Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

Підземок зустрічає сирітку Марисю

I

 
За Карпатськими горами,
Ген за лісом, над потоком,
Там стояла біла хатка,
Хатку звали «Синім Оком».
 
 
Вже ніхто й не пам’ятає,
Хто назвав так цю хатину.
Мабуть, тому, що у небо
Задивлялась кожну днину.
 
 
Може, тому, що раненько
Її пестила зірниця
Тим промінням миготливим,
Що так сяє, золотиться.
 
 
Може, тому, що поблизу
Тихо річка котить воду,
В ній блакитні очі неба
Відбивають свою вроду.
 
 
Чи то зірка вечорова
Так жевріє тут ясненько,
Як сльозина в яснім оці,
Та, що кане на серденько.
 
 
Чи то доля, чи недоля
Спалахнула, впала тінню,
Все ж людині відрадніше
Під ясною неба синню.
 
 
Так чи сяк, а все ж стояла
Там за лісом над потоком,
За Карпатськими горами
Біла хатка «Синє Око».
 

II

 
Чи голубка це воркує,
Тужно так і так даремне,
Чи то плаче соловейко
По весні, що вже не верне?
 
 
Чи то пуща так сумує,
Чорна пуща стогне глухо,
Віє вітер в чистім полі,
Плаче-виє завірюха?
 
 
То не плаче соловейко,
То не пуща так зітхає,
То ридає сиротина,
Бо матусенька вмирає…
 
 
Хто сирітку ту пригорне?
Хто дасть їсти їй щоднини,
Сльози витре з очей синіх
У нерідної дитини?
 
 
У колисці колихалась
З золотистої вербиці,
Тепер в запічку положать
Чи на чорній на землиці.
 
 
То ж матусенька бувало
Пісеньками зі сну будить,
Тепер злими голосами
Вже покличуть чужі люди.
 
 
Білим хлібом, добрим медом
Годувала, як пташину, —
Гіркий хліб сирітський буде!
Нужда, голод ждуть дитину.
 
 
Із тонкого полотенця
Сорочки були пошиті,
А тепер їй доведеться
Пасти гуси у лахмітті!
 
 
Гасне сонце за горами,
Стали й зорі погасати,
Мати вмерла у дитинки,
В сиру землю пішла мати.
 

III

 
День і ніч Марися плаче,
Плаче вранці, плаче ввечір…
Пташки з вирію вернулись,
Ось і ластівка щебече.
 
 
В небі жайворонки милі
Вже співають від неділі,
Буйні трави зеленіють
На матусиній могилі.
 
 
На матусиній могилі
Стала дівчинка ридати,
Вже чужії злії люди
Виганяють її з хати.
 
 
Ой, прогнали до схід сонця,
Ой, прогнали опівночі,
Йди у найми, сиротино,
Забирайся світ за очі!
 
 
Забирайся світ за очі
Чужі гуси гнать на росу,
Нехай дрібен дощик миє,
Сонце сушить русу косу.
 
 
Хай обвіють буйні вітри,
Вмиє дощ тебе, небого,
Йди в широкий світ далекий,
Бо нема в тебе нікого!
 

IV

Такою була доля сирітки Марисі, що мала волосся – як сонячне проміння, очі – як лісові фіалки, а в серці тугу і жаль.

– Марисю, сирітко, – каже до неї господиня, в якої вона пасла гуси. – Чому ти не смієшся, як інші?

А вона:

– Не можу сміятись, бо у полі вітер зітхає.

– Марисю, сирітко! Чому не співаєш, як інші?

А Марися:

– Не можу співати, бо в гаях берези плачуть.

– Марисю, сирітко! Чому не радієш, як інші?

А вона:

– Не можу радіти, бо сльозами-росами земля вмивається.

Отака була та Марися.

Прилетять, бувало, пташки, сядуть на деревце біля неї і співають:

 
Сирото-сирітко,
Золота голівко.
Очі наче небо —
Чого тобі треба?
 

А Марися гляне сумним поглядом на цих співаків і собі стиха наспівує:

 
– Не хочу я срібла,
Ані того злота,
Лиш верби я хочу
Біля свого плоту.
 

Тоді пташки знову:

 
Сирото-сирітко,
Золота голівко.
Чи хлібця, водиці
Принести напиться?
 

Їм відповідає Марися:

 
Не хочу я хліба,
Ні води краплини —
Тільки мені треба
Рідної хатини.
 

