Дійові люде:
Прокіп Свиридович Сірко – міщанин, має крамницю.
Явдокія Пилипівна – його жінка.
Проня – дочка їх.
Секлита Пилипівна Лимариха – сестра Сірчисі, перекупка.
Галя – її дочка.
Свирид Петрович Голохвостий – промотаний цилюрник.
Настя, Наталка – подруги Пронині, манірні.
Xимка – наймичка у Сірків.
Пидора – поденщиця у Лимарихи.
Степан Глейтюк – був наймитом у Лимарихи, тепер слюсар.
Марта – бублейниця
Устя – черевичниця
Меронія – живе при монастирі, гості у Лимарихи.
Два баси.
Йоська – жид.
Квартальний, катеринщик, міщане і люд.
Дiя перша
Глибокий яр. Під горою наліво гарненький домик Сірків з садком; за ним баркан і знов якийсь садок і домик, направо – гора, баркан, а далі яр. На дальній горі видко Київ. Вечір.
Вихід І
Прокіп Свиридович і Явдокія Пилипівна. Сидять на лавці біля дому.
Явдокія Пилипівна. Бач, як сьогодні вечірню зарання одправили, ще й сонечко не зайшло! А то тим, що новий дячок гарно вичитує.
Прокіп Свиридович. Чим же гарно?
Явдокія Пилипівна. Як чим? Голосно: словами, мов горохом, сипле.
Прокіп Свиридович. Так, так! Як пустить язика, то він у його, як млинове колесо, тільки бр-р-р!.. І меле разом, і шеретує…
Явдокія Пилипівна. А твій старий мне, мне той язик, як баба вовну…
Прокіп Свиридович. Прирівняй ще цього штокала до старого дячка! Той таки і чита по-стародавньому, по-божественному, а цей…
Явдокія Пилипівна. Заступається за свого шкарбуна тим, мабуть, що табакою поштує.
Прокіп Свиридович. Так що ж, що поштує!
Явдокія Пилипівна. А то, що і в церкві заживаєш табаку, мов маненький…
Прокіп Свиридович. Лопочи, лопочи; а ти заступаєшся за нового тим, що молодший.
Явдокія Пилипівна. Вигадай ще що!
Прокіп Свиридович. Та й вигадаю!
Явдокія Пилипівна. От уже не люблю, як ти почнеш вигадувати та дратувати! (Одвернулась).
Прокіп Свиридович. Ну, ну! Не сердься, моя старесенька, то я пожартував!
Стара мовчить надуто.
Не сердься-бо, моя сивесенька!
Явдокія Пилипівна. Та годі вже!
Прокіп Свиридович. Чого годі? Хвалити бога, прожили вік у добрій згоді та лагоді, діждалися й свого ясного вечора… Да не зайдет сонце во гніві вашім…
Явдокія Пилипівна. Та я вже на тебе не сердюся! Тільки не вередуй.
Прокіп Свиридович. Ні, ні, не буду. А нам таки справді нарікати ні на що: вік пройшов, лиха не зазнали, хоча й були хмарки, та господь хранив од тучі. Єсть на старість і шматок хліба, і закуток.
Явдокія Пилипівна. А працювали ж зате як, рук не складаючи!
Прокіп Свиридович. То що ж! Хто дбає, той і має! Неперестанно трудітеся, да не увійдете в напасть! Аби чужого хліба не заїдали та з чужої кривавиці не користувалися!
Явдокія Пилипівна. Здається, уже на нас, голубе, нікому й скаржитись!
Прокіп Свиридович. А хто зна? Може, й нам перепала марно чужа копійка!
Явдокія Пилипівна. Як же гендлювати без того? То вже нехай бог проща! Нам же треба було дбати: дочка росла – єдиначка; треба було на посаг складати.
Прокіп Свиридович. Та так, так… А наградив-таки нас господь дочкою – розумні!
Явдокія Пилипівна. І вже! Що розумні, так на весь Подол! Так не жалували ж на їх і грошей: у який кошт та наука увійшла – страх! Скільки отій мадамі до пенціона переплачено!
Прокіп Свиридович. А за який час? Довго там побула?
Явдокія Пилипівна. Мало хіба? Аж три місяці! Ти б уже хотів свою рідну дитину запакувати у науку – на муку, аж до загину!
Прокіп Свиридович. Я не про теє: мені ті пенціони і не до смаку, а коли гроші за рік заплачено, то треба було б принаймні за їх одсидіти!
Явдокія Пилипівна. Грошей шкода було, а дитини то ні, що за три місяці змарніла та знівечилась, хоч живою в труну клади! Там уже мало того, що науками вимучили, вимордували, та ще й голодом морили! Дитина не видержала й утекла!
