Loe raamatut: «Святослав»
Княгиня і рабиня
Книга перша
Мандруючи понад старим Дніпром
світанками, удень і вечорами,
вночі, під чистим зоряним шатром,
перед вогнем, що руки грів теплом,
я думкою летів через тумани.
Туди, в минувшину далеких днів,
коли діди, забуті й незабутні,
уперше стали між високих гір,
оглянули широкий виднозір,
за покоління дбаючи майбутні.
Трудилися у поті своїх чіл,
орали землю, ставили оселі,
воздвигли городи і частокіл
і в клопоті буденних трудних діл
сади садили, будували села.
Сварилися, бо рід ішов на рід
і плем’я кров братерську проливало,
на князя князь ішов, і був розбрід,
і знов був мир, за рало брався рід,
Русі знамена сонце осявало.
Боролись предки. З моря і степів
ворожі хижі орди налітали,
палили городи і нищили засів,
та проти них вставала тьма списів,
мечі із піхов люди витягали.
Спасибі вам за цю тернисту путь,
в труді й на раті гідно ви стояли,
нікому з нас ніколи не забуть,
і кожному годиться пом’януть,
що ви створили, що ви збудували.
Почнемо ж нині повість цю смутну
про порохом повиту давнину,
про ті часи далекі й незабутні,
коли діди, прославлені в віках,
виходили на свій великий шлях,
за покоління дбаючи майбутні.
Прийміть же ви, далекі прадіди,
від вашого праправнука Семена
цей скромний труд, а ви, живі, – да не судіть,
якщо не все сказав – то доскажіть,
якщо не так сказав – то допишіть, —
зробив я те, на що хватило сили в мене…
Розділ перший
1
Вийшовши на вал городища, Ант довго дивився й прислухався. Усе віщувало добру днину: від Дніпра ледь повівав теплий низовий вітер, небо вгорі було чисте, а зорі на ньому ясні, срібний серп місяця спускався до правого берега, на травах лежала щедра роса, на Дніпрі і в затоках, прокидаючись, весело перекликались птахи.
Тож Ант вирішив, що йому не слід ждати, й одразу повернувся до хижі. Переступивши в темряві кілька кам’яних східців, що вели вниз, він відчинив важкі набряклі двері і опинився в хижі.
Там було дуже тепло, парко. Посередині, у викладеній камінням ямі, тліло вогнище, над яким, ніби велике кінське вухо, звисав виплетений з лози й обмащений рудою глиною широкий димар. Ант знайшов у півтемряві сухих дров, підкинув до вогнища, і воно ожило, загоготіло, у димар хвилею покотив густий дим.
Коли вогонь розгорівся ще дужче, у хижі посвітлішало, в червонкуватому миготливому відсвіті окреслились стіни, на кілочках висіла зброя й одежа, складена із жердин, підперта сошками стеля, до блиску витерта ногами кам’яна підлога, низькі двері в стіні, що вели до клітей.
Посеред хижі, недалеко від вогнища, стало видно викладену камінням ще одну яму-піч, у якій пекли хліб, різний посуд біля неї – череп’яні з вузькими шийками корчаги й широковерхі горнці, дерев’яні кадоби, ночви, миски.
Нарешті полум’я освітило й куточки хижі, в одному з яких – за вогнищем – стало видно глиняний приступок, а на ньому дерев’яні постаті Перуна й Волоса, невеличкої, бронзової, вкритої прозеленню Рожениці – фігурки голої, із складеними на животі руками жінки.
У другому кутку хижі, праворуч від вогнища, на низькому помості з дощок, прикрившись звіриними шкурами, лежало кілька чоловік. Ант ходив по хижі дуже тихо, скрадаючись, і вони, либонь, не чули його кроків – спали.
Ант зняв із стіни лук і тул1, поклав їх біля вогнища. Зігнувшись у низьких дверях, заліз у кліть, щось у темряві довго шукав, а коли повернувся, в руках у нього був цілий жмут комишевого й березового пруття, різні залізця. Сів біля вогнища, взяв ніж, заходився, готуючи стріли, стругати пруття; на один, тонкий, кінець кожного прутика насаджував жолобчате залізце з вістрям, на другому робив вирізку або доточував костяний зуб.
