Loe raamatut: «Game over!»

Автор висловлює велику подяку дітям, які відпочивали в Київському дитячому санаторії «Орлятко» ум. Ворзель Київської області, за надану допомогу при написанні цієї книжки

Частина 1
У грі на боці Гіреї

Розділ 1
Знайомство,
або що буває, коли не слухаєш маму

Петрикові дванадцять років. Це не так уже й мало, якщо розібратися. У дванадцять років люди багато чого вміють. Бігати, стрибати, ганяти м'яча, говорити «добридень», «не хочу!», і взагалі… Усіх умінь не перелічиш. А ще Петрик умів грати на комп'ютері. Правда, він добре знав тільки одну гру. Власне, включити комп'ютер нескладно, але розібратися в грі, яку клавішу й коли натискати, – тут довелося пововтузитися. Ще складніше вмовити маму дозволити пограти. Мама до цього ставиться дуже строго й більше години за монітором сидіти не дозволяє. А так хочеться! Ось і сьогодні, відігравши дозволену мамою годину, Петрик сів за уроки. Математика вперто не лізла в голову. Ну справді, яка може бути математика, якщо бачиш на чорному екрані неймовірні пригоди в країні злої чарівниці Гіреї? Одягнена вона в бузкову сукню з туго затягнутим золотим паском і в такі ж золоті черевички. У неї великі зелені очі й пишне чорне волосся. Ну й, звичайно, лиховісна чорна родимка над губою. Яка зла чарівниця не має такої родимки? Словом, у Гіреї на екрані мала вигляд був просто пречудовий.

Петрик боровся із собою скільки міг, а коли його сили в цій, наперед нерівній, боротьбі, закінчилися, важко зітхнув, закрив зошит і пересів за комп'ютер.

Хтось м'яко потерся об його ногу.

– Ксюша! – Петрик ласкаво погладив сіру пухнасту кицьку, яку і він, і тато Макс дуже любили. Мама її теж любила, але не дуже, бо їй доводилося збирати всюди котячу шерсть, міняти пісок, піклуватися про корм, словом, доглядати за Ксюшею, а та відповідала особливою відданістю й ніжністю. До Петрика ось так полащитися вона підходила дуже рідко. А сьогодні кицька сама стрибнула до нього на коліна, муркотіла й наполегливо заглядала в очі, немовби намагалася щось сказати, від чогось застерегти.

«Півгодинки пограю, – подумав Петрик, – а потім візьмуся за математику. Нічого за півгодини з нею не зробиться!»

Раз! Петрик натис кнопку запуску комп'ютера. На екрані замиготіли рядки таємничих значків і цифр. Два! Іконки різних програм вишикувалися в ряди. Три! Петрик підвів стрілку курсора до потрібної іконки й натис клавішу на мишці. Але далі все пішло не так, як звичайно. Замість звичного меню на екрані з'явилася… зла чарівниця Гірея!

– Ну що, Петрику, пограти захотілося? А як же мамина заборона? Чи ну її, маму? Звідки вона довідається, що ти погрався зайву годинку, правда? Іди до нас, сюди… Тут і пограємо!

– Куди сюди? – не зрозумівши, запитав Петрик.

– У гру, – продовжувала Гірея, – у нас тут так весело й цікаво. Хто довідається про цю зайву годинку? А уроків зовсім мало, еге ж? Усього дві задачки з математики… Ага… У номері тридцять вісім відповідь: ікс дорівнює дванадцяти. А в номері сорок відповідь: ікс дорівнює сорока п'яти.

Петрик відкрив щоденник. Задачки були названі правильно! Хлопчик був уражений: справжнісіньке диво!

– А як я потім повернуся? – запитав він Гірею.

– Дуже просто! Тобі допоможе моя чарівна сила! Ну ж бо, вирішуй!

І Петрик, забувши, що Гірея чарівниця зовсім не добра, а навпаки, дуже навіть зла, кивнув головою. Та простягнула руку просто з екрана! Петрик, який від подиву зовсім не розумів, що робить, довірливо вклав свою долоню в її. Спалахнуло яскраве синє світло, і він опинився по той бік екрана!

