Тринадцятиканоння. Тексти, що створили цивілізацію

Приблизно ще через сто років після У-ді (156–86/87 рр. до Р. Х.), у 26 р. до Р. Х., під час правління імператора Чен-ді, знову було видано указ про розшук втрачених книжок. Цього разу цим мали займатися спеціальні чиновники, до обов’язків яких входило розшукувати тексти по всій країні.

Як наслідок, до імператорської бібліотеки надійшло дуже багато книжок, але вони зберігалися абияк: невпорядковано та несистематизовано, тож користуватися книгозбірнею було дуже важко. Крім того, книжки на бамбукових планках нищилися від часу, шкідників та умов зберігання.

За того ж імператора Чен-ді (на троні: 32–6 рр. до Р. Х.), коли імператорське книгосховище знову поповнилося численними виданнями, зібраними по всій імперії, канонознавець Лю Сян (79–6 рр. до Р. Х.), який служив при дворі трьох ханських правителів, військовий теоретик Жень Хун та медик Лі Чжу-го провели величезну роботу з відновлення та впорядкування цих книжкових багатств.

Після смерті Лю Сяна цю роботу продовжив його син – Лю Сінь (бл. 46 р. до Р. Х. – 23).

Саме завдяки титанічній діяльності попередників щодо активного відновлення текстів та збирання давніх книжок, Лю Сінь мав змогу впорядкувати їх за різними категоріями, а приблизно у 5 р. до Р. Х. створив знаменитий каталог «Сім підрозділів» («Ці люе»), що дійшов до нашого часу у вигляді бібліографічної глави у складі «Історії [ранньої] династії Хань» («Хань шу»).

У книжковому каталозі «Сім підрозділів» («Ці люе») зафіксовано 3390 цзюанів (звитків) книг, що їх Лю Сінем було поділено на сім підрозділів: зібрання (антології та авторські збірники); шість класичних книг (конфуціанська класика, до якої не входили «Ши цзін» та «Шу цзін»); філософи; «Ши цзін» та «Шу цзін»; військові трактати; практичні науки (до яких також зараховувались астрологія та ворожіння) та медицина (з алхімією та магією).

Цей поділ передбачав, що книжки тих чи тих класифікаційних одиниць зберігатимуться в окремих приміщеннях.

Лю Сян та Лю Сінь були видатними текстологами. Вони звіряли та редагували давні тексти, а деякі пам’ятки фактично відновлювали за цитатами з інших творів. Також вони вносили зміни до структури творів, об’єднуючи матеріал у більш об’ємні глави (пянь). Наприклад, трактат Сюнь-цзи до їхнього редагування складався із 322 глав, а після – лише з 32.

Однак відомо, що Лю Сян вносив і серйозні редакторські правки до текстів: скорочував повторення та деякі глави подібного змісту, що призвело до спотворення змісту деяких трактатів.

Узурпатор престолу Ван Ман (45 р. до Р. Х. – 23) також приділяв багато уваги впорядкуванню імператорської бібліотеки. Відразу після захоплення трону він доручив Лю Сіню (який на той час підтримував Ван Мана) скласти перелік «дозволених книжок», до якого тоді було занесено 677 назв – до нашого часу з цього переліку дійшла лише (або «аж») чверть.

Ван Ман встановив звання «бо ши» за знання текстів «школи текстів старого письма» та припинив надавати це звання за знання текстів «школи текстів нового письма». Він прагнув «відновити ідеали давнини» – на цьому ґрунтувалися його політико-економічні реформи, тож опиратися міг саме на тлумачення «школи текстів старого письма».

За Ван Мана докладалися величезні зусилля щодо систематизації та редагування давніх рукописів. Саме в цей короткий за історичними мірками період створено остаточні редакції багатьох творів, що дійшли до нашого часу.

На межі I та II ст. сестрою видатного історика Бань Гу (32–92), Бань Чжао (бл. 49 – бл. 120) написано працю «Заповіді для жінок» («Нюйце» 女), що пізніше увійшла до окремого нормативного конфуціанського зібрання текстів для жінок, так званого «Чотириканоння для жінок».

