Loe raamatut: «Казки про богатирів та лицарів», lehekülg 5
Про трьох братів і трьох сестер, яких віддали за трьох шашів
Було, де не було, у сімдесят сьомій державі, за скляною горою, за панською бородою. Так би пани держалися на силах, як пісок на вилах. Був один Минька – носився злегенька, мав штани полотняні, а дерся на стіни дерев’яні.
Був один чоловік і були у нього три сини й три доньки. Перед смертю скликав він дітей і наказує:
– Кожний із синів одну ніч має спати на моїй могилі. А тим часом до кожної з доньок прийде її жених. Котрий котру вибере – за того й віддавайте.
Помер чоловік. Старший син зібрався на могилу. Але боявся вночі спати на кладовищі й заночував у сусідській стайні.
Настала друга ніч. Зібрався середущий. Та й цей побоявся спати на могилі – пішов до сусідів.
А сестри помалу почали віддаватися. Як старший брат зібрався на могилу, прийшов жених за старшою сестрою. Звали його Шашем. На другу ніч прийшов жених до середущої сестри. Він теж звався Шашем…
Настала третя ніч. На батькову могилу пішов молодший брат. Запалив собі свічку, сидить і дрімає.
Раз прилетіла вила (фея) – злопотіла крилами й загасила свічку.
– Погано робиш, – каже хлопець, – бо впотемку не будемо нічого говорити. А я хочу з тобою порадитися.
– Ну, якщо так, то запали свічку.
Хлопець знову засвітив і почав казати:
– Будь така добра, вило, порадь, яким способом я міг би взяти царську доньку.
Вила йому каже:
– Я тобі пораджу, якщо ти добрий стрілець… До того царя важко дістатися чужому, бо на палаці сидить півень, що бачить чужого від самої границі. Коли хтось підходить, півень зразу піє – дає знати стражникам. Якби ти з границі міг його застрелити, то пройшов би до царя і взяв його доньку.
– Я спробую…
Ранком хлопець вернувся додому, а тим часом віддалася й третя, молодша, сестра, її жених також звався Шашем.
Наймолодший брат зарядив рушницю, сів на коня і їде до царя. Коли приїхав на границю, вистрілив і вбив царського півня. Поскакав до палацу, а стражники на воротах сплять, ніхто не зупиняє. Відчинив двері й поклонився:
– Добрий ранок вам, пресвітлий царю!
– Доброго ранку. Що ти хочеш?
– Я приїхав за вашою донькою!
Цар подумав і сказав:
– Ну, раз ти міг дістатися до мого палацу, то буде твоя.
Справили весілля.
Хлопець вертається додому з молодою жінкою. Раптом на дорозі їх зупинив жебрак. Припросився на царську карету. Їдуть, їдуть… Коли хлопець дивиться – ні царівни, ані жебрака!
І йде по світу шукати свою жінку.
Приїхав він до старшої сестри. Дуже йому зраділа та каже:
– Ой братику, мушу тебе сховати, бо скоро мій чоловік повернеться і тебе загубить.
– Який дає знак?
– Кине кам’яного м’яча.
Як упав кам’яний м’яч, старша сестра сховала брата під коритом.
Заходить Шаш:
– Кажи, котрий брат зайшов до нашого палацу – якщо старший, злою смертю загине, якщо середущий – злою смертю загине, а якщо молодший – лишу йому життя.
Молодший брат виліз з-під корита. Погостилися, і Шаш йому сказав:
– Тобі треба йти до поганого царя. Якщо будеш мудрий – візьмеш від нього свою жінку, а ні – пропадеш.
Хлопець їде далі. Приїхав до палацу середущої сестри. І та дуже зраділа йому:
– Ой братику, добре, що ти зайшов. Та сховаю тебе під корито, бо як прийде чоловік, то може тебе знищити.
– Який знак дає?
– Кине кам’яного м’яча.
Як упав кам’яний м’яч, хлопець сховався під коритом. Шаш зайшов і каже:
– Котрий брат у нас? Якщо старший – злою смертю загине, якщо середущий – злою смертю загине, а якщо молодший – життя йому дарую.
Тоді молодший брат вибрався з-під корита. Сіли за стіл. А як погостилися, каже Шаш хлопцеві:
– Мусиш поспішати і до третьої сестри тепер не заходь. Я тобі скажу сам, що маєш чинити. Ми, троє братів, уже третій рік воюємо з поганим царем, хоча він – наш няньо. Коли приїдеш у палац, його не буде дома. А коли повернеться додому, зразу почне тебе пригощати. Та дасть тобі слабого вина, а собі наллє дужого. Ти при ньому вино обміняй. Цар розсердиться і закричить, чого не береш те, що тобі дають. Спитай: «А ти чого не даєш порядного вина?» Поганець погодиться міняти, бо в нього й так буде більша сила. Якщо жона стане тобі служити, помагати – ти його уб’єш, а якщо ні – загинеш.
