Loe raamatut: «Антологія української готичної прози. Том 1», lehekülg 7

Того ж дня пан наказав покликати Антона і щоб Василь перепросив свого опікуна. Антонові ж наказав, щоб не боронив Василю одружитися з Галею, а допомагав їм, бо вони обоє сироти. І сам обіцяв виділити йому найкращі землі і дати худобу на розплід.

За кілька днів дали пробощу на заповідь. А там і весілля справили.

Пан з Антоном дали молодим усього, що ті потребували, щоб завести заможне хазяйство. Але Василеві з господаркою не велося. Одна біда його підстерігала за іншою. Виженуть пастухи отару в поле, вибіжить з лісу вовк, схопить барана і втече. Коли роззирнуться, то виявляється, що то Василів баран. І скільки це не повторювалося, то завжди вовк ніби навмисне вибирав тільки Василеве. Ходять гуси полем, вскочить лисиця і подушить їх – гуси теж Василеві. А то, було, корова його заблукала біля озера й провалилася у болото, поки прибігли на допомогу, вже втопилася. І ці нескінченні страти довели його майже до злиднів.

Якось загорівся бір, збіглася вся волость, та не дали ради, полум’я, як хвиля на озері, розійшлося по всьому бору. Шугаючи вгорі, воно охоплювало густими лапами ялини і сосни, а дим, як страшний туман, закрив усе небо і землю так, що ледве можна було дихати. Неподалік був Василів будинок, іскринка залетіла на тік, і згоріло збіжжя.

В ті дні селяни казали, що це відімстив Василеві Полісун, якого він колись вдарив каменем, коли той звірів і пташок переганяв з одного лісу в другий. Тоді то один дід напророчив йому пожежі і мор на худобу. Василь з горя ще частіше почав провідувати шинок. Його дружина і теща працювали день і ніч і старалися відвернути його від лихого. Але він знову навернувся до безбожних своїх учинків.

Одного разу Антін, Мартин та інші, хто йому щиро сприяв, прийшли до Василя ввечері і пробували напоумити, щоб терпляче приймав усі свої біди: може, колись Бог усе й перемінить на краще. А тут якраз насунулася хмара і почалася гроза. Він в задумі сидів коло вікна, вітер завивав за стіною, а він, як непритомний, промовив:

– Мій брат, виючи, промчав повз мою хату і полетів гуляти широкими полями і густими лісами. Скоро і я за ним туди подамся.

Чуючи ці його слова, перелякалися всі, і дружина почала плакати. А коли Антін сказав Василеві, що він знову повертається до безбожних учинків, – той грюкнув зі злістю дверима і вийшов з хати.

Одного дня надвечір, сидячи в шинку, Василь, коли вже гарно підпив, сказав своїм друзям:

– Скоро я розбагатію. Спала мені гарна думка: піду ночувати до Змієвого Каменя, поклонюся чортам, мо’ не пошкодують мені грошей?

Коли ж ті почали з нього насміхатися, що він ніколи не відважиться там переночувати (а була вже пізня година), він схопив шапку:

– Ось доведу, що не боюся привидів! – Кинув товаришам і пішов на пагорб до Змієвого Каменя. А звідти вже не повернувся додому.

Минають дні, тижні, місяці… Василя нема. Шкодують його знайомі, плачуть дружина з тещею. Немає звістки, чи живе він, чи помер. Ходили різні чутки між людьми: одні казали, що Полісун звабив його в свої нетрі, а дехто навіть чув Василів голос і Полісунів сміх. Різне говорили. А Василь згинув назавжди.

Стара Орина, день при дні дивлячись на сльози своєї Галі, стратила здоров’я і заручилася із землею. Галя і тепер ще живе в панському маєтку – ні удова, ні заміжня.

Вужева корона

В моїх панів був ловчий, звався Семен. Хата його стояла недалеко від маєтку, панщини він не відробляв, а весь його обов’язок був – пильнувати ліс, ходити на лови з паном та приносити дичину, коли, чекаючи гостей або перед яким великим святом, велять з маєтку.

Одного дня прийшов до нього економ і постукав у вікно:

– Семене, пан велів, щоб ти ще до неділі приніс пару тетеруків, зо два бажанти і кілька куріпок, то не лінуйся, бери рушницю, мого собаку та іди на лови.

