Loe raamatut: «Янголи не сплять»

Що буває, коли янголам обламують крила?

Не знаєте? Так я скажу:

Люблять, як любили.

Служать, як служили.

Тільки болить їм вдвічі більше…

От і вся різниця…

В кабінеті під порядковим номером 777, що розташувався у висотному офісі на перехресті вулиць Земної та Небесних Сфер, проходила нарада. Розглядалась особова справа одного з багаточисельних підопічних Контори, як було прийнято називати організацію в колі колег. Наразі всі присутні, числом їх було семеро, дивились на величезний, на півстіни, плазмовий екран.

– Дійство відбувається в режимі online, я так розумію? – спитав найстарший із присутніх. Це був високий, міцний сивий чолов’яга з білою, до пояса бородою і вольовими зморшками довкола міцно стулених вуст.

– Само собою, – відповів інший, значно молодший із пронизливо-синіми очима, – інакше не працюємо.

– Новітні витребеньки, – невдоволено нахмурився бородатий, – раніше ми за кожним підопічним спостерігали особисто, по п’ятам ходили, не те, що зараз.

– Проти прогресу не попреш, – засміявся синьоокий, звали його Гавриїлом Архом і завідував він пошуковим відділом Контори, – до того ж, це полегшує нам життя.

– Легкого життя захотіли, ти подивись, – пробурмотів бородатий, звали його, до речі, Петром, прізвище – Каменяр, у його віданні знаходилось питання кадрового забезпечення офісу, – ніхто вам його ніколи не обіцяв. Знали, на що підписувались…

– Не бубони, Петре, – з оббитого якимось блискучим білосніжним матеріалом піднявся ще один чоловік, на бейджі в нього значилось «Первозванний Андрій. Аналітик», – хлопці діло кажуть. Викликів зараз стільки, що, бува, не встигаємо. Система відеонагляду в режимі online дуже виручає. І взагалі, потрібно йти в ногу з прогресом.

– Не встигаєте, бо розлінилися, – гнув далі своє Петро, хоча вже й так впевнено.

Власне, бубонів він радше для проформи – аби тримати підлеглих в тонусі. Він і сам не гребував досягненнями прогресу і у вільну хвильку, яких, правда, видавалось дуже мало, любив поганяти в планшеті якусь заковиристу гру.

– Мать його тричі в душу! – раптом спохватися з крісла середнього віку чоловік з темним волоссям і пронизливими чорними очима. Довгим худим мізинцем із загостреним, мов кіготь сови, нігтем, він вказав на екран, – Всьо! Однозначно – наш клієнт!

Всі присутні, мов по команді, знову повернули голову до екрану. Там розгорталося дуже цікаве «кіно». По полю, зарослому високими, мало не в зріст людини бур’янами, йшов молодий чоловік. На вигляд йому можна було дати років 35–36. Світловолосий, невисокий, міцної статури, з великими каро-зеленими очима. Правда, зараз на ті каро-зелені очі він майже нічого не бачив, тому що був п’яним в димину. Молодий чоловік, якому при народженні батьки дали «рідкісне» в наших краях ім’я Олександр, героїчно пробирався крізь бур’яни, то притоптуючи їх чоботами, то вириваючи прямо з корінням і весело горланив при цьому пісню Шнура:

– Завєду сєбє змєю, лучше чєрєпаху, но тебя я не люблю, єхай, єхай на х….

Прямував Сашко до цвинтаря. Правда, туди пролягала значно коротша, асфальтована дорога. Чому Сашку захотілося прогулятися саме бур'янами, в яких легко можна було заблукати – невідомо. У п'яних своя незбагненна логіка.

Нарешті Сашко переміг останню дебелу лебедину і вийшов до задніх воріт цвинтаря, які ніколи не зачинялися. Власне, в цьому не були потреби, бо через ті ворота ніколи не заходили живі й покійників теж не заносили тудою, бо це було старе кладовище, із захороненнями 30–50 річної давності.

Сашко зайшов на територію цвинтаря і сміло почимчикував між хрестів і могил, час від часу підсвічуючи на собі ліхтариком на мобільнику (бо вже стояла глибока осінь і темніло рано) для того, щоб прочитати надпис на пам'ятниках та хрестах. При цьому він безбожно матюкався, видно, не вдавалося знайти те, що він так ретельно шукав.

… Тим часом ті, хто засідав в кабінеті 777 продовжували уважно дивитися на екран, спостерігаючи за Сашковими маневрами.

– Якого дурня він там шукає? – запитала мініатюрна дівчина з модними в цьому сезоні фіолетовим відтінком волосся. «Варвара П'ятницька, відділ молоді, спорту та охорони материнства», значилось у неї на бейджі.

– А чорт його душу знає! – відповів їй ще зовсім юний хлопець якого всі прозивали Рафаелєм – за пристрасть до живопису (в офіс його взяли на практику).

– Хвилиночку! – раптом розгнівано загримів Петро, – юначе! Що за вислови! Ви забули де знаходитесь?

Рафаель знічено похнюпився, а чорноокий, звали його Луцій Ферро, бо він мав італійське коріння, (власне контора мала статус міжнародної, тож працювали там люди різного походження) засміявся на всю горлянку.

