Loe raamatut: «Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів», lehekülg 4

Розквитався

Жив собі чоловік Омелько, та ходив він до моря на заробітки. Заробив за літо сорок шагів, прийшов додому, посправляв собі і дітям одежу та й каже:

– Ну, за це літо добре попалось. Якби ще на зиму де шагів п'ятнадцять заробить, було б добре. Піду, може, ще де на роботу стану.

Взяв на дорогу шагів п'ятнадцять і пішов. Іде собі та де не зайде в шинок, вип'є чарку, півшага заплатить, а півшага, каже, хай за вами, йтиму назад, то відіп'ю.

От походив, походив, ніхто не найма. Аж зустрічають його попи з їхнього ж села.

– Здрастуй, Омелько.

– Здрастуйте, батюшки.

– Чого це ти тут ходиш?

– Та шукаю, де б найнятись. Тільки ніхто не наймає, думка вже й додому.

– Сідай з нами, будеш нам коней доглядать.

От де не зайдуть у шинок, по стакану вип'ють – гроші заплатять, а Омелько як іде вже з хати, скине шапочку та:

– Що, хазяїне, квит? (Розрахувався, мовляв).

– Квит, іди з Богом.

Раз так, удруге. От попи і давай допитуватись:

– Як так, ми, кажуть, гроші платим, а ти тільки скинув шапочку – і вже квит?

– А це в мене така шапочка, тільки здійму, уже й квит.

– Продай нам.

– Купіть. Давайте тисячу рублів.

Сторгувались, забрав він гроші, і пішли.

А попи як приїхали, зараз лавки стоять. Піп поїхав товару набирати. Набрав всякої всячини, виходить з крамниці, скинув шапочку та:

– А що, хазяїне, квит?

– Ні, пожалуйте гроші.

Він удруге:

– Що, хазяїне, квит?

– Який чорт квит, давай гроші!

Піп сюди-туди, шатнувсь по знайомих, позичив десь, привіз товар додому та й не хвалиться. От зібравсь диякон – і той тієї ж. Позичив десь там, заплатив за товари, привіз та й не хвалиться. Поїхав ще й дяк. Та тому вже ніде було позичити, і приїхав ні з чим.

– Що ж ви, каже, набрали товару задаром, а мені он що трапилось.

– Е, брате, воно і нам таке. Ходім, кажуть, та вб'ємо його.

А Омелько прочув це, нагострив косу і став під вікном. От поліз піп, а Омелько і зняв йому голову.

– Що, ти скоро? – питають ті двоє. А Омелько ніби то піп:

– Та лізьте швидше, бо самому страшно.

Вони тільки в вікно, а Омелько й познімав їм голови. Познімав, взяв одного на лаві поклав, а тих заховав. Аж ось іде солдат.

– Слухай, служивий, однеси сього попа в прірву, я тобі десять рублів дам.

Солдат того попа на оберемок, потарабанив. Іде мимо часового, а часовий питає:

– Хто йде?

– Чорт.

– Що несе?

– Попа.

– Неси з Богом.

Одніс солдат попа і вкинув у прірву.

– Ну, хазяїне, давай гроші.

– За що? Він онде лежить! – А він уже другого витяг.

– А, ти оп'ять виліз? Ось я тебе! – потарабанив і того. Приходить, аж на лаві вже третій лежить.

– Ах ти сякий-такий! – згріб і третього, поніс під греблю і прив'язав.

– Тепер не втече.

Вертається назад, а вже ранок. А тут піп до церкви йде. Солдат думав, що то той прив'язаний, та до нього:

– Ах ти, патлатий чорт, ти оп'ять утік? Даром я гроші буду получать? – Та за патли, та в воду, а народ врозтіч.

Три сини і батько

Був багатий чоловік, що мав трьох синів. Сини повиростали, поженив їх і роздав увесь маєток, бо думав, що при них доживе віку.

Але не так сталося, як гадалося: діти не хочуть батька шанувати. Був у найстаршого – прогнав, пішов до середущого – відіслав до наймолодшого, а той так батька годував, що ледве живе.