Пташки щебечуть поміж собою, крутять голівками, тріпочуть крильцями, а одна співає:

 
Сирото-сирітко,
Золота голівка,
Те, що хочеш, прохай,
Знайдемо то легко!
 

А Марися в домотканій сорочині складе худі рученята, простягне їх до пташок і каже:

 
– Мої пташенята,
Благаю одне:
Хай у сні до мене
Матінка прийде!
 

І так не раз ставалося, що матуся снилася їй уночі.

Тихо-тихесенько, біло-білесенько йшла вона через хату, наче місячний промінь, і як промінь огортала своїм сяйвом голівку сонної сирітки.

Тоді Марисі снилося, що світить сонце і пахнуть квіти. Вона простягала руки до матусі і шепотіла уві сні:

– Ти прийшла, матусю?

А над нею голос солодкий і тихий:

– Прийшла, дитино.

А слова ті були схожі до тихого подиху.

Пригортається Марися до матері й питає:

– І візьмеш мене з собою, матусю?

І тут же голос над нею ще тихіший і солодший:

 
Не пора ще і не час,
Хто розлучив – той злучить нас.
 

І тоді Марися каже на це:

– О, як тяжко чекати, матусю!

А голос:

 
Робота-турбота, і час промайне.
Жди, моя люба донечко, мене.
 

Тихо-тихесенько, біло-білесенько мати зникала, як місячний промінь, а сирітка прокидалася із зітханням і бралася за роботу.

Працювала як могла, в міру своїх сил, за той куток у чужому запічку, за ту жменьку соломи, на якій спала, за ту ложку страви, за ту домоткану сорочину. Взимку колихала дитину, носила хмиз із бору, воду з криниці, а влітку пасла гуси.

Люди в селі називали її Марися гусятниця або Марися сирітка.

Називали так рік, називали два, аж зовсім забули, що дівчинка називалась Кукулинка і що вона дочка Кукулини, тієї доброї жінки, що хотіла рятувати Підземка від побоїв, коли він був підкидьком у злої жінки.

Та й сама вона, коли хтось питав її: «Як тебе звати?» – відповідала: «Марися сирітка».

Левада, де сирітка Марися пасла гуси, була під лісом, досить далеко за селом, яке з давніх-давен звалось Голодною Вулькою, адже земля там була погана, родила мало хліба, а люди частіше були голодні, ніж ситі.

 
Пісок – вода, пісок – вода.
Рік урожай, а два – біда…
 

На тій нужденній траві, на тій великій воді годувались цілі табуни гусей, а як усе це починало зриватись, лопотіти крилами, ґелґотати і верещати, то на цілу милю довкола було чути.

Усі діти в селі мали роботу з цими гусьми, пасучи їх гуртом або окремо, як там кому вдома наказали.

Десь під вечір табун розділявся на менші табунці, і кожен гнав своїх додому.

Тоді вже нічого іншого не було чути в Голодній Вульці, як тільки:

– А гиля, гуси! А гиля, а гиля додому!

А до того таке ляскання батогів, наче весілля їхало.

Довго ще після заходу сонця на подвір’ях і в хлівчиках не затихало ґелґотання. Та й уночі бувало – ні з того ні з сього на всю околицю здіймався гусячий крик.

Але сирітка Марися пасла свої гуси окремо, недалеко від лісу. Їх було всього семеро, і господиня дуже добре годувала їх і не дозволяла гнати на спільне пасовисько. Так що дівчинка навіть раділа з того, бо інші діти сміялися з неї, що вона і не вміє гратися в «жмурки», і що не дуже швидко бігає в «зайчика» і що не хоче з дівчатками танцювати на траві.

І справді: чи це тому, що не мала сили з того нужденного чужого хліба, чи через те своє сирітство, Марися не любила ані бігати, ані танцювати, ані гратися з дітьми в «зайчика». Зате любила співати. А пісеньок знала стільки, що весь день щоразу іншу співала, і ніколи їх не забракло: то про те, як «Зосі хотілось ягідок, а купити не мала за що», то про те, як «Коник сивий, довгогривий длубає копитом могилу своєму хазяїнові», то про зачаровану сопілку, що говорила до пастушка:

 
Грай, пастушку, грай,
Боже, помагай!
 

То знову про те, як «Ведмідь кудлатий ходив до вовчиці у свати», то про те, як «У бабусі був козел рогатий і дуже неслухняний», то про те, як «Сірі лебеді летіли за море»…

Але найбільше любила Марися співати пісеньку про сирітку, що скликала гусей додому, бо та пісенька була наче про неї саму.