У середині II ст. (143 р.) собівартість паперу стала нижчою за собівартість виготовлення шовку. Про це дізнаємося з приватного листа, в якому повідомляється, що виготовити копію бажаного твору на шовку нема змоги, бо його собівартість є занадто дорогою порівняно з папером.

Тоді ж два видатні канонознавці: Ма Жун – між 140 та 150 рр. та Чжен Сюань – між 160 та 200 рр. вперше уклали свої коментарі до «П’ятиканоння», в яких вчення викладено цілісно. Успіх цих коментарів серед книжників був величезним.

Хоч ідеї цих вчених не відрізнялися від ідей їхніх попередників, але вони узгодили різні інтерпретації тих чи тих пасажів канонів між собою, що полегшило їх вивчення.

На межі I–II ст. через зосередження влади в руках імператорських родичів, євнухів, фаворитизм, корупцію та сваволю, з правління Хе-ді (на троні 89–106) стали помітними кризові явища в управлінні відновленою династією, які посилилися при Хуань-ді (на троні 147–167) та стали незворотними при правлінні Лін-ді (156–189; на троні 168–189).

Після завершення гарячих дискусій між вченими у 174 р. імператор Лін-ді наказав Цай Юнові вигравіювати на камені «нормативні» версії канонічних книжок та виставити їх у столиці – на околиці м. Лоян, де була розташована Імператорська академія та в місці, що називалося Хундуминь. Це повеління було виконано одним почерком впродовж 175–183 рр. – тексти було вигравійовано на більш ніж 50 кам’яних стелах.

Зокрема, саме тоді повністю на каменях висікли: «Шу цзін», «І цзін», «Ши цзін», «І лі» (що тоді зазвичай називали «Лі цзи»), «Чунь цю» з коментарями Ґун’ян Гао, «Лунь юй».

У роки правління Чжен ши (240–248) династії Вей до ханських канонічних текстів додали кам’яні стели із вигравійованими на них трьома зразками почерку «Шу цзіном» та «Чунь цю» з коментарем Цзо.

Відомо, що фрагменти цих стел збереглися аж до епохи Сун (960–1279)!

Для того часу це мало величезне значення – з такими кам’яними стелами можна було вивчати тексти канонів, звірити власну копію тексту чи зняти копію для себе, поспілкуватися з іншими знавцями тощо. Як свідчать джерела, в ті часи до стел щодня приходили багато людей.

Для копіювання «нормативних» текстів канонів студенти академії заповнювали тушшю ієрогліфи, висічені на камені, робили з них відтиски на шовку чи папері – такий спосіб можна вважати прообразом майбутнього ксилографічного друку книжок.

Пізніше, зокрема, через повстання «Жовтих пов’язок» у 184 – 185 рр., природні катаклізми, економічний занепад, династія Хань поступово втрачає свою могутність. Особливе невдоволення та ненависть у аристократії, бюрократії, полководців та військових викликало засилля євнухів, які фактично узурпували владу та вплив на імператорів.

На середину 190-х років на хвилі боротьби з «Жовтими пов’язками» сформувалися кілька найсильніших регіональних військових лідерів, які повели між собою боротьбу за володіння Китаєм – Цао Цао (155–220), Сунь Цюань (180–252) та Лю Бей (161–223). Цао Цао мав політичну і легальну перевагу, бо в його ставці перебував останній ханський імператор – Сянь-ді (на троні 189–220).

Після смерті Цао Цао в 220 р. його син, Цао Пі (187–226), примусив Сянь-ді відректися від трону на свою користь і проголосив себе імператором династії Вей (220–264). Лю Бей у травні 221 р. також проголосив себе імператором суверенної династії Хань-Шу (221–263), а пізніше, наприкінці 222 р., і Сунь Цюань проголосив власну династію – царство У (222–280).

Так розпочалася нова історична епоха, що отримала назву Трикнязівство («Сань го», 220–264), яка започаткувала тривалий період роздробленості Китаю – фактично до другої половини VI ст. – епоху «Шести династій» («Лю чао»).