Приходить старий до війта.

– Така і така справа. Я маю скриньку грошей. Третю пайку даю на громаду, а решту тому, хто буде мене утримувати аж до самої смерті.

Рознеслося це поміж люди. Сини взяли з собою війта – і до батька. Дійсно, має старий залізну скриньку, але замкнена. Ключа не дає нікому.

– Як умру, – каже, – скриньку розіб'єте й поділитеся грішми. Поки живу, скринька буде зберігатися у війта, а ключ у мене.

Охочих на таке виявилося багато; той старого брав би, і той, і той.

Але найстарший син каже:

– Де ж би я тата пустив до чужих людей! Жив у мене, то най далі живе. Я, тату, ще вас годен утримувати.

Середущий також каже йти до нього, наймолодший бере до себе.

Вирішила громада:

– Най батько живе, у кого сам хоче, у кого буде йому найліпше.

Йде до найстаршого сина.

Той вже так коло нього ходить, а невістка скаче: схоче їсти – то їсть, випити – то випити, а курити – є закурити. Через місяць йде до середущого. Той ще ліпше перед батьком кладеться. Минає місяць, старий іде до наймолодшого. Той вже не знає, що старому дати. Так батько жив собі у синів до похилого віку. Але старість робить своє. Хоч жив у добрі-гаразді, треба вмирати.

Справили сини йому великий похорон: найняли оркестр, зробили гостину, – так хоронили, як царя, бо думають, що все окупиться.

Після похорону збираються всі у війта, аби поділитися грішми. Одна невістка взяла з собою торбинку на гроші, друга взяла торбинку й третя прийшла з торбинкою. Сини небіжчика принесли ключ. Розімкнули залізну скриньку, а там повно череп'я і папір. Вони думали, що заповіт, і читають. А там написано: «Дякую вам, сини дорогі, що я з вами добре віку дожив».

Поставали усі навколо скриньки і стоять – не знають, що сказати.

Убогий та багатий

В іншому царстві, у козацькому гетьманстві, у такому селі, як Пикарі, там жило два брати: один убогий, другий багатий. От у багатого дуже багато усього було, тільки не було дітей. А у бідного – тільки парка воликів, а дітей купа.

Ото заробив убогий брат десь грошенят і надумав собі, що робити, щоб більше було: прив'язав їх до палички з капшучком – і пішов до багатого брата, до комори, і знайшов дірку таку, що уліз той капшучок із грішми, а сам держить за паличку та й хитає, приказуючи:

– Ідіть, гроші, до грошей! – (Щоб, бачте, гроші братові йшли до його грошей, у капшучок).

От поки гойдав, поки ниточка розв'язалася – упав туди капшук із грішми, у комору, до братових грошей, а він вийняв саму паличку.

– Отак, – каже, – братових не дістав, а своїх позбувся.

І дуже заплакав, і пішов додому, нарікаючи на свою долю. Ото, прийшовши, і хвалиться жінці:

– Та то коли б ти знала, жінко, що я зробив!..

– А що там таке? – питає жінка з ляку.

– Е, – каже чоловік, – не знаю, чи тобі казати, чи ні: то й самому себе соромно, не тільки людям хвалитись…

– Та що там? Кажи! – кричить жінка.

– Уже, – каже, – нема тих грошей у нас, що були…

– А де ж поділись? – питає жінка.

– Та що ж? Я тобі по правді скажу, що я собі надумався, щоб у нас грошей побільшало, та узяв свої гроші, прив'язав до палички з капшучком і пішов до брата, щоб, бач, братові гроші йшли до моїх грошей… Як сунув їх у дірку, та й хитав, і казав: ідіть, гроші, до грошей! То де ти бачила, щоб убогому те було, що багатому? Як кажуть, що багатому чорт діти колише, то й правда! То так і це: що у брата багато грошей, а у мене трошки, та й ті туди упали… Я з плачем додому прийшов…

– Бо братові дужчі, – каже жінка. – А якби ти розумний та прив'язав вірьовкою, то б, може, було б і держалось.