– Ось бачиш, як усе просто. Треба тільки захотіти. І трошки не послухатися мами. З цієї хвилини ти – мій воїн.

– Як це? Чому це? А якщо я не хочу? Я завжди з ними боровся.

– Не має значення, що ми робимо завжди. Важливо, що кожен робить зараз. А зараз ти – мій воїн. Не послухаєшся… Дивись!

Гірея махнула рукою в бік великого дерева. З кожного пальця зі страшним гуркотом вирвалися блискавки. Дерево зламалося втому місці, де вони вдарили, і спалахнуло. Одна річ – бачити таке на екрані, а інша – стояти поруч. Петрик злякався.

– Тітко Гіреє! Я хочу додому, відправте мене назад.

– Додому?! – зареготала Гірея. – Додому! Забудь це слово! Ти вже не Петрик. Ти мій новий воїн, і звуть тебе Рикпет! Рикпет! Подивися на себе, Рикпете!

Перед Петриком з'явилося дзеркало. У ньому відображався синій воїн, схожий на тих, яких він знищував десятками в кожній грі. Сині обладунки, автомат на шиї, важкі черевики, шолом із прозорим забралом, на поясі кинджал і дві гранати. Синій воїн! Петрик – синій воїн! У це не вірилося. Як таке могло трапитися? Що тепер робити? Як повернутися додому? Погратися, звичайно, можна, а якщо вб'ють? А що скаже потім мама? Чи тато? Ой, про тата краще не згадувати. Якщо він довідається, що Петрик порушив мамину заборону, тоді тримайся!.. Але як же все-таки повернутися?

– Повернутися? Ти хочеш повернутися? – вгадала його думки Гірея й знову зареготала. – Дивися!

Чарівниця змахнула рукою, і перед Петриком виросла стіна висотою метрів зо п'ять. Стіна тяглася нескінченно, до самого обрію. Вона була зроблена з моніторів! Деякі були вимкнені, а на деяких ішла гра.

– Бачиш, скільки їх? Тільки я знаю, який стоїть у тебе вдома! Тільки я можу відправити тебе назад. Бо, крім свого монітора, треба знати ще й заклинання.

– Бачиш? – вона підвела Петрика до найближчого монітора, поклала долоню йому на потилицю й легенько штовхнула. «Тук!» – неголосно цокнув об скло екрана шолом. – А тепер дивися, – Гірея щось прошепотіла, взяла Петрика за руку. Рука вільно пройшла крізь скло й занурилася в екран!

– Бачиш, я спеціально це показала, щоб ти знав: без мене із Заекрання не вибратися нікому. Будеш добре служити – поверну додому, а інакше… Марш у казарму, Рикпете! На тебе чекають великі подвиги! – і Гірея зареготала, на цей раз особливо страшно та глузливо.

Страх охопив Рикпета. Невідома сила підхопила й понесла над дорогою невідомо куди. Вмить зникли й жахлива Гірея, й узлісся, куди потрапив Петрик, необачно подавши руку злій чарівниці, і стіна з моніторів, що позбавила його останньої надії на повернення додому.

Розділ 2
У казармі синіх воїнів

Політ Рикпета тривав недовго. Було так цікаво й незвичайно, що він зовсім забув про страх. Після кількох крутих віражів, які заклав Рикпет з волі невідомої сили, він зовсім заплутався й перестав розуміти, звідки й куди летить. Нарешті він побачив високий замок із золотим осяйним дахом. Що ближче Рикпет підлітав до замку, то більше в повітрі ставало воїнів. Одні летіли до замку, інші назустріч. У їхньому русі відчувався строгий порядок. Більше він нічого не встиг роздивитися. Сила, яка його несла, різко ослабла, і Рикпет стрімко помчав униз, просто на площу перед входом до замку. Біля самої землі сила м'яко підхопила його й обережно поставила на ноги. Політ Рикпету сподобався. «І взагалі, – думав він, – може, не так уже все й погано? Може, побути синім воїном навіть цікаво? Справжній автомат! Гранати й кинджал! У кого ще була така пригода?». Щось м'яко штовхнуло Рикпета в спину. Схоже, сила, яка несла його небом, не відпускала й на землі. З цікавості Рикпет вирішив не підкоритися силі, поставив ноги разом, відмовляючись іти у вказаному напрямку. Покарання не змусило себе чекати: спочатку невідомо від кого він одержав доброго потиличника, потім стусана нижче спини, й, зрештою, щось гостро стьобнуло його по плечах. Якщо потиличник і стусан були швидше образливими, то по плечах ударило дуже боляче.