Поквапився Семен, бо була вже середа. Узяв рушницю, зайшов до маєтку за собакою і пішов до лісу. Але в нещасливий час вийшов він на лови, ходив цілісінький день, а бачив тільки дятлів, що коцюрбли собі на сухих ялинах. Ночував у лісі і добряче замерз, бо була вже осінь. Наступного дня до сходу сонця поневірявся він по лісі. Та все дарма: навіть здалеку не бачив тих птахів, яких шукав, тільки вітер шумів у деревах. Зголоднілий пес втік до свого господаря, і Семен, змордований та похмурий, повертався додому, не знаючи, що робити.

Сів він на колоду і думає собі: «Погано буде; пан не дасть віри, що я щиро намагався виконати його волю. Чого доброго скаже: ото ледащо! Ех, поклонився б я і нечистому, аби тільки посприяв мені сьогодні».

Ледве так подумав – вибіг звідкись величезний чорний собака, сів перед ловчим і страшними очима витріщився на нього. Семен покликав його до себе, але собака не рушив з місця, а тільки дивився, як скажений, аж ловчого взяв неспокій, і дрижаки пройняли. І тут бачить: виходить з гущавини якийсь старий чоловік – волосся збите в ковтун, брови густі, споловілі, мовби від сонце і вітру, у довгому до п’ят кунтуші. Сів на пень біля ловця і каже:

– Бачу, що торба твоя порожня і обличчя похмуре. Напевно, полювання невдале.

– Ходив два дні лісом, наморився сам, і собака, зголоднівши, втік від мене; не вдалося жодного разу стрелити. Де ж поділося те птаство? Загадали мені до неділі принести дичини, та звідки її узяти? Лихо мені!

– Не журися, – каже незнайомець, – послухай моєї ради. Я допоможу тобі. Завтра 14 вересня, то ввечері йди на Лосину гору, на цілу ніч буде тобі дорога, бо сам знаєш, що ця гора відсіль неблизько; стоїть вона серед темних лісів; підійдеш до неї якраз на світанні і побачиш, що схили її вкриті вужами. Не лякайся, вони зачіпати тебе не будуть; межи них зустрінеш Вужевого короля. Постели перед ним білу хустку, стань на коліна і поклонися; він кине тобі на хустку свою Золоту Корону і з громадою своїх вужів піде в зимові схови. Слухай ще, дам тобі пересторогу: ідучи вночі на Лосину гору, не лякайся нічого і нічому не дивуйся, інакше даремні будуть твої зусилля. Коли матимеш у себе Вужеву Корону, то цей чорний собака, який тепер перед тобою, завжди, як тільки підеш на лови, стріне тебе і поведе лісовими стежками, і щоразу настріляєш стільки, скільки схочеш. Але ніколи не лякайся нічого і не дивуйся нічому, бо коли похитнешся серцем або духом – не буде тобі щастя. Не пускай в душу сумніви.

По цих словах він сховався в гущавині, і собака пішов за ним.

Семен провів поглядом незнайомого, довго стояв задумавшись, та врешті подався до хати, узяв біла хустку і зі стрільбою за плечима рушив до Лосиної гори. Коли зайшов у дикий праліс, то вже сутеніло, темніше і темніше робилося серед густих сосен і ялин. А він далі й далі йшов у глиб лісу. Вечір поволі перейшов у ніч.

Глянув увись – ледве кілька зірок на небі побачив крізь гілля. Жодної людини не було на ту пору в лісовій пустелі, навколо чув тільки крики сов і пугачів та в гущавині тупіт переполоханого звіра. А що не раз випало йому блукати серед ночі по лісу, то дорога ця не страхала його.

Опівночі люті почвари оточили ловчого. Бачить, як наближається величезний ведмідь на задніх лапах, рикає і вже хоче напасти; зграя вовків, наїжившись і світячи очима, загрожує кривавими пащеками. Семен відважно йшов серед хижацької зграї. Заступив йому дорогу вищий за ліс велет, що вирвав велику ялицю і вимахував нею в повітрі. Проте ловець сміливо минає все це.

Місяць визирнув з-за хмари. Здається Семену, що виходить він з лісу і бачить вдалині палац, який світиться золотом і сріблом; підходить до тієї чудової будівлі, минаючи чарівний сад, де мовби весна і літо зійшлися разом: тут цвіли найдивовижніші квіти і достигала найкраща садовина. Зозуля сумним голосом озивалася на дереві; затьохкав соловей в хмизняку; чути чудовні голоси дроздів і шпаків, і розуміє Семен їх веселі співи. Спіткали його дівчата з вінками на головах, танцюючи, вабили до себе. Він минув усі ті дивиса, не задивляючись і не зважаючи на них.