– Та воно так, – каже чоловік, – та нічого не поможеться!

Ото як напала його жінка мов мокрим рядном:

– Де хоч, а гроші бери, бо що ми робитимемо без грошей?

От чоловік і каже:

– Мовчи, жінко, не лай! Я запряжу воли, і піду у ліс, і там нарубаю дров, продам, то й будуть гроші.

Ото поїхав чоловік у ліс – і так заїхав, що тільки небо та земля, а то і сам не знає, де він: бо тоді ліси дуже великі були! От він поставив волики під грабом, а сам поліз на граба високо, щоб подивитись, куди краще виїхати.

От чує – щось гомонить; він оглянувся сюди-туди, коли біля його недалеко людей дуже багато, і все великі люди, з великими вусами й чубами, і як один у голубих жупанах, і сідлають коні: кудись-то поїдуть. Дивом дивується чоловік, що іще таких і не бачив. І перелічив – аж сорок чоловік.

Думає: «Е, так це-то ті гайдамаки, що у нас, у селі, кожний рік обдирають пана; що пан розживеться, набере з людей, то вони приїдуть та обдеруть до сорочки: вози понабирають, а пан і пані повтікають. Вони так просто ідуть – людей не займають. Ну, так тепер я знаю, які гайдамаки! Не дурно пан з трьох сіл ізбирав громаду і їх шукав по всьому лісі, та й не знайшов!.. Та як їх знайти, що вони так собі живуть, що й хати не знають, самі двері!»

Ото усі посідали на коні, останній вийшов з дверець і сказав:

– Двері, замкніться! – І двері замкнулися, гайдамаки поїхали.

От як заїхали вони – не стало видно, тоді чоловік ізліз з дерева, та за воли, і поїхав туди, до дверей. Ото поставив воли, сам роздивився скрізь – нема ніде нікого, він до дверей – двері замкнуті були. Він і каже, як казав гайдамака:

– Двері, одчиніться!

Дверці одчинилися, увійшов він у хатку; і дуже там гарно було всередині – а образів на всіх стінах! – дуже гарно!.. Стіни були муровані, а вікна пороблені з такого скла, що не можна було й знати, що воно таке, тільки видно й гарно; а лавки були кругом, а біля печі стояли засіки, понакривані білими скатертями.

Ото він узяв розкрив один засік – там мідні гроші, розкрив другий – там срібні гроші, розкрив третій – там золоті гроші. Той чоловік аж за голову ухопився: годі дивиться на усе – давай шукати мішків. От знайшов, вибрав яких найкращих і найбільших три лантухи і набрав мідних грошей один лантух, срібних – другий, а золотих – третій. Ото склав усі три мішки, зверху приклав дровами, щоб не так видно було, засіки понакривав, вийшов з хати, і двері зачинив, і сказав:

– Двері, замкніться!

Вони засунулись. От він за батіг, та воликів за налигач, та виїхав на шлях, та сів на воза, та й каже:

– Гей! Соб! Цабе, помаленьку!

Поїхав собі з Богом, не поспішаючи: аби на вечір додому, щоб ніхто не бачив.

От приїхав додому, уже сонце зайшло, стало смеркать. Увійшов у хату – жінка побачила та й каже:

– О! Хвалить Бога, що ти приїхав, а то я тут турбувалася, чи не случилась тобі знову яка придибашка, що так довго не було!

– Hi, – каже чоловік, – дякувать Богу, приїхав благополучно, іди тільки поможи скидати дрова.

– Добре, – каже жінка, – то й ходім.

Ото прийшли до воза, а чоловік і каже:

– Оце, жінко, Господь дав нам щастя: я знайшов гроші та це привіз, де ми їх дінемо, щоб ніхто їх не бачив?

– У коморі стоять три жолобки, – каже жінка. – То туди хіба позсипаємо: у нас ніхто не ходить у комору, окрім тебе та мене, то ніхто не знатиме.

Ото, порадившись, так і зробили: в один ізсипали мідні гроші, а в другий – срібні, а в третій – золоті. От насипали три жолоби грошей, понакривали та й живуть собі помалу – не дуже тими грішми шикують, щоб ніхто не примітив.