– Ой! – вигукнув Рикпет, потираючи вдарене місце. – Боляче ж!

– А ти не пручайся, глюк нещасний! – пролунав голос. – Іди, куди велено, чи ще раз одержати захотів?

– Ти хто? – запитав приголомшений Петрик. Він навіть оглянувся, але нікого не побачив.

– Я Голос, слуга Гіреї. Після пані я тут головний, від мене, як щось не так, і батогом одержати будеш. Зрозумів?

Бути синім воїном, виявляється, не так уже й приємно. Але робити було нічого. Опустивши голову, Рикпет побрів до входу в палац.

Величезні, товсті й високі розкриті навстіж ворота були зроблені з темно-синього дерева. Дверний отвір розділений на дві половини. Над однією висіла табличка «Input», над другою – «Output». Ці два англійські слова Рикпет знав. Вони означали «Вхід» і «Вихід». Потік синіх воїнів рухався в обидва боки. Він вирішив зайти до будинку під табличкою «Вихід». Просто тому, що так було ближче, але відразу одержав потиличника. Знаючи, чим це може закінчитися, Рикпет підкорився і зайшов до палацу, як усі. Усередині палац здався йому навіть більшим, ніж зовні. Неймовірної висоти стеля, а кінця коридору він так і не побачив – такий він був довгий. Коридором рухалося кілька доріжок. Крайні рухалися назустріч одна одній зі швидкістю пішохода, наступні – зі швидкістю бігуна, треті – ще швидше. Центральні стрічки мчали так швидко, що Рикпет не міг роздивитися на тих стрічках воїнів. Він обережно став на крайню стрічку, потім на другу й нарешті переступив на центральну. Від швидкості захопило дух. За кілька хвилин Рикпет відчув легке підштовхування. Цього разу він послухався, обережно перейшов зі стрічки на стрічку й опинився біля високих синіх дверей, на яких висіла табличка «ТІ 107».

– Запам'ятав, біте? Це твоя кімната. Ти маєш бути або тут, або на завданні, – мовив Голос.

– А чому «біт»? – запитав Рикпет.

– Бо наймолодший воїн зветься «бітом». Вісім бітів підкоряються байту. Тисяча двадцять чотири байти – це кіла, яка підкоряється кілобайту. Потім ще є мега, гіга й тера. Усі вони підкоряються своїм байтам. Це величезна кількість солдатів. Стільки, скільки ніколи не переб'ють дурні гравці, які намагаються перемогти нашу володарку Гірею.

– І ці всі солдати такі, як я? З іншого боку екрана?

Після цього запитання Рикпет одержав удар батогом.

– Марш у казарму! Слухай Силу, корися їй і не став дурних запитань. Слава синього воїна – у слухняності Силі, а Сила – це і є наша володарка Гірея! Втямив чи повторити?

Це було сказано з явною погрозою. Рикпет вирішив не ризикувати й мовчки кивнув головою.

– Отож, – пробурчав Голос.

У величезному приміщенні казарми було всього з півдесятка ліжок, розставлених у далекому кутку. Поруч з ліжками стояли два столи й десяток простих табуреток. Уздовж довгої, без вікон, стіни чорніли дивні прилади. Слідом за Рикпетом до казарми зайшло не менше десятка воїнів. Один пішов до ліжок, а інші – до приладів. Воїн підходив до одного з приладів, за формою схожого на великий гриб, клав на нього руку й зникав. Його немов утягувало в цю металеву поганку. Той воїн, який не пішов до грибків, важко сів на одне з ліжок, стомлено поклав руки на коліна й уважно подивився на Рикпета.