Згідно з традиційною історіографією Китаю, епоха «Шести династій» поділяється на чотири періоди: «Трикнязівство», Західна Цзінь (264–317), Східна Цзінь (317–420), Південні та Північні династії (420–589).

Віднедавна в китаєзнавстві почали вважати, що епоха «Шести династій» – один з важливих етапів у історії Китаю, коли сформувались ті духовні форми та феномени, що донині визначають зміст терміна «традиційна культура Китаю».

Через громадянські війни в період «Трикнязівства» країну було розорено, а економічне життя повернулося фактично до натуральних форм. Одним з ознак цього є скасування у 221 р. обігу грошових знаків (монет цянь), а для розрахунків почали використовувати зерно та шовк.

Як руйнувалося звичне життя династії Хань, а країна занурювалася у війну «всіх проти всіх» – впродовж кількох десятиліть, до часткового об’єднання країни під владою династії Цзінь у 280 р., заснованої після державного перевороту в царстві Вей, описано у видатному китайському романі «Трикнязівство», написаному у XIV ст.

При наступникові першого імператора Цао Пі (на троні 220–226) – Цао Жує (імператор Мін-ді), в державі почалося протистояння між правлячим домом та іншими аристократичними кланами, зокрема сильним кланом Сима, представники якого пізніше й здійснили державний переворот та заснували нову державу.

Та попри напружені соціальні та політичні події, інтенсивне духовне життя у Китаї не припинялося: писалися та збиралися книжки, коментувалися канони, творилися поезія та живопис.

Книжки з імператорської бібліотеки імператорів Вей зберігались у бібліотечному відомстві («Мішу-шен»), у спеціальному павільйоні – Мішуге та трьох інших павільйонах.

Зберігачами рукописних фондів були Чжен Мо (213–250) та Сюнь Сюй (пом. у 289 р.), до посадових обов’язків яких входило також класифікування рукописів та укладання каталогів.

Чжен Мо уклав каталог «Книги внутрішніх [покоїв]» («Чжуншу»), а Сюнь Сюй – «Новий опис» («Сінь бу»), де зафіксовано 99 145 цзюанів (звитків) книжок – як бачимо, за досить короткий час знову вдалося зібрати велику книгозбірню.

Саме Сюнь Сюй у своєму каталозі запропонував нову чотиричленну класифікацію книжок, що кардинально відрізнялася від класифікації, уведеної Лю Сінем. З VII ст. вона стала панівною в бібліотечній справі імператорського Китаю на наступне більш ніж тисячоліття.

Ця класифікація складалася із: Цзін (конфуціанські канони); Цзи (філософи; пізні конфуціанці, згаслі філософські школи (напр.: моісти та легісти), військові теоретики та природничі науки); Шу (історики; сюди також зараховували офіційні та неофіційні династійні історії, життєписи, юриспруденцію, генеалогію, бібліографію тощо) та Цзі (вишукана література та поезія (вірші, оди, написи тощо).

Під час правління другого імператора династії Вей, Мін-ді (205–239, правив у 226–239), класичні книжки знову вирізали на кам’яних стелах та виставили у столичній школі в м. Лоян, але цього разу кожен ієрогліф того чи того канону вирізали трьома почерками – «сяо чжуань» («мала печатка», письмо, що застосовувалось у часи правління династії Цінь (221–207 рр. до Р. Х.)), «чжуань шу» («давня печатка», архаїчний стиль) та «лі шу» (стандартний стиль письма, «ділове письмо») – найпоширеніший каліграфічний стиль того часу.

У III ст. Ван Су (195–256) уклав нові коментарі на «П’ятиканоння», що справили значний вплив на становлення конфуціанства, хоч і не дійшли до нашого часу.

Внаслідок державного перевороту Сима Яня (236–290, на троні – 265–290), наприкінці 265 р. було засновано династію Західна Цзінь (265–316).

Правління Сима Яня позначилося значними соціально-економічними та культурними перетвореннями, що мали на меті відновлення сільського господарства, впорядкування системи оподаткування та створення дієвого адміністративно-бюрократичного апарату. Впродовж 279–280 рр. Західною Цзінь було завойоване і царство У.