Та й приїхав хлопець до царя. Жінка налякалася:
– Ой, я дуже рада, що бачу тебе, але не знаю, чоловічку, чи не загинемо обоє.
Раз приходить поганець-жебрак:
– А, добрий вечір, братчику! Будемо гоститися…
Налив собі дужого вина, а йому – слабого. Хлопець обміняв чаші. Поганець розсердився:
– Чого не п’єш те, що тобі дають?
– А ти чого не даєш порядного вина?
– Гаразд, випивай і йдемо боротися.
Борються. Поганець чувся в більшій силі, але жона стала помагати своєму чоловікові: на нього ллє молоко, на жебрака – воду. Жебрак кинув хлопцем по коліна в землю. Хлопець вискочив і кинув ним у землю до пояса. А доки той вибирався з ями, витяг шаблю й відтяв йому голову.
Жона уклала весь палац у шкаралупу від яйця і поїхали.
Приїхали до молодшої сестри. Шаш зрадів, що швагер переміг поганця. Погостилися і рушають далі. Шаш проводив їх, але коли вийшли на розпуття, він став каменем. Молодша сестра зібрала й свій палац в яєчну шкаралупу – і поїхали вже троє до середущої сестри.
Знову погостилися. І другий Шаш зрадів своєму швагрові й пішов виправляти його у дорогу. А на роздоріжжі так само став каменем. Середуща сестра зібрала свій палац у шкаралупу від яйця – і їдуть до старшої.
І там пригостилися. І третій Шаш, як вивів їх до розпуття, одразу став каменем. Старша сестра зібрала свій палац у шкаралупу від яйця – і всі їдуть додому.
Вернулися у своє село, поставили чотири палаци і щасливо жили, бо не стало нечистої сили. Може, й тепер собі живуть. А казці кінець.
Про Іванка-Попрянка
Був один чоловік, і було у нього троє дітей – два хлопці й одна дівчина. Якось хлопці зібралися в поле, а сестрі наказують, щоб принесла їсти. Дівчина питає:
– А як я потраплю, де будете орати?
– Ми прооремо борозну, й будеш іти за тою борозною.
А борозна, яку брати проклали, вела попри царський двір. Цар зрівняв борозну, що вела далі у поле, а проорав її до себе, на город. І дівчина, як несла братам їсти, зайшла в царський двір. Цар замкнув її в палаці.
Чекають хлопці їсти, а сестра не йде. І сердиті, бо вже зголодніли. Вертаються увечері додому і бачать, що борозна повернута до царського двору. Та раз пішли додому. Питаються від матері:
– Чому нам Марійка не принесла їсти?
– Та я ж її послала, – каже мати.
Тоді брати збагнули, в чому діло. На другий день старший прихопив сокиру і йде до царя – визволяти від нього сестру. Заходить у палац:
– Добрий вечір!
– Добрий вечір, ти прийшов у гості? То будемо гоститися.
І думає цар, яким способом погубити хлопця. Наказав жоні, щоб зварила нараз чотири стегна із вола. Вона зварила і поклала на стіл. Каже цар хлопцеві:
– Бери ти одне стегно, а я візьму друге і будемо змагатися: хто скоріше з’їсть, той переможе.
Цар швидко обгриз м’ясо і кісткою вдарив легіня по голові так, що той одразу впав.
Мати дома журиться і плаче.
Пішов і молодший брат визволяти від царя сестру. Пішов і теж походив зле.
Мати собі дома не знаходить місця. Але якось товкла чорний перець, чи як тоді казали – попер, і одна горошина упала на землю. Коли мати мела хату, побачила те зерня і подумала: «Я його не вимету, я його з’їм».
І з’їла. І стала тяжка.
Скоро народився в неї хлопчик. Коли мав три дні, то вже був такий, якби йшов третім роком. Раз питає матір:
– Мамко, чи були у мене брати й сестри?
Мати таїться:
– Та… не знаю…
Поприк не раз повертався до цієї розмови, і якось мати сказала, що в нього були два брати й сестра.
– Ну, йду я їх шукати! – заявив малий.
Узяв палицю в руки й пустився в дорогу. Заходить у двір поганого царя.