– А-а, новенький… Ще один дурник… Як тебе звуть, біте великої Гіреї?

– Рикпет.

– Ага… А мене Кадим.

– Ти пробував звідси…

– Т-с-с, – приклав палець до губів новий знайомий, – мовчи, якщо не хочеш одержати по шиї.

Кадим підвів нового знайомого до стола, розсипав рівним шаром сіль і написав на ній кінчиком кинджала в три прийоми, щоразу розрівнюючи: «Читати вони не вміють, зайвого не говори».

– Ага, – відповів Рикпет, і на знак того, що він зрозумів дружнє попередження, кивнув головою. – Тут можна займати будь-яке ліжко? Ти давно на цьому спиш?

– Уже й не пам'ятаю скільки, – відповів Кадим.

– А багато тут таких? Ну, як ми?

– Ні, заекранщиків небагато, переважно глюки. Зате заекранщики – кращі бійці.

– Глюки – це хто?

– А ось ці… – Кадим кивнув на синіх бійців, які нескінченною низкою підходили до грибків і зникали невідомо куди. – Вони й не люди зовсім, а так, ходячі картинки. Я й сам не відразу зрозумів, хто вони.

Запитаєш щось, а він дивиться крізь тебе, немов не бачить. Спочатку моторошно було, потім звик. Як на завдання пошлють, їх настріляють цілі купи, а їм хоч би що. І лізуть, лізуть просто під кулі.

– Як – під кулі? – не зрозумівши, запитав Рикпет. – І ми також під кулі?

– А ти як думав? Мене ось за весь час двічі поранило, – Кадим закотив правий рукав і показав світлу мітку трохи вище ліктя, – бачиш? А друга на нозі.

Ух, ти! Справжні поранення! У Рикпета перехопило подих. Оце так!..

– А вибратися звідси… Ой! – по спині боляче стьобнуло батогом.

– Я ж тобі говорив!

– Рикпет, до бою! – пролунав у голові голос. Рикпет стрепенувся. Кадим теж підхопився.

– Тебе теж? – запитав він. – Добре, що для початку підемо разом. А я перший раз сам ходив. Тоді мене й поранило в ногу.

Усе це він говорив Рикпету вже на бігу.

Розділ 3
Перша гра

За мить нові товариші мчали в повітрі невідомо куди.

– Це так гра завантажується! – перекрикував свист вітру Кадим. – Зараз прилетимо, потрапимо в чийсь комп, і почнеться. Ти з автоматом знайомий? Дивися, це затвор. Один раз пересмикнеш і пали всю гру. У нас патрони ніколи не закінчуються. У гравців – так, у нас – ні. Отут на автоматі оптичний приціл стоїть, – Кадим торкнув пальцем металеву трубку, – то ти ним не користуйся. Він не допомагає.

– Чому не допомагає?

– Я пробував, не виходить. Треба спочатку гарненько приготуватися: пристріляти, патрони підібрати, не поспішаючи прицілитися, вітер урахувати, ну і все таке інше… Ціла наука! Підлітаємо! Тримайся! Зараз відеокарту проходити будемо!

Хлопці помчали якимись вузькими трубами, б'ючись то головою, то плечима. У темряві з'явилася невелика світла пляма. Бац! Бац! По одному приятелі вилетіли просто на середину невеликої кімнати.

– Швидко! – Кадим смикнув Рикпета за рукав. – Стань за мною!

Сам Кадим став збоку від дверей, направивши автомат на дверний отвір.

На підлогу біля дверного отвору впала тінь. Кадим, попереджаючи товариша, підняв руку. Потім швидко присіві викотився просто у двері. Ду-ду-ду! – заблищали автоматні спалахи.

Рикпет зі страхом підійшов до відкритих дверей. Там, розтягшись на підлозі, лежав хтось, одягнений у чорну форму. Раптом чорна фігура почала бліднути й за мить зникла.

– У… Зараз у гравця друге життя почнеться. На початку їх три. Щоб швидше до геимовера дійти, треба його тричі бахнути на самому початку, тоді й додому можна.

– Який геймовер?

– Game over, кінець гри, зрозумів? Побігли!