Зникли чарівні марева, подув осінній вітер, і Семен побачив на сході червоне небо. Скоро зійде сонце – і він приспішив кроку до Лосиної гори. Коли прийшов на призначене місце, побачив гурт вужів. Вони, сикаючи, заступали йому дорогу. А вже й сонце піднялося. І тут зустрів Семен такого величезного вужа, якого ніколи не бачив. Той сміливо повз, а на його голові сяяло золото. Семен простелив білу хустку і став на коліна. Вуж скинув з голови корону на хустку і поповз далі, а за ним і інші вужі хутко сховалися за горою. З радістю розглядав Семен золотий скарб, схожий на два блискучі листочки, що зрослися кінцями.

Ледве покинув гору, як його зустрів величезний чорний собака, який вчора побіг за незнайомцем – дивиться в очі і, здається, кличе за собою. Пішов ловець за собакою. Той спиняється і очима показує на дереві тетеруків. Разів кілька стрелив він у тім місці й кілька штук забив. А незабаром вже ніс додому купу набитої пташви, а як наблизився до хати, собака зостався на полі, проводжаючи поглядом ловця, а згодом зник з очей.

Пани хвалили ловчого, його сприт на полюванні, а челядь і економ дивувалися з його щастя, з того, як він, не маючи собаки, стільки зміг уполювати дичини.

З того часу Семен став найславнішим мисливцем. Той чорний собака щоразу зустрічав його в лісі, і Семен стільки бив різної дичини, що не тільки панам в маєтку вистачало, але і селянам на продаж.

По всій околиці рознеслася чутка, що Семен – чарівник та що ходить з ним якийсь чорний собака, який у лісі й залишається. Яким, що колись дружив з ловчим, раз тихенько підійшов під вікно його хати, щоб довідатися, що той робить, і почув, ніби він з кимсь розмовляє. Зазирнув у вікно: Семен лащив чорного собаку, того самого, що завжди зустрічав його в лісі. Собака глянув у вікно кривавим оком і зник, а Яким втік від страху. Вже кілька років вся волость говорить, що Семенові допомагає на ловах сам нечистий, якого тримає він за пахолка, але пани тільки сміялися з цього і не вірили. Хоч пан, побувавши якось з ловецьким на полюванні, не бачив чорного собаку, проте помітив, що дике птаство само летить до Семена і той ніколи не схибив.

Жила у селі неподалік Марися, гарна і юна дівчина, дочка побожних батьків. Багато кому вона подобалася, і Семен мав на неї око. Сподіваючись на своє багатство та на панську ласку, мав надію, що Марися буде його. Одного дня, коли ішов на полювання, побачив Марисю. Вона мала вінок на голові‚ і квіти так їй пасували, що виглядала вона надзвичайно звабливо. Ходячи неподалік своєї ниви, збирала суниці. Семен підійшов та попросив ягід, дівчина йому не відмовила, тоді він спитав, чи подобається Марисі.

– Люди кажуть, що ти чаклуєш, – відказала вона, – а я боюся чарівників.

– О, ні, Марисю, нікого я не чаклував і не знаю цього ганебства.

– Коли правду кажеш… Я ношу на шиї посвячений у Почаєві хрестик, який може гріхи відпускати… Поцілуй мій хрестик.

– Охоче, – відповів Семен.

І ледве поцілував хрестика, як тут з трав підняв голову величезний вуж, що мовби хотів поглянути на Марисю. Перелякана дівчина закричала. Семен схопив камінь і вдарив вужа. Той, сикаючи, сховався в траві. А після того раптом з’явився чорний собака, задзявкав і зник. Марися від страху тремтіла ледь жива. Семен провів її додому, а звідти знову подався на лови. Тільки вже не зустрів його в лісі чорний собака.

Побачив тетерука, стрелив, але замість птахи – шмат гнилої кори впав на землю. Злякався Семен, повернувся до хати, аж там – безліч вужів сичать і повзуть під лаву і під піч. Відчинив скриню, вийняв Вужеву Корону, а вона вже не золота: два пожовклі березові листочка. Семен остовпів і не знав, що чинити.