Однак незабаром на Цзінь розпочали наступ сюнну під орудою Лю Юаня, який вважав себе нащадком правителя (шаньюя) давньої держави сюнну, а у 304 р. проголосив заснування васального від Китаю царства Хань (304–318) та прийняв титул вана.

Лю Юань був високоосвіченою людиною, знавцем конфуціанської та іншої китайської класичної літератури і щиро вірив у своє призначення «відновити велику Хань».

Під цим військовим тиском імператорський двір Цзінь у 317 р. був вимушений залишити столицю Чан’ань та перебратися на південь до м. Цзянькан (біля теперішнього Нанкіна). Так розпочалася епоха Східної Цзінь (317–420).

Тим часом на півночі одне за одним змінювались 16 царств, що визнані традиційною китайською історіографією, хоч насправді їх було більше.

Своєю чергою на півдні влада зустрілася з іншими колосальними викликами. Йдеться, зокрема, про величезну міграцію населення, масштаби якої оцінюють від одного до двох мільйонів осіб. З нею вдалося впоратися завдяки енергійним діям влади (розселення біженців, залучення їх до сільськогосподарського виробництва через освоєння цілинних та малопридатних для обробки земель тощо). Крім того, економічні та політичні інтереси емігрантів зіштовхнулися з інтересами місцевих знатних «сильних будинків».

Час від часу повставали і регіональні військово-політичні провідники, що мали у своєму розпорядженні значні військові сили.

Коротке правління Західної Цзінь у контексті нашої головної теми примітне тим, що, згідно з указом одного з її імператорів, з IV ст. тексти книжок, ділового листування тощо потрібно було писати саме на папері, після чого папір цілком витіснив бамбукові планки та став звичним матеріалом для письма.

На той час технологія виробництва паперу дещо вдосконалилася – для цього почали використовувати головним чином кору тутового дерева, рамі та водорості.

Завдяки знахідкам рукописів у печерах Дуньхуана^[1], найдавніші із яких датуються IV–V ст., вдалося дослідити зразки паперу, на якому ці рукописи написані.

Перші книжки на папері, як і на шовку, були звитками. Таку форму, до речі, мали навіть перші друковані книжки.

Щоб читач міг краще уявити собі те, як зберігалися та читалися канони в той історичний час, зупинімося на цьому, дотичному до нашої основної теми, питанні докладніше.

Кілька аркушів паперу склеювали послідовно один за одним і в такий спосіб отримували довгу паперову стрічку, на якій писали текст. До стрічки кріпили тонку дерев’яну паличку (чжоу) покриту лаком, завдовжки яка була дещо більшою, ніж ширина звитка. Вона виступала з двох кінців. Згортали паперову стрічку зліва направо – так отримували звиток (цзюань).

Деколи палички для книжок родовитих та заможних власників виготовляли з інших матеріалів – скла, слонової кістки, панцира черепахи, сандалового дерева і навіть золота та яшми.

З огляду на те, що правий край звитка залишався після його згортання назовні, з часом він міг порватися, тому на нього наклеювали спеціальний матеріал, який називали бяо – найчастіше це був папір або шовк. До правої частини звитка також кріпили кольорову тасьму.

Довжина звитка зазвичай залежала від обсягу записаного на ньому тексту – найдовші звитки мали завдовжки кілька чжанів^[2], однак були і короткі – всього 3–5 чі. Ширина паперової стрічки становила один чі.

Така форма побутування книжок мала і певні незручності: щоб віднайти потрібне місце в середині чи наприкінці тексту, доводилось розгортати половину чи й увесь звиток.

Вважають, що тоді одному розділові книжки на бамбукових планках чи одному шовковому звитку відповідав один паперовий звиток.

Паперовий аркуш розлініювали, а по краях залишали поля. Коли починали писати книжку, то два перші стовпчики залишали пустими – так, як це робили тоді, коли книжки писали на бамбукових планках. У цих стовпчиках записували назву всієї книжки, потім назву розділу чи глави (підзаголовок), номер звитка, після чого пропускали місце для кількох ієрогліфів та знову писали назву всієї книжки.