– Добрий вечір!
– Добрий вечір. Будемо гоститися?
– Будемо.
Поганий цар наказав жінці, щоб зразу зварила з вола чотири стегна. Вона зварила і поклала перед ним на стіл. Почали змагатися. Укусили по одному разу, по другому, по третьому… Цар так заспішив, що почав давитися, а тим часом Поприк своє стегно доїв і кісткою вдарив царя так, що голова в того розкололася. Узяв сестру й вернувся додому.
А брат поганого царя – і сам поганин – почув, що якийсь витязь убив його родича. Одразу дав наказ, щоб той витязь явився до нього. Поприк прийшов, і цар йому каже:
– На мене йде війною песиголовий цар. Якщо переможеш того песиголовця, то подарую тобі життя, ще й будеш царем. Бо я вже старий і не маю сили ані воювати, ані царювати.
Поприк побив усіх песиголовців олов’яною палицею. Та один відпросився:
– Поприку, не вбивай мене, я тобі лихого не зроблю…
Поприк відпустив. Повернувся Іванко з війни з великою славою. Його одружили на царській доньці й покоронували на царя.
А песиголовець красно одягнувся і пофарбувався, щоб був, як інші люди, і прийшов до молодого царя. Дома була лише його жінка. Песиголовець взявся її підмовляти:
– Якби ти розпитала свого чоловіка, в чому його сила, ми б з тобою зажили не так – ми мали би державу на півсвіту!
Молода цариця була легковажною і сховала в царському палаці песиголовця, щоб чоловік нічого не знав. Коли Поприк вернувся додому, почала коло нього бігати, прислужувати:
– Я тобі зроблю купіль… Я тобі – це, я тобі – те… Але скажи, в чому твоя сила?
– Моя сила – ось у цих двох пальцях. Якби їх зв’язати – пропала би сила.
Цариця пригорнулася і почала в’язати йому пальці, але він порвав. Зв’язала утроє – так само порвав. Зв’язала учетверо – не може порвати. Тоді вискочив песиголовець:
– Ну, якою смертю хочеш помирати?
– Заколи мене і прив’яжи до осла – хай несе, куди хоче.
Песиголовець так і зробив. Несе осел убитого, зустрічає зайця:
– Стій, яцьку!
Заєць став.
– Біжи швиденько й принеси живлющої води.
Заєць побіг і приніс невдовзі цілющої води. Осел узяв воду і намочив Поприкові рану, потім полив під ніс – і Поприк ожив. Але не має сили.
Ідуть далі. Бачать – лежить рушниця. Поприк сяк-так підняв ту рушницю – коли біжить пес. Він прицілився, а пес йому каже:
– Не стріляй у мене, я буду ще тобі у пригоді.
– Ну, розкуси мотузок на моїх пальцях.
Пес розкусив, і Поприк знову дістав силу. Повернувся у царський палац. Песиголовця одразу застрілив, а жінці поставив під одне око відро, щоб плакала за ним, першим чоловіком, а під друге – цебер, аби лила сльози за песиголовцем. Коли уранці подивився, у відрі сліз зібралося мало, а цебер був повний. Значить, плакала за песиголовцем.
Поприк узяв рушницю, застрілив її.
А сам узяв собі бідну дівчину. Лише сестру видав за багатого графа.
І всі вони дуже красно жили, доки не порвалися їм жили, а наші не подужали.
Про хлопця, який звільнив свою матір з полону Поганина
Жив один Білий цар. Він мав таку прекрасну доньку, що над неї не було на світі. Немало царевичів сватали її, але батько не хотів віддати. Сватався до дівчини і змій-Поганин, та й за нього її не дали. Поганин дуже розсердився і пригрозив:
– Тепер вона не сміє на сиру землю ступити, і сонце на неї не сміє засвітити, бо інакше прилечу й понесу її.
Але знайшовся один принц, котрий посватав доньку Білого царя. Він правив невеличкою сусідньою країною. Не сам прийшов до царя, а написав йому листа: «Чи можу я приїхати сватати вашу доньку? Я чув, що багато вже сватало її, але ви не хотіли ні за одного віддати. То наперед у письмі питаю, чи дасте за мене».
Цар відповів: «Можеш прийти». І молодий принц дуже зрадів. Він був сиротою, нікого з родичів не мав і, коли збирався у дорогу, передав державу своєму міністрові.