Коли над лісом починала згасати вечірня зоря, Марися відразу ж найголосніше витягала тоненьким голосочком:

 
Ідіть, ідіть, гусенята,
Ідіть ви додому.
Нема мене приголубить
На світі нікому.
 

Це була чудова пісенька, і так легко доходила вона до серця, що хто проходив близько, ставав і слухав, а часто й сльози з’являлись у нього на очах.

Хто навчив Марисю усіх цих пісень – невідомо, і коли б спитати її про це, то вона й сама не знала.

Може, навчив її пісень шум чорного бору, може, лугові трави, що шепочуть тихі слова. Може, гаї, вкриті молодим листям, яке, тремтячи легесенько на вітрі, гомонить щось і гомонить, наче живим голосом. А може, й та тиша, що йшла полями, перелогами і була така дзвінка, начеб саме повітря співало.

Слухала, прислухалася сирітка Марися до тих голосів, забуваючи при цьому і голод, і холод, а коли вже сонце заходило, і треба було вертатися додому, вона й сама незчулася, як той день пролетів.

Їй навіть у голову не приходило, що з лісових хащів виглядали й дивилися на неї хитрі жадібні очі спритного Салка – того лиса, що жив у сусідстві з Кришталевою печерою, і який, зробивши собі нору під поваленою сосною, вдавав із себе пустельника, а тим часом з усіх боків винюхував, де б ухопити який ласий шматок…

Особливо тягнуло його до гусятини. Великих табунів гусей, яких пильнували сильні хлопці, він уникав, надіючись на тих сім гусок, що їх пасла Марися. Щодня все ближче і тихше підповзав він кущами до левади.

Спокійно пасла Марися свої гуси, нічого не підозрюючи. А як тільки смеркалося, гнала свій табунець додому. Єдиним її помічником був малий жовтий песик Гасьо, який дуже любив дівчинку й цілими днями просиджував коло неї на леваді.

Салко відчував до цього Гася велику відразу.

– Поганющий псисько! – говорив він собі не раз, плюючи і бридко кривлячися. – Я ніколи не бачив огиднішого створіння! Ну що це за вуха, наприклад? Якісь гострі, зовсім не собачі. Або шерсть. Таж він рудий, як той зрадник Іуда. А який, видно, паскудний характер! А яка його поведінка, які звички! Адже це найбільший дармоїд. Висловити важко, як ця тварюка мені не подобається! Один його вигляд викликає в мене огиду. Хто бачив, щоб порядний собака весь день сидів на одному місці і пильнував якихось там нещасних семеро гусей! Адже це справжня ганьба! Семеро гусей! Ха-ха-ха… сміятись хочеться! І де ж той простак, який любив би гусятину, який спокусився б цією нуждою? Давніше, може, так і водилось, щоб на столах у лисів і така їжа була: відомо, що старі мали свої примхи. Але тепер жодний лис, який шанує себе, таких «ласощів» не їсть. Я принаймні бриджусь гусятиною. А на цього жовтого пса і на цю обдерту дівчину просто дивитись не можу! Коли б не те, що маю намір залишитися тут пустельником – давно б забрався з цієї околиці. Але що ж, коли вже хтось усього себе присвятив чеснотам і благородним вчинкам…

При цьому він так сильно зітхав, що аж вуса його піднімались коло носа, і, прижмурюючи то одне, то друге око, слідкував за рухами Гася, гусей і Марисі. Потім, відвернувшись від них, криво посміхався.

V

Вдалині в місячному сяйві було видно Голодну Вульку. До неї саме поспішав Скробек, звернувши вбік з битої дороги. Раптом він сказав до краснолюдків:

– Як на мою дурну голову, то не всіх паничів треба було б скинути з воза в одному місці, бо якби стільки ротів прибуло в одне село, то настала б така страшенна дорожнеча, що міг би й голод бути.

– Правда! – обізвався на це якийсь голос із глибини воза. Це був голос Підземка, що по вуха зарився в сіно.

– Якби так вас по два, по три, по п’ятеро розсипати то тут, то там – тоді і вам буде краще, і людям в селі теж! – продовжував чоловік.

А король:

– Розсудлива ти людина! Вчини, як сказано.

Тоді Скробек зупинився, почухав потилицю і, вказуючи на край дороги, сказав:

– А хоч би, наприклад, до того он села дати двох-трьох. Ой, добре б жилося тому, хто б туди потрапив, бо це Сита Вулька – найбагатше село на всю околицю, там самі багатії живуть, а кожний такий вгодований, що важить, як цілий віл. А діти, а жінки – такі гладкі, аж котяться, наче кулі. І як їм гладкими не бути, коли в кожній хаті зранку й до ночі варять, мастять, засолюють, наче під яке свято. А як сяде там чоловік до миски зрання, то встає від неї аж пополудні, щоб потім знов пересісти до іншої.