Довге ще докучали вужі бідоласі Семену. Не давали спокою не тільки в хаті, але і на гостинах. Коли провідував сусідів, не раз, не боячись людей, з’являвся перед ним невідомо звідки вуж і сичав.

Вовкулака

Жив на Поліссі колись селянин Марко, якого ніколи не бачили веселим, завжди він чимось журився, був неспокійний, мовби щось стратив. Будь-яка компанія була йому не до душі. Коли люди йшли на ярмарок, погуляти, потанцювати або збиралися у неділю на забаву в корчмі, він завше самотою як не сидів у хаті, то блукав де-небудь у полі‚ задуманий та зажурений. Дехто питав його, чому він такий, і завжди Марко відповідав:

– Забагато я страждав. Ніщо мене вже на світі не займає. Помер я для світу.

Тільки найближчим знайомим розповідав свою сумну історію:

– Були часи, коли я був веселим, жодна забава, жоден ярмарок не обходився без мене. Гулі і скоки були в мене в голові, але це недовго тривало. Познайомився я з Оленою. Красива була дівчина, дочка заможних батьків. Я вибрав її з-поміж усіх інших дівчат, яких знав, старався частіше її бачить, бувати в хаті її батьків. Пригорнулася і вона до мене. Через це моє нещастя і сталося.

Багато хто до Олени залицявся та хотів за дружину узяти, а найпершим був Ілько. Пан йому у всьому потурав, о будь-якій порі мав право ловити рибу в панських озерах, дешево купував худобу і вигідно продавав. Часто посилали його в місто купити що-небудь для двору, і щоразу він щось клав собі у кишеню. І так, ошукуючи та обкрадаючи пана, зробився Ілько багатирем; мав чимало приятелів і ласку від пана, бо той вважав його за найнадійнішого лакея, любив і вірив йому більше, ніж кому іншому.

Та ось коли послав цей пихатий Ілько сватів до Олени, то отримали свати гарбуза, бо вона призналася батькам, що не любий їй цей зальотник.

Ілько, почувши про це, сказав:

– Не Оленина воля, а панська. Що не схотіла робити по-доброму, зробить по указу.

Пішов він у маєток і добився свого: загадали Олені йти за нього заміж.

Сусіди, знаючи про мою любов до Олени, сміялися з мене, кпили з мого нерозважного кохання та з відваги, з якою хотів я всіх, навіть багатирів, перемогти і Олену повести до шлюбу. І не раз, роздратований такими в’їдливими жартами, відповідав я, що недовго Ілько матиме панську ласку, а гроші, зібрані шахрайством і крадіжкою, щастя не дадуть, і Олена була б щасливіша, вийшовши за чоловіка хоч бідного, але поштивого.

Дочувся Ілько, що так про нього говорять, і пообіцяв помститися, як тільки випаде нагода.

Надійшов день весілля, Оленині батьки, знаючи про мою любов до їхньої доньки, сказали мені, що свободу панську не переміниш, хоч вона і несправедлива, і жалю не має. Просили, щоб погодився з долею, залишився їхнім приятелем і прийшов на весілля. Хоч і неохоче, але згодився я на те.

Весілля було бучне, гостей більше, ніж на ярмарку. Зібрався люд з усієї околиці, в кількох місцях на вільному повітрі співали і під музику стрибали. Олена була в чудовій сукні, всі її віншували, зичачи щастя і радості. Сам пан приїхав на весільне гуляння, Ілько його частував, а пан розмовляв з ним, походжаючи між весільниками. Молодий помітив мене серед гостей (я стояв сумний, бо мене ніщо тут не займало), він глянув на мене із глумливою усмішкою і пішов з паном далі.

Через якийсь час підійшов до мене дудар Артем, чоловік у літах, і каже:

– Чого сумуєш? Випий зі мною горілки і будеш веселитися зі всіма, – та взяв мене за руку і потягнув до столу з повними пляшками і закускою.

Не відмовився я від запрошення. Ми випили по два келишки горілки. Тут хтось незнайомий, дивлячись на мене збоку, сказав з усмішкою:

– Ну тепер він поскаче!

Артем раптово мене покинув, узяв свою дуду і почав грати, а на мене напав ще більший смуток.

Не багато пройшло часу, як підходить до мене мій сусід і, дивлячись мені в очі, спитав:

– Що з тобою? Чому твій погляд такий страшний, ніби в звіра якого?