З’явився у палац і каже:
– Ну, я тут! Прошу вашу доньку за жону!:
– Слухай, сину, – говорить Білий цар, – я не тому тебе позвав, що хочу за тебе віддати свою доньку, а тому, аби тобі пояснити: мою доньку сватав і цар Поганин, але я не дав. Він страшно розсердився і пригрозив, що як вона віддасться за іншого, то він її викраде. Тепер на мою доньку не сміє сонце засвітити, вона не сміє на сиру землю ступити. Я її вбережу, а ти не зумієш.
– І я зумію вберегти принцесу! – заявив одразу принц.
Так вони говорили між собою двоє, без царівни. Та принц дуже би хотів побачити дівчину і попросив царя:
– Покличте її, хай на неї бодай подивлюся.
Цар потряс своїм дзвоником. Принцеса увійшла і сіла на стілець біля свого батька.
– Ну, донько, – каже цар, – чи хотіла б ти вийти за цього хлопця? Він обіцяє вберегти тебе від злого Поганина, та я чогось не вірю. Ніде ти не будеш у такому надійному місці, як дома, в палаці.
А вона відказує:
– Няньку, але мені вже час виходити заміж. Доки я буду дівочити? Раз треба справити весілля.
Подивилася на хлопця, і він дуже полюбився їй.
– Ну, коли так, то я не перечу, – погодився цар. І ще того дня наказав готувати весілля. Справили весілля, і молоді щасливо провели три місяці в царському палаці. А потім зять каже:
– Няньку, мені треба збиратися в дорогу. Я залишив державу на чужу людину. Мене там давно чекають.
Білий цар дав зробити для них окремий вагон, і привели туди принцесу так, щоб на сиру землю не ступила і щоб на неї сонце не світило. У країну принца виїхали вночі, коли сонця не було. А від станції до його палацу постелили килими, щоб царівна не стала на землю.
І молоді щасливо жили далі. Через півтора року знайшовся в них хлопчик. А той хлопчик мав на голові три золоті волоски. Минуло ще три місяці, і сталося велике нещастя: молодий цар виманив свою жінку в сад погуляти. Вона не хотіла, казала йому:
– Чоловіче, хіба ти не знаєш, що Поганин поклявся мене викрасти, якщо ступлю на сиру землю або якщо на мене блисне сонце.
– А може, то неправда? Може, нянько лиш так говорив, бо не хотів тебе від себе віддавати… Я візьму тебе за руку, то хто тебе вирве з моїх рук?
– Ой, я дуже боюся!
– Не бійся нічого!
Винесли в сад і малу дитинку, приколисали та й гуляють поміж зеленими деревами, кущами. Небо чисте, ніде ні хмаринки. Раз лиш над ними знявся вихор, надлетів змій-Поганин і схопив принцесу. Принц дивиться, а жінки немає. Почав бігати – в косицях, у кущах шукати. Ніякого сліду! Тоді зрозумів, що її поніс Поганин. Принц гірко заплакав. Пішов шукати для хлопчика якусь годувальницю…
Хлопчик ріс, як з води. У три роки вже тягся до книжки. Записали його в таку школу, де вчилися лише панські діти, що мали вже по десять, по дванадцять років.
Вчитель тикав іншим школярам під ніс:
– Видите, я вчу вас стільки років, а цей хлопчик тут лиш один рік і навчився вже більше за вас!
Дітлахи розсердилися на здібного хлопчика і почали його обзивати:
– Тебе знайшли в капусті! Тебе знайшли в капусті!
Чули, що його мати пропала десь безвісти. Хлопчик повернувся додому зажурений і питає:
– Няньку, а де моя мама?
– Ой, була в тебе мама, але щось її вкрало, і не знаю за неї нічого.
А з хлопчиком ходив до школи й син удовиці. Він мав уже дванадцять років, і хлопчик запитав:
– Приятелю, ти старший за мене – може, пам’ятаєш мою маму?
– Твоєї мами я не бачив, але чув, що люди говорили… Ходи до нас. Моя бабка вже дуже стара, має сто дев’ять років. До неї на гадання йдуть зі всього світу. Вона щось порадить.
І просто зі школи хлопці прийшли до тої гадалки.
– Велике діло, хлопчику, тебе бачити, – каже стара. – Ти ніколи до нас не заходив. Що привело тебе сюди?
– Бабко, я хотів би знати за свою маму. Яка вона була, чому пропала і де вона тепер?
– Твоя мама, синку, – донька Білого царя. Вона така прекрасна, що на світі іншої такої немає… Сватав її Поганин, та не дали за нього. Він страшно розсердився і сказав: «Не сміє на сиру землю стати, а сонце не сміє на неї світити, бо інакше прилечу й понесу її». А твій нянько взяв її за жінку і не повірив тим словам. Повів твою маму в сад трохи пройтися, і тут її вхопив змій-Поганин.