Ото, порадившись з жінкою, каже чоловік:

– Купимо пару волів, та своя парка, то я наберу грошей і поїду у Крим; там літо побуду та дещо куплю більше, то не так буде знати; а то щоб люди постерегли, то іще буде клопіт, бо уже і так на мене поглядають, як я піду у церкву.

Ото так і зробили. Поїхав чоловік у дорогу, а жінка зосталася з дітьми.

То це брат багатий і пошле жінку свою, щоб розпитувалася, де убогий узяв грошей, що купив пару волів і пішов у дорогу. То жінка убогого брата і каже:

– Які наші гроші? Стяглися на ту скотинку у велику силу, та й Бог його знає, як буде: пішов у дорогу, а я тут з дітьми великого горя наберуся… Коли б хоч благополучно приїхав!

І так ятрівки дві зберуться, побалакають та й розійдуться.

Нічого багатий брат і не дізнався – і тяжко йому! Аж тут приїжджає убогий брат з дороги і приганяє дванадцять пар волів: шість маж солі, а шість риби, а жінці – турецької матерії набрав на спідницю, на фартух, і на корсет, і на юпку, іще й турецьку хустку, і дітям усього понавозив – усяких базаринків. Ото попродавав він воли, і сіль, і рибу попродав, і зробив собі лавочку, і накупив усякої матерії, і став торгувати, і розживатись, і став багатіти. А багатство брата дуже у серце коле: де бідний набрав грошей, що так розжився?

Ото прийшов празник – чи Різдво, чи Великдень, а убогий брат і каже жінці:

– Знаєш що, жінко, покличмо ми брата мого до себе у гості, може, він не погордує тепер нами, бо Бог дав на те людям празник, що родина до родини йде, а я відколи женився, то не був у мене брат і за порогом, не то у гостях.

Ото, порадившись, так і зробили: покликали брата.

Прийшов брат багатий із жінкою – іще і радий був, що його покликав убогий. Ото гуляють собі та бенкетують. Ото підпили трохи, багатий і каже:

– Скажи мені, будь ласка, брате, як ти забагатів?

– Е, брате, – каже убогий, – так мені Бог дав! Ти іще, брате, не бачив мого зерна та й кажеш, що я забагатів, аж ходім у комору, усі ходімо!

Ото увійшли у комору, а бідний брат привів до мідних грошей та й каже:

– Оце у мене овесець!

А прийшли до другого жолоба, а він каже на срібні гроші:

– А оце у мене пшениця!

А як прийшли до золотих грошей, а він каже:

– А це у мене саме сало.

А багатий брат аж за голову ухопився та й каже:

– Брате, голубчику, скажи мені, де ти їх набрав, що я зроду багатий, а у мене стільки нема, як у тебе.

А убогий каже:

– От, брате, я тобі скажу: не находив ти часом у себе якого капшучка із грішми?

– Де ж то! Найшла моя жінка, – каже багатий, – і ми його кочергою вигорнули з комори, думаючи, що то які чари, коли роздивилися – аж там гроші, то ми ті гроші забрали, а капшук викинули.

– Ото ж мій капшук! – каже убогий.

Питає багатий:

– Як же він попав туди?

– А так, – каже убогий. – Я заробив грошей трошки і хотів, щоб побільшало; і прив'язав до палички, і казав, упустивши до тебе в комору: ідіть, гроші, до грошей! От нитка розв'язалась, і вони туди упали. А як прийшов додому та сказав жінці, то вона на мене як напалася, то я поїхав у ліс і надибав, де живуть розбійники. І як вони виїхали на здобитки, то я пішов у їх хату – і там так усього багато, що я не знав, що й брати. І я побачив, що там стояло три кадовби, накриті білими скатертями; я подивився – аж там гроші, от я й набрав грошей – і це трохи розжився… А це знову хотів їхати, та ніяк не проберусь.

