Loe raamatut: «Казки про богатирів та лицарів», lehekülg 3
– Не моя, – відказує Тимко, – бо ти вінок збив.
– Так, але мені жінки не потрібно – бачиш, я без ніг.
– І я не можу її взяти, бо не маю рук, – не пристає Тимко.
– Ну, коли не можеш, то не буде ні твоя, ні моя. Буде нашою сестрою. Але не смій її чіпати, бо голову зніму.
Через якийсь час молода царівна геть змарніла. Єруслан у всьому запідозрив свого побратима і дуже розсердився:
– Тимку, що ти робиш? Казав я тобі, аби ти взяв її за жінку. Не схотів, відмовився. А тепер її чіпаєш? Голову зніму!
– Я їй нічого не роблю, – відповів Тимко.
Покликали царівну. Єруслан питає:
– Сестро, скажи правду, чіпає тебе Тимко? Але чисту правду, бо обом вам постинаю голови!
– Ні, він мене не рушає, – сказала царівна.
– То що тобі є?
– До мене щоночі прилітає шаркань (дракон) і ссе мої груди.
– В який час?
– О дванадцятій.
Єруслан подумав і сказав:
– Ну, Тимку, ти станеш у дверях, а я – біля вікна. Коли шаркань з’явиться, ми спіймаємо його.
О дванадцятій годині дванадцятиголовий змій спустився біля хати і тягне свої голови прямо до дівчини. Єруслан схопив його за шию і гукає:
– Тут є, брате!
Шаркань почав проситися:
– Єруслане Лазаровичу, відпусти мене…
– Не пущу, бо ти мою сестру зовсім виссав!
– Я більше не прийду, тільки відпусти.
– Пущу тебе, якщо принесеш цілющої і живлющої води.
– Принесу.
– Але не думай, що втечеш від мене, я тебе знайду і в другій державі!
– Ні, не втечу. Принесу…
Єруслан його пустив. Шаркань приніс у двох ротах води. Єруслан не вірив. Відрубав одну зміїну голову, а потім помазав цілющою водою, приложив до шиї і помазав живлющою водою. Голова ожила. Тоді відпустив шарканя. У кишенях знайшов свої ноги, змочив цілющою водою, приставив їх до тіла і змочив живлющою водою – й ожили його ноги, почав ними ходити. Питає Тимка:
– Ну, братику, а де твої руки?
– Немає.
– Зараз будуть!
Помазав Єруслан Тимкові культяпки цілющою й живлющою водою – і стали в Тимка руки. Єруслан йому сказав:
– Бери собі царівну за жінку, а я піду геть.
Вийшов на одне поле. Побачив чоловіка, який пас свиней. Підійшов ближче і впізнав у ньому короля, якого він женив. А король його не впізнає.
– Що ти тут робиш? – спитав Єруслан. – Чому пасеш свині? Ти ж король!
– Так, я король, багатий, а пасу свині. Мушу пасти, бо знайшла мене біда. Один витязь, Єруслан Лазарович, висватав за мене кляту витязьку, а вона йому за те відрубала ноги, і він загинув, а мене примусила пасти свої свині. У дворі поставила три шибениці: як прижену свиней зарано – повісять, якщо якусь загублю – теж повісять.
Єруслан каже:
– Чи є в тебе гроші?
– Трохи є.
– Тоді йди до міста і купи три залізні прути.
– Не можу йти, бо свині погубляться.
– Не бійся, я їх попильную.
Пішов король плачучи. Купив прути і приніс. Помахав прутом Єруслан і каже:
– Добрий. А тепер жени свиней додому.
– Не жену, бо мене повісять.
– Не бійся, не повісять, лиш жени.
Пішли через поле. А там була вода, а через воду міст. Як вийшли на міст, стала одна велика свиня поперек моста і не пускає інших.
– Чому ця свиня не пускає інших? – питає Єруслан.
– Чекає, бо на мості я кожний раз мушу поцілувати її в рийку.
