Loe raamatut: «Вибрані»

Життя і філософські думки пінгвіна

— Чи шукати щастя? — спитала я в Зайця.

— Шукайте, але бійтесь!… — одказав він мені.

Безіменна Птиця

П’єр-Жюль Етцель

1

Коли б я не родився саме ополудні (опівдні), під промінням палкого сонця, дякуючи котрому я й проклюнувся і котре б то я можу вважати за свою матір, стільки ж, як і Пінгвінку, що зоставила на піску яйце (дуже міцне), котре я повинен був пробити, з’являючись на світ… і коли б я до того міг жартувати, говорячи про такі поважні речі, то я б сказав, що родився під нещасною звіздою.

Але родившись, — як я тільки що сказав вам, — при ясному сонці, і коли, звичайно, не було ні щасливих, ні нещасних зорь, я можу тільки сказати, що родився в нещасливий день, — і докажу сеє. Коли мені вдалося нарешті визволитись із шкаралупки, в котрій я був ув’язнений досить довгий час, і де мені — запевняю вас — було страшенно тісно, я більше як годину не міг опам’ятатись від всього, що зо мною сталося.

Я мушу признатись, що в народженні єсть щось таке нове і несподіване, що хоч би у вас на той час було в сто раз більше сміливості, ніж буває звичайно при таких обставинах, то й то б ви потім дуже неясно пам’ятали про ту хвилину.

«Оце! — подумав я, як тільки опам’ятався. — Хто б сказав мені за чверть години перше, коли я сидів, скорчившись в цій бридкій шкарлупці, без всякої спроможності поворухнутись, що зробившись занадто великим для яйця, я дійду до того, що мені буде де-небудь занадто просторо?» Я признаюся, що я відвертий, і для того скажу, що мене скоріш здивувало, ніж зрадувало видовище, котре з’явилось перед моїми очима, коли я вперше одкрив їх; одну хвилину, бачачи над собою небесне склепіння, я подумав, що перейшов тільки з нескінченно маленького в нескінченно велике яйце. Признаюся теж, що мене далеко не врадувало до нестями моє з’явлення на світ, хоча в першу хвилину я був певний, що все, що я бачу, належить до мене і що земля, певно, ніколи не мала іншої признаки, як носить мене і моє яйце. Простіть бідному Пінгвінові сю гордість, котрої він потім досить позбувся. Коли я догадався, до чого можуть служити очі, котрі у мене мались, себто, коли я уважно обдивився навкруги себе, то побачив, що сиджу в так званій, як я дізнавсь пізніше, розщелині скелі, недалеко від моря, — і один однісінький.

Отож, скелі і море, каміння і вода, безкраїй виднокруг, незміренна просторінь і посеред того всього — я сам, як атом, — от що я побачив найперше.

Найбільш вразила мене величінь того, що я бачив, і я зараз же подумав: нащо світ такий великий?

2

Скільки раз з того часу доводилось мені, — та й ще скільки раз доведеться повторять (проказувати?) се питання, — перше, що прийшло мені в голову.

Та й справді, нащо світ такий великий?

Хіба ж маленький, зовсім маленький світик, де було б місце тільки для друзів і тих, котрі люблять один одного, хіба ж він не був би в сто раз краще сеї величезної безодні, де все губиться, де є місце не тільки для створіннів, ненавидячих одне одного, але для цілих племен, котрі б’ються між собою, грабують, забивають і навіть їдять один одного; для немилосердних, ворогуючих одна на одну пород, для різних бажаннів, незгодних між собою пристрастів, і що гірше всього, для звірів, котрі, після того, як вони дихали одним повітрям, бачили один місяць, одно сонце і одні зорі, мусять умирати найдурнішим способом, навіть не знаючи про існування один одного.

Питаю вас усіх, Пінгвінів, читаючих моє оповідання: Пінгвіни, друзі мої любі, хіба маленька земля, на котрій була б маленька гора, не дуже висока, укрита свіжим маленьким ліском з густим ярим зеленим листям, і прехорошими квітками, і добрими овочами, славою і гордістю гілля, на котрому вони ростуть, з дюжиною або двома прехороших кубелечків, заселених добрими, веселими та чепурними Птицями, що блищали б красою та здоров’ям, а не такими нещасними Пінгвінами, як ми з вами, — кубелечків, на дні котрих лежало б скілька яєчок, котрі тепло та любо висиджували б; хіба така земля, питаю я вас, не була б до мислі всім і кождому? Хто, скажіть на милість, хто міг би повстати проти сеї маленької землі, сього маленького лісу, сих прехороших дерев, сих надзвичайних птиць, люблячих одна одну, зв’язаних між собою тісною дружбою — ну хто ж?

Вже, звісно, не я, пишучий сі щілки, — або, може, ви, читаючі їх? Але коли так, я, невважаючи ні на що, одказав би вам: «Ідіте ви к дідьку, ви мене одурили; ви навіть не Пінгвін; закрийте сю книжку, і посварімося».

Але прости мене, друже чительнику, прости; звичай жити одиноким зробив мене воркуном, навіть нечемним, я (забываюсь) і забуваю, що ніхто не смів (забываться) перед вами, можний чительнику!