Ото багатий брат і каже:

– Скажи мені, будь ласка, братику, де це той льох чи хата їх і як ти одчиняв, бо то у гайдамаків повинні бути добрі замки, і, мабуть, так живуть, що і непомітно, де їх хата, що стільки їх шукали громадою, та й пан сам скрізь їздив, та й не знайшов.

От бідний брат і каже:

– Я тобі скажу, братику, тільки нікому не кажи і сам не їдь, а колись поїдемо удвох.

– Добре, – каже багатий брат.

А убогий і каже:

– Знаєш же ти, брате, того граба, що скоро виїхати з Довгого яру, і там стоїть дуже великий граб, а проти того граба, у ярку, єсть двері того льоху.

– А як ти відчинив? – питає багатий брат.

– А так, – каже убогий. – Я сказав: двері, одчиніться! То вони й одчинились, а сказав: замкніться, то вони й замкнулись.

Ото, погулявши, побалакавши, розпрощалися, пішов багатий брат із жінкою додому, а убогий став убираться у ярмарок.

От склався і поїхав, а багатий брат цілу ніч не спав, усе складався та приготовляв вози, а вранці запріг дванадцять пар волів і поїхав у ліс, де живуть гайдамаки, щоб усе забрати, а жінці сказав:

– Як хто спитає, то щоб сказала, що поїхав у ліс по дрова.

Ото приїхав туди, де брат казав, аж воно так і є усе, тільки не було розбійників: кудись їздили. От він позавертав воли, пішов до дверей та й каже:

– Двері, одчиніться!

Двері одчинилися. Ото увійшов він туди і не знає, на що уперед дивитись і що брати. От кинувся багатий зараз до грошей і насипав їх на шість возів, а на шість возів усякого збіжжя – тільки їхати, та й годі! От сподобалась багатому одна ікона, котра стояла на покутті, у самому золоті і дуже гарна. Він став на лавку і взяв її, а повернувся до дверей, то двері зачинилися, і він остався у хаті. Кинувся одчиняти – не одчинить. Він уже усяк казав – не одчиняються.

Ото поставив ікону, де вона стояла, сам став відчиняти – не одчинить. Шукав сокири, щоб прорубати дірку і вилізти, – та не знайшов. Хотів у вікно лізти – залізні вікна, не можна, уже він і плакав, і кричав – нічого не помоглося…

Уже день минув, а вечір настав. Гайдамаки приїжджають додому, а отаман попереду, як побачив воли і вози із добиччю, то аж крикнув:

– Ей, брати, щось у нас хазяйнує! Глядіть, щоб у вас були готові ружжя й самопали, бо, може, тут і багато декого є!

Ото приїжджають до хатки – нема нікого, тільки воли та вози стоять наготовлені. Отаман скочив з коня – до дверей: двері були зачинені, він каже:

– Скоріш, хлопці, кругом хати ставайте! А деякі нумо у хату!

От і кажуть:

– Дверці, одчиніться!

Дверці одчинилися… А багатий прожогом хотів утекти поміж ними, так його й схопили на списи, не дали йому й пирхнуть. І закололи, тільки засміялись:

– Отака ловись! Один чоловік, а нас сорок, та й перелякались!.. Нумо шукати по кутках, щоб дехто не зостався іще… як він сюди добився?

Ото шукали скрізь – ніде не знайшли нікого.

От поскидали все, як було, позносили з возів, а воли позагонили у далекі льохи. От отаман і каже:

– Отепер, брати, посідаймо, одпочинем і порадимося, що будемо робити з чоловіком оцим, бо він не один, а видно, що в його сім'я є; як би дізнатися?

Ото порадили: закопати на притині два стовпи і повісити його за руки й за ноги: хто буде йти повз нього – як рідна, то заплаче, то тоді можна буде дізнатись. От так і зробили: закопали стовпи і повісили тіло, і два гайдамаки стерегли, поки хто йтиме.

А того багатого жінка ждала, ждала – нема чоловіка, вона до брата побігла та й братові:

– Будь ласкавий, Охріме, іди, шукай свого брата, бо уже, мабуть, нема його і на світі: з волами десь поїхав по ті гроші!