– Стій, стій! – гукнув на це заритий в сіні Підземок.

Але селянин розповідав далі, нібито нічого не чуючи.

– Як же йому не пересідати від миски до миски, коли тут земля така, що сама дає стократний урожай. А скільки тут сала, солонини, а гусячого смальцю! Не переїсти ніколи!..

– Стій! Стій же! – ще голосніше крикнув Підземок, вилізаючи з сіна. – Стій же, коли кричу!

– А що там? – питає селянин, наче вперше його почув.

Підземок виліз і, проникливо дивлячись чоловікові в очі, питає:

– Не брешеш, чоловіче?

А Скробек:

– Чого мені брехати? Правда ж!

– Їжі досить, кажеш?

– Скільки влізе.

– І смачна?

– Жир по бороді тече!

– А миски великі?

– Як те місячне коло. А місяць саме заходив.

– Якщо так, – каже Підземок, звертаючись до короля, – я залишаюся тут, милостивий володарю!

Він упав королеві до ніг, потім став на драбину, вклонився товаришам і почав гукати на селянина, щоб завернув до цього села.

А коли Скробек несподівано звернув убік, віз зачепився колесом об камінь і заточився так, що аж підскочив. Підземок, який стояв на драбинці, раптом випав з воза.

Нічого, правда, йому не сталося, бо упав на товстий шар дрібного піску, як на перину, однак зчинив такий страшний крик, що в селі прокинулись усі собаки і почали голосно гавкати.

На цей гавкіт відізвався один гусак, другий, десь заґелґотала якась чуткіша гуска, за нею друга, десята, двадцята; потім по подвір’ях і хлівах зчинився такий страшенний вереск, наче все село горіло.

– Ой, кості мої, кості! – обмацуючи ребра, кричав Підземок, переляканий тим гавканням і гусячим криком, але голос його губився у цьому гаморі.

Скробек цьвохнув батогом, і шкапина швидко побігла. Підземок устав, оглянувся і побачив, що в піску біля нього ще хтось порпається. А коли з-за хмари виглянув місяць, Підземок, на превелике своє здивування, впізнав Кошалека-Опалека.

– Чи мені вбачається, – каже Підземок, – чи це справді ти, вчений мужу?

– Я, брате! – відповідає Кошалек-Опалек.

– Чи ти, боронь Боже, також випав з воза?

– Е, ні! – каже Кошалек. – Я вискочив тільки за дозволом короля. Знаєш, брате, коли тут такий гусячий крик, то, очевидно, тут мусять бути й гуси. Чи це тобі ясно?

– Ясно, як сонце.

– А як є гуси – то й пера мусять бути! – мовить далі Кошалек-Опалек. – Так же?

– Як два і два – чотири, – відповів той.

– А як є пера, – продовжував знов учений, – то й моя слава не пропаде, коли замість тієї загубленої книги напишу нову. Правда ж?

– Правда, свята правда! – підтвердив із запалом Підземок. Але хоч гаряче притакував своєму товаришеві, насправді не дуже був радий, що на ті жирні шматочки, яких він сподівався, знайшовся компаньйон. Згодом сказав:

– Знаєш що, вчений мужу? На мою думку, не личить ученому пхатись поміж мужиків і разом з простаками сідати коло миски. Таким шляхом можна легко завдати шкоди своїй ученій славі. Краще зробимо так: я піду в село, а ти – в ліс. Як настане ніч і всі позасинають, я приведу тебе, вчений мужу, і ти підкріпишся тим, що залишиться у мисці. Хоч воно часом буде й скупо, та нічого, бо ж не єдиним хлібом людина живе… Так принаймні честь твоя збережеться. А честь – це головне!

– Добре радиш, любий брате! – промовив на це зворушений Кошалек-Опалек і, кинувшись на шию Підземка, давай обнімати його та цілувати.

Підземок мав добре серце, і йому стало ніяково, що його підступна порада була так швидко прийнята. Але голос ненажерливості був у нього сильніший від голосу серця. Та вмить позбувшись своєї ніяковості, він обняв Кошалека-Опалека, відвів його в ліс, ще раз попрощався, побажавши йому якнаймудріших думок, і нишком попід плотами пішов до найпоказнішої хати.