Хтось ще обізвався:

– Ага, зіправді, в нього очі, як у вовка, світяться.

Та й інші, що поряд стояли, також повторили це і полохливо глянули на мене. Не знаю, що робилося зі мною, але я весь дрижав. Здавалося, що ці люди зичили мені щось найгірше.

Олена, стоячи неподалік, розмовляла з матір’ю, зиркнула на мене і від ляку закричала:

– Ох, що коїться з ним! Глянь, мамо, які страшні його очі! Нехай би ішов собі звідси.

Почув я ці Оленині слова, і мене мов грім луснув: помутніло в очах і я, непритомний, покинув гуляння і, не знаючи куди йти, побіг дорогою, а там зустрів жінку, що вела за руку маленьку дитину.

– Ой, не дивись на мою дитину, – закричала вона мені. – Ти уб’єш її своїм страшним поглядом.

Я кинувся бігти, а коли прибіг додому, то собака мій не пізнав мене. Марно хотів його заспокоїти, вже й слова сказати не можу: тільки стогін, схожий до виття, добувався з моїх грудей. Люта тривога оволоділа мною. Парубок мого сусіда глянув на мене і вразився.

– Від чого це, – каже, – твоє обличчя і руки обросли шерстю?

Глянув на себе – і, мов очманілий, покинув свою хату та побіг у поле. Худоба, що паслася там, втекла від мене, собаки стали кидатися, і я хутенько сховався в лісі. Біг через нетрі і дикі пущі, аж поки не сховався у затінку густих ялин; тут, оглянувши себе, побачив, що руки і ноги мої вже перемінилися на вовчі лапи; хотів заплакати над своїм нещастям – і жахливе виття вирвалося з моїх грудей. Бродив я по горах і лісах страшним звіром. Думки і почуття в мене зосталися людськими, я пам’ятав минуле і, задумуючись про своє теперішнє життя‚ мучив себе лютим розпачем, не знаючи, чи буде коли кінець цьому лиху.

В кущах я шукав пташині гнізда, ловив зайців та іншу дрібну звірину. Це була моя їжа. Не наближався до людського житла, бо знав, що всі люди – мої вороги‚ і завжди будуть раді забити мене. Проте чинити їм шкоди не хотів. Не раз у неділю я чув голос церковних дзвонів і виттям просив Бога, щоб змилостився над моєю долею. Багато разів хотів підійти темною ніччю до церкви, але собаки, вибігаючи з села, відганяли мене, а іноді чув людські крики і постріли. Тоді біг скільки мог до лісу, щоб тільки сховатися від напасті. Кожного ранку вив я, вітаючи сонце, і просив у неба поживи на новий день. Восени, зимовими ночами, ховався я у нетрі, тремтячи де-небудь під густою ялиною; шум вітрів занурював мене в сумні спогади минулого. Узимку деколи по кілька днів я був голодний, знесилений, блукав у страшні морози полями, щоб тільки уполювати що-небудь. Мій спочинок завжди був коротким, і незмінно снилося минуле: батьківський будинок, друзі молодості, приязні сусіди, любов до Олени. Іноді я бачив її неспокійною, утікала від мене або, перелякана, гнала від себе, як колись на весіллі, коли мене підмовлений Артем напоїв зачарованою горілкою. І після такого жахливого сну я, тремтячи весь, схоплювався.

Кілька років пробув я в такому жахливому стані. Росла моя ненависть до людей, коли я думав про їхню розпусту, несправедливість, незичливість до рівних собі. Вирішив я шкодити їм у всьому, як вони шкодять одне одному при кожній нагоді, аби тільки мати собі користь. Я нападав на їхню худобу і свійських птахів. Одного разу (пам’ятаю як сьогодні: була весна, зеленів ліс, дні стояли ясні і теплі) я увірвався узліссям до села, де жив Артем. Бачу: на пагорбі ходять пастухи з худобою, Артем оре поле, а неподалік від кущів маленька дівчинка пасе гуси. Він кличе її до себе, називаючи Ганкою, і посилає до хати. Дівчинка швидко повернулася і знову підійшла до гусаків. Я зрозумів, що це його дочка і запалав у мені гнів помсти. Артем – негідний чоловік – довів мене до такого стану, що живу, гнаний звідусіль, в образі страшного вовка. Нехай же і він поскавулить над втратою своєї дитини!