Брат з ляку аж за голову ухопився:

– Тепер же нема його живого! Я йому казав, щоб він сам не їхав!..

От запріг конячку й поїхав туди прямо; коли дивиться – біля притини стоїть два стовпи і висить його брат; він узяв і поїхав далі – кругом об'їхав і вернувся додому.

Ото й каже братовій:

– От я бачив брата, піди, коли хоч, і ти подивись: там на стовпах висить; тільки не плач, не журись. У мене жінка плоха, то ти будеш мені за жінку, та й будемо собі жити тихенько, однаково можна і по дві, і по три жінки брати.

Ото вона пішла, оддалік подивилась та й вернулась:

– Не витерплю, – каже, – щоб не плакати!

От він каже:

– Коли не витерпиш, то візьми уберися, як панська наймичка, і набери пляшок із вином, з медом і з горілкою повний кошик, та йди повз ті стовпи, де висить брат, та й спіткнися, та упади нарошне, і побий ті пляшки – і плач скільки тобі хочеться. А як хто спитає, чого ти плачеш, то ти скажеш, що йшла від панів, несла оцього добра до других панів, і це нещастя трапилось: упала й побила усе!

Ото вона так і зробила. І як упала недалеко біля свого чоловіка, як побила пляшки, як стала голосити, то розбійник вийшов і став її питати:

– Чого ти плачеш?

А вона й сказала:

– Як мені не плакати, коли оце усе панське, то що мені буде, що побила усе!

От, виплакавшись добре за своїм чоловіком, і пішла додому…

Украдене щастя

Жив коло одного болотяного шляху ґазда-хуторянин. Недалеко від його обійстя, посеред дороги, лежала колобаня⁹, яка не висихала. Кому восени або навесні туди лежала путь, той міг бути певний, що застряне в багні, лише ґаздівські коні витягнуть його воза. А болотяно було там через те, що ніхто на тому місці не хотів побудувати міст. Грошей, котрі надходили в уряд від громади, не вистачало на будову, село було бідне, отож про нього й не дбали.

Ґазді-хуторянину надокучило витягати вози з колобані та й подумав собі так, що і його дорога лежить через багнище, що і його коні застрявають там, як і людські. Міркував він, міркував і досудив так, що дасть сам побудувати міст – скільки б то йому не коштувало. Як досудив, так і вчинив.

А в тих краях ходив один злодій. Коли міст був готовий, той став собі під мостом і вислухував, що будуть говорити люди: чи не похвалиться якийсь великими грошима? Пересидів злодій під мостом півдня і вислухав усе, що говорилося. Потім зайшов на хутір і каже:

– Кожний, хто переходив, дуже красно дякував тому чоловікові, котрий дав побудувати міст.

Ґазда, хоч збіднів, та дав йому поїсти – вдячний за добру звістку. Злодій знову став під мостом і слухає, що говорять люди. А через міст у людській подобі йшло Щастя з Нещастям. Спершу озвалося Нещастя:

– Чи правду кажу, братику, що той чоловік заслужив на те, аби бути щасливим.

А Щастя сказало:

– Ґазда, котрий дав за свої гроші побудувати міст, дістане від мене велику нагороду: його жона скоро народить дитину, що буде щаслива: все, що хтось попросить для тої дитини, буде сповнено й на її слово усе здійсниться.

Злодій чув ту бесіду від слова до слова. Прийшов він на хутір, і господар звідає його:

– Ну, що говорили люди на мості?

Той відповідає:

– Сього дня, як і вчора, кожний, хто переходив, просив вам добра й міцного здоров'я.

Про бесіду між Щастям і Нещастям злодій не сказав.

Невдовзі ґаздиня народила сина. Злодій зарізав баранчика, кров'ю змастив породіллі губи, а сам украв дитинча і втік, що й слід його пропав. Повставали господарі вранці, дивляться, а дитини коло них нема. Ґазда перелякався, бо увидів, що губи у жінки закривавлені. Що міг думати собі? Думав, що вночі жінка з'їла сина!