– Чи живе моя мамка?
– Живе.
– Порадьте мені, бабко, як її побачити?
– Якщо будеш розумний – побачиш, а якщо дурний – загинеш. У вашому саду є ліщина. А на тій ліщині три прутики-однолітки. Ти виломи собі середній прутик і йди з ним уздовж муру, доки не побачиш замурований у ньому залізний рожен. На тому рожні настромлена кінська голова. Прутиком удар три рази по голові – і з’явиться кінь. Він порадить, що далі робити.
Хлопчик так і зробив. Зрізав із ліщини середнього прутика, знайшов рожен з кінською головою, вдарив по голові три рази тим прутиком, і голова підскочила аж під самі хмари. З’явився перед хлопцем прекрасний жеребець – золота шерсть на ньому.
– Для чого ти мене розбудив? Що тобі треба? – спитав кінь.
Хлопець розповів:
– Так і так, шукаю мамку…
– А хто тобі порадив звернутися до мене?
– Така й така баба, ворожка.
– І що би ти хотів?
– Увидіти мамку.
– Ну, коли так хочеш видіти свою мамку, то йди під ту ліщину, з якої цей прутик, і там глибоко в землі знайдеш іржавий ключ. З ключем піди в крамницю, що поросла бур’яном, бо має триста років. Відкрий двері до тої крамниці й там побачиш поламані сідла, підкови, кусочки шаблі та рушницю. Положи все те у міх і принеси сюди. Крамницю замкни, а ключа знову закопай під ліщиною.
Хлопчик знайшов іржавий ключ, відімкнув двері до крамниці і знайшов там поламані сідла, підкови, кусочки шаблі та рушницю. Склав усе то в міх і приніс до коня…
Кінь на те подув, і тут же постали діамантове сідло, золоті підкови, срібні шабля й рушниця.
– Ну, прибий мені підкови, – сказав кінь.
І хлопець прибив.
– Осідлай мене.
Хлопець осідлав. Рушницю й шаблю взяв на себе.
– Приготуй нам на цілий місяць їжу.
Хлопець усе приготував, тоді кінь питає:
– Як хочеш їхати: як вихор чи як гадка?
– Так, щоб було добре і мені, й тобі.
Піднявся кінь під хмари і летять, летять, летять.
Місяць летіли без зупинки, доки не побачили величезну гору. А на тій горі було таке широке поле, що не мало краю.
– Злізай, – сказав кінь, як спустився вниз.
Хлопець став на землю, і він наказав:
– Викопай для мене таку глибоку яму, аби мене з неї не видно було.
Хлопець викопав. Кінь скочив у яму й наказує далі:
– А тепер мене загреби так, аби не було слідно ніякого горба. А прутика з ліщини встроми мені над головою. Сам підеш цим полем. Там зустрінеш одного за одним двох величезних чоловіків. Та не налякайся, вони тобі нічого злого не зроблять. Вони тобі порадять, як дійти до мамки. Будеш розумний – не загинеш, будеш дурний – пропадеш… А коли повернешся знову на це місце, то дивися добре: якщо прутик всохне – не викопуй мене, бо я буду мертвий, якщо прутик лишиться зелений – викопай мене, я буду ще живий.
Хлопець загріб коня і йде полем. Здалеку помітив великий вогонь – якби хто хату запалив. А коло вогню сидів чоловічисько, який ногами обняв ватру. На вогні кипів грубезний котел, повний баранячого м’яса. Чоловік великий, як полонина. Хлопець трохи налякався, але поклонився:
– Добрий вечір, старче.
– Добрий вечір, – зрадів чоловічисько. – Сякої душі я ще тут не бачив, відколи народився. Як ти сюди потрапив? Куди йдеш?
– Я йду шукати свою матір. Може, ви щось знаєте за неї?
– Та чия твоя мати?
– Донька Білого царя. З-за Червоного моря.
– Знаю… Твою матір вкрав мій найменший брат – Поганин. Та ти її не визволиш. Краще повернися. Тут, на полонинах, страшні звірі і птахи живуть – можуть тебе з’їсти… Видиш, який я чоловічище, а мій молодший брат ще більший – і то Поганин нас обох поборов і вигнав. Що ти йому вчиниш? Він має, щоб ти знав, двадцять чотири голови!
– Ні, я не вертаюся, – відказує хлопець. – Я хочу побачити свою рідну мамку, хоча б тої хвилини загинув! Аби лише побачив її.
