Не трохи води утекло, а дідусь не бачив просвітку, не ждав визволу… Смерть посувалась на очі, але живий дух перемагав ослабле тіло. Блиснула, отже, зіронька, — заточенець побачив милу країну, та не радувала вона його. Він ховався від людей; праця була його єдиною втіхою… тільки годі було працювати: очі зімкнулися навіки… Дехто і над труною вилаявся… хто сумував за світову понівечену силу…
Дідусеве місце не довго тривало зайвим і знову спустіло, бо відшукали ще дальш… тута, бач, близько… Сльози мої текли на землю, де вбачався слід колишніх конань, де витав дух великої мужності… душа відчувала якусь надзвичайну силу, а невідомий голос нашіптував слова втіхи та поклику.
Вітер бурував намети, жалібно квилив над будинком; в ушах стояв брязкіт заліз, а огонь поїдав думки змученої людини: сивенький дідусь стояв перед очима, манячи в якусь далечінь, до панства любові та братерства!..