На далекій півночі
(Думка в прозі)
Невимовна туга щоразу стискає моє серце, як тільки я проходжу повз оцей сумний, закинутий будинок, з важким замком на воротях та карюковою печаттю на замку.
Кругом панує тиша, ні душечки, а колись… і мене тягне упасти на колінки перед високими заостреними палями двору, цілувати слід дорогої людини, — слід. що так виразно уявляє моя зворушена думка… ні, не слід… та й не однієї людини… сліди моїх милих, коханих, незабутніх… Де вони? Їх обличчя зоріли крізь оті чорні, похмурі палі, їх голоси роздавались отут серед двору… брязкіт заліз стогоном краяв груди… Все затихло нині… ані шурхне… зловіщо дивляться побиті, загратованi вікна…
Будинок стоїть на березі чималої, глибокої річки… Очеркання лісів губляться в далечині… все вкрито блискучим сніговим килимом… стужа набирає неможливих ступнів, хуга ріже по виду… Безпритуло, моторошно… Оселі простяглись збоку… маніє церковця… на улиці ні лялечки… сум та мертвота завжди… Вишукали, отже, і цей куток, зробили ужиток… Даремно ховався хижак, гнаний лихою годиною, — лабети не минули його дітей; кишеня розчинилась перед непроханими чужинцями.