У цей час на помості під шкурами хтось заворушився, і звідти виліз спочатку син Анта Микула, а за ним – його жона Віста.
– Що, отче? – запитав, протираючи очі, Микула. – На лови збираєшся?
– Чув нині ніччю рик, – відповів Ант. – Піду поникаю…
– То, може, пішли би оба?
– Ні, Микуло, – заперечив Ант. – На лови йду сам, ви з Вістою ліпше ідіть випалюйте ліс.
– Гаразд, отче, – згодився Микула. – Ми підемо до лісу.
Віста вже загорнула в жар горнець з водою, кинула в нього в’яленої риби й солі, дістала коржів, поставила просто на камені перед вогнищем дерев’яну миску, поклала ложки, метнулась з хижі з цебром, щоб принести води, за нею вийшов і Микула.
Тоді під шкурами на помості ще щось заворушилось, і звідти висунула спочатку голову, а потім вилізла дівчина – в одній сорочині, з розкошланим волоссям, карими блискучими очима. Вона прокинулась, либонь, раніше і чула розмову старших, бо підійшла до Анта й запитала:
– А що то за рик, діду?
Ант теплими очима подивився на онуку, одіклав набік комишину, до якої готувався ладнати залізце, й погладив дівчину по голові.
– То й ти встала, Малушо?
– Я давно не сплю, діду.
– Рикають олені, – сказав, тримаючи на голові в дівчини свою руку, Ант. – От піду поникаю, встрелю оленя, приволочу – буде м’ясо, буде й хутро.
– А ти не боїшся, діду?
– Ні, Малушо! Я поцілю його ось цією стрілою, а коли впаде – ножем…
Дівчина захоплено дивилась на обличчя Анта – засмагле, все в глибоких зморшках, з сріблясто-сивою бородою, з довгими вусами. По ньому повз багряний відсвіт вогнища.
Увійшов Микула.
– Денниця2 догоріла, – сказав він. – Світає.
Біля хижі почулись швидкі кроки. Віста принесла цебро води.
– Обмийся, – звеліла вона дівчині. На жару в горнці вже парувала юшка.
– То й сядемо, – владно промовив Ант.
Усі стали підходити до вогнища. Віста налила з горнця у миску юшки, поклала ложки, наламала коржів. Але ніхто не їв, усі мовчали.
Ант відклав свої стріли й залізця, встав і пішов до дверей хижі, розчинив їх і одступив набік, щоб кожен, хто трапився б у цю годину, міг зайти й сісти до вогнища. Але в дворі, як звичайно, нікого не було, і, зачинивши двері, Ант повернувся й сів на підлозі перед вогнищем. Близько від нього сіли Микула з Вістою й дівчина.
Проте й зараз ніхто не почав їсти. Усі мовчали. Замисленими очима дивився на вогонь Ант, туди ж неспокійним поглядом дивились Микула, Віста, дівчина.
Такий був давній покон3 їхнього роду: люди, що жили у городищі, в цій хижі і в інших, завжди збиралися на світанні тут, щоб поїсти, послухати слова старійшини. Раніше ніж починати снідання, старійшина ламав хліб, брав частку від страв і кидав це у вогнище, бо, як вірили, під ним жили душі пращурів, усіх, що пішли вже з роду. Вони також жадали своєї жертви.
І зараз старійшина Ант одломив і кинув у вогонь шматок коржа, набрав з миски й виплеснув ложку юшки.
Усі бачили, як упав на жар шматочок коржа, як у тому місці, де пролилась юшка, вогонь притух, а потім розгорівся.
Тоді Ант набрав нову ложку юшки.
– Боги прийняли жертву, – сказав він. – Будемо їсти ми, і щоб завжди нам було добре…
Хіба міг старий Ант знати, що це остання його жертва?
Після снідання Ант одягнув широкий пояс, почепив до нього з лівого боку набитий стрілами ремінний тул, з правого – ніж, взяв у руки зроблений з буйволової кості лук, попробував тятиву.