– Ну, коли так хочеш видіти її, то увидиш, але не визволиш з полону.
Чоловік махнув ногою й визув чобота:
– Сідай на цей чобіт – він понесе тебе до мого молодшого брата. Понесе тебе на таку гору, на яку ніхто не може вийти.
Хлопець сів на чобота і прилетів на інше поле, ще більше. Бачить він такий вогонь, якби зразу дві хати палали. А коло вогню ще більший чоловік ногами обняв ватру і в грубезному котлі варить собі м’ясо. Хлопець поклонився:
– Добрий вечір…
– Добрий вечір, – зрадів чоловічисько. – Сякої душі я ще тут не бачив, відколи народився. Як ти сюди потрапив?
– Від вашого старшого брата.
– А куди йдеш?
– Шукаю свою мамку.
– Та чия твоя мамка?
– Донька Білого царя.
– Знаю, знаю… Твою матір викрав наш наймолодший брат. Він нас обох із братом поборов і прогнав від себе геть… Що ти йому вчиниш? Він, неборе, має двадцять чотири голови! Вернися додому, бо знищить тебе.
– Не вертаюся. Я хочу увидіти свою дорогу мамку, аж би й нараз загинув. Аби лише я побачив її…
– Ну, коли так хочеш її увидіти, це можемо зробити. – Здоровань махнув ногою і визув чоботисько. – Сідай на цього чобота і він понесе тебе, куди загадаєш.
Хлопець сів на чобіт і подумав, щоб ніс його до матері. Чобіт миттю, якби кліпнув оком, прилетів з ним на Скляну гору, де жив Поганин. А жив той шаркань у прекрасному будинку із самого золота, на двадцять чотири поверхи. Скільки голів у Поганина, стільки було поверхів у його палаці.
Коли хлопець зайшов до кімнати, мати його побачила і зомліла. Хлопець покропив її студеною водою:
– Не бійся, білоглава (ще не називав її своєю матір’ю), я чиста душа.
Мати прийшла до тями і каже:
– Я не тому злякалася, що ти якась нечиста душа, а з несподіванки – як ти сюди потрапив?
– А ти?
– Я йшла не сягаючи ні неба, ні землі.
– Ну, і я так само…
– Але ж Поганин, який мене сюди приніс, хвалився, що нема того на світі, хто би на цю гору дістався.
– Багато би казати, а нічого слухати, – відповів їй хлопець. – Розповідай, що ти за одна і що з тобою сталося.
– Я донька Білого царя, з-за Червоного моря. Мене сватав Поганин, але нянько не віддав мене за таку потвору. Поганин розсердився і пригрозив, що більше не сміє на мене сонце засвітити, а я не смію на сиру землю ступити, бо інакше він мене вкраде. І викрав мене від чоловіка, того і того принца.
– Скільки ви жили разом? – розпитує хлопець.
– Півтора року.
– А чи була у вас дитина?
– Був хлопчик.
– Скільки йому було місяців, коли змій вас викрав?
– Три місяці.
Далі її запитав, як зовуть того принца, що був її чоловіком. Вона відповіла, і тоді хлопець вигукнув:
– Ти – моя мама, а я – твій син!
– Неправда.
– Чому?
– Бо моєму хлопчикові було би тільки дев’ять років, а ти вже хлопчисько…
– Мамко, я ріс, як із води… Я твій син!
Тоді вона каже:
– Нахилися. Мій син мав на голові три золоті волоски.
Хлопець нахилився, а вона побачила в нього на голові ті три волосини і знову зомліла.
Хлопець підняв її з землі, вона отямилася, і дуже радіє, обнімає сина, цілує…
Приготувала швидко їсти, пити. Сіли й гостяться. Та мати згадала:
– Ой синочку, ми веселимося, а опівночі змій-Поганин повернеться, якби тебе не знайшов!..
– Мамо, про це нема що говорити. Вивідайте, де у нього сила. Він мусить мати ще якусь окремішню силу. Тепер я піду геть, а через три доби навідаюся знову.
Сів на чобота, подумав, куди полетіти, і знявся у повітря. Летить попід хмари і чує десь у них таку прекрасну музику, що аж серце мліє. «Неси мене туди, де та музика», – подумав він, і чобіт тої ж миті полетів крізь хмари. Глянув хлопець – перед ним будинок на дванадцять поверхів. Він відчинив двері. Дивиться – в кімнаті горить світло, посередині стоїть широке ліжко, в ньому три дівчини сумненько гусляють. Поклонився:
– Добрий вечір, сестри!