Ніколи, мабуть, ніхто не зазнав більшого розчарування від того, що зустріло Підземка в цій хаті.

У коморі пустка, що й миша здохла б, діжка від хліба засипана висівками, сала ані шматочка, каші ані сліду, про смалець та гусятину – і не снилося.

Заглянув Підземок до горщиків – пусті, навіть не видно, щоб учора варилась у них страва; заглянув до мисок, до каструль – те саме.

Швидко вискочив з цієї хати й побіг до іншої, але й там було не краще. Заглянув до п’ятої, десятої – знову те саме. Люди, що спали там, – одна шкіра та кості.

Ніде нема порядної постелі, ніде нема сяких-таких речей, ніде навіть доброго коня в стайні чи корови в хліві. Багато хат хилиться до землі і тримається тільки на підпірках, наче ті каліки на милицях. Не краща була навіть хата старости.

Такий важкий був там весняний переднівок.

– Ах ти, мужик безсовісний! – люто вигукнув Підземок, стиснувши кулаки. – От обдурив мене! Ото попав у біду! Ото ж мене ошукали! Голодна Вулька, а казав негідник – що Сита, що жир по бороді тече, що їжі – скільки влізе. От тобі й їжа! От тобі й жир! Доведеться висохнути тут, як жердина в плоті. Якби хоч шматок хліба! Хоч кавалочок ковбаси! Або хоч мисочку борщу!

Уже дніло, і щораз виразніше було видно нужду цього села, коли Підземок, ставши на роздоріжжі, задер голову і помалу почав читати таблицю, прибиту на стовпі.

Читав-читав і своїм очам не вірив. Туман чи що?

«Го-лод-на Вуль-ка».

І він знову починав: «Го-лод-на Вуль-ка». Зовсім виразно: «Го-лод-на»!

Заламавши руки, Підземок стояв у журбі. З-за лісу поволі почало підніматися сонце.

Ще раз сумно глянув на стовп: «Го-лод-на Вулька». Прочитав і зітхнув.

VI

Тим часом Кошалек-Опалек, проходжуючись туди і сюди лісом, щоб розігрітися, бо ніч була холодна, натрапив на якийсь високий піщаний пагорбок і викопану під ним глибоку нору. Досить було глянути, щоб упізнати, що це лисяча яма. Але наш літописець, який провів усе своє життя над книгами, мало на цьому розумівся.

Він став, як укопаний, роздумуючи, що б це могло бути.

«Гора? Не гора? – думав. – Фортеця? Ні, не фортеця. Хтозна, чи це не стара поганська святиня давніх краснолюдків? Дуже можливо, дуже можливо!» І з великою увагою почав ходити довкола.

Раптом з цієї ями обережно почала висуватись подовгаста руда голова з палаючими очима і надзвичайно міцними гострими зубами.

Висунулась, сховалась, знову висунулась, аж поки за нею не показалось довгасте тіло Салка.

Салко відразу впізнав Кошалека-Опалека, але, прибравши байдужого і поважного виразу, підступив до нього на кілька кроків і промовив:

– Хто ти, невідомий мандрівнику, і чого шукаєш у цих місцях, відведених для науки і чеснот?

– Я – придворний літописець короля Блистека з кришталевої печери. До послуг вашої милості, – ввічливо відповів Кошалек.

– Ах, це ти, вчений мужу! – вигукнув Салко. – Який щасливий випадок привів тебе сюди? Як? Хіба ж ти вже не впізнаєш мене? Я – вчений, автор багатьох книг Салко, якого ти недавно ласкаво відвідав.

Кошалек-Опалек ляснув себе долонею по чолі і сказав:

– Аякже! Пам’ятаю! І як це я міг забути хоча б на хвилину! Прошу, дуже прошу, хай ваша милість пробачить мені.

Казав «ваша милість», бо вважав, що не личить називати шановного звіра просто «паном», як першого-ліпшого перукаря. Вони кинулись один до одного і стали обніматися. Згодом Кошалек-Опалек промовив:

– Я радий би довідатися від вашої милості, що означає цей пагорбок переді мною. Чи не буде це надто сміливо з мого боку, коли проситиму пояснення?

– О, це дрібниця! – відповів Салко з усміхом. – Я наказав насипати цей горбок для того, щоб завжди мати під рукою досить піску для промокання чорнила в моїх наукових книгах.

Тут він замислено опустив очі і, потерши лапою чоло, скромно додав:

– Останнім часом працював я багато… дуже багато… А як же там твір шановного товариша? – спитав він згодом з ввічливим пожвавленням.

