Шхуна «Колумб»

XII. На піщаному горбі

В центральній частині острова, ближче до протоки, здіймалися два конусоподібні верхи піщаного горба. Цей горб нагадував велетенського верблюда, що лежить на землі, низько спустивши голову. На Лебединому той горб здавався справжньою горою, хоч заввишки він був не більше тридцяти метрів. Він простятся метрів на півтораста з північного заходу на південний схід, починаючись біля маленького озерця. Килим твердих трав, серед яких цвіли кущі шипшини, вкривав горб. Досить там було копнути грунт сантиметрів на сорок, щоб добути під чорноземом сірий пісок з чорними зернами. Про цей незвичайний пісок жителі Лебединого острова знали давно. Вперше його виявили пастухи, але нікому він не був потрібний, і ніхто ним не цікавився. Лежав горб від висілка приблизно кілометрів за шість. Під час однієї екскурсії Андрій Ананьєв зацікавився тим горбом і відкрив у ньому торіаніт.

Незабаром після повернення професора на острів одного ранку він вийшов з Людою в напрямку до піщаного горба. Озброєні лопатками, молотками, компасами та рулеткою, йшли вони високою травою, слухаючи цвірінькання пташок та проводячи очима чайок, що пролітали над островом. Коли висохла роса, вони вже підійшли до підніжжя горба. Професор вирішив обміряти горб, прокопати в кількох місцях грунт та приблизно визначити положення поверхневого шару торіанітового родовища.

– Нам треба поставити тут намет, – сказав батько, – якщо вже серйозно братись до роботи. В наметі можна сховатися від сонця, відпочити і в ньому ж сховати інструмент.

– А то й зовсім сюди перебратися на кілька днів, – запропонувала Люда.

– Зовсім – ні, бо в цій калабані, мабуть, є малярійні комарі, на ніч тут лишатися не слід.

– Але ж на острові про хворих на малярію нічого не чути.

– Це не значить, що тут нема малярійного комара. Анофелес може жити і без малярії.

– Але коли комар не має в собі зарази, значить, він не страшний.

– Ти права, але я, як ти говорила маленькою, правіший. Берегтися треба. По-перше, ми не знаємо, чи тутешні комарі безпечні, а по-друге, досить з'явитися одному малярику, щоб хвороба поширилася тут.

– Поки що, татку, можемо не сперечатися.

– Правильно. А коли тут буде організовано промисел, то всі ці калабані знищимо або заллємо їх нафтою, напустимо в них гамбузій, і малярії тут не буде.

Не припиняючи розмови, почали працювати. Насамперед професор хотів поділити, з допомогою рулетки, поверхню горба та навколишню місцевість приблизно на віддалі до ста метрів від його країв на квадрати по десять тисяч квадратних метрів у кожному. Таких квадратів мало бути дванадцять, тобто вони мали зайняти сто двадцять тисяч квадратних метрів, або дванадцять гектарів. На цій площі професор хотів розкопати грунт, намітивши для цього місця для тридцяти двох маленьких шурфів. Кути кожного квадрата вони позначили ямками.

Не поспішаючи, години за півтори батько з дочкою майже наполовину розміряли квадрати. Тим часом сонце починало припікати. Професор скинув кітель, залишився в спідній сорочці, роззувся і ходив босий. Люда сміялась, от якби його таким показати в університеті на кафедрі. Вона шкодувала, що не захопила фотоапарата.

– А хто це до нас іде? – промовив професор, подивившись убік. – Здається, ця людина несе фотоапарат.

Люда, глянувши в той бік, куди показував батько, побачила високу людину з футляром на ремені через плече, як то звичайно носять фотографи.