Після того, як дописували увесь розділ, залишали пустим один стовпчик і знову писали назву написаного розділу та номер звитка. Пустий стовпчик призначався для запису дати переписування та імені писаря, однак часто ці стовпчики залишалися незаповненими.

Зазвичай у одному стовпчику рукописної книжки-звитка поміщалося 17 ієрогліфів, хоч деколи їх було 20 і навіть 24.

Зазвичай одна книжка складалася з кількох звитків. Тож, аби уникнути плутанини, звитки однієї книжки обгортали спеціальною «обкладинкою», що виготовлялася з шовку або тканини, а інколи – із тонких бамбукових планок, перев’язаних шовком. «Обкладинки» мали шнурівки для зав’язування, які не покривали кінців звитків. У одній «обкладинці» зазвичай зберігали 5–10 звитків, що становили одну книжку. Для дуже великих книжок доводилося використовувати кілька таких «обкладинок».

Звитки зберігали на спеціальних полицях. Через те, що кінці звитків залишалися відкритими (їх не покривала «обкладинка»), було відносно легко знайти потрібний. Також для зручності пошуку до кожного звитка кріпили спеціальну табличку, на якій записували назву книжки, номер звитка та інші відомості.

Книжки на папері у формі звитків були поширені в Китаї аж до X ст., а буддійські канонічні книжки зберігали таку форму й пізніше.

У епоху «Шести династій», якщо в книжці вміщували ще й коментарі, то основний текст писали червоною тушшю, а коментарі – чорною. Або основний текст писали великими ієрогліфами в один стовпчик, а коментар – дрібнішими ієрогліфами двома стовпчиками. Однак найчастіше коментарі писали одним стовпчиком під основним текстом, а два види тексту розділяли маленькою крапкою.

З огляду на те, що на той час книжки розмножувалися лише через переписування, людський чинник призводив до накопичення в текстах різного роду помилок: під час переписування ієрогліфів, переплутування частин тексту, внесення коментарів у основний текст тощо.

Такого роду помилки пізніше вимагали спеціальних текстологічних зусиль для відновлення початкової редакції текстів.

Тут доречно також згадати про туш. У той період вона була двох кольорів (чорна та червона) і використовувалась як у живописі, так і під час написання книжок. Саме чорною тушшю переписували рукописи, а червоною – робили розмітку тексту.

Китайську туш виготовляли у вигляді сухих пресованих паличок чи брусків. Основним її компонентом були сажа та клей. Сажу отримували від спалювання тунгової, кунжутної і сурепної олій, а клей готували з оленячої та коров’ячої шкіри. Щоб клей не псувався та мав блиск, до нього додавали курячий білок, муксус та сік різноманітних рослин.

Добре перемішаною масою заповнювали відповідну форму (що деколи виготовлялася вельми вишукано) і в такий спосіб отримували «кускову» туш.

Щоб приготувати туш для письма, її розтирали у спеціальній тушениці (янь), попередньо наливши воду, оцет чи інший розчинник у заглиблення. Ці заглиблення поетично називали «озерце туші» (мо чі). На деяких тушеницях було два заглиблення – одне для чорної туші, друге – для червоної.

Туш пізніше використовували і під час друкування книжок, а також у живописі та під час фарбування будинків і палаців. Своєю чергою жінки, до прикладу, фарбували тушшю брови.

Тушениці, які з’явилися в Китаї понад 6000 років тому, виготовляли зазвичай із каменю, рідше – з твердих порід дерева чи слонової кістки. Їх робили досить масивними, щоб вони були стійкими.

З VI ст. у історичних джерелах фіксуються перші достовірні повідомлення про приватні книгозбірні. Зокрема, згадується приватна книгозбірня самітника Жуань Сяо-Сюя (479–536), який був великим знавцем історичних трактатів.

Однак з впевненістю можна сказати, що збирання приватних бібліотек було досить поширеною пристрастю серед освіченої частини китайської еліти значно раніше, зважаючи на ставлення китайців до книжки як до цінності величезного значення.

Впродовж історичної епохи Північних та Південних династій (IV–VI стст.) канонознавство дуже занепало, бо більшість коментаторських традицій загинули, а неперервні учительські лінії передачі перервалися.