– Ох! – зітхнув Кошалек-Опалек. – Краще не говорити про це. Мене спіткало найгірше нещастя, яке тільки може статися з автором: моя книга знищена, а перо зламане!

– Зламане? – підхопив умить Салко, в якого заблищали очі, а зуби здались ще гострішими. – Але ж нема нічого легшого, як знову знайти його, і то не одно. П’ять, десять – та що я кажу? Сотню пер можу дати тобі, шановний товаришу, за малу, за малесеньку послугу, таку дрібну, як те зернятко піску. І то ще сьогодні! За годину! Зараз!

Він узяв Кошалека-Опалека під руку і, дружньо походжаючи з ним, говорив притишеним голосом:

– Є тут поблизу пес, якого я просто терпіти не можу. Сам не знаю, в чому причина цієї відрази: чи його огидний зовнішній вигляд, чи погані звички – бо ж весь день без діла сидить при якихось там нещасних семи гусятах, яким ніщо не загрожує; досить того, що не зношу того нікчемного звіра і радий би позбутися його хоч на кілька хвилин. А тут, як на зло, разом з малим, обдертим дівчам і з тими нужденними гусьми, на яких лише шкіра та кістки, він приходить аж сюди, на ці луки під лісом, навпроти мого помешкання і своїм виглядом отруює мені години, присвячені науковій праці. Отож, як тільки він прийде сьогодні, подражни його трохи, любий колего, так, щоб він почав ганятись за тобою і відбіг трохи далі, а я тим часом спокійно закінчу працю, над якою давно роздумую. І тільки зробиш це – я вручу тобі цілий жмут прекрасних пер, і то такої якості, що коли візьмеш одне в руку і заснеш звечора, а прокинешся вранці, то побачиш чверть книжки вже списаною. Таке це перо!

Кошалек-Опалек, у якого аж очі загорілися, проковтнув слину і каже:

– Радо, дуже радо! Від усього серця! Будь ласка, хай ваша милість розпоряджається мною, як вважає за потрібне. Я весь до послуг вашої милості.

Тут він почав кланятися лисові, нахиляючись то вліво, то вправо, і сердечно стискав обидві передні його лапи.

Тим часом ранковий туман почав поволі розсіватися, відкриваючи чисту блакить весняного неба. Заґелґотали гусаки, закричали гуси, тут і там заспівав півень на високому сідалі. В розбудженому зі сну селі заскрипіли журавлі колодязів, заревла худоба, йдучи на ранкову пашу, а понад солом’яними стріхами почали підніматися пасма синього диму, знак того, що господиня витрясла ще трохи торішньої муки і варить затірку для сім’ї: кип’ятить воду, сипле трохи муки, додає сироватки, солить, наливає у миску і кличе:

– Ану, діти, ходіть їсти! На тобі ложку, Ягно! Поспішай, Мацусю, бо Віцек з’їсть за тебе. Ану, швидше! Два рази сьорбай, а раз ковтай та жени гуси, поки ще роса не спала.

За хвилину чутно було голосне ляскання батогів і погейкування тонких дитячих голосів:

– А гиля, гуси! А гиля, а гиля!.. На пашу!

На піщаній дорозі збивається курява, крик гусей змішується з вигуками пастушків, у повітрі широко розноситься ляскання батогів, а над усім цим гамором бере гору пронизливий крик старостиного гусака, який, махаючи крильми, іде попереду стада, наче вождь поперед війська.

Від одної хати поспішає на луку під ліс невеличкий табунець гусей: чотири білі, три сірі. За гусьми йде сирітка Марися в домотканій сорочині, в синенькій спідниці, боса. Бідний її одяг охайний і чистий, золоті кіски заплетені, личко гарненько вмите. Марися йде по луці так легко, що травичка майже не гнеться під нею.

Коло дівчинки біжить малий жовтий песик, весело помахує хвостом і погавкує на гусей, коли яка хоче відбитися від гурту.

З таким добрим помічником Марисі не треба й батога до свого табунця, і вона тримає тільки вербовий прутик. Вербовий прутик тримає, білу росу збиває і солодко співає:

 
…Служила сирітка, гусеняток пасла,
А їй помагала та зіронька ясна.
Служила сирітка за хліба шкорину,
А їй помагало сонечко щоднини!
Гиля, гуси, гиля!
 

Співаючи, Марися прийшла на луку, сіла на горбку, а табунець її ходить коло неї, ґелґоче і поскубує молоденьку травичку.