Це був добрий лук, який Ант дістав тоді, коли ходив з князем Олегом до Джурджанського4 моря. Тятива на ньому була зроблена із кінської жили, і зараз, коли Ант натягнув її й раптом одпустив, вона довго й тонко дзвеніла.
– Грає! – засміявся Ант. – Аби тільки олень!
Так вони вийшли з хижі – батько Ант, босий, у чорному гостроверхому вовняному ковпаку, грубих сірих ногавицях і такій самій сорочці, підперезаній поясом, озброєний луком, стрілами, – воїн; син його Микула – з непокритою головою, в довгій, підперезаній ремінцем сорочці, босий; на порозі стояла Віста – вона винесла батькові на дорогу у міху коржів, шматок веприни, дрібок солі; з темної ж хижі, де ясним вогнем горіло вогнище, визирала Малуша.
Батько Ант зітхнув – певне, він пригадав, як колись, почувши оленячий рик у лісах, збирались на цьому дворі, сідлали коней вої – десять, двадцять, тридцять, – їх проводжали жони, діти, старійшини ж сиділи під стінами хижі й посміхались, пригадуючи свої давні лови…
Зараз батько й син стояли на тому ж місці, серед того ж самого двору, але тихо й порожньо було навкруг. Хижа, у якій жив Ант і його предки, вросла в землю, похилилась; біля хижі ще лежав камінь, на якому колись гострили мечі й ножі, але зараз його затягало травою й зеленим мохом; у дворі не ревла, як колись, худоба, а кінь Анта – старий бойовий кінь – гриз на валу в’ялу пашу; навіть пес їхній – добрий пес, вовкодав, – постарів, спав під стіною.
Коли Ант з Микулою пройшли двором і вийшли на вал, їм стало видно хижі тих родовичів, що народились тут, у городищі, але пішли звідси. Хижі тяглись півколом, що починалось біля Дніпра, завертало до лісу і знову виходило до Дніпра вище, біля кам’яного оскола.5
Хижі ці були не такі, як та, в якій доживав Ант. Стара хижа їхнього роду ховалась за валами городища, ці ж здебільшого стояли на горбках. У городищі було ціле поле, тут двір від двору відділяло гостре околля, самі хижі були великі, деякі з них помащені білою або зеленою глиною, над деякими височіли дахи з драниці, з димарями, голубниками.
Зараз скрізь у хижах вже прокинулись, там чулись голоси, ревла худоба, високо в небо від хиж тяглись димки.
– То я й піду! – промовив Ант, взявшись за лук.
– Іди, отче! – попрощався Микула.
2
Великий і численний рід, один із родів полянського племені, до якого належав Ант, споконвіку жив над Дніпром. У ті часи, про які йде мова, тут, на високій кручі, недалеко від землянки Анта, ще стояло – впритул одним боком до лісу, а другим до Дніпра – городище, на валах якого пращури роду не раз сходились з ворогами, через що рови й піски навкруг засіяні були стрілами, людськими кістьми, череп’ям. Звідсіля ж скрізь по кручах над Дніпром у ясну днину можна було побачити городища інших родів, від них ген-ген у степ рядами тягнулись могили – деякі дуже давні – з кам’яними постатями забутих предків. Вони стояли на вершинах могил, як сторожі, у шоломах, з мечами біля поясів, довгими, аж до колін, руками; могили повесні обсипав білий цвіт, а восени, ніби бризки крові, буйно вкривали кетяги калини.
Ант прожив чимало на світі, мав братів – Тудора, Жадана, Тельця й Прися, що загинули один за одним на брані, було в Анта три жони, яких він набагато пережив, а від них мав синів… Але й з синами не пощастило Анту – чотири з них склали голови в далеких походах, три сини, що залишились живі, покинули під старість батька.
Як і чому все це сталось, Ант зрозуміти не міг. Колись, ще за діда Воїка й батька Уліба, жили вони родом своїм у городищі в одному дворі, де на чільному місці стояла землянка старійшини, а ошую й одесну від неї землянки молодих, ще далі – кліті, ями для всякого жита, обори. Тоді вони разом виходили за городище, щоб засівати землю, разом ходили на лови, їли біля одного вогнища, поважали й слухали старійшин своїх. І старійшини, правда, були того варті – вони першими виходили на вали, коли на Дніпрі чи в степу з’являвся ворог, водили людей на рать, від роду складали богам жертви, чинили суд.
