Tsitaadid raamatust «Облога Буші»
А вмирати, братці, козакам не диковина."Облога Буші" Михайло Старицький
"Так, постраждали за віру, за правду, за своїх друзів-братів, - дума вона, - непомірна утіха! Тут, на землі, усе зрадливе й брехливе; усі присягання людські - порожні слова, поглум над знудженим серцем... Там тільки і спокій, і щастя - у сяянні довічного неба"
Життя - це часове благо, та навіть і не благо, а тягар душі. Душа ж безсмертна, і якщо її положено за «друзі своя», за святу віру, вона досягне в світових житлах Божих довічного раю.
Суть такі рани, які жадалось би і від себе самої сховати, а не то що від миру.
Зброї козак нізащо на світі не віддасть у руки ворожі; ми ж ні свого життя. ні життя наших жінок та дітей не цінимо, а шануємо лишень нашу віру святу, та рідну Вкраїну, та свободу нашого вільного люду!
"Так, я люблю його, - промайнуло у неї в голові, - його, зрадника моєї вітчизни, цього Каїна, що підняв камінь на брата, - я все ж таки люблю його! Мої лиця горять соромом за його, а я все-таки люблю... Невже ж це почуття дужче від мене? Невже ж і пімля смерті... Та чи вбито ж його? Хто впав?.. Вбито, вбито!.. - Вона провела холодною ркуою по гарячому чолі і відкинула назад свою кому. - Ох, Антусю мій, любий, коханий! Нащо все так сталося? Нащо твоя злочинна рука тепер безвладно лежить на холодній землі? Нащо твої чудові очі застигли мутними крижинками? І нащо ж поклала тебе на козачому степу сестра ж твоя і подруга? Чому не лягли ми разом з тобою в домовину, переступаючи поріг цього життя з вірою одно в другого і з ухсілкою паювання?! О, яка смертельна нудьга, який нестерпучий біль!.."
Мов той електричний пробіг по нервах Орисі; вона опустила запалений гніт на плахзту і , захистивши ліваю рукою очі, вп'ялась у цього лицаря поглядом... Так, сумніву нема, - це він, її брат, її... козанець! Це його чудові, глибоко заглядаючі в душу очі; це його русяві кучері вибились з-під шолома; це його ухмілка осяває теплом блогородні риси молого обличчя...
Чммсь гарячим сповнилось її затріпотівше серце і вогнем рожзлилося у грудях, присусивши зашарітись червогою зорею її бліді лиця, блиснути чорним алмазом очі; груди сколихнула хвиля забутого щастя...
Весна... Edasi
Без суперечок і без жодниз відмов підійшов Лобур, мохнув по повітрю разів зо два ятаганом турецьким і вдарив по скаліченій руці, яку запорожець поклав на полудрабок; по самісінький згиб рівно відчахнулась рука від сурелі і впала на землю, а з відрубка похлинула кров.
Стоїть він у садочку з своєю милою і очей не відірве від її хорошого личенька, зблідлого під розсвітом блакитного ранку; свіжий вітрець пройма їх живцем; але юнак огорта свою любу в керею і гріє своїм духом її похололі рученьки; тільки дівчина не усміхається, як колись, а зажуреними широкими очима дивиться йому в вічі: вона хоче прозирнуть крізь них в саму душу козачу і довідатьсь, чи незгладимо там відзначилося слово "кохаю"?
Зринають з пітьми перед нею другі, непохожі картки, і віє від них і світлом, і ласкою, і теплом.
Тихий літній вечір. На заході гасне поволі рожевий світ. Біля хати на килимку стоїть ще вечеря; якась баба, не дуже стара, прибира і ложки, і миски... А своєму Орисенятку дає медовики й вишні. На призьбі сидить молодий ще тато Орисин; вумі йому аж на перса упали, а в зубах коротесенька люлька. Схилившись йому на плече, притулилась молодиця хороша і приязно, кохано зазира йому в вічі. Розтопиривши рученята, підбігає з сміхом до татуся красунька Орися, а батько їй пускає назустріч клубочаками дим... їй весело, вона зиливається, аж дзвенить, - і навтеки, та знову-таки вертається з галасом на дим, поки не закашляється; молодиця тоді злякано хапає її і притискає до лона.
-... Edasi