Це був Анч. Він ранком з'явився в Соколиний разом з інспектором, познайомився з рибалками, потім довідався, куди пішов професор Ананьєв, і подався в тому самому напрямі. Він шукав зустрічі з людиною, задля якої приїхав на цей маленький острів. Підійшовши досить близько, побачив, що його помітили, і заспішив до професора й Люди. Він привітався, одрекомендувався, сказавши, що прибув сюди лише вчора з дорученням редакції зробити фотонарис про рибалок Лебединого острова та про острів.

– Тут я довідався про ваші відкриття і, звичайно, не можу не зафіксувати цієї події. Сподіваюсь, ви дозволите. Це ж колосальне відкриття, професор!

Андрій Ананьєв посміхнувся, і враз обличчя його стало серйозне, хоча в очах пробігла хитра іскорка. Він дуже ввічливо зауважив, що заперечень не має, лише не хоче, щоб його фотографія з'явилася в пресі. Відкриття хоч і цікаве, але практичне значення його ще невідоме і не слід роздувати це в подію дуже великого значення. Все ж він радий познайомитись з фотокореспондентом і сподівається, що той допоможе йому знімати окремі об'єкти та рельєфи місцевості, бо хоч і сам він і дочка фотографують, але їх знімкам, звичайно, бракує тієї чіткості й прозорості, яку дають спеціалісти цієї справи.

Анч охоче погодився допомагати, обіцяв жодної фотографії без дозволу професора ніде не вміщувати, зараз же витяг «лейку» і почав клацати. Він мав два найновіших апарати: «лейку» та ще один досить портативний апарат, із змінними об'єктивами. Фотокореспондент просив не звертати уваги і продовжувати працювати, бо він, як художник, не терпить пози. Проте просив, щоб повернутися до світла, прийняти руку, вище підняти плече, нижче нахилити голову і т. ін.

– Починається тиранія, – добродушно посміхаючись, півголосом промовив професор.

Анч витяг портсигар і запропонував цигарку. Андрій Ананьєв простяг руку, але, впіймавши несхвальний погляд Люди, усміхнувся, подякував і пояснив, що хоч він і завзятий курець, але зобов'язався протягом відпустки не курити… А тут, мовляв, ще й контроль…

Фотокореспондент ішов слідом за «геодезичною партією», як називав професор себе та Люду, і засипав професора запитаннями відносно торіанітового родовища та застосування торіаніту. Його цікавило, чи доцільно тут починати промислове видобування, коли горб досить-таки невеликий, і навіть якби він увесь був повний торіанітового піску, то це ж зовсім небагато, порівняно з покладами інших руд, які йому довелось бачити в різних місцях.

– Я не знаю, чи поклади обмежуються лише цим горбом, – відповів професор, – може, на певній глибині весь Лебединий острів стоїть на торіанітових породах. Може, це лише вихід з глибин великої торіанітової жили. Це треба дослідити. Нарешті, і цей горб має цінність, бо пісок з нього – майже концентрат, який звичайно виходить із збагачувальної фабрики. Тут дуже цікаво простежити історію цього горба – яким чином він піднявся над рівнинним островом. Треба сподіватись, що на торіанітові піски натискували якісь важкі породи, і вони ото й витиснули пісок на поверхню. Зрештою, це спеціальна геологічна проблема, навряд чи вона цікава для вас. Журналістів цікавитиме це в більш популярній формі викладу. Мушу сказати, що торіанітовий пісок у цьому горбі високої якості. Певний, що коли на його розробку витратити сто мільйонів, він дасть продукції на два мільярди. Коли ж виявиться, що це тільки вихід величезних розсипів, то цифра збільшиться в стільки разів, у скільки розсипи перебільшуватимуть цей горбок.

– А скажіть, техніка видобутку гелію з піску – легка справа?

– Досі – ні. Але в моєму портфелі лежать папери, з яких видно, що деякі люди думають про цю справу, і, здається, проблему розв'язано.

– Ну а для чого ж стільки гелію? Коли для дирижаблів, то це, безперечно, цінно, але навряд чи повітроплавство матиме тепер таке велике значення, зважаючи на колосальні успіхи авіації.