Даремно небога виправдовувалася, даремно казала, що вона не винна. Суд засудив її на страшну кару – замурувати в стіні, аби вона там померла з голоду. Як присудили, так і було зроблено.

А лукавий злодій з украденим дитинчам дійшов аж до моря, став на березі й почав просити Щастя, аби там виріс для малого замок. І нараз появився над морем красний замок. Тоді злодій попросив много-премного грошей. І то появилося. Він найняв дитині годувальницю, а сам оженився і жив собі, як цар.

Одної ночі жона каже:

– Послухай, чоловіче, що я тобі скажу. Як ти собі думаєш, чим то пояснити, що ми такі щасливі? Нічого не робимо, а всього у нас доста!

І чоловік розповів, звідки дісталося їм щастя. Сказав, як один господар дав побудувати через болото міст, а він, злодій, став під тим мостом і підслуховував розмови проїжджаючих. А одного разу мостом переходили у людській подобі Щастя й Нещастя – йшли й мали свою бесіду. Щастя захотіло віддячити ґазді за його добро й сказало, що йому народиться щаслива дитина: хто і що би не просив для тої дитини – все негайно збудеться. І злодій зізнався, як викрав мале й подався з ним сюди, на берег моря. Признався і в тому, що випросив для хлопчика замок, де вони живуть, випросив много грошей, а потім малому найняв годувальницю, а сам оженився.

Цю оповідку всю до кінця вчув хлопець, що на той час уже підріс. Його дуже заболіло те, що небогу матір, ні в чому не винну, замурували в стіну живою. Тоді хлопець сам попросив Щастя, аби злодій, котрий його викрав од рідної матері, обернувся одразу на пса. Що попросив, те сталося. Хлопець заговорив до його жони і наказав, аби вона негайно полишила замок. А коли жінка пішла, зажадав од Щастя: «Най пропаде замок, аби з нього й каменя не зосталося!» І замок пропав. Хлопець разом із псом рушив у дорогу – хотів чимскоріше повернутися до рідної домівки. Думав, що, може, ще жива там мати – і знайде її. Йшов та йшов із псом і якось попросився в одному селі переночувати. Господар прийняв його радо і запросив вечеряти. Та гість красно подякував, а їсти не хотів.

– Ну, та як не хочеш, то, може, дати твоєму псові? – спитав чоловік.

На те хлопець відповів:

– Того пса я нагодую сам. Не журіться ним!

Сказавши так, вигріб із печі повну лопату грані, висипав псиськові під ніс і наказав їсти. Пес мусив його слухати. Всі у хижі дуже здивувалися і почали казати:

– Ой, та ми такого ще не виділи, аби пес їв грань!

На те хлопець відповів:

– А таке чи виділи, аби мати з'їла свою рідну дитину?

– Ні, й таке не виділи, – призналися люди. – Але у нас було чувати, що там і там, у тому й тому селі, одна мати з'їла маленьке дитинча та ще й першої ночі, ледве воно встигло народитися.

Рано-вранці хлопець попрощався з господарями, взяв ноги на плечі й – просто до села, про яке говорилося. Йшов не дуже довго – і прийшов у те село. Знайшов старого нянька, поговорив із ним і попросив показати місце, де колись замурували матір. Хлопець пішов одразу на те місце і почав просити Щастя:

– Ой, Щастячко, поверни мені мою бідну мамку! Най розпадеться та стіна, де її замурували, най вийде звідти моя мамка, аби їй нічого не пошкодило, і най оживе знову, як мучениця!

По тих словах кам'яна стіна розступилася, і мати явилася перед ним живою. Хлопець сказав, що він – її син, видить перед собою свою рідну мамку. З великої радості вона почала обнімати й цілувати сина. Не знати, доки б то тривало, та підійшов ґазда і, коли увидів свою жінку, то з радості заплакав, як мала дитина.

Аби справедливість не минулася, не забулася, щасливий хлопець попросив обернути пса на чоловіка. І пес перемінився знову на того злодія, що наробив біди. Тепер замурували в стіну його.

А щасливий хлопець залишився із щасливою ріднею.