Часто, підійнявшись стежкою між трав на вали городища й дивлячись на плесо, кручі, на весь Любеч, як прозивали це місце люди, Ант думав і сумував, чому живе так довго, чому його не кличуть до себе предки? Він, Ант, як єдиний син, що залишився в живих після старійшини Уліба, заступив місце батька, по закону й покону дідів був старійшиною, але хіба він міг стримати рід, що розсипався на його очах, танув?!
Це почалося за старійшин Воїка й Уліба, але тоді рід був великий, міцний, дружний, і коли один воїн пішов жити до жони в інший рід за Дніпром, а ще раз молоде подружжя оселилось на горі між двома родами – шкоди від цього не було. Але коли помер Уліб, то одразу багато родичів вийшли й поставили свої хижі далеко від городища над Дніпром і попід лісом; пізніше родовичі стали виходити один за одним, і нарешті дійшло до того, що по всій долині й кручах виросли, як гриби, хижі й оселі. Біля старійшини Анта залишилися тільки три сини – Бразд, Сварг та ще Микула.
Довго сидів на дідівському дворі і син Бразд. Ант сам послав його до княжої дружини, коли князь Ігор ішов на деревлян, сподівався, що повернеться Бразд і житиме з ними сукупно.
Бразд повернувся і, як говорили люди, з великою данню. Цілий міх привіз із собою, а крім того, ще й княжу печать, пожалування. За вірну службу князь Ігор давав йому поприще6 землі, поприще лісу, де сам захоче Бразд, і назвав його в Любечі своїм княжим мужем.
Що це за княжий муж, усі дізнались пізніше, коли в Деревлянській землі вбили князя Ігоря і коли на столі в Києві сіла Ольга. До цього Любеч платив князеві дань – від рала й від дому. Княгиня ж Ольга завела скрізь – і в Любечі також – уроки й устави7. Устав їм робив князь чернігівський Оскол, брав урок волостелин остерський Кожема, а посадником його в Любечі став Бразд. Тоді він і пішов від батька Анта, збудував над Дніпром терем.
Жив біля батька син Сварг – золоті руки мав хлопцем, від старих людей, а також і від Анта навчився варити крицю, замолоду залізом і кузню8 постачав весь рід. Але пізніше, коли одружився Сварг з дівчиною іншого, задніпрянського роду, то вийшов з городища, поставив на узліссі свою хижу.
Тільки один син Микула залишився з батьком Антом. З цим сином старійшина і доживав свій вік.
Любеч – так здавна називали люди полянського племені городище роду Воїків над Дніпром. Навкруг цього городища стали інші городища й роди – все любечани. А от роди й розсипались. Любеч, Любеч, що сталось з тобою?
Заглибившись у свої думи, тихо крокував лісом старійшина Ант.
Це був чудовий віковий ліс, що починався далеко звідси в верхніх землях і широкою пасмугою, звиваючись, як полоз, тягнувся понад лівим берегом Дніпра, ніби прикриваючи його від поля, аж до пониззя.
Вищі від усіх дерев стояли тут сосни, часом густо, часом поодинці, з голими, жовтими, як віск, стовбурами, і зеленими, рясними вершинами височіли вони над лісом, ніби дозорці, що, збивши наозад ковпаки й приклавши руки до чіл, пильнують, дивляться у вічність.
Під ними ж, як вої, що тільки ждуть загаду і одразу, коли пролунає клич, рушать уперед, – стояли, переплітаючись гіллям, вростали в землю корінням дуби й берези, ясені й осокори, а де болота – вільшина.
Були дні, коли по вершинах сосон угорі пробігав легіт, все дужче й дужче починали дзвеніти їхні стовбури, і тьма дерев озивалась шумом-скрипом, розгойдувалась, рипіла, рвалась із землі.
Тоді над лісом, як вали в морі, котились важкі, чорні хмари, вони чіплялись за вершини сосон, обгортали тьму дерев, у чорній імлі з хмар починали бити блискавки – вціляли то в одно, то в друге дерево, що з