– Значення воно матиме, безперечно, велике, але мені здається, що гелію незабаром потребуватимуть у великій кількості й інші галузі техніки. Недавно я розмовляв на цю тему з спеціалістом по благородних газах, професором Китаєвим. Він на порозі дуже важливих і цікавих відкриттів.

– А саме?

– Ну, це його справа. Незакінчені досліди оголошенню не підлягають.

– Скажіть, будь ласка, ви думаєте – торіаніту тут багато?

– Я майже певен.

– А гелій можна добувати іще з якихось речовин?

– В кожній речовині, в якій є уран або торій, є і гелій. В жодній речовині, в якій немає цих елементів, немає і гелію. Цей благородний газ безперервно народжується з урану і торію. Частково гелій втікає в повітря – тому в кожнім літрі повітря є п'ять кубічних міліметрів гелію, – частково він зберігається в тих мінералах, серед яких народжується. І чим менш пористим був той мінерал, тим більше гелію збереглося в нім. Торіаніт – один з тих мінералів, що зберіг найбільше гелію. Крім того, гелій є в монациті, фергусоніті, клевеїті, гематиті, але в них його набагато менше. Дуже можливо, що тут ми знайдемо також і ці мінерали, але основною вихідною сировиною для нас залишається торіаніт.

– Дозвольте допомогти вам розміряти. Мені приємно буде знати, що я один з перших працював на цьому горбі.

– О, будь ласка. Ви з Людою продовжуйте розміряти, а я візьмусь копати перші шурфи.

Професор взяв лопату й пішов на вищу точку горба, відкіля вирішив копати, а фотокореспондент і Люда попрямували далі з рулеткою. Рулетка завдовжки була 25 метрів, і приблизно на такій відстані вони підтримували між собою розмову. Анч був надзвичайно ввічливий. Іноді він говорив Люді компліменти, іноді зривав для неї квітку, розповідав їй коротенькі цікаві історії з своїх кореспондентських пригод. Він спитав, в якому спорті вона вправляється і чи танцює. Години через дві, коли вони повертались у виселок, то стали якщо не друзями, то дуже добрими знайомими. Прощаючись, умовились найближчими днями пограти у волейбол та потанцювати під патефон або радіо, що були в соколинській хаті-читальні.

XIII. Подарунок

Увечері того самого дня Анч проявив фотоплівку, просушив її, пристосував у комірчині в Ковальчука портативний збільшувач і наступного ранку, лише прокинувся, почав друкувати перші свої фотографії на Лебединому острові.

Ковальчук, за дорученням Анча, подався в Зелений Камінь. Там виробляли байдарки, що славились своєю легкістю та швидкістю. Анч доручив Ковальчукові купити найкращу, не шкодуючи грошей, і негайно приставити йому.

Знайда приготувала Анчу сніданок, прибрала кімнату і вийшла по воду. Він наказав принести в комірчину відро води, таз, кілька тарілок і свічку для червоного ліхтаря. Залишившись один у кімнаті, фотограф почав поратися у своєму чемодані. Витяг звідти кілька патронів з фотохімічними реактивами, дістав коробку з цигарковими гільзами, пачку тютюну та прилад для набивання цигарок. Наче для проби він набив дві гільзи тютюном. Робив він це мистецьки: цигарки виходили, як фабричні. Потім він одкрив один патрон із написом «металогідрохінон» і дуже обережно висипав на папірець трошки рудого порошку. Перед цим він засунув у свої ніздрі по клаптику вати, уникнув дихати на порошок і губи весь час тримав міцно стиснутими. В закрутці з пергаментного паперу він змішав порцію тютюну з крихіткою рудого порошку і набив дві цигарки. На мундштуку цих цигарок зробив олівцем ледве помітні позначки, сховав свій «металогідрохінон», пергаментний папірець зібгав у жмутик, поклав три виготовлені цигарки в одну половинку портсигара, – з них одна була з порошком, – другу ж половину набив готовими цигарками з фабричної коробки «Екстра». Закінчивши цю операцію, взяв у руку зібганий пергаментний папірець і, посміхаючись, промовив півголосом:

– Трифенілометрин, трифенілометрин, інтересно… Двадцять – двадцять п'ять хвилин – жодних ознак… І раптом сильний головний біль… синіють губи, нігті, рухи ніг та рук робляться безконтрольними. За десять хвилин параліч, за три-чотири години – кінець… Хм… Хм… Де ж наша дефективна? Треба руки помити.

Анч пройшов через кімнату, поштовхом ноги відчинив двері в сіни і вийшов із хати. Знайда підходила до нього з повним відром у руці…

– А-а, зажди-но… Раніш злий мені на руки. – Фотограф викинув пожмаканий папірець через огорожу і підставив долоні. Дівчина почала зливати. Анч мив руки довго і старанно. Знайда глянула на нього здивовано і спитала:

– Нащо ви чисті руки так миєте?

– Як-то чисті?

– Ви ж недавно вмивалися.

– А я ж зараз друкуватиму фотографії. Для цього потрібно, щоб руки були абсолютно чисті. До речі, хочеш, я тебе сфотографую?

– Як це?

– Портрет твій на папері зроблю. Карточку фотографічну, розумієш?

– Знімете на карточку?

– Ось зараз, хочеш?

В очах Знайди блиснули вогники, на обличчі позначилась якась розгубленість. Здавалося, в ній змагались протилежні бажання.

– Ні, не хочу, – похмуро відповіла вона і знову стала перед Анчем вайлуватою, непривітною дівчинкою, у якої ледве чи ворушиться щось під черепною коробкою.

– От дефективна, – муркнув Анч, але, бажаючи завоювати симпатії дівчинки, вголос сказав, звертаючись до неї: – Хай буде по-твоєму, ти молодець… Яків Степанович не розуміє, яке щастя йому припало – тебе виховувати… Ну, а коли я покажу тобі, які я карточки зробив, то ти захочеш сфотографуватися?

– Не треба, – буркнула Знайда.

Анч нічого не сказав, узяв відро з водою і пішов у комірчину, де напередодні обладнав фотолабораторію. Дівчинка залишилась на подвір'ї. У неї було багато роботи. Адже мусила готувати не лише для Ковальчука, та його гостя і доглядати город, але мала годувати двох підсвинків, курей та качок, що їх охороняв лютий Розбій.

Знайда випустила підсвинків пастися за хвіртку. Покликала туди Розбоя доглядати їх. Кілька хвилин дивилася на підсвинків: один з них був чорний, а другий рябий.

Чорний пройшовсь по траві, наблизився до викинутого фотографом папірця, ткнув його рилом, хрюкаючи, потер кілька разів, довго нюхав, врешті покинув і почав скубти траву.

Знайда повернулася у двір. Покінчивши справи з живим населенням Ковальчукової дачі, дівчинка озброїлась сапою і пішла на город до буряків. Роботою захопилась так, що минуло з півгодини, коли вона розігнулась, поправила бриль і стерла піт з лоба. В цей час почула з моря спів:

 
Піниться море широке,
Наша шхуна по хвилях летить.
Сердиться море глибоке,
Наша шхуна по рибу спішить.
 

Вздовж берега повільно йшов під парусами «Колумб». На палубі стояли Люда, Левко і Марко. Вони співали. Андрій Камбала, нахилившись на кормі біля стерна, підтягував. Шхуна майже підійшла до дошки, біля якої стояв на припоні Ковальчуків каюк, і Марко кинув якір. Левко плигнув на дошку, а потім підтягнув туди канатом «Колумба». Слідом за мотористом на берег зійшли Люда і Марко. Андрій перекинув їм якийсь клунок і залишився на шхуні.