Не роздумуючи, Рикпет кинувся за Кадимом по коридору. З розгону вони влетіли в якийсь величезний світлий зал. Чик! Чик! Чик-чик! – засвистіли кулі, відбиваючи зі стінки штукатурку. Приятелі один за одним упали за невисокою перегородкою.

– Давай я з того боку, а ти з цього! Він десь під дахом сховався. Виглянь обережно, спробуй його засікти.

Поповзли в різні боки. Рикпет обережно висунув голову й подивився нагору. Під стелею щось спалахнуло, як запалений сірник, і відразу пролунав звук автоматної черги.

– Ах ти ж… Граєшся… У нас, із автомата…

Він підняв свою зброю й натис на спусковий гачок.

Вогник умить згас, з-під даху, де нещодавно він спалахував, щось важко впало додолу. Рикпет широко разплющів очі. Він уперше в житті стріляв! Він у когось поцілив! Очі його наповнилися слізьми.

Кадим уважно дивився на друга.

– Гей, Рику, ти чого? Це ж глюк! Це ж гра, це ж не по-справжньому!

Глюк, котрий лежав на підлозі, поступово почав танути і через кілька секунд зник повністю.

– Бачиш? І нема його! Це ж гра!

– Мабуть… Його нема, але я ж є! І я в нього стріляв! І поцілив! Стріляв, розумієш?

– Він сам винен! Чого він сюди припхався? Місто будував би – ніхто б у нього не стріляв! Ти ж його сюди не кликав? А взагалі, нічого з ним не буде. Зараз він знову сюди прителіпається…

Десь в іншому приміщенні пролунала люта стрілянина й вибухи двох гранат.

– Чуєш? Знову приперся! Глюків лупить! Гайда, подивимося.

Обережно підійшли до прочинених воріт і заглянули в сусіднє приміщення. Це був просторий зал з величезним, на всю стіну, темним вікном. У зал виходило п'ятеро дверей. Через єдині відкриті долітали звуки близьких автоматних черг.

Не встигли вони зробити й двох кроків, як з відчинених дверей вискочив одягнений в чорне гравець. Кадим не розгубився й вихопив кинджал…

Під стелею великими жовтими літерами спалахнув напис: «GAME OVER». Рикпет отямився вже в польоті. Уперше гра здалася зовсім не такою цікавою, як раніше, і йому страшенно захотілося додому. Він більше не хотів бути синім воїном злої чарівниці Гіреї. Його не тішили гарні обладунки, справжній автомат, гранати й кинджал. Він дуже захотів стати знову… Рикпет із жахом зрозумів, що він забув, як звали його в минулому житті!

– Хто я?… Як мене звали? Звідки я?…

Відповіді не було.

Розділ 4
А в цей час…

У той час, коли Рикпет повертався до замку після першої гри, Гірея радилася зі своїм вірним слугою Голосом. Гірея у своїй незмінній бузковій сукні нервово ходила кабінетом. Що робив Голос – незрозуміло, бо тіла в нього не було. Кабінет чарівниці був величезний. Дві стіни повністю заставлені моніторами. Монітори, які стояли вздовж короткої стіни, працювали. На екранах виднілися чиїсь кімнати: то частина письмового стола, то шафа чи ліжко, десь частина вікна, наче монітори служили віконцями в реальне життя. Монітори, що стояли вздовж довгої стіни, були або вимкнені, або показували обличчя гравців, які борються з синіми воїнами.

– Ти розумієш, Голосе, що сьогодні ми здобули тільки одного заекранника? Та й той зовсім малий! Він іще в грі не побував, а вже носом захлюпав і до мами попросився!

– Якщо мені буде дозволено сказати, моя володарко, я бачив його під час першої гри. Повірте, з нього вийде прекрасний воїн. Він зняв гравця просто з-під даху першою ж чергою. Це виходить далеко не в кожного.

– Невже? Ну що ж, чудово. Але пам'ятай: нам треба якнайбільше заекранників. Шукайте по всіх комп'ютерах, за всіма адресами… Бо глюки ні до чого не придатні. Палити, куди бачиш, – ось і все, що вони вміють.

