Tsitaadid raamatust «Облога Буші»

А вмирати, братці, козакам не диковина."Облога Буші" Михайло Старицький

"Так, постраждали за віру, за правду, за своїх друзів-братів, - дума вона, - непомірна утіха! Тут, на землі, усе зрадливе й брехливе; усі присягання людські - порожні слова, поглум над знудженим серцем... Там тільки і спокій, і щастя - у сяянні довічного неба"

Життя - це часове благо, та навіть і не благо, а тягар душі. Душа ж безсмертна, і якщо її положено за «друзі своя», за святу віру, вона досягне в світових житлах Божих довічного раю.

Суть такі рани, які жадалось би і від себе самої сховати, а не то що від миру.

Зброї козак нізащо на світі не віддасть у руки ворожі; ми ж ні свого життя. ні життя наших жінок та дітей не цінимо, а шануємо лишень нашу віру святу, та рідну Вкраїну, та свободу нашого вільного люду!

"Так, я люблю його, - промайнуло у неї в голові, - його, зрадника моєї вітчизни, цього Каїна, що підняв камінь на брата, - я все ж таки люблю його! Мої лиця горять соромом за його, а я все-таки люблю... Невже ж це почуття дужче від мене? Невже ж і пімля смерті... Та чи вбито ж його? Хто впав?.. Вбито, вбито!.. - Вона провела холодною ркуою по гарячому чолі і відкинула назад свою кому. - Ох, Антусю мій, любий, коханий! Нащо все так сталося? Нащо твоя злочинна рука тепер безвладно лежить на холодній землі? Нащо твої чудові очі застигли мутними крижинками? І нащо ж поклала тебе на козачому степу сестра ж твоя і подруга? Чому не лягли ми разом з тобою в домовину, переступаючи поріг цього життя з вірою одно в другого і з ухсілкою паювання?! О, яка смертельна нудьга, який нестерпучий біль!.."

Мов той електричний пробіг по нервах Орисі; вона опустила запалений гніт на плахзту і , захистивши ліваю рукою очі, вп'ялась у цього лицаря поглядом... Так, сумніву нема, - це він, її брат, її... козанець! Це його чудові, глибоко заглядаючі в душу очі; це його русяві кучері вибились з-під шолома; це його ухмілка осяває теплом блогородні риси молого обличчя...

Чммсь гарячим сповнилось її затріпотівше серце і вогнем рожзлилося у грудях, присусивши зашарітись червогою зорею її бліді лиця, блиснути чорним алмазом очі; груди сколихнула хвиля забутого щастя...

Весна, са'яняючі апхощі квіток, лагідне сяяння місяці, тихі позмові, радісні мовчання під дзвінке тьохкання соловейка й ці, дивлячіся закоїано-велебно, очі, - все це просмайнуло в одну мить в її запаленому мозку.

Без суперечок і без жодниз відмов підійшов Лобур, мохнув по повітрю разів зо два ятаганом турецьким і вдарив по скаліченій руці, яку запорожець поклав на полудрабок; по самісінький згиб рівно відчахнулась рука від сурелі і впала на землю, а з відрубка похлинула кров.

Стоїть він у садочку з своєю милою і очей не відірве від її хорошого личенька, зблідлого під розсвітом блакитного ранку; свіжий вітрець пройма їх живцем; але юнак огорта свою любу в керею і гріє своїм духом її похололі рученьки; тільки дівчина не усміхається, як колись, а зажуреними широкими очима дивиться йому в вічі: вона хоче прозирнуть крізь них в саму душу козачу і довідатьсь, чи незгладимо там відзначилося слово "кохаю"?

Зринають з пітьми перед нею другі, непохожі картки, і віє від них і світлом, і ласкою, і теплом.