– Доброго здоров’я тобі, легіню!
– Чи я би міг у вас заночувати?
– Ночуй, але з умовою, що до другої кімнати не заглянеш. Якщо туди ступиш, то там залишишся навіки. Бачиш, і ми не сміємо з цього ліжка встати: якби рушилися з місця, був би нам кінець.
– Та хто ви такі?
– Наш нянько – Поганин. Він закляв нас так, що мусимо сидіти на ліжку, доки не знайдеться якась людська душа, котра переночує в цій вежі три ночі. Лише рано-вранці, на полудень та ввечері ми можемо встати на якусь чверть години.
Дали дівчата хлопцеві вечерю і полягали спати: вони – на одному залізному ліжку, а він – на другому. Спить як мертвий, та уві сні чує:
– Вставай, принце, бери свою шаблю і рушницю і біжи до другої кімнати.
Схопився, оглянувся: дві дівчини сплять, а одна сидить, вартує. Та він на неї не зважав – узяв шаблю і рушницю та й відчинив двері в сусідню кімнату. Не встиг їх зачинити, як на нього налетів дикун. Почали рубатися. Цілу годину билися, аж будинок трясся.
Попівночі дикун заревів:
– Ой, коби мені тут дуб, аби я з’їв із нього корінь, то ти би пропав!
– Ой, коби моя мила не спала, – крикнув на те принц, – аби подала мені погар вина й кусок калача, то ти би пропав!
Але запіяв півень, і дикун сховався.
Рано-вранці о шостій годині сестри встали з ліжка. Одна готує їсти, друга побігла за водою, третя накриває вже на стіл. А коли минуло п’ятнадцять хвилин, вони знову скочили на ліжко. Хлопця не будили, бо був дуже змучений і солодко спав.
Спав до восьмої години. Потім устав, помився, поснідав і сів біля дівчат. Вони гусляють, він співає.
На полудне сестри підвелися, швидко пообідали і – знову на ліжко…
Настав вечір. Дівчата повечеряли й кличуть принца до себе, аби співав далі. Але він ліг спати, бо їх сумна музика навівала сон.
Цієї ночі вартувала середня сестра, а дві інші спали.
Раз хлопець чує уві сні:
– Вставай, бери шаблю і рушницю і біжи до другої кімнати, бо позбавишся життя.
Схопився він і бачить: одинадцята година. Взяв шаблю, рушницю – і до сусідньої кімнати. Лише відчинив двері, як дикун – на нього. Одною рукою принц закриває двері, а другою – обороняється. Билися дві години. В годину по півночі дикун заревів:
– Ой, якби мені тут дуб, аби я з’їв із нього корінь, то ти би пропав!
А хлопець гукнув:
– Ой, якби моя мила не спала, аби мені подала погар вина й кусок калача – ти би сам пропав!
На те запіяв півень, і дикун сховався.
Хлопець вернувся на своє ліжко і заснув. Так уже дві ночі перебув.
Уранці сестри повставали, приготували їсти, пити. Поснідали – і знову на ліжко. Але не гусляють, бо принц дуже зморений і солодко спить.
Старша каже:
– Любі мої сестри, що я чула передминулої ночі! Принц уночі встав і пішов до другої кімнати, а там почалася страшна боротьба. Довгий час не було чути нічого, крім брязкоту, потім почувся крик: «Ой, якби мені тут дуб, аби я з’їв із нього корінь, то ти би пропав!» А принц відповів: «Ой, якби моя мила не спала, аби мені подала погар вина й кусок калача, то ти би пропав!» Я хотіла йому понести погар вина й кусок калача, та не посміла зійти з ліжка.
– І я це чула, – каже середуща. – Я теж побоялася підвестися з ліжка.
Тоді старша говорить:
– Ну, молодша сестро, тепер твоя черга. Коли з сусідньої кімнати почується крик, зразу неси вино і калач. Підготуй того вина, що наш няньо у сто років пив.
На третій вечір знову принц ліг спати зразу по вечері. В десять годин почув крізь сон голос:
– Вставай, бери шаблю і рушницю й біжи до другої кімнати, бо втратиш життя.
Він схопився, взяв шаблю й рушницю – і до сусідньої кімнати. Лівою рукою закриває двері, а правою борониться, бо дикун розлючено на нього нападає. Билися три дні. В годину по півночі з дикуна потекла кров і заливає всю кімнату. Хлопець почав тонути, а дикун заревів:
– Ой, якби мені тут дуб, аби я з’їв із нього корінь, то ти би пропав!