– Я не зовсім розумію, моя володарко, навіщо нам так багато заекранників? Із глюками куди простіше… А цих треба годувати, напувати, нічліг їм організовувати, стежити постійно…

– Це ж так просто… просто… просто… Ми живемо, поки в нашу гру грають. Це, я сподіваюся, зрозуміло? Коли вона стане нецікавою, гравець її розмагнітить. Якщо один – не біда, але якщо всі – ми зникнемо. Чим більше гравців, тим я могутніша! У нашій грі п'ять рівнів, і до кінця поки ніхто не дійшов. Чому? Бо за нас грають не глюки, а заекранники! Вони вміють грати! І будуть грати! Бо вони це люблять! Зрозумів тепер?

– Але ж затягувати сюди заекранників незаконно. Я навіть боюся подумати, що буде, коли про це довідається Великий Процесор! Це ж стовідсоткове розмагнічування!

– Мовчи, Голосе, мовчи… Якщо ми не будемо затягувати сюди заекранників, нас розмагнітять іще швидше. Дивися! – Гірея змахнула рукою, і в повітрі завис величезний екран. – Ми сьогодні зіграли майже тисячу ігор, а місяць тому не дотягували й до трьохсот. Хто з чарівників, які живуть під владою Великого Процесора, так швидко розширює свої володіння? Мовчиш? Отож! А все завдяки заекранникам. А із заекранниками можна й самого Великого Процесора… Ну, про це тобі знати зарано.

Вона замовкла й підійшла до одного з екранів, розташованих праворуч від вікна.

– Ага… Схоже, цей уже дозрів…

На екрані було видно обличчя хлопчика років п'ятнадцяти, який захоплено бився з синіми воїнами. Він упевнено йшов третім рівнем, але ось обличчя його скривилося. Відразу на екрані з'явилася його мама. Слів чути не було, але коли мама показала на годинник, стало зрозуміло, що гравцеві це зовсім не сподобалося. Як тільки мама вийшла, Гірея підійшла до екрана:

– Що, не дають дограти? Шкода… Може, підеш до нас? У нас весело й завжди всі грають. Ну, підеш? До нас у гру підеш?

Гірея занурила руку в екран. Кабінет одразу зник, перетворився на знайоме узлісся, поруч височіла стіна з моніторів до самого обрію. Далі відбулося те саме, що трохи раніше трапилося з Петриком.

Розділ 5
Несподіване відкриття

Як довго він був у Заекранні, Рикпет не знав. Може, день, може, місяць, а може, й цілий рік. Відчуття часу якось зітерлося. Усе було страшенно одноманітним: політ, гра, короткий відпочинок, знову політ, гра – і так нескінченно. Рикпет давно вивчив усі звички й хитрощі гравців. Різниця тільки в тому, що хтось досвідченіший, тому діє швидше й рішучіше, а інший – новачок, і такому геймовер зробити можна за три секунди. Дуже допомагало Рикпету й знання всіх кімнат і комірок від першого до третього рівня; вище ні йому, ні його новим друзям бувати поки не доводилося. А подружився він з Кадимом і ще з трьома заекранниками, які жили в кімнаті ТІ 107. Хлопців звали Васлою та Орігом, а дівчинку Шанатою, вона жила тут же, за перегородкою. Струнка, середнього зросту, з довгим блискучим темно-русявим волоссям. Сірі очі завжди спокійні й уважні. Шана не була щебетухою, ніколи не плакалася й ні на кого не скаржилася, і це Рикпету дуже подобалося. Вона потрапила до Заекрання невдовзі після Рикпета, і він допомагав їй у першій грі. Шаната швидко освоїлася й грала не гірше за хлопчаків. Кадим був повною протилежністю Шанаті. Веселий поспішайло, який ніколи не сумував і завжди й скрізь устигав. Він любив пожартувати й посміятися. Васла був трохи повненький хлопчик, не дуже говіркий, але спокійний і впертий. Кадим постійно жартував над його «еканням» і «нуканням», але не образливо, а так, по-дружньому. Оріг був найбільш потайний серед усіх заекранників. Він завжди говорив одне, думав інше, а робив третє. Рикпету це не подобалося, і він намагався з ним не дуже водитися.

