якщо, звичайно, вони не підгоряють.

В інший час така похвала порадувала б Кейку, але не зараз – вона жадала повернути свій золотий таз і в гніві почала кричати на друзів:

– Боягузи нещасні! Я сама піду, раз ви боїтеся!

– От і добре, – полегшено зітхнув крикун. – Таз твій, не наш, і якщо тобі не шкода через нього розлучитися з життям – роби як знаєш.

До них наблизився пан Жаба й теж заглянув у прірву. Він давно мріяв побачити світ, та й правити крикунам йому вже обридло. Чому б не показати себе в чужих краях? Можливо, там теж потребують мудрих порад, і слава про нього полине всією Країною Оз?

– Я піду з тобою, люб’язна жінко, – квакнув пан Жаба, чим невимовно порадував кухарку, яка попри свою сварливість, як і всі крикуни, беззастережно довіряла йому. Хто ж відмовиться від допомоги наймудрішої істоти на світі!

Тепер, коли сам пан Жаба наважився піти з Кейкою, кілька молодих і хоробрих крикунів вирішили приєднатися до них. Наступного ранку, відразу після сніданку, пан Жаба, Кейка і дев’ять відважних юнаків почали спуск. Крутий схил був покритий густими заростями колючого чагарнику, тож пан Жаба наказав крикунам йти вперед і прорубувати шлях, щоб він ненароком не пошкодив своє розкішне вбрання. Кейка теж причепурилася в дорогу й тому трималася позаду пана Жаби.

Мандрівники з величезними труднощами продиралися крізь хащі й до ночі ледь добралися до середини гори. Там вони знайшли зручну печеру й переночували в ній, попередньо підкріпившись домашнім печивом, яке Кейка завбачливо прихопила з собою. Наступного дня ситуація помінялася: крикуни, втомившись від розчищення шляху для пана Жаби та Кулінарки, вже шкодували, що вплуталися в таку авантюру.

– Якщо й справді якийсь чужак вкрав твій таз, то він залетів на гору, не інакше, – буркнув один з крикунів, обернувшись до Кейки. – Пробратись крізь ці кущі, та ще й повернутися назад, нікому не під силу.

– Та й навіщо йому твій таз? – пробурчав інший. – Чи варто заради нього дерти одяг і руки об ці кляті колючки?

– Так, – завважив третій, – я краще повернуся додому, накопаю алмазів, золота й зроблю тобі новий. Глянь-но, на мені живого місця немає, тепер і рідна мати мене не впізнає!

Біля підніжжя гори мандрівники натрапили на глибоку ущелину.

– Далі ми не підемо, – дружно заявили юнаки, тож скільки Кейка не голосила, скільки не просила їх, вони не рушили з місця.

Пан Жаба підійшов до ущелини, уважно зміряв її поглядом і звернувся до своїх супутників з промовою:

– Як вам повинно бути відомо, я походжу з породи земноводних, популярно висловлюючись – жаб. Тож з легкістю перестрибну цю ущелину. А ви, жалюгідні людці, змушені будете повернутися назад тим самим шляхом, що й прийшли.

– Із задоволенням, – закричали крикуни й одразу кинулися назад, щоб пан Жаба, бува, не передумав. Залишилася одна Кулінарка. Сидячи на краю ущелини, вона гірко плакала.

– Жінко, – спробував втішити її пан Жаба, – я прощаюся з тобою, але обіцяю: якщо знайду твій дорогоцінний таз, обов’язково поверну його тобі.

– Але я сама хочу його знайти, – схлипнула Кейка. – Може, ви перенесете мене на той бік? Адже ви такий великий і сильний, а я маленька й легка, як пушинка.

Кейка справді була досить тендітною, тож пан Жаба погодився:

– Ну добре. Якщо ти не боїшся впасти, я готовий ризикнути.

Кейка, довго не роздумуючи, стрибнула пану Жабі на плечі, той присів, з силою відштовхнувся задніми лапами, й не встигла Кейка як слід заплющити очі, як вони з легкістю перелетіли і через ущелину, і через густі зарості чагарнику за нею.

Кулінарка зіскочила з пана Жаби, той гордовито випростався, обтрусив пил з оксамитового фрака й, розправивши білу атласну краватку, сказав:

– Я й гадки не мав, що здатний так далеко стрибати. До довгого переліку своїх чеснот я з повним правом можу додати стрибучість.

– О, ви просто чудово стрибаєте! – несамовито вигукнула Кейка. – Ви чудовий і неповторний! Всі будуть у захваті від вас!

– Поза сумнівом, – погодився пан Жаба, – у чужинців напевно викличе захоплення мій зовнішній вигляд. Я вже не кажу про свою мудрість – варто мені відкрити рот, вони замруть від захоплення!

– О, незаперечно, – підтакнула Кейка. – І як вдало, що у вас такий великий і широкий рот, через нього ваша мудрість легко вийде назовні.

– Можливо, природа спеціально створила його таким широким, – глибокодумно мовив пан Жаба. – Але досить про мене, нам слід знайти якийсь притулок, а то ніч застане нас у дорозі.