Вискакую з лісу і хапаю дівчинку. На доччин голос біжить батько і в розпачі кличе на допомогу. Чую крики пастухів, собаки на мене напали, скусали до крові. Але ніщо не могло мене стримати. Швидко ховаюся в хащах, несу свою здобич все далі і далі у глиб лісів; там, звідки мала вже не повернеться сама до хати, і кидаю її. Вона довго лежала непритомна, а коли прокинулася, стала кричати, блукаючи лісом. Її лемент і плач гинули марно серед густих сосен і ялин, і я, тішачись помстою, покинув її в лісовій пустелі. Тільки не довго тішила мене та помста. Коли минув запал гніву, прийшла думка, що Ганка, бідне дитя, мучиться без вини. Повернувся я назад, але ніде її знайти не міг; глухо було в лісі, і голос її вже не чувся. Напав на мене жахливий смуток: я зрозумів, що помстою не заспокою покути. Де б не був – усюди не дають мені спокої батькова розпач, лемент покинутої в лісі дочки і собаки, що, женучись за мною, ранять зубами до крові. Здавалося, що вони всюди нападають на мене. Перебігав я з одного лісу в другий, та ніде не міг знайти спокою; пропав сон, бо і під час відпочинку завжди звучав в моїх вухах розпачливий голос батька, крик дочки, і собаки рвали моє тіло. Одного дня побачив я знайомих селян. Сховавшись від полудневої спеки, сиділи вони в затінку дерев, а неподалік ходили випряжені з возів коні. Підкрався я до них, і зачаївшись за кущами, слухав, про що вони розмовляли між собою. Почув, як один з них говорив про мене:

– Де ж бродить тепер у вовчій шкури Марко? Жалко цього чоловіка. Ось вже кілька років мучиться, неборак. Ех, щоб він трапив до чарівниці Оксинії! Кажуть, вона легко перетворює людей на звірів і знову повертає їм людське обличчя. Не знаю, де вона живе, проте чув, що недалеко від тих гір і лісів.

Потішила мене така новина: я вирішив обійти всі гори і ліси довкола, аби тільки знайти Оксинине житло. Кілька днів і ночей бродив я без спочинку дикими пущами. З вершин високих гір оглядав безлюдні місцини, надіючись, що десь там ховається її самотня хатина.

Вибігаю з лісу в балку. Ранок був ясний і тихий! Бачу: кицька на траві стрибає, ловлячи лапками барвистих метеликів. Я довго стежив з кущів на її веселі підскоки і нарешті захотілося схопити її. Та тільки я кинувся, як вона легко, наче вітер, відскочила і вибігла на пагорб. Ось-ось я вже мав її схопити – аж вона перетворилася на сороку і полетіла над землею. Гонячи її, побачив я самотню хатину. Сорока сіла на стріху і знову перекинулася в кицьку. Бачу – усюди повно котів розмаїтої масті: коти на даху, коти на вікнах, коти на дворі. Усюди коти.

Я зрозумів, що тут живе чарівниця. Довго стояв і думав: іти чи не йти до неї? Вона мене не прийме у вовчому образі, треба її де-небудь перестріти, покірно впасти до ніг і просити змилосердитися над моєю долею. Я заховався і став чекати. Сонце сховалося за ліси і гори; узліски вже покрив вечірній сумерк, а недалеке озеро, оточене густою лозою, світилося. Бачу: всі коти – з хати, зі стріхи, з подвір’я біжать на луг, зривають зубами якусь траву і вмить перетворюються на дівчат, розсипаються між кущів, співають пісні, стрибають; інші зривають квіти і в’ють вінки. Біжу і я на луг. Побачив ту траву з дрібненькими блакитними квіточками; як тільки її зірвав і ковтнув, то враз людиною став. З несказанною радістю біжу в гурт легкодумних русалок, скачу з ними, бігаю, веселюся, зовсім забуваю про своє нещастя. Ця гульня тривала до пізньої ночі.

Змовкли всі птахи у лісі, тільки кричали кажани. Прилетіла сова і, сівши на стріху чарівницької хати, світила очима, і реготала, і зойкала, ніби немовля. Тут неждано зашумів ліс і вода в озері почала хлюпати на берег. Русалки закричали:

– Північ! Північ! – і відразу всі перетворилися на кицьок та побігли на Оксинине подвір’я; одні видерлися на стріху, інші через вікно сховалися в хаті. А я, знову зробившись вовком, побіг до лісу, ліг під густою ялиною і міркував про цю пригоду‚ шкодуючи, що недовго побув людиною. Я вирішив зостатися тут і хоча б на короткий час забути про своє лихо.