Сьогодні Рикпета викликали тричі. Він щойно повернувся після третьої гри, на другому рівні спритно й швидко зробивши гравцеві геймовер, але не встиг присісти на ліжко, як почув Голос:

– Рикпете, до бою!

За кілька хвилин заекранник був викинутий із труби відеокарти просто на середину величезного чи то складу, чи то занедбаного цеху. Залишившись відкритим з усіх боків, Рикпет не розгубився. Короткими зигзагами він кинувся до стіни й упав за якийсь ящик. Кілька разів запізніло свиснули кулі.

«Де ж ти сховався? Дивися, крутий який! Ну, нічого… Не ти перший, не ти останній!»

Знявши шолом, одягнув його на ступню. Добре, що ящик був невеликий. Витягнувшись щосили, Рикпет із-за одного боку ящика зміг трохи висунути шолом, а з іншого боку виглянути й засікти стрільця. Хитрість вийшла. Рикпет побачив спалахи пострілів у темному отворі дверей. Тоді він підняв автомат та ввігнав туди цілу чергу.

– Отак-то, пустунчику! Це тобі не глюків валити!

Він навіть не помітив, що таке життя стало йому подобатися. Це відбулося якось дуже швидко, буквально за кілька ігор. Йому подобалася й надійна вага автомата, і те, що він хитріший за гравців, і те, що він завжди вигравав. Він подобався сам собі як бравий синій воїн-заекранник, якому нічого й нікого боятися. Скільки разів він уже зіштовхувався з гравцями і завжди їх перемагав. Це тішило самолюбство. Але час ішов, і до цього почуття він звик.

«I правда, – думав він, – яка ж це гра? День і ніч, хочеш – не хочеш, а йди й возися з цими дурнями. Це вже зовсім на гру не схоже. А за роботу повинні зарплату платити… Дурість якась виходить! Гра не гра, робота не робота…»

Якось Рикпет пішов проводжати Гірею, яка заходила до кімнати ТІ 107. По дорозі чарівниця ласкаво усміхалася, розпитувала, як йому живеться, чи добре годують, чим займається у вільний час. На всі ці питання Рикпет відповідав охоче. Чесно кажучи, йому навіть сподобалося, що Гіреї це цікаво.

– Що ти пам'ятаєш про Макса? – раптом запитала вона.

– Про Макса? – здивовано перепитав Рикпет. – Нічого…

– А про Валю?

– А хто це?

– Так-так… – незрозуміло, але задоволено відповіла Гірея й усміхаючись поплескала Рикпета по щоці.

Запитання про Макса й Валю викликали в Рикпета незрозумілий смуток. Десь він чув ці імена. Але де? Як не намагався Рикпет, але згадати не зміг.

За розмовою вони зайшли у святая святих замку, у ту частину, де жила Гірея й був її кабінет.

– Можеш іти у свою кімнату, Рикпете.

Наступного дня Гірея присвоїла йому нове звання. Тепер він уже був байт Рикпет і командував вісьмома воїнами-бітами, але це не дуже тішило й нічого не змінило в його житті.

Гра тривала. Рикпет ускочив у коридор, звідки його обстріляв гравець, і швидко пішов, уважно оглядаючись. Схоже, цього разу трапився твердий горішок. Гравець уміло сховався в темряві відчинених дверей. Спробуй його помітити зі світлого залу! У гарячці перших секунд бою Рикпет не відразу зрозумів, що він знаходиться в незнайомому приміщенні.

«Ого! – вигукнув він подумки. – Це що ж, я на четвертому рівні?»

За весь час ніхто із заекранників не піднімався вище третього.