Знайда, спершись на сапу, уважно стежила за шхуною. Сумніву не було: цих троє, яких вона знала, правда, дуже мало, приїхали до інспектора. Мабуть, у важливій справі. Його нема, їй доведеться з ними розмовляти. Захвилювалася. Всі троє ішли до їх садиби. Попереду Левко з клунком у руці, за ним Люда, а позад усіх Марко з маленьким пакетом на плечі. Знайді здалося, що її помітили. Так воно й було. В цей час почулося гавкання Розбоя. Знайда кинула оком вбік, але Розбоя не побачила – мабуть, хтось одночасно підійшов до садиби з острова. Боячись, щоб собака не покусав незнайомого, дівчина побігла туди.

– Починається концерт, – сказав Марко своїм супутникам. – Це ж клятий пес помітив. Що б то догадатися весло взяти.

Але Розбоя не побачили, аж поки не ввійшли на подвір'я. Звідси через відчинену хвіртку побачили над чимось схилену Знайду та собаку біля неї, що стояв мовчки. Але враз Розбій помітив на подвір'ї чужих і з гучним гавканням помчав туди. Марко кинув свій пакет, схопив довгу тичку, що лежала під хатою, і приготувався до оборони. Люда сховалася за спиною Марка і, посміхаючись, шукала очима якоїсь зброї. Левко непорушний, мов колода, презирливо-байдужим поглядом міряв собаку. Невідомо, на кого в першу чергу напав би Розбій, але раптом почувся схвильований і різкий дівчачий голос:

– Назад, Розбій! Назад. Стій! Стій! – Знайда схопилась на ноги, відкликала собаку й зачинила його в маленькому хлівці. Гості помітили, що дівчинка чимось збентежена. Вона все поглядала у відчинену хвіртку.

– Здрастуй, Ясочко, – сказав Левко, кладучи руку на її плече.

Знайда здригнулася. Ясочкою її називала померла дружина Ковальчука, і вона вважала це за своє справжнє ім'я, але інспектор та й усі на острові завжди називали її Знайдою. Дівчина не знала, що колись давно, коли вона лише починала очунювати після своєї хвороби, дружина Ковальчука вигадала для неї це ім'я. Левко пам'ятав його і тому так її називав.

– Якова Степановича нема дома, – ніяковіючи, прошепотіла дівчинка.

– А ми до тебе, а не до нього. Сьогодні ж ти іменинниця… Не знаєш? Сьогодні рівно вісім років, як ти з'явилась на Лебединому острові. Так, так… Це трапилось саме в цей день.

– От через це ми й приїхали тебе провідати, – сказала Люда, взяла Знайдину руку і потиснула.

– Щоб здійснились всі твої бажання і щоб росла, міцніла, жила тисячу років! – побажав Левко.

Знайда знов глянула у хвіртку.

– Та що там таке? – спитав Левко, теж повертаючи туди голову.

– Щось із свинею сталося, – тихо промовила Знайда.

Рябий підсвинок спокійно пасся на шпориші, а чорний лежав на землі і жалібно, ледве чутно рохкав. Напівзаплющені очі дивилися мутно, з рота виступала піна. Підсвинок часто й важко дихав. Знайда широко одкритими очима дивилась на підсвинка. Помітивши її переляк, Левко шепнув Люді: «Боїться інспектора», – і, схилившись над підсвинком, став його розглядати.

– Чума, – безапеляційно констатував Левко; він чув, що свині хворіють на цю хворобу.

Дівчина мовчки недовірливо подивилась на нього.

– Віджени свого рябого, щоб близько не підходив, а то заразиться, – порадила Люда.

