Loe raamatut: «Народолюбець»

І

Добрий чоловік Петро Федорович Шатай-Мотай! Сказано людина, сказано друзяка! П'ятнадцять літ головою був; та й голова ж з його неабияка! Він не тілько з помошником, він з окружним кумпанію водив; він у їх у гостях, як дома, як свій чоловік. Не минали і вони його, хати, на превелику турботу Хотини Петровни, його дорогої половини. Оце, бувало, тілько зачує дзвонок, ще геть за селом, зараз вибігає на рундук свого будинку, що був показніший від отця Федорового, – та куди тому! Низенький, маленький, очеретом критий; а в Петра Федоровича високий та довгий, оселя крита соломою, з двома верхами, з двома голуб'ятниками. Так як тілько чутно дзвонок з-за села, уже видно і Петра Федоровича на рундуці; височенний, здоровенний, у плечах сажень, черево у два обійми, у мундирі, застебненому на всі ґудзики, з здоровенною лисою головою, з горбатим, як у крюка, носом, з веселими карими очима, що так у його і грають, так і пляшуть, так і запрохують до своєї хати: «зділайте, мов, милость! Пожалуйте! Пожалуйте!» А уси у Петра Федоровича? – товсті та довгі, чорні, чорні – аж полискуються! Окружний, бувало, як підіп'є, то й підшучує: «що якби мені, каже, такі вуси, як у тебе, Петро Федоровичу, то не треба б і гарапія з собою возити, сплів би аж дві пшенички, знали б тоді мене неслухняні голови, що ніяк не догарикаєшся їм збирати недоїмки». А Петро Федорович стоїть, черево убрав у себе, одна рука за спиною, другою погладжує вуса і, усміхаючись, мовляє: «Що мої, ваше високоблагородіє, що мої! У покійного панотця, царство йому небесне, – мої і підметок не стоять! Бувало, обведе попід бородою, та аж на голові зав'яже, як жінка косу, – ото уси! Так і боялися ж його!! А мої, ваше високоблагородіє, тим і в підметок не стоять!». На все здався Петро Федорович, чи до жартів, то й до жартів! Чи до діла, то й до діла! Чи прислужити, чи часом і самому начальствений вид прийняти. Перед окружним, бувало, у три погибелі перегнеться; за те ж і ти перед ним у три погибелі гнись, бо як гляне своїм грізним поглядом, де ті й веселощі дінуться; хмурний та темний, як хмара, а зрачки блищать, як лискавиці, як моргоне своїм товстим та довгим вусом, так і зів'єшся! А гуконе своїм гучним голосом, – пропав, нема тебе! Покійний писар Саєнко та раз якось його і не послухайся! Як же визвіриться Петро Федорович, як гуконе, то Саєнко, як шалений, з волості вийшов і більш уже не писарював, а Петра Федоровича десятою улицею оббігав і як од нечистої сили одхрещувався.

То ж писар, то видющий чоловік, а що ж ті сірки темні? Ті зараз у ноги та в сльози: «і помилуйте, і пожалуйте!».

Сказано голова! І нажився Петро Федорович! І хутір, і млин, і вітряків чотири, а поля? а лісу? – панюга панюгою, та й тілько! Скілько він людей розорив, скілько по шматки пустив, а скілько і сира земля під собою поховала. Хотина Петровна щонеділі на часточки за померши душі давала, щоб гріхи Петра Федоровича замолити.

І Петро Федорович не то щоб й проти сього був, оже не любив, щоб по таким бридням грошики переходили з його скрині та в кишеню отця Федора. Він його таки недолюблював. Оце мов і в згоді живуть собі, по-сусідськи (вони були через улицю сусіди), один одному надобридень через тин каже, вітаються, мов такі приятелі… Аж дивись – жене отець Федір Шатай-Мотаєвого підсвинка у свій хлів з огороду… Треба Петрові Федоровичові карбованця давати. Сьогодні карбованця дано, а на завтра – кури отця Федора кричать, як не порозриваються, по всьому селу літають, а за ними навздогінці довге паліччя десятників… Вибіжить отець Федір та… гай-гай! думаючи, що шульпіки до курчат, коли зирк – аж то свій шульпіка.