Назавтра я діждався вечора, і знову кицьки перетворилися на дівчат, а до мене повернувся людський образ. Я бавився з ними, весело і безтурботно біг час. Тут одна із зачарованих дівчат, дивлячись на мене з якоюсь погордою, сказала:

– Мені він не подобається.

– Чому не подобаюся? – спитав я, підходячи до неї.

– Тому що бачила, як ти перетворюєшся на вовка, а я вовків ненавиджу, бо через вовка маю біду.

– Як це?

– Коли я жила ще з батьками, пасла гуси в полі, вовк схопив мене і заніс у лісові нетрі, кинув там, а сам зник. Блукала я по хащах, плакала і кричала, не знаючи, в який бік податися. Раптом на мій голос прилетіла в хмарі чорних птахів Оксинія, перетворилася на жінку і, узявши мене за руку, сказала: «Ти не вийдеш з цієї лісової пущі. Нападуть на тебе дикі звірі і розірвуть. Іди краще до мене, в мене жити весело, щовечора танці і пісні. Ти ж юна дівчина і, знати, любиш поскакати?» Не хотіла спочатку її слухати, але, подумавши, що в тих диких лісах ніхто мені не допоможе, згодилася нарешті з її пропозицією. Не знаю, як я опинилася в хаті чарівниці.

О, краще померти, як бути цілий день звіром і тільки на хвилю могти забутися. Слухаючи Ганині нарікання, я відчув тремт на цілім тілі і вмить перетворився на вовка. І одізвалися в пам’яті: батькова розпач, лемент бідної дівчинки, і собаки почали рвати моє тіло. Кидаюся в ліс, біжу всю ніч без спочинку – ніде не можу сховатися від жахливого спогаду і погоні тих страшних собак.

Нестерпним зробилося життя, ніде не знаходжу спокою, бігаю в розпачі по горах і лісах; стратив уже і надію, що колись хоч на хвилю покине мене моя мука.

Блукаючи без відпочинку, пробігав якось у полі, де в затінку полуднували орачі. Бачу: їде дорогою священик, спиняється, підходить до своїх парафіян. Почалася довга розмова про різні духовні речі: священик їх повчав жити між собою в згоді і дружбі, дарувати одне одному кривду і не думати ніколи про помсту, бо помста найбільше суперечить релігії і огидна Богові. Вона принижує людську гідність до стану тварини, а доброчинність і лагідність злагоджує милосердя Боже.

Сховавшись у густих кущах, я чув усі слова священика і відразу вирішив не тільки не шкодити людям, але навіть намагатися їм служити і допомагати в чім тільки зможу: а може, і наді мною Бог змилується, душа ж моя безсмертна. З цими думками я покинув священика і орачів.

Минуло кілька днів. Блукаючи, думав собі: що я можу зробити доброго у вовчому образі, який усі зневажають? Ледве підійду до людського житла, як всі кричать на мене і собаками нацьковують, то мушу якнайхутше тікати до лісу. Проте я не відмовився від свого наміру. Кілька разів відганяв лисицю, що підкрадалася до гусаків чи індиків, яких необачно залишили в полі. Не раз відбирав барана, якого вовк вихопив з отари. Так живучи, я трохи заспокоїв свої думки, міг вже заснути, хоч і ненадовго; уві сні приємні мрії нагадували мені минуле, коли був ще чоловіком.

Було це в жнива в гарну погоду. Я блукав рідними околицями, коли на полях доспіло збіжжя. Недалеко від себе побачив Олену. Вона жала на своїй ниві, а на межі, лежачи на снопах, спав маленький хлопчик. З приємністю дивився я на цей краєвид, тішився, що Олена щаслива, спокійно живе зі своєю сім’єю. Бог благословив їх господарство, і жито гарно вродило на їхній ниві. Поки я любувався на все це, вискочив із лісу вовк і схопив хлопчика. На дитячий крик кидається мати.

– Рятуйте дитинку мою! – кричить вона, божеволіючи від жаху.

Я наздогнав вовка, відібрав не покусане ще дитя і відніс до матері. Сусіди, що прибігли на рятунок, дивувалися зі всього цього, а я втік до лісу.