Рикпет обережно прочинив перші двері. Погано освітлені сходи вели кудись униз. Визираючи з-за поруччя, він потихеньку почав спускатися. Без пригод дістався до наступного поверху, відкрив двері й зайшов у квадратний зал. Троє дверей. У які зайти? Де шукати гравця? Уважно прислухався біля кожних. Тиша. Обережно прочинив ліві, визирнув. Невелика кімната безладно заставлена меблями. Нікого. З тими ж засторогами й таким же результатом заглянув у другі двері. Він підійшов уже до третіх, коли через відкриті вхідні двері почув на сходах чиїсь легкі кроки. Рикпет навшпиньках перебіг зал, заскочив у кімнату, яку оглядав першою. Залишивши за собою напіввідчинені двері, подумав: «Нехай вважає, що кімната порожня, та й мені стежити за ним буде легше».

Кроки затихли. «Озирається», – зрозумів Рикпет. Він сидів навпочіпки, спрямувавши на відчинені двері автомат. Заглянув би зараз гравець у цю кімнату, шансів виграти у нього практично не було б. Але гравець відкрив протилежні двері.

– А-а-ах! – почув Рикпет. Потягло димом і жаром. Рикпет обережно виглянув. Те, що він побачив, збентежило його, щоправда, усього на одну мить. У правій від входу кімнаті виднілася велика кудлата голова дракона.

«Ось воно що! Штучки четвертого рівня!»

Рикпет вискочив на сходи й, беззвучно стрибаючи через сходинки, спустився на поверх нижче. Відчинив двері й відразу зачинив. У залі були динозаври. Трохи вищі за людський зріст, з довгими крокодилячими мордами, вони стояли на могутніх задніх лапах і насторожено оглядалися. Рикпет навіть пам'ятав назву: ці… якїх… велоцераптори, чи що… Одназ цих тварюк повернула морду до нього. У цей час просто зі стелі в зал посипалися глюки, штук п'ятнадцять, не менше, але звірюки ніякої уваги на них не звернули, зате в його бік повернула морду ще одна тварина. Глюки, безцеремонно розштовхуючи динозаврів, зникли за дверима, і звідти відразу почулася стрілянина. Динозаври рвонули до сусідньої кімнати. З-поза дверей з'явилася голова дракона й дихнула струменем вогню по збіговиську велоцерапторів. Рикпет кинув гранату, вона підкотилася просто під лапи дракона й рвонула. Дракон заревів, немов сирена полярного атомохода. У Рикпета заклало вуха. І раптом усе зупинилося, немов у стоп-кадрі. Двері зачинилися, ревіння дракона затихло. Динозаври, язики вогню – усе завмерло. Рикпет обережно зайшов до залу. Хотів відкрити двері, за якими точився бій глюків із гравцем, але ті не піддалися. Тоді він обережно зайшов до величезної кімнати, де, як на малюнку, застигли велоцераптори. Вони вже почали світлішати.

«Я бахнув дракона! А той спалив динозаврів… Збій програми… Та вона просто зависла! – здогадався Рикпет. – Нічого собі! Це цікаво. Виходить, якщо я зроблю щось, не передбачене програмою, вона зависне. Дуже цікаво…»

Усе зникло. Залишилося просто біле світло. Нарешті знову стали проступати стіни, підлога, стеля.

«Цікаво… Хто в комп'ютері головний? Процесор?» – згадав Рикпет мудроване слово. Хтось йому розповідав, як влаштований і працює комп'ютер. Хтось дуже близький і рідний. Хто ж? Рикпет відчув, що це дуже важливо: згадати. Поки програма перезавантажувалася, поки він вийшов з-під контролю Гіреї, він просто зобов'язаний згадати! Хто?! Ну хто ж? Він навіть почув знайомий до сліз голос. Тато – ось хто! І звуть його Максим, Макс! І називала його так мама, а маму звуть Валя! Імена, які він згадав, немов зруйнували стіну, якою Гірея так старанно відгородила від теперішнього Рикпета його колишнє життя. Він згадав усе: і те, що його звуть Петро, і те, що мама називала його Петриком, і саму маму, і ту годинку, яку він зібрався посидіти тайкома від мами за грою, і обман Гіреї. Усе!

«Що ж я тут роблю? Скільки я тут? Як там мама? І тато? Як мені звідси вибратися?»

Програма перезавантажилася. Сила підхопила Рикпета й понесла в замок. Але це був уже не Рикпет. Це був уже Петрик в обладунках синього воїна.