– От якраз чорту й відомо, що він там шукає – дідову могилку. Сашко діда свого дуже любив, бо вдався нього, мов усі краплі позбирав. Дідусь свого часу, канєшно, був ше тим жуком – горілку хлистав відрами, дівок перепортив дюжину. Хотя дітей признавав. Колись в один день, якщо не помиляюсь, зразу трьох своїх отприсків від різних баб, пардон, жінок, женив. Тож наш Олександр, так би мовити, прийшов віддати шану покійному родичу…

– А чого це він ваш? – з крісла раптом підхопилась висока і струнка молода жінка. На вигляд їй було років тридцять. Звали її Магдою, і вона очолювала юридичний, а також відділ адвокатури. Магда мала довге блискуче золотаво-руде волосся і величезні мигдалевидні зелені очі. Її молочно-біла, як і у всіх рудих, шкіра аж ніби сяяла зсередини. Жінка була дуже гарною – просто неможливо відвести очей. Чорнявий Луцій і не відводив від неї погляду, в якому читалась і туга, і любов, і невисловлене, невтілене чоловіче бажання, помножене на злість.

– Магдо, – сказав чорнявий, – я розумію, що твій обов'язок, в тому числі як адвоката, захищати всіх недолугих тупарів, але цей… – він кивнув у бік екрану, – явний випадок. Навіть колегію суддів збирати не потрібно. Він вже порушив всі закони людської і небесної моралі. Про що тут думати?

Магда притихла. По її світлому обличчю промайнула тінь.

– Про що тут думати? – перепитала вона, – а ти взуй його чоботи і пройдись його дорогою, можливо тоді, зрозумієш, мотиви його дій.

– Філософія, – недбало махнув рукою чорнявий, – так можна кого завгодно виправдати. До того ж, – він підморгнув Магді чорнющим оком в якому на мить спалахнув червоний, мов свіча вогник, – мені і в своїх чоботях добре. Але клієнт – все одно наш. Що думає з цього приводу шановне товариство? – звернувся він до присутніх.

Товариство мовчало, бо його увагу знов привернули події, що розгортались на екрані…

Сашко, так і не знайшовши дідову могилу, почав водити тремтячими пальцями по екрану телефону, видно, хотів комусь подзвонити. Нарешті він знайшов потрібний номер і хрипким з перепою голосом зарепетував у слухавку:

– Юрко! Є…і його мать! Ану тули сюди, кажу. Як куди – на цвинтар. Шо роблю? Дідову могилу шукаю, єтіть-колотіть, найти не можу. Ти колись казав шо він похований поряд з твоїм батьком. Приїзди, покажеш. Ну і шо, як темно? Не найдеш? Дак, бля, Машку візьми, сестрицю свою, та точно все знає. Пляшку і закусь із собою візьми, поминать будемо. Нє, з мене ше не хватить. Греби сюди, кажу.І щоб через 15 хвилин були. Всьо.

Сашко, сам не знаючи чого, раптом швиргонув телефон кудись аж далеко, а потім, навколішки, з матами, почав повзати по землі, аби його найти. Та не доповз до апарата пари кроків – заснув, притулившись до якоїсь давньої, не обгородженої могили. Він би так спав і до ранку, чи заклякнув на смерть, аж тут рівно через 15 хвилин голосом Святослава Вакарчука звідізвався телефон і Сашко прокинувся. За сусідньою могилою, мов зірочка, сяяв апарат.

– Єтіть-колотіть! – зрадів Сашко і навколішках подерся прямо через могилу, – найшовся, мій ріднесенький! Альо! – гаркнув він у трубку, – Я тут, це ти де? А хто там вищить? Машуня? Всьо, іду назустріч.

Через деякий час друзі, а Юрко був ліпшим Сашковим другом, таким же п’яницею і прохіндєєм, поручкалися. За Юрком тремтячи, як осикове дерево, стояла, Машка. Чого, питається, вона послухалась свого придуркуватого братика і попхалась на цвинтар мало не опівночі? Бо була закохана в Сашка. Які тут ще пояснення потрібні?

– М-ш-ня, – язик у Сашка почав заплітатися після принесеної Юрком пляшки пива, – злотце! Найди мені діда. Дуже н-да.

Маша мовчки повела мужиків через могили. Зупинилась біля потрібної, тицьнула в неї пальцем.

– Ось вона, – Сашко присвітив мобілкою і задоволено крякнув.

– Вона, – підтвердила Машка, – привітайтеся з дідом і додому. Я вас прошу.

– А пом’януть? – дурачливо вип’ятив губи Сашко, – це якось не по-християнськи – прийти на кладовище і не пом’януть родичів…

… При цих словах чорнявий Луцій Ферро, який теж уважно слідкував за екраном, несмішливо скривив губи.

– Он як – про християнство згадав, – сказав він, дивлячись прямо в зелені Магдині очі, – це дуже по-християнськи: запертися опівночі на кладовище і танцювать на могилах. Ловко поминають!

– Він не танцює! – сяйнула зеленими очиськами Магда.

– Та що ти кажеш! – насмішкувато протягнув Луцій, – подивись на екран, люба моя.

– Я не твоя люба! – відрізала Магда, повертаючись до екрану.