Найбільше постраждала «школа текстів нового письма» – збереглася лише школа Хе коментаря «Ґун’яна» на «Чунь цю». З традиції «школи текстів старого письма» залишились: школа Мао коментаря до «Ши цзіну»; школа Чжен коментаря до «Сань лі» (трьох канонів ритуалів – «Лі цзи», «Чжоу лі» та «І лі»); школа Пу коментаря «Цзо» на «Чунь цю».

Саме ці п’ять коментаторських шкіл (одна «текстів нового письма» та чотири – «текстів старого письма») сформували «істинну передачу [вчення]» після об’єднання Китаю династіями Суй і Тан.

Крім того, на кінець цієї історичної епохи в канонознавстві між собою конкурували дві школи – «північна школа» (бей сюе) та «південна школа» (нань сюе), які спиралися на коментарі до канонів видатного канонознавця Чжен Сюаня (127–200).

Різниця між ними полягала в тому, що «північна школа» загалом вирізнялася консерватизмом та довірою до тлумачень канонознавців I–III стст., тим часом як «південна школа» авторитетними вважала праці Кун Аньго, а також Ван Бі (223–249) та Ду Юя (222–285), конфуціанські та даоські перекази, містико-мантичну традицію, зазнала впливу буддійських ідей та тлумачила зміст канонів ширше.

Після чотирьох століть роздробленості об’єднати Китай вдалося під владою династії Суй (581–618), що стало початком цілком нової історичної епохи, зокрема і в галузі канонознавства.

Незважаючи на те, що період правління цієї династії був досить коротким, однак саме в цей час започатковано великі інфраструктурні проєкти (хоч далеко не всі з них мали раціональне підґрунтя, як, наприклад, грандіозне будівництво Міста великого процвітання, Да сінчен), а також важливі реформи, що стали основою розквіту китайської державності та культури за наступної династії Тан (618–907).

Перші роки свого правління суйський імператор Ян Цзянь (на троні 581–604), який відзначався величезною працьовитістю, присвятив наведенню порядку у країні: впорядкував адміністративно-територіальний устрій, ввів нове законодавство, перевів військо на професійну основу, сформував славнозвісну систему державних іспитів для поповнення чиновницького апарату (ке цзюй), стабілізував економічну ситуацію тощо.

Водночас, незважаючи на певне економічне піднесення, принципом внутрішньої політики залишалися заходи з посилення державного контролю над господарською сферою та населенням.

Другий імператор, Ян Гуан (569–618, на троні 604–617), прагнув продовжити починання батька.

Так, він відновив значну частину Великої китайської стіни, а також побудував Великий канал (його будівництво розпочато в 605 р., а завершено – в 611 р.), що сполучив Північ та Південь країни: на Півночі канал був доведений до сучасного Пекіна, а на Півдні – до Ханджоу.

Однак ці грандіозні проєкти підірвали економічну могутність країни, адже вимагали надмірну кількість трудових ресурсів. Ослабленню імперії сприяли також дві невдалі військові кампанії впродовж 612–613 рр. проти давньокорейського князівства Когурьо (36 р. до Р.Х. – 668).

Імператор Ян-ді дуже любив книжки, тому приділяв увагу поповненню та впорядкуванню своєї багатої бібліотеки, що розміщувалася у спеціальних приміщеннях під назвою Гуаньвеньдянь («Палац для читання книг») у палаці в Лояні – Східній столиці імперії. Крім того, в Західній столиці – Чан’ані, в палаці Цзяцзедянь також зберігалися близько 470 000 звитків рукописів.

Цікавим правилом у тодішніх імператорських бібліотеках, наприклад, було те, що крім оригіналів рукописів у них зберігалась велика кількість дублетів (кількість дублетів деяких текстів доходила до 50!), значна частина яких, схоже, була і у сховищі Цзяцзедянь. Вони призначалися, ймовірно, для дослідницької роботи придворних учених.

Книжки зберігалися в чотирьох сховищах відповідно до описаної вище чотиричленної класифікації, що остаточно утвердилася з того часу і аж до кінця імперського періоду Китаю.