Вірний Гасьо оббіг їх раз, другий, тут скубнув сіру гуску, що надто далеко відійшла, там на білу гавкнув, щоб трималася гурту, потім ліг на краю луки і дивився в ліс. Дуже пильний пес був цей Гасьо.

Близький ліс своїм верховіттям прихильно хилився до сирітки і щось таємниче шепотів, наче обіцянку, що завжди буде піклуватись про неї.

З протилежного боку вузьким горбкуватим клином на пасовисько забігав лан пшениці і колосками кланявся лісовим деревам, слухав їхнього шелесту, дізнавався про різні новини, – а тоді знов колоски хилилися від лісу до своїх, до дальших колосків, щоб переказати їм, про що гомоніли між собою лісові дерева.

У ці розмови встрявали жучки, бджоли, комарі і розносили лісові новини, повторюючи їх по-своєму то грубими, то тонкими голосами.

Один лише рудий хом’як, що жив у невеличкій земляній нірці на межі, не втручався у ці розмови, він старанно працював весь день, щоб за літо запастися харчами на тяжку зимову пору.

І тільки коли щелепи у нього зовсім дерев’яніли від трав і колосків, які він підгризав, а спина терпла від сіна і зерна, що носив у нірку, цей малий запопадливий господар випростовувався, як міг, і, ставши на задні лапки, повертав свої бистрі чорні очиці то вліво, то вправо, пильно придивляючись до всього довкола.

Він добре знав і жовтого Гася, і сірих та білих гусей, але не любив їх за той страшенний гармидер, який зчиняв пес своїм гавканням, а гуси – ґелґотанням. Зате дуже вподобав Марисю, а її пісеньки так припадали йому до серця, що, як тільки чув спів сирітки, відразу ж покидав роботу, зводився на задні лапки, крутив голівкою, ворушив вусиками і посвистував собі стиха, наче вторив їй…

Знала й Марися цього хом’яка, і бувало, як побачить, що він радо її слухає, співає також і для нього, щоб потішити його, бо думала собі, що тваринка ця, як видно, сама на світі, як вона, і, певно, їй не раз сумно буває. Нехай хоч тим співом розвеселиться.

І давай якнайтоншим голосочком витягати:

 
Ой, задумав оженитись ведмедик кудлатий,
Посилає сватів з пивом до вовчихи в хату.
Одружиться восени і рудий вовчисько,
Поз’їжджались гості в ліс, бо весілля близько.
 

А щоб хом’як знав, що вона співає саме для нього, Марися мило посміхалася йому, а він стояв собі на двох лапках, стриг вусиками, крутив голівкою і стиха насвистував.

Марися хотіла ближче познайомитися з хом’яком, але він був такий дикий, що досить було дівчинці ступити крок до нього, як він зараз – стриб на всі чотири лапки, і тільки його й бачили! Лише трави та колоски захитаються вслід за ним, наче бистра вода, коли вкинути у неї камінь.

Через ту дикість дівчинка полишала його в спокої.

Щодо Гася – то й він інколи бачив хом’яка. Але міркував собі так:

– Що мені ганятись за якимсь там свистуном, який стоїть на двох лапках і вдає з себе пса, що служить. Це, мабуть, якийсь комедіант, бо той свист теж удаваний. Адже так само свистять хлопці у нас в селі, тільки що голосніше. Вуса теж, бачу, мабуть, причеплені, бо звідки ж це, скажіть будь ласка, у такого поганенького звіра взялись вуса, немов у кота? Куди йому до Мурка! Краще відвернутись від нього, та й годі.

І він справді відвертався, і хом’як бачив тільки його пухнастий хвіст.

Згорнувшись у клубок, Гасьо дрімав, але час від часу розплющував то одне, то друге око і крадькома поглядав на хом’яка.

Іноді навіть стиха гарчав, наче йому щось неприємне снилося.

А що був з нього пес дуже амбітний і вірний своєму слову, то як уже раз сказав собі, що не буде ганятись за тим свистуном, то ані поворухнувся.

Зрештою, чи мало було роботи з гусьми? Завертай від пшениці, завертай від лісу, щохвилини рахуй, чи є чотири білі і три сірі, тож голову треба мати, як бочку, щоб цьому всьому дати раду.

Але малий хом’як, пильно спостерігаючи за всім навкруги, побачив, що з кущів ліщини під лісом час від часу висувається гостра паща лиса, якого раніше він тут не бачив. Хом’як відразу зміркував, що цей лис скрадається до гусей, які пасуться на луці під горбком.