Тихий літній вечір. На заході гасне поволі рожевий світ. Біля хати на килимку стоїть ще вечеря; якась баба, не дуже стара, прибира і ложки, і миски... А своєму Орисенятку дає медовики й вишні. На призьбі сидить молодий ще тато Орисин; вумі йому аж на перса упали, а в зубах коротесенька люлька. Схилившись йому на плече, притулилась молодиця хороша і приязно, кохано зазира йому в вічі. Розтопиривши рученята, підбігає з сміхом до татуся красунька Орися, а батько їй пускає назустріч клубочаками дим... їй весело, вона зиливається, аж дзвенить, - і навтеки, та знову-таки вертається з галасом на дим, поки не закашляється; молодиця тоді злякано хапає її і притискає до лона.

- І як-таки тютюном на дитину? - зірвався з її уст лагідненький докір.

- Нахай привчаєтья до запорозького курива! Правда, доню? - зареготався батько і ущипнув за щічку Орисю.

- Мамо, я привчусь - засміялась дзвінко й Орися, визираючи х-під матері зухвальними оченьками і ловлячи рученятками дим.

Линуть пахощі від бузку до садочку. Десь рипить віз і гавка собака, над головою прогудів хрущ.

Орися схопилася його дігнати; а це її перейняв другий і вдарив; вона - в сльози і зараз під оборону до тата. А тато ще дратує й сміється:

- Гай-гай! І не сором тобі? Жука злякалася! Ти ж козацька дочка? Ток не то, не бійся жука, а й татарина-пса... бий їх!

І Орися, підбурена батьком, біжить знов до хрущів, а запашний український вечір ласкаво огорта натомлену землю.

А ось друга ніч... чарівна, тиха. Над головою розсипавсь стожар; райський шлях простягсь угорі зористою стягою; все небо миготить тихими вогниками... Мама на призьбі сидить і жде тата; він поїхав ненадовго, а ось третій день - і нема...

А це раптом як затупотить кіньми... Розлігся галас; хутір прокинувся; перелякані, бліді молодиці і діти повибігали з хат; вскочила ненька, кричить: "Вороги!"

- Бери Орисю! Рятуй її! Ховай! - до наї з благанням кинулась мати і передала їй дитину на руки.

Баба біжить з дорогою ношою в ліс. Віти хвиськають їх, огортає пітьма, гонить жах.... Здалеку досягають і лемент, і крики, й постріли, а от через прогалину видко, як на місці, де хутір, зайнялися намов великі свічки, і полум'я від них полинула аж до вогнистого неба.

Червона кров... чорні, обгорілі трупи... жахотливі обличчя... стогін і плач... і сиротинна самотність... тиша могильна... Мамо! Мамо!

Зимовий вечір. Другий уже хутір. Хатка заметена снігом. Намерзлі манесенькі вікна ледве пропускають той світ. Баба порається навколо печі. Батько велику книгу чита про страдників божих, що за віру святу йшли з ухмілкою в огонь, і на страту. Кожне слово мірної батьківської речі запада їй в душу; а поруч стоїть молодий кучерявий хлопчина, названий її брат: почуває вона в стуканні серця, що він їй ближчий за брата...

А старий батько розказує вже про діда Дніпра, про скажені пороги, про синє море безкрає, про криваві січі з турками та татарами, про страшезні бурі, про турецьку невелю, про пекельні тюрми і про смердючі галери...

Але час летить. Яскраве літо і спека. Розжеврене небо безхмаре високо знялось у безодній блакиті. Вітер ані шелесне; буйне жито своє стигле колосся до землі клонить, мов проситься на спочивок у снопи, а не то ронитиме на землю викохане, достигле зерно.

Орися браде по цьому золотистому морю, розсуваючи його хвилі руками; на голові в неї віночок з васильків та волошок. Хтось крикнув поблизь: "Агов!" - і красень козак зненацька виринув ось перед нею і обвив руками її стан...

Вона чує, як стукотить його серце, вона чує його поцілунки гарячі... їй боязго, і хороше, і мліє солодким тремтінням серденько...