У кожному сховищі рукописи поділялись на три класи відповідно до їх якості. Вона розрізнялася за матеріалом, з якого була зроблена вісь рукопису: червоний кришталь позначав рукописи найвищого ґатунку; ліловий відповідав середньому ґатунку, а рукописи найнижчої якості мали дерев’яні осі, покриті лаком.

Окремо у внутрішніх імператорських покоях палацу зберігалися також буддійські та даоські книги.

До речі, саме в цей історичний період буддизм у Китаї став потужною ідеологічною силою: поступово завершилась його ідейна інтеграція у китайське суспільство, було побудовано велику кількість монастирів. Можливо, це було обумовлено тим, що і сам перший імператор, Ян Цзянь, був вихований у буддійському монастирі та ревно дотримувався буддизму.

У цю коротку епоху північна та південна школи канонознавства отримали рівні права на існування.

Після падіння Суй настала епоха Тан (618–907), що вважається «золотою» в історії Китаю – країна мала величезні досягнення у сфері політики, економіки та культури.

Значною мірою це було обумовлено тим, що ця епоха породила багатьох талановитих правителів, які відповідально ставилися до своїх обов’язків, залучали до управління талановитих людей.

Фактично відразу після утвердження Тан за указом другого імператора, видатного Тай-цзуна (599–649 (правив: 627–649)), зусиллями найвідомішого канонознавця цієї епохи, нащадка Конфуція, Кун Інда (574–648) та інших учених було створено узагальнювальну працю «Правильне тлумачення “П’яти канонів”» (У цін чжен і), в якій зібрано тлумачення тих коментаторських традицій, які вижили, та зроблено спробу узгодити тлумачення «північної» та «південної» канонознавчих шкіл. Така стратегія обумовила збереження в цьому зводі різноманітних та часто суперечливих тлумачень канонів.

«Правильне тлумачення “П’яти канонів”» на тривалий час стало головним посібником для підготовки абітурієнтів у системі державних іспитів ке цзюй на заміщення вакантних державних посад.

Як доказ неоднорідності коментарів до класичних книжок при Тан можна навести такий приклад: особи, які складали державні іспити в роки правління Кай юань (713–741) мали показувати екзаменаторам примірники класичних книжок, за якими вони готувалися, для того, щоб у разі виявлення відхилень від офіційно встановленої інтерпретації тексту того чи того канону екзаменатори не поставили їм це у провину.

На той час культурну гегемонію Китаю визнали навколишні країни (перша за все – Японія, Корея та В’єтнам, а також степові державні утворення), що активно запозичували китайські культурні багатства та практики, адаптуючи їх до своїх місцевих умов.

У період правління імператора Де-цзуна (780–805) жінка-науковець Сун Жо-сінь уклала другий твір із «Чотириканоння для жінок» – «Лунь юй для жінок» («Нюй Лунь юй»).

У 738 р. було засновано Академію Хань-лінь («Ліс пензлів»), що проіснувала аж до династії Цін (1644–1911).

До найважливіших обов’язків членів Академії належало викладання та підготовка до перевидання конфуціанських класичних творів. Крім того, ця установа виконувала роль імперської канцелярії, займалася складанням урядових актів та історичних зводів. Члени Академії часто ставали радниками імператора.

Під час правління імператора Вень-цзуна (правив 827–840), у 836 р., було сформовано дев’ятиканоння, що, своєю чергою, поділялося на «великі», «середні» та «малі» канони: «Лі цзи» і коментар Цзо на Чунь цю вважалися «великими канонами»; «Ши цзін», «Чжоу лі» та «І лі» визначались як «середні канони»; «Шу цзін», «І цзін» та два коментарі до «Чунь цю» – Ґулян та Ґун’ян позначались як «малі канони».

У 838 р., у період Кай-чен, під час правління імператора Вень-цзуна, відповідно до усталеної вже традиції, тексти «Дев’ятиканоння» вирізали почерком кайшу (стандартний стиль «зразкове письмо») на кам’яних стелах та виставили у місті Чан’яні. Пізніше вони стали відомі як «кам’яні канони».

