I
Настав святий вечiр.
В Якимовiй хатi кипiла робота. В печi трiщав вогонь та сичав борщ. Олена, мати Василькова, крутила голубцi на вечерю. Василько сидiв долi та м’яв мак до кутi. Васильковi було лiт дванадцять. Вiн був найстарший у сiм’ї. Василько м’яв мак i все поглядав то на двох сестричок, що гралися з котом, то на батька, що сидiв на полу, схиливши голову.
«Чого батько журяться? — думав вiн. — Чи того, що нездужають, чи того, що нема грошей викупити вiд шевця маминi чоботи?»
Рипнули дверi. В хату увiйшов якийсь чоловiк.
— Добридень вам, — удався вiн до Якима. — Чи не продали б ви, чоловiче, тiєї ялинки, що росте у вашiм садочку? Пани послали мене знайти дiтям ялинку на святий вечiр; я вже другий день шукаю i не можу знайти гарної…
Яким помовчав.
— А що б ви дали? — спитав вiн перегодом.
— Та вже не будемо торгуватись… Кажiть цiну…
— Три карбованцi дасте, — вiдповiв Яким.
— Тату, — обiзвався Василько тремтячим голосом, — таж то моя ялинка, ви її подарували менi ще тодi, як мене похвалив учитель.
На блакитнi очi в бiлявого Василька набiгли сльози. Йому жаль стало зеленої стрункої ялинки, що одна звеселяла зимою садок. Батько глянув на сина. Василько замовк, прочитавши в тому поглядi невимовний смуток.
— Добре, я дам три карбованцi, — обiзвався чоловiк, — але мусите приставити ялинку сьогоднi, бо пани ще хотять прибрати її на вечiр.
— А як її приставити, коли я слабий, а хлопець малий ще, — сказав Яким.
Чоловiк глянув на Василька.
— Не так-то вже й малий ваш хлопець… Та й недалечко їхати — годину… Завидна завезе, завидна й поверне…
Яким подумав i махнув рукою.
— Якось воно буде… мiстечко не за горами.
Чоловiк дав завдаток, розказав, куди завезти ялинку, i пiшов.
Яким трохи повеселiшав: за три карбованцi можна було викупити вiд шевця жiнчинi чоботи. Хвалити бога, Олена не ходитиме на свята в подраних чоботях.
Вiн одягся, узяв сокиру й подався в садок. За батьком побiг i Василько.
В садку лежав глибокий снiг. Якимовi ноги, узутi в здоровi чоботи, глибоко поринали в снiг i лишали за собою цiлу низку ямок. Василько то стрибав у тi ямки, то розгортав ногами бiлий пухкий снiг. Чорнi, голi дерева стояли в садку, настовбурчившись замерзлими гiлочками, i, наче мертвi, не ворушилися од вiтру. Пiд деревами, на бiлому, як цукор, снiгу, сiткою лягла тiнь. Аж ось здалеку зеленою глицею заманячила ялинка. Василько з батьком пiдiйшли до ялинки.