Якесь приємне почуття і умиротворення охопили мене після цієї пригоди. Я ліг під деревом і заснув у солодких мареннях. Повернувся уві сні в свою щасливу молодість і так мені було легко, що, як пташка, перелітав з місця на місце. Бачу перед собою такий чудовий сад, якого ніколи в житті не зустрічав; гай, повний пташиного щебету, а пір’я у них гарніше і привабливіше, ніж наші весняні квіти; чисті криничні води струменіли тут і там; деякі дерева були в пахучому цвітінні, а на інших – доспівали плоди. Я зауважив на пагорбі келихи величезних лілей, які розливали приємні запахи. Тільки я хотів зірвати кілька квіток – з’явилася переді мною Ганна (сукня на ній біла, як лілея) і каже мені:

– Не рви мої квіти. Я садила ці лілеї на своїй могилі, поливала слізьми своїми.

І, сказавши так, зникла.

З саду перелетів я знову у якусь дику пустку; блукаючи серед сторічних сосен‚ ледве знайшов стежинку, яка вивела мене на якусь величезну гору. Тут я зустрів якогось велета. Він узяв мене за руку і вивів з лісу на пагорб, де була могила. На ній стояв дерев’яний хрест, а неподалік стирчала вбита в землю лопата. Велет наказав мені відкопати могилу і дістати звідти мерця. Охоплений страхом, я виконав усі його накази і дістав із землі величезного скелета.

– Це буде твоє тіло, – сказав мені велетень. – Мусиш плакати в ньому, заки не покличуть тебе до нового життя…

Я тремтів від страху, просив, щоб дав мені спокій, але велет сильно штовхнув мене, і я впав на величезні груди скелета, а разом з ним – у яму. Борюкаючись зі смертю, я прокинувся.

Бачу: я – людина. І одяг той самий, який я вбрав колись, ідучи на Оленине весілля. Не вірив, що це було насправді. Боявся зрушити з місця, аби тільки не зникли такі солодкі марева. Довго перебував я в задумі, підняв очі до неба і дякував Богу, що уберіг мене від того жаху.

Піднявся я з могили з невимовною радістю. Здавалося мені, що всі дерева і птахи віншували мене з новим життям. О, як солодко переконатися у милосерді Божому!

Родимка на вустах

Це історія про Варку Плаксуниху, яка померла по-християнськи, висповідавшись і запричастившись, хоча за життя була дуже далека від Бога. Її мати Пракседа мала корчму над рікою, а батько господарював у панському фільварку. Одне слово, не бідували, хоча та корчма не була при великій дорозі і дуже рідко її хтось відвідував, однак вона незабаром зібрала гроші, жила весело, купувала нові сукні і завше гарно була вбрана.

Сусіди підозрювали, що Пракседа на довколишніх селах відбирає молоко коровам, бо сама‚ дуже мало маючи худоби, масло і сири продавала в місті, і вже по всій околиці ширилися чутки, ніби вона опівночі білий рушник вішала на стіні, підставляла відро і з двох кінців доїла, молоко лилося з того рушника до начиння і за хвилю усі гладущики були повні.

Кілька господарів вирішило конче переконатися‚ чи то правда‚ запрягли опівночі коней і поїхали туди‚ бо корчма була далеченько від села. Але що трапилося! Хоч дорогу вони знали настільки добре‚ що могли з зав’язаними очима добратися‚ але довелося до самого світанку проблукати‚ не відаючи в які забрели сторони. Аж при світлі білого дня помітили, що всеньку ніч кружляли довкола корчми, але знайти її не могли, коней вимучили і самі невиспані вернулися домів.

Після цього вирішили приїхати до Пракседи перед заходом сонця. Купили горілки і при келишку якийсь час бавилися, а потім‚ прикинувшись п’яними, поклалися спати на лавах, однак кожен з них поглядав з-під руки, аби розгледіти чим корчмарка буде зайнята опівночі. Вогонь загас‚ але в корчмі не було темно‚ бо у вікно світив повний місяць, час минав для них надто довго‚ тому‚ коли вони почули піяння півнів у стодолі‚ то вирішили‚ що вже по півночі і їхнє очікування марне. Один встав, вийшов за двері і побачив таку дивовижу: велетенський когут на високих журавлиних ногах‚ вбраний у німецький одяг і капелюх‚ співає‚ сидячи на драбині.