Принц вигукнув:
– Ой, якби моя мила не спала, аби мені подала погар вина й кусок калача, то ти би сам пропав!
Тоді молодша із сестер швидко принесла йому вина й калача. Принц випив вина, закусив калачем і відразу дістав таку силу, що порубав дикуна на дрібні шматки.
Тут півень запіяв, вітер завіяв, двері зачинилися за принцем, і він повернувся до ліжка. Змучений, закривавлений одразу ліг.
Дівчата повставали, нагріли повний кадіб морської води, викупали сонного і положили спати.
Ранком збудили принца, сіли з ним за стіл гоститися. Тепер уже не мусили сидіти на ліжку.
Старша каже принцові:
– Ти бився за нас три ночі та й звільнив нас. Зараз вибери собі котру хочеш і будеш за царя на всю нашу державу.
– Я вибрав би молодшу, – каже принц. – Якщо вона хоче, то нехай чекає на мене один рік. Через рік прийду, як не загину.
Відкланявся, знову сів на чобіт і тільки подумав: «Неси мене до мами» – як вилетів на Скляну гору.
Мати дуже зраділа йому. А він одразу запитує:
– Ну, мамко, ви дізналися, де в Поганина сила?
– Питала.
– Ну і що?
– Спочатку так ударив мене, що полетіла до стіни. А потім сказав, що його сила – у мітлі. А як пішов битися із залізною бабою (він кожного дня б’ється на горі з тою бабою), я мітлу позолотила, повила в шовк і зачинила в скрині – кімнати не мела. Через добу він повернувся і почав кричати: «Чому кімната не метена?» Кажу: «Та я твоєю золотою силою сміття б вимітала? Я вмію шанувати твою силу». Тоді плюнув мені межи очі: «Пропала би ти, хіба моя сила – у якійсь мітлі?» Я почала його цілувати і, плачучи, питати: «Чому ж мені не скажеш, у чому твоя сила?» «Моя сила в шкатулці», – зареготав Поганин. Я почистила шкатулку і позолотила. Він, як побачив, задивувався: «Нащо ти це зробила?» – «Аби твоя сила була в чистому місці». А він знову плюнув мені межи очі. Правда, вже повірив, що я шаную його силу. Я обняла його й поцілувала. Тоді він заговорив: «Я би тобі сказав, де моя сила, але ти її не будеш видіти…» Кажу: «То нічого, хоча буду знати, де вона і яка вона». Він на те: «Ну, слухай сюди: за Червоним морем є великий явір, такий височезний, що його вершини ще ніхто не сидів. У того явора є три товсті гілляки. На вершині середньої – золоте гніздо, а в тім гнізді – золота качка, а в тій качці – три золоті яйця, а в тих золотих яйцях – моя сила…»
– Ну, мамко, – зрадів хлопець, – це може бути правда!
І почав збиратися в дорогу:
– Через три доби мене чекайте.
Сів на чобіт, подумав: «Неси мене за Червоне море до товстого явора, що на ньому золоте гніздо, а в гнізді золота качка» – і полетів, якби оком кліпнув.
Чобіт упав із ним під явір. Принц узяв рушницю, прицілився й подумав: «Убий золоту качку». Вистрілив і бачить – золота качка падає прямо до його ніг. Принц шаблею розрізав її й вийняв три золоті яйця.
Розбив одно яйце, розбив друге, хоче розбити третє – і в ту мить з’явився Поганин-шарканин:
– Ой не трощи останнє яйце. Я вже тобі нічого не зроблю. Я вже слабший від тебе… Мені лише хотілось би ще жити, дивитися, як цей світ тече. Обдаруй мене отим яйцем, і я тебе чимось обдарую.
– Чим ти мене, змію, обдаруєш?
– Але даси мені яйце?
– Дам.
– Ти матір шукаєш?
– Так, її.
– Знав я тебе ще в утробі матері. Ой, якби я відав, що ти мені будеш давати силу!..
– Кажи, чим обдаруєш?
– Тим палацом, де ти бачив матір.
– Але як я понесу палац із собою?
– Понесеш. Вийдеш на останній, двадцять четвертий поверх і там знайдеш золоту шкатулку, а в ній – золотий прутик. Візьми того прутика і вдар ним по палацу з трьох боків, а собі подумай, аби палац зробився – яйцем, горіхом і яблуком… Так і станеться. А як приїдеш у свій край, оте яйце поклади на землю, вдар золотим прутиком – і той палац на новому місці стане таким, як був на старому.