Знайда одігнала рябого. В цей час з хати вийшов Анч. Він чув гавкання Розбоя і крики кількох людей на подвір'ї, а тому облишив лабораторні справи й поспішив глянути, що діється у дворі. З присутніх фотокореспондент знав лише Люду. Він радо привітався до неї. Дівчина назвала йому своїх супутників і розповіла про здохлого підсвинка. Анч пильно подивився на підсвинка, метнув очима по траві, помітив папірець, якого перед тим викинув, і погодився з Левком, що то, напевне, чума.

– Знаєте, – звернувся він до Люди, – я тільки що друкував учорашні знімки… Вже можу дещо показати.

– Зараз же показуйте, – вимагала дівчина. Знайда повернулася до них. Левко взяв її за руку і сказав:

– Ну, запрошуй нас до хати. – І сам повів дівчинку до дверей.

У хаті Левко поклав на стіл клунок і, розв'язуючи його, звернувся до Знайди:

– Ось тобі мої подарунки, Ясочко.

Він вийняв з клунка і поклав перед Знайдою плаття, білизну і плащ.

– А це од мене. – Люда поклала на стіл пакет і витягла з нього сандалі, схожі на її власні.

– І од мене теж, – урочисто проголосив Марко. В його пакеті знайшовся простенький солом'яний капелюшок з блакитною стрічкою.

Знайда, очманівши, дивилась на все це. Анч теж нічого не розумів.

– Це все мені? – запитала дівчинка.

– Все твоє, Ясочко, – ствердив Левко.

– Ану вийдіть-но звідси, – звернулась Люда до мужчин. – Ми на кілька хвилин залишимось самі.

Марко й Левко вийшли з кімнати разом з Анчем, пояснюючи йому, яке сьогодні у Знайди свято.

Анч виніс з комірчини кілька мокрих ще фотографій, скаржачись, що немає спирту, щоб їх швидко висушити. Потім навів свою «лейку» на співбесідників і кілька разів клацнув.

Він розповів, чого приїхав на Лебединий острів, сказав, що дістав у рибній інспекції листа до Ковальчука, але тут йому не подобається. Він хотів би оселитись у рибалок в Соколиному, навіть більше – він охоче поплавав би з ними на шхуні по морю.

Незабаром на подвір'я вийшли Люда і Знайда. Але чи Знайда це? Замість лахміття – одягнена у плаття з короткими рукавами, на ногах сандалі, на голові новенький капелюшок. Плаття було для неї трохи широке, але загалом переодягнення надзвичайно змінило її. Десь наче зникли ті гострі, вугласті риси постаті, що асоціювалися з уявленням про дефективність.

– От так Ясочка! – замилувався Левко, ступаючи крок їй назустріч.

Анч, здається, був найбільше вражений. Якась тінь тривоги майнула по його обличчю, коли він глянув на дівчинку.

У нього промайнула думка: чи справді ця дівчинка така вже дефективна, щоб її можна було абсолютно не боятися. Та Знайда глянула на Анча таким заляканим і отупілим поглядом, що він заспокоівся, посміхнувся і зараз же сфотографував її. Дівчинка розмовляла мало – вона явно була чимось збентежена.

Компанія збиралась їхати; Анч спитав, чи не візьмуть вони його до Соколиного.

– З охотою, – відповів Левко.

Фотограф швидко зібрався і разом з усіма пішов на берег, де Андрій Камбала, дожидаючись їх, дрімав на кормі шхуни.

Прощаючись із Знайдою, Люда попросила дівчинку обов'язково прийти до Соколиного, а Левко обіцяв незабаром заїхати до неї та радив не впадати в розпач з тим поросям, бо хіба ж вона винна, що чума напала. Од цього жодна свиня не застрахована. Хай так і скаже своєму Якову Степановичу.

Шхуна відплила від берега. Люда помахала Знайді рукою. Дівчинка відповіла їй так само, повернулась і пішла додому. З моря доносився спів:

 
Співай нам, вітре, веселих пісень,
Хай хвилі розкажуть нам казку.
Ми рибу зберемо в зав'язку,
Сьогодні рибальський наш день.