Наприкінці епохи Тан сталася ще одна важлива подія для китайської культури: сформувалося «Дванадцятиканоння» (без «Мен-цзи»), як останній етап перед остаточним формуванням нормативної системи китайських канонічних текстів – «Тринадцятиканоння». Це сталося вже в наступну епоху Сун (960–1279).

Якщо проаналізувати це зібрання канонів, то можемо переконатися, що до нього входять твори найрізноманітнішої тематики – філософські, релігійно-етичні, дидактичні, історичні, художні, філологічні тощо, що й давало змогу китайській державі за допомогою цих текстів готувати якісні бюрократичні кадри, компетентні в різних галузях суспільного життя, наділені ефективними алгоритмами управлінського мислення для впливу на соціальну реальність:

1. «Канон Змін» – «І цзін» або «Чжоу і»;

2. «Канон [історичних, документальних] писань» – «Шу цзін»;

3. «Канон поезії», «Канон пісень», «Канон віршів» – «Ши цзін»;

4. «Ритуали [епохи] Чжоу» – «Чжоу лі»;

5. «Зразкові церемонії та правила благопристойності» – «І лі»;

6. «Записки про правила благопристойності» – «Лі цзи»;

7. «[Літопис весен та осеней] з коментарями Цзо» – «[Чуньцю] Цзо чжуань»;

8. «[Літопис весен та осеней] з коментарями Ґун’яна» – «[Чуньцю] Ґун’ян чжуань»;

9. «[Літопис весен та осеней] з коментарями Ґуляна» – «[Чуньцю] Ґулян чжуань»;

10. «Обмірковані висловлювання» – «Лунь юй»;

11. «Канон синівського шанування» – «Сяо цзін»;

12. «Наближення до класики» – «Ер’я» (перший у Китаї тлумачний словник).

Важливою особливістю завершального етапу формування базової системи китайських канонів – «Тринадцятиканоння» є те, що за коментарями вчених епохи Хань було визнано найвищий статус канонів.

До IX ст. книжки розмножували лише переписуванням, що, звісно, вимагало багато часу та зусиль. Інколи переписування великого твору тривало роками, а то й десятиліттями.

В епоху Тан книжка стала дещо поширенішою та доступнішою: в VII–VIII стст. з’явився окремий прошарок людей, які переписували книжки на продаж. Також у цей період у Китаї відкрилися перші книжкові крамниці.

Та все одно книжки були рідкістю і коштували дуже дорого. Щоб отримати примірник тієї чи тієї книжки, або замовити її переписування для власних потреб, потрібно було витратити величезні зусилля, особливо приватним особам, та значні кошти.

Тому книжки цінувалися дуже високо, а їх дефіцит був однією із суттєвих перешкод для отримання освіти.

На щастя, епоха Тан ознаменувалася ще одним визначним китайським винаходом. Йдеться про технологію ксилографічного друку, завдяки якому вдалося подолати недоліки рукописної форми існування книжки. Адже вирізавши один раз текст книжки на ксилографічній дошці, можна було отримати велику кількість її копій. Такі дошки могли зберігатися тривалий час, і в разі потреби можна було отримувати додаткові відтиски тексту.

Існували три точки зору щодо часу винайдення ксилографічного друку: друга половина VI ст. – епоха Суй; VII–IX ст. – епоха Тан; X ст. – період П’яти династій.

Віднайдені рукописи вказують на правильність другої точки зору, що нині є найпоширенішою: саме під час правління Танів, не пізніше, ніж на початку VIII ст., у китайському книговидавництві сталася «революція» і, ймовірно, в районі сучасної провінції Сичуань було винайдено технологію ксилографічного друку.

Очевидно важливу роль у винайденні цього способу друку відіграла давня китайська традиція вирізання канонічних текстів на кам’яних стелах (адже з текстів, вирізних на камені, знімали естампи, що віддалено нагадує ксилографічний друк) та зусилля буддистських монахів: тоді новий вид друку застосовувався переважно в буддійських монастирях, де друкувалася буддійська релігійна література. Крім того, найдавніші книжки, надруковані ксилографічним способом, що дійшли до нашого часу, є саме буддійськими.