Поворушив вусиками й промовив:

– А може б, попередити? Легко можна б попередити. Може, я навіть повинен? Щось мені здаються підозрілими його очі, а морда – то зовсім розбишацька. Але я мусив би залізти аж на горбок, а це анітрошечки мене не приваблює. Така спека!.. Та й польові миші могли б тим часом поцупити дещо з тих колосків, які я наскладавз таким трудом! Адже це моя тяжка праця! Е… хай кожне пильнує своєї справи. Не піду. А гусятниця теж не мальована: як має час співати, то має час і глядіти. Співає гарно, ніде правди діти. Однак спершу служба, а потім спів. Адже на те вона там і сидить, щоб гусей стерегти. А пес? І пес теж – невелика цяця! Вміє гарчати на мене і повертатись хвостом, то й лиса може побачити в кущах. Буду я ще про чужі гуси дбати! Що мені з того? Хіба що там яка гуска ґелґне: «Дякую!» Велика честь. Ха-ха-ха!

Тут він свиснув, засміявся і, блиснувши чорними очицями, припав на передні лапки і почав старанно підгризати колоски при самій землі.

Хом’як – запопадливий господар; а разом з тим і поганець, бо, крім поля і праці на ньому та користі з тої праці, нічого більше його не цікавить, дбає тільки про себе, більш ні про кого.

Марися любить придивлятись до його старанних зусиль, коли він по межі тягне до своєї нірки запаси на зиму; вона милується ним, поки колоски не сховають його, і називає його «своїм хом’ячком». І як тільки тваринка зникне в хлібах, вона поглядає на гусей, на луку, потім її погляд падає на синенькі і жовті квітки, що ростуть біля її ніг, над ровом, усюди.

У повітрі вже страшна задуха, сонце пече, аж Гасьо висунув язик і голосно дихає. На чолі сирітки виступив піт, але вона не зважає на це, плете віночок і наспівує:

 
Служила сирітка в злої господині,
А їй помагали ті волошки сині.
Служила сирітка та й на чужій ниві,
А їй помагали пташки щебетливі!
Гиля, гуси, гиля!
 

Саме в цю хвилину чуйний Гасьо загарчав раз і вдруге. В кущах ліщини, що росла під самим лісом, щось поворухнулось, зашелестіло і затихло. Гасьо піднявся на передні лапи і, нашорошивши вуха, чекав, що буде далі.

Шелест знову почувся, але знову затихло.

Гасьо загарчав і вишкірив зуби.

Та Марися не чула нічого. Наче та пташина на гілці в гаю, розспівається і не чує тихих кроків кота, що підкрадається, уся віддана своїй пісні. Так і ця сирота нічого довкола не бачила, не чула і співала далі.

 
Служила сирітка в злої господині,
А їй помагали ті волошки сині.
Служила сирітка та й на чужій ниві,
А їй помагали пташки щебетливі…
 

Тим часом з кущів виткнулась чудернацька постать малого чоловічка з головою в червоному ковпаку, з сивою бородою і в окулярах на величезному носі. Висунулась і почала кивати до Гася пальцем.

Зірвався пес і скочив до кущів, але та постать вже з іншого, дальшого куща кивала до нього пальцем. Гасьо кинувся далі, але цей дивний чоловічок у червоному ковпаку показувався вже деінде і кивав пальцем.

Чим далі собака віддалявся до лісу, тим скоріше червоний ковпак миготів поміж корчами то вправо, то вліво, аж доки не опинилися обидва в глибині бору серед величезних сосен.

Уже Гасьо доганяв малого чоловічка, коли той раптом скочив убік і, швидко видряпавшись на дерево, почав згори кивати до пса пальцем.

Розлючений Гасьо кинувся до дерева з таким гавканням, що Марися перестала співати і, чуючи таке незвичайне гавкання вірного помічника, страшенно злякалася, почала кликати:

– Гасю! Гасю!

І, зірвавшись з пагорбка, побігла до лісу.

Салко тільки й чекав на це. Одним стрибком прискочив до гусей, ухопив найближчу за горло і задушив, що та не встигла й крикнути: «Рятуйте!» Кинувши її в кущі, ухопив другу скраю і також впився гострими зубами в її шию і то так блискавично, що гуска відразу й дух спустила. Негайно відтягнув її в кущі і скочив до решти гусей.

Зчинився крик. Гуси впізнали розбійника і в смертельному переляку тікали від нього в поле, витягуючи шиї та вимахуючи крилами.