Єруслан каже:
– Тепер піду й поцілую я.
Схопив свиню за ногу, вдарив нею об міст і кинув у воду. Інші пострибали за нею й потопилися. Король плаче:
– Тепер я загину!
– Не бійся, не загинеш. Йдемо сміло!
Він став біля воріт, а короля послав у палац до витязьки. Вона питає:
– Чому ти так рано пригнав свині?
– Я їх не пригнав, – відказує король. – Свині потопилися.
– Тоді йди повісся!
Тоді озвався Єруслан:
– Ану, тихо, гадюко!
Вона впізнала його голос і зразу замовкла. Єруслан схопив витязьку, кинув її на землю й почав бити залізним прутом. Поламав один прут і питає:
– Яку силу чуєш?
– Ще центнер зерна могла би підняти.
– То забагато тобі! – сказав Єруслан і поламав на ній другий прут.
– Ну, а тепер яку силу чуєш?
– Можу ще підняти мішок пір’я.
– Це теж забагато! – і Єруслан поламав на ній і третій прут.
– Ну, гадюко, яку силу чуєш?
– Може, якесь решето гусячого пуху ще підніму, а може, і ні.
– Цього тобі досить. Тепер будеш знати, як свого чоловіка шанувати. Дивись, коли наберешся сили, то я знову її з тебе виб’ю, як не будеш чоловіка поважати!
Король був би і не відпустив від себе Єруслана, але той сказав:
– Не можу залишитися, бо мушу ще й свою долю шукати.
Повернувся він до свого батька. Дивиться, а той уже старий та ще й коростявий, сліпий. Собаки його лижуть. Єруслан каже:
– Чому ви, діду, дожилися до такої старості? Ви ж були царем. Хіба у вас немає дітей, щоб вас доглядали?
– Немає.
– Я не вірю! Мусили ви мати хоч одну дитину.
– Був у мене один син. Витязь сильний був на весь світ. Ще з малості калічив дітей і худобу, і я мусив його загубити.
– Ось бачите, якби ви його тоді не загубили, він би оженився і його жінка доглядала б вас.
– Так, так, було би добре…
– А хіба тут, у вашій державі, нема дохтора, який би вас вилікував?
– Були дохтори, але нічого не можуть зробити.
– А що би вам допомогло?
– Снилося мені, що є один витязь – Щит Огненний. Якби хтось його убив і приніс із нього жовч, і помастив мене тим жовчем, то я би став здоровий.
– Я піду до того Огненного Щита, – каже Єруслан.
– Не йди, сину, бо він тебе вб’є.
– Ще не народився такий витязь, який би мене вбив!
Єруслан пішов до Огненного Щита. Той, як побачив витязя, то почав його пекти вогнем.
– Не печи мене, Огненний Щите, я до тебе йду служити, а не воювати! – гукнув Єруслан.
У Щита було багато слуг. Найнявся і Єруслан, і Щит полюбив його. Водив Єруслана по своїй державі. Якось привів його на одне поле, а там було дуже багато могил, якби ціле місто заросло травою. І питає Єруслан:
– Що це таке?
– Це витязі, могили їх.
А одна могила була більша.
– Тут лежить витязь, – каже Щит, – який мав силу на весь світ. Коли я його вбив, то він свою шаблю закинув під себе, а я досі не можу витягти ту шаблю. Я половину царства дам тому витязю, котрий би ту шаблю звідти вийняв.
А Єруслан каже:
– Я вийму ту шаблю.
– То йди вийми.
– Не тепер, а як не будеш бачити.
Пішли вони геть. А на другий день Щит посилає Єруслана витягати шаблю:
– Якщо її принесеш, то половина царства – твоя!
Прийшов Єруслан до великої могили, а вона проговорила:
– Чого ти прийшов, Єруслане Лазаровичу?
– Чого прийшов? За твоєю шаблею!
– Я дам тобі шаблю, тільки розумно воюй нею, не так, як я… Я зарубав, було, Щита. Слуги закричали: «Рубай ще раз!» Я рубанув, а голова знову приросла до тіла, і він відтяв мою. Його треба вбити одним ударом. Бери шаблю. Він буде їй радий, а ти, як підійдеш, махни нею і з одного удару відрубай йому голову – інакше він твою відрубає. Слуги будуть кричати: «Бий ще раз!» – але ти не слухай. Скажи: «Витязька рука б’є раз, та гаразд».
Іде Єруслан. Як побачив його Щит Огненний, рушив йому назустріч. Єруслан махнув шаблею, і голова витязя злетіла. Слуги нараз почали кричати:
– Рубай ще раз!
– Ні, витязька рука б’є раз, та гаразд! – сказав Єруслан.
Він розпоров Огненного Щита і вийняв з нього жовч.
Повернувся Єруслан до батька, помазав його жовчем – пропала короста, і провидів зразу, зробився молодим. Каже він:
– Ну, сину, тепер будемо жити!
– Ой ні, няньку! Я не можу бути на одному місці, мушу йти по світу – шукати й свою долю.
Задумав Лазарович оженитися. Знав він одну дівчину в сусідній державі й каже:
– Няньку, я тепер піду, а через рік і один день прийду вас навідати.
І сів на коня. Приїхав до кордону, а кордон охороняють витязі. Він трапив на витязя, який називався Івашко. Почав його питати Івашко:
– Куди йдеш?
– До вашого царя доньку сватати! – сказав Єруслан.
– Ні, до нас ти не пройдеш. Нікого не пропустимо, ані пташки.
– А я пройду!
– Тоді давай мірятися силою.
Єруслан говорить:
– Розбіжися і вдарся у мене. Якщо зіб’єш мене з коня – можеш мені відрубати голову.
Розбігся Івашко, вдарився в Єруслана, а той і не ворухнувся.
– А тепер держися, бо я розбіжуся, – каже Єруслан.
Він розбігся, вдарився у витязя і збив його з коня. Єруслан відтяв Івашкові голову. Бачать люди, що в їхню державу зайшов незнайомець, але мовчать, нічого не кажуть, якщо його пропустили витязі. Приїхав до царя.
– Чого ти сюди прийшов? – питає його цар.
– Я хочу вашу доньку за жону.
І цар не посмів нічого казати. Справили весілля і живуть. Жінка завагітніла.
Згадав Єруслан, що йому би треба йти до батька. І каже він до жінки:
– Я йду до свого нянька і повернуся через один рік і один день.
Вона не пускає:
– Куди ти йдеш, у нас скоро буде дитина, а ти мене лишаєш саму!
– Мушу йти.
Зібрався і пішов. Але пішов не тою дорогою, якою було треба. При дорозі знайшов велику корчму. Там гостилися витязі, а прислужувала їм Дівка-Чорнявка. Сів Єруслан за стіл, аби й собі трохи поїсти й випити. А дівка його дуже полюбила і не хоче його відпускати. Коли хотів вийти, вона зробила мур висотою від землі до неба…
А тим часом жінка Єруслана народила сина. Хлопець зразу зіскочив на землю і почав ходити. Побачив він дітей, що йшли зі школи. Питає:
– Мамко, що ото за діти?
– То школярі.
– Мамко, пусти й мене до школи.
– Тобі, синку, ще не час. Діти йдуть до школи у сім років, а тобі лише чотири дні.
Хлопець пішов сам. Сів на лавку і сидить. На перерві діти скачуть, граються, а він не сміє, бо вже чув од матері, що людські діти – слабосильні. Але діти почали корити його, що він безбатченко. Хлопчина розплакався. Повернувся, плачучи, додому, а мати питає:
– Чому плачеш, синку?
– Плачу, бо діти називають мене безбатченком. Скажіть мені правду – є в мене нянько або ні?
– Є, синку, є, але пішов до діда й казав, що повернеться через один рік і один день.
– Я йду, мамко, шукати його.
– Не йди, сину. Ти ж його не знаєш, і якщо десь натрапиш на нього – почнете боротися, і він тебе уб’є.
– Я мушу піти, бо як не піду, то переб’ю тих хлопців, котрі називають мене безбатченком.
Тоді мати каже:
– Раз так, то візьми перстень. На ньому написано прізвище нянька і моє. Якщо натрапиш десь на нянька, то побачить перстень і не вб’є тебе.
Зібрався хлопець і пішов прямо тією дорогою, що і його батько. Як підійшов до корчми, то побачив, що туди не можна пройти, бо високим муром огороджена. Дівка-Чорнявка помітила хлопця і каже одному витязю:
– Іди й передай йому, хай зайде сюди.
Пішов витязь і питає:
– Що ти, хлопче, тут хочеш?
– Хочу пообідати.
– Чому ж не заходиш? Ось корчма – там місце для обіду.
– А я туди не хочу.
Посперечалися, і хлопець убив витязя. А Дівка-Чорнявка послала ще одного. Хлопець убив і того. Тоді Дівка-Чорнявка послала Єруслана. Вийшов він до хлопця і питає:
– Що ти тут шукаєш?
– Хочу пообідати.
– Та не бачиш дверей до корчми?
– Бачу, та не хочу туди йти.
– Чому так кострубато говориш зі мною?
– Бо так хочеться.
– Ну, давай силу пробувати. Розбіжися і вдарся у мене.
Хлопець розбігся з усіх сил, вдарився у витязя, але той не впав. Тоді розбігся Єруслан, вдарився у хлопця і збив його з ніг. Витяг шаблю й хоче відрубати йому голову. Хлопець схопив рукою за шаблю, і Єруслан побачив на його пальці перстень, а на перстені – своє прізвище.
– Пусти шаблю, я не відрубаю тобі голову.
Хлопець відпустив, а Єруслан питає:
– Чий то перстень?
– Мамка мені дала.
Так вони впізнали один одного. Зібралися і пішли додому.
Та й казка скінчена.
Трьом-син Борис
Як був собі чоловік та жінка – та й пішли вони на поле жати. Була в них маленька дитинка; вони повісили її в колисці під лісом. Де не взявся орел – украв ту дитинку та й поніс, та й поклав у своє гніздо, у тім же лісі. От жило там у лісі три брати нарізно. Вийшов один брат – слухає, щось кричить. Увійшов він у хату й каже:
– Брати! Щось кричить – людський голос чути. Ходімо, пошукаємо!
Пішли й знайшли того хлопчика – дитинку, понесли до попа й гомонять утрьох, яке йому ім’я дати. Як нас три брати, дамо йому ім’я: Трьом-син Борис. Ну, взяли його до зросту, вигодували утрьох. Тепер він і каже їм:
– Я хочу, батьки, від вас іти.
Вони питають його:
– Що ж тобі дати за те, що ти у нас служив?
– Не хочу, – каже, – нічого у вас. Дайте мені коника.
– Що ж ти, сину, будеш робити з коником? Бери більше!
– Ні, – каже, не хочу. Дайте мені маленького коня.
– Ну, бери.
Він собі взяв і поїхав, їде лісом і дивиться: щось блищить. Треба поїхати – дізнатися.
– Ах, якби ти мене, конику, хоч трішки підвіз!
Він, бач, усе йшов, заморивсь, а коник малий.
– Е, Трьом-сину Борисе, підожди ще хоч трошки, – відказав коник. – Я тобі скажу сам, коли сідати на мене.
Дійшли до того, що блищало, аж то перо із жар-птиці. От Трьом-син Борис і каже:
– Візьму це перо.
– Ні, – каже коник, – не бери: це не перо, а найперо! Буде тобі за це перо велика вина.
Але він таки взяв його. Дійшли до царського палацу.
Найнявся Трьом-син Борис у царя конюхом, таким, що тільки чистить коні. Усе вночі чистить коні. Там були й такі коні, що ними тільки гній вивозять, – так йому дали на руки їх чистити. Він їх тим пером так почистив, що вони аж сяють. Усі стали тому дивуватись, і ті коні, що під царя підкладали, стали цареві непотрібні, а ті, що гній вивозили, стали підкладати під нього. Цар так полюбив того Трьом-сина Бориса!.. Став його допитуватися:
– Ти, – каже, – до коней щось знаєш, що вони стали гарні.
Став він божитися, що не знає нічого. От інші конюхи стали підглядати за ним і сказали цареві, що в нього є із жар-птиці перо.
– Він, – кажуть, – не тільки дістав із жар-птиці перо, він може дістати й саму жар-птицю.
От цар його й покликав до себе:
– Що, Трьом-сину Борисе? Дістав ти із жар-птиці перо?
– Дістав, – каже.
– Дістань же мені жар-птицю. А як не дістанеш – мій меч, а тобі голова з плеч!
Іде Трьом-син Борис до коня до свого та й плаче.
– Чого ти, Трьом-сину Борисе, плачеш? – питає лоша.
– Як мені не плакати, коли загадав цар таку загадку, що не можна ні мені, ні тобі відгадати.
– А що, – каже, – я тобі казав, що не бери цього пера із жар-птиці! А ти не послухав мене. Ну, не журися: піди скажи цареві, хай дасть четверть горілки та четверть гороху, та горілки найміцнішої.
От він пішов і сказав цареві. Цар дав з радістю. Поїхав Трьом-син Борис у чисте поле і викопав там яму глибоку: так йому порадив кінь. Дав йому цар чотири чоловіки на поміч. Насипав він у яму гороху і налив горілки. Прилетіла жар-птиця, наїлась гороху й напилась горілки. Кінь і каже:
– Гляди, як нап’ється жар-птиця, як перевернеться угору ніжками і так буде тримати – отоді лови!
Він її так і накрив, а вона й кричить:
– Не тобі, Трьом-сину Борисе, малось, та тобі сталось.
Приніс він її до царя, а цар такий радий, такий радий, що не знає, де й діти того Трьом-сина Бориса й де посадити. Дуже, дуже він його нагородив за це.
Стільки там було у тім палаці, – та нікого цар так не любить, як його. От інші заходилися підкушувати Трьом-сина Бориса, зненавиділи його й стали казати цареві:
– Не тільки він міг дістати жар-птиці перо й жар-птицю, він може добути в морі прекрасну дівицю.
Покликав його цар до себе:
– Дістав ти, – каже, – із жар-птиці перо, дістав ти жар-птицю, дістань же ти мені в морі прекрасну дівицю. А як не дістанеш – мій меч, а твоя голова з плеч!
Іде Трьом-син Борис до коня і плаче. А кінь і питає його:
– Чого ти, Трьом-сину Борисе, плачеш?
– Як мені не плакати, коли загадав цар загадку – таку, що ні тобі, ні мені не відгадати!
– Яку?
– Загадав таку, щоб я дістав у морі прекрасну дівицю.
– А що? Я тобі казав – не бери із жар-птиці пера, бо буде тобі велика вина. Ну, не журися! Піди – скажи йому, хай дасть тенета із дзеркалами та хай дасть тисячу суконь та ящик великий.
Пішов той до царя, цар і дав усе. Поїхав Трьом-син Борис і поставив дзеркала навкруг моря і сукні повішав. От вийшла з моря Настася, прекрасна дівиця, одягалась у кожну сукню і в кожне дзеркало заглядала, сама собі здивувалась:
– Ах, яка я собі гарна!
Одягла останню. Тоді її вхопив Трьом-син Борис, а вона й крикнула:
– Ах, Трьом-сину Борисе! Пусти мене з неволі на волю, я тебе нагороджу: дам тобі своє вінчальненьке кільце і будеш ти ним щасливий.
Він її не пустив. От вона порвала на собі дванадцять разків намиста й кинула в море. Він привіз її у царський палац. Цар нагородив його знову і дуже радий був. Стали йому знову всі дивуватися і заздрити, стали знов його підкушувати, що він може знати все, що в світі робиться, але цар ні на кого не потурає. Коли це Настася сказала Трьом-синові Борисові:
– Дістав ти жар-птицю, дістав ти й мене, прекрасну дівицю, – щоб ти дістав і моїх дванадцять разків намиста у морі.
А цар каже:
– Як не дістанеш – мій меч, а твоя голова з плеч!
Він іде до коня й плаче. Кінь і питає:
– Чого ти, Трьом-сину Борисе, плачеш?
– Як мені не плакати? Загадав цар таку загадку, що не можна ні тобі, ні мені відгадати.
– Яку?
– Щоб дванадцять разків намиста із моря дістав, того намиста, що Настася розірвала.
– Піди ж, – каже, – скажи цареві, хай дасть сто бочок м’яса і хай дає сто тисяч чоловік.
Цар дав. От кінь і каже:
– Гляди, як прийдеш до моря, поклади те м’ясо навкруги моря. Як повилазять раки те м’ясо їсти – хапай ти біленького: то їхній цар. Вони будуть у тебе прохати його, а ти не давай, поки намиста не поприносять усього.
От він так і зробив. Тільки раки повилазили, він і вхопив біленького. Раки плачуть – кланяються:
– Що вам треба, ми те й приставимо, тільки верніть!
Трьом-син Борис і каже:
– Приставте мені намисто, що в морі розсипане, тоді пущу.
Вони мотнулись усі: те – одно, а те – двоє, так і познаходили все намисто. Він і хотів пустити біленького, а кінь і кричить:
– Не пускай, ще нема однієї намистинки!
От раки як мотнулися шукати, як мотнулись, так йому і витягли щуку; у тій щуці намистинка. Він розпоров щуку, знайшов намистину, пустив біленького рака.
Привіз Трьом-син Борис намисто, дивуються всі. От Настася й сказала цареві:
– Пошліть його взнати до сонця: колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло, то чого воно так?
Іде Трьом-син Борис до коня і плаче:
– Чого ти плачеш? – питає кінь. – Не журись: уже не такі цар загадував загадки, та знали, що робити!
От і поїхав він. Коли стоять біля саду сторожі й питають його:
– Куди ти, Трьом-сину Борисе, їдеш?
– Піду, – каже, – до сонця взнати, чому колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло.
– Нагадай же там, – кажуть, – і про нас, що колись цей сад родив та весь світ годував, а тепер і сторожів не прогодує.
– Добре, нагадаю.
От їде далі, коли стоять два солдати прикутих і питають його:
– Куди, Трьом-сину Борисе, їдеш?
– Піду до сонця взнавати, чого колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло?
– Нагадай там про нас, доки ми будемо стояти поковані?
От їде-їде далі, коли на дубові жінка та чоловік пару голубів ловлять і питають його, куди їде. Він їм і сказав.
– Нагадай там, – кажуть, – і про нас: доки ми ловитимемо цих голубів?
– Добре, нагадаю.
Їде-їде далеко, коли там стоїть шинкарка і переливає воду з колодязя в колодязь.
– Куди ти, Трьом-сину Борисе, їдеш?
Він сказав.
– Нагадай там і про мене, доки я переливатиму воду з колодязя в колодязь?
– Добре, нагадаю.
Їде-їде далі. Коли лежить кит-риба. Через неї люди їздять і вже таку дорогу зробили, що аж ребра видно. А вона пити хоче й ніхто їй не дасть. Вона тільки ротом чвякає. От вона й питає:
– Куди ти, Трьом-сину Борисе, їдеш?
Сказав він і їй.
– Нагадай там і про мене, доки через мене будуть люди ходити та їздити?
– Добре, нагадаю.
Поїхав та й поїхав далі. Коли дивиться – стоїть хатка. Вже перед вечором приїхав у ту хатку. Ввійшов у неї, а там баба, стара-стара, сонцева мати.
– Куди ти, – каже, – Трьом-сину Борисе, йдеш?
– Піду до сонця взнавати: колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло?
– Я ж, – каже, – сину, його мати!
Він їй розказав:
– Бачив я, – каже, – солдатів на ланцюгу, бачив я і сад великий: колись родив, увесь світ годував, а тепер і сторожів не прогодує. Бачив я чоловіка і жінку, що голубів ловлять на дубові і ніяк не піймають. І бачив я шинкарку, що з колодязя в колодязь воду переливає– ніяк не переллє. Бачив я кита-рибу, що лежить і через неї люди їздять, ходять, аж ребра видно, а води не дають – вона ротом зіпає.
Баба йому дала повечеряти. Прийшло сонце, вона заховала Трьом-сина Бориса. Полягали спати. Встали вранці. От вона й каже сонцеві:
– Що мені, сину, снилося!
– А що, мамо?
– Снилось мені, що десь є сад великий: як родив, увесь світ годував, а тепер і сторожів не прогодує.
– Еге, мамо, є великий сад, у ньому закопані розбійницькі гроші. Тоді він почне родити знов, як викопають їх.
– І ще мені, сину, що снилося.
– А що, мамо?
– Десь стоять два солдати на ланцюгу прикуті.
– Еге: якби вони ті гроші, що в саду закопані, пожертвували на бідних, то пішли б по своїх містах.
– І ще що мені, синку, снилося.
– А що?
– Десь є чоловік та жінка, пару голубів ловлять на дубові і ніяк не піймають.
– Еге, ловитимуть, поки світ сонця: вони як були молоді, пару дітей своїх згубили.
– І ще що мені, синку, снилося.
– Що?
– Десь є шинкарка: із колодязя в колодязь переливає воду, ніяк не переллє.
– Еге! За шинкарство – найгрішніш! Вона переливатиме, поки й світ сонця! Вона як була молода, то кому переллє, а кому недоллє.
– І ще що мені, синку, снилося.
– Що?
– Десь лежить кит-риба, і через неї люди їздять.
– Еге, й це є! Якби вона вихрякнула корабель людей, так пішла б у море.
– І що ще мені, синку, снилося.
– Що, мамо?
– Що колись ти сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло.
– Еге, і це було. Як була моя дівчина у морі, то вона вийде – я засоромлюсь та й почервонію. Я зійду рано і зайду червоно. А тепер немає моєї дівчини, то я зійду пізно і зайду біло.
От пішло сонце. Здивувалося, що таке його мамі приснилося, що в світі робиться. Пішло воно. А мати дала поснідати Трьом-синові Борисові й розповіла йому все.
Їде він назад. Лежить кит-риба.
– А що, нагадував?
– Казало, – відповідає, – якби ти вихаркнула корабель, пішла б у море.
Тоді кит-риба як харкнула, увесь світ стрепенувся. Йде далі: стоїть шинкарка.
– А що, нагадував про мене?
– Нагадував. Казало, що будеш переливати, поки світ сонця.
– То я, – каже, – не буду поспішатися.
Йде далі. Коли стоять чоловік і жінка, ловлять голубів.
– А що? Нагадував про нас?
– Нагадував. Казало, що будете ловити, поки світ сонця.
– Ну, ми не будемо й поспішатися. А то все така думка, що от-от скоро піймаєш.
Їде, коли стоять ті два солдати й питають:
– А що? Нагадував?
– Нагадував. Казало сонце – як пожертвуєте на бідних ті гроші, що закопані у саду, то по своїх містах підете.
Вони сказали, що пожертвують – зараз так і пішли. Йде далі. Сторожі питають:
– Чи нагадував?
– Нагадував. Казало: як викопаєте ті гроші розбійницькі, що тут закопані, то сад буде знов родити.
Вони викопали, сад почав родити.
Прийшов він додому, до царського палацу. Усе взнав і цареві розказав. Цар його нагородив, половину царства наділив йому. У себе тримав його і як із братом з ним жив.