Прокіп Свиридович. То нічого: одпаслися ж дома; одно тільки не гаразд…
Явдокія Пилипівна. Що там? Уже знов почав вередувати?
Прокіп Свиридович. Таяй мовчатиму, а тільки той пенціон…
Явдокія Пилипівна. Що пенціон?
Прокіп Свиридович. От тут у мене сидить! (Показує на потилицю).
Явдокія Пилипівна. Ти знову?
Прокіп Свиридович (зітхнув).Та й мовчу ж!
Чути знавдалі гуртову пісню:
Не щебечи, соловейко,
На зорі раненько,
Не щебечи, манюсенький,
Під вікном близенько!
Не щебечи, манюсенький,
Під вікном близенько!
Явдокія Пилипівна. А славно співають! Я страх люблю хлоп'ячі співи!
Прокіп Свиридович. Славно, славно! Завтра неділя, а вони гукають.
Явдокія Пилипівна. А коли ж їм і погуляти, як не під свято! За будні натрудяться!
Прокіп Свиридович. Той розходились би спати, а то й самі не сплять і другим не дають… (Позіха).
Явдокія Пилипівна. То й іди ж собі спати, хто ж боронить?
Прокіп Свиридович. Та я б уже такий, щоб і лягати, та Проні ж ждемо.
Явдокія Пилипівна. А правда, чого вони так забарились? Уже й ніч надворі; ти б пішов та знайшов їх!
Прокіп Свиридович. Де ж я їх буду шукати? Та їх і кавалер проведе.
Явдокія Пилипівна. Та проведуть… кавалерів за ними, як полови за зерном, а все-таки страшно.
Прокіп Свиридович. Не бійся – не ма-ненькі. (Позіха здорово).Ой господи помилуй мене, грішного раба свого! (Знов позіха і хрестить рота)гЧого це я так позіхаю?
Явдокія Пилипівна (позіха й собі).Оце! Ти позіхаєш, а я за тобою.
Прокіп Свиридович (позіха знов).Пху на тебе, сатано! Позіхнув так, що трохи рот не роздерся!
Явдокія Пилипівна. Та затуляв би рота, а то так негарно дивитись, що й…
Прокіп Свиридович. А ти думаєш, мені гарно дивитись, як ти роззявиш свою вершу?
Явдокія Пилипівна. З якого це часу з мого рота стала верша?
Прокіп Свиридович. Та хіба ж уже не пора?
Явдокія Пилипівна. Пху! пху! (Розсердившись, пішла).
Прокіп Свиридович (почухав голову).Розсердилась моя старенька, розгнівалась; треба піти помиритись. (Виходить теж у ворота додому).
Вихід II
Міщане, міщанки і хор.
Хор (за коном, але ближче).
Твоя пісня дуже гарна,
Гарно ти співаєш:
Ти щасливий, спарувався
І гніздечко маєш.
Ти щасливий, спарувався
І гніздечко маєш.
Через кін переходить кілька пар: дівчата з хлопцями і самі дівчата; за остатніми уганя Голохвостий у циліндрі, піджаці, рукавичках. Полебезивши, одскакуе до других.
Голохвостий (до себе).А славні тут дівчатка-міщаночки, доложу вам: чистоє амбре! Думав, що знайду між ними ту, що коло Владимира бачив, – дак нема, а вона, здається, з цього кутка. От пипочка, що просто тільки – а-ах та пере-ах! Одно слово – канахветка, только смокчи! Трохи чи я даже не улюбився у єйо, чесне слово: просто з голови не йдьоть… Господи! Що ж це я? Чи не проґавив за нею главного предмета, Проні? От тобі й на! Побігти шукать. (Пішов хутко яром направо).
Хлопці, хор (входять на передній кін).
А я бідний, безталанний,
Без пари, без хати;
Не довелось мені в світі
Весело співати!
Не довелось мені в світі
Весело співати!
Оддалеки чути, що гурт другий співає цю ж пісню.
1-й бас. А в нас баси кращі… у них як побиті горшки!
2-й бас. Або як старі циганські решета! Усі (сміються).А справді!
Хлопець. А який тепера хор найкращий? Чи семінарський, чи братський?
1-й бас. Звичайно, братський.
2-й бас. А я кажу семінарський.
1-й бас. Ба брешеш!
2-й бас. Ба не брешу! В семінарському хорі сам Тарас як попре горою – го-го-го! Або Орест як посуне октавою – гур-р-р, аж гори дрижать!
1-й бас. А в братському Кирило чого варт?
2-й бас. Ну, що ж? Кирило, та й годі.
1-й бас. Ет!
Степан. А хто, по-вашому, панове, розумніший у Києві: чи семінарист, чи академіст, чи університант?
Хлопець. Голохвостий!
Степан (регоче).Ото ушкварив!
1-й бас. Попав пальцем у небо!
Дехто. Найшов розумного на смітнику! Ха-ха!
Хлопець. А хто ж розумніший за його? Говорить по-ученому, що й не второпаєш!
Степан. Чи у тебе часом не загублено якої клепки?
Хлопець. Чого ти присікався?
Степан. Дивіться, люде добрі, що по-свинячому хрюка, то й розумніший, значить!
Другі. Чого ж, справді, сміятись? Голохвостий, таки не взяв його кат, розумний, освічений; таки паном діло, і ходить, і говорить по-панському!
Степан. Овва! Не бачила розкошів свиня, то й саж за палаці здався!
Дехто. Та годі вам за чортзна-що змагатись!
Степан. І то правда, пху!
Дехто. Од міщан одстав, а до панів не пристав.
Степан. Та як же! Натягне штани-галанці, узує чоботи на рипах, та ще напне на голову капелюха, та й дметься, як шкурат на огні! Які були у батька гроші – процвиндрив, а тепер що на йому, то й при йому!
1-й бас. А так: батько його було на базарі голив та кров пускав, баньки ставив, то й копійка водилась, а він уже, бач, і цилюрню по-модньому…
Степан. Не знаю, чи голить других, а що себе обголив – то так!
1-й бас. А який ласун до дівчат, як зводить усіх – біда!
2-й бас. Та то ж через теє Степан на нього і гори верне.
Дехто. Боїться, значить, щоб не одбив дівчини.
Степан. Одбив би я йому печінки!
Другі. О! Він хваткий!
1-й бас. А в тебе уже є коханка?
Степан. Що ти їх слухаєш? Верзуть теревені!
Дехто. Єсть, єсть…
1-й бас. А хто?
Хлопець. Галя Лимаришина.
1-й бас. Гарна?
Хлопець. Чудо яка!
Степан. Ти-бо мені, гляди, і честь знай, бо язика й полатати можна!
Хлопець. Що ж я сказав? От напасть!
Другі. Цитьте! Он Голохвостий іде!
Вихід III
Ті ж і Голохвостий.
Дехто. Здрастуйте, Свириде Петровичу, а ми вас оце згадували…
Голохвостий. А, хорошо, добре…
Степан (набік).Шкода, що не чув!
Голохвостий (подає декому руку, а решті кланяється згорда).Меня таки вездє споминають: значить, моя парсона у шику!
Степан (набік).Як свиня в дощ!
Голохвостий (вийма цигарницю).Нєт лі у кого иногда сірника?
Хлопець. Ось у мене єсть. (Запалює йому).А мені, Свириде Петровичу, можна одну взяти?
Голохвостий. На! Може, чи не угодно ще кому? Цигарка первий сорт!
Дехто. Давайте, давайте! (Закурюють).Нічого собі!
Голохвостий. Нічого! Понімаєте ви, як свині у апальцинах! Це шик – не цигарки! Каждая стоїть п'ять копеєк; значить, примєром: затягся ти, а уже п'яти копеєк нема.
Xлопєць. От дорогі!
Степан (набік).Бреше гладко!
Дехто. Ви таки кидаєте силу грошей!
Голохвостий. Чаво мінє дєньог жалєть? Главноє дєло сабє удовольствіє! Можеть, у меня їх іногда перегорєло сколько тисячов, дак зато ж вийшов образованним, как первий дворанин!
Степан (тихо до других).Такого дворанина під тина!
Другі. І правда: надів жупан та й дума, що пан.
Голохвостий. Тепьор, слєдственно, меня по всєх усюдах первим хвисоном принімають; а почому? Потому, што я умєю, как соблюсти свой тип, по-благородньому говорить понімаю!
Степан (вголос).А по-собачому, добродію, часом не вмієте?
Дехто сміється.
Голохвостий. Ще нєт! Прийдьоться хіба-развє од вас науку получить!
Степан. Ви таки, як бог дасть, на мою науку дочекаєтесь!
Голохвостий (згорда).Наведіть сначала себя палітурою!
Степан. Цур дурня та масла грудку!
Другі. Та годі вам!
Голохвостий. Невєжество шмаровозне! Што з вами тут фиксатуарнічать? Єщо уберешся в мужичество!
Хлопець. Скажіть-бо, будь ласка, хоч що-небудь по-хранцюзькому!
Голохвостий. Да што ви понімаєтьо?
Хлопець. А яке убрання на вас, Свириде Петровичу, – чудо! Певно, дороге!
Голохвостий. Конєшно, не копеєшне! Хвисонистої моди і загрянишного матеріалу, да і шив, можно сказать, первий магазин. От ви думаєтьо, што плаття – лиш би што, а плаття первоє дєло, потому што по платтю всякого стрічають.
Степан (до других).А по уму виряджають!
Голохвостий (не звертаючи уваги).От, вбзьмем, примєром, бруки: трубою стоять, как вилиті, чисто аглицький хвисон! А чаво-нибудь не додай, і вже хвизиномії не імєють! Або вот жильотка, – здайоться-кажеться, пустяк, а хитра штука: только немножко не потрап, і мода не та, уже й симпатії нєту. Я вже не говору про піньжак, потому што піньжак – ето первая хворма: как только хворми нєту, так і нікоторого шику! А от даже шляпа, на што уже шляпа, а как она, значить, при галавє, так і на типе парад!
Дехто. Добре на цьому знається! Нема що!
Хлопець. А матерія яка! Ряба, ряба та зозуляста, от би мені такого на штани!
Голохвостий. Зозуляста?! Шаталанська!
Хлопець. Що ж то значить – шарлатанська?
Голохвостий. Ет, мужва! Што з тобою разговаривать.
Хлопець. Та я так!
Дехто. Розкажіть краще що нам! Ви ж там по світах буваєте, розумних людей чуваєте…
Голохвостий. Не всьо то для простоти антересно, што для меня матеріально.
Дехто. Та все ж, може, і нам буде інтересно. Ось ходімо на гору: поспіваємо, побалакаємо, вип'ємо мокрухи-преподобниці!
Голохвостий. Хороший бил би для меня кадрель – водити з вами кумпанію!
Дєхто. Е, ви вже дерете носа до неба!
Другі. Та киньте його, цур йому!
Степан. Не знаєте хіба прислів'я: не руш добра…
Хлопець (до Голохвостого).Та ходім-бо, Свириде Петровичу, не царамоньтесь!
Голохвостий. Єй-богу, нельдзя: тут, понімаєте, делікатна матерія… Кахвюру, значить, нужно підстерегти і спроворить… Одне слово, не вашого розуму дєло!
Хлопець. Що ж воно таке?
Голохвостий. Інтрижка.
Хлопець. Як?
Степан. Та кинь його, ходім!
Другі. А й справді! Чого з ним возжатись? Ну його к бісу! Рушай далі!
Всі пішли.
Вихід IV
Голохвостий сам.
Голохвостий. Дурні хахли! Ідіть здорові! Што значить проста мужва? Ніякого понятія нєту, ніякой делікатной хвантазії… так і пре! А вот у меня в галавє завсегди такий водеволь, што только мерсі, потому – образованний чоловєк! Да што, впрочем, про них?.. Годі, довольно! От як би Проні не пропустить! Шукаю: нігде нєту; чи не пройшла развє? Дак кудою ж пройтить їй, когда ми калавурим? Удивительне діло! Нужно подождати. Треба сьогодня на нейо рішительно налягти. Здається, я єй пондравился… Ну, да кому я не пондравлюсь? А вот, штоби Проні не випустить з рук, то необходимо. Багата: який дом, сад! А лавка, а дєнєг по скринях! Старого Сірка як струсну, то так і посипляться карбованці! Одна надія на її придане, бо іначе не можу поправити своїх ділов: такий скрут, хоч вішайся. Довгів стільки, як блох у курнику! З дому вийти удень страшно, щоб який жидюга не піймав, ей-богу, правда. Тут особенно Йоська єсть; дак таке уїдливе, кляте, што ніяким хвисоном його не обійдеш. Де здибав, то й давай гроші, то й давай! Ну, де ж я тобі візьму, коли немає! А він, дурний, одно: давай, та й годі, вертай, що брав! Ну, што он? Какоє понятіе імієт? Сказано, жид! А ти тікай, бо посадить – чиста напасть! Так і ховаюсь, і кручусь як муха в окропі: там у цилюрні уже посадив замість себе гарсона, та що з того? Цилюрня таки лопне! От як, дасть бог, на Проні женюсь, себто на її добрі та на її грошах, тоді я бритви через голову у Дніпро позакидаю, а заживу купцем первой гільдії, зав'ю такі моди алад'ябель! Тільки ж Проня й погана, як жаба… Та якби запустить пазури у її скриню, то ми при боці заведемо таке монпасьє, що тільки пальці облизуй! От би, приміром, ту дівчину, що коло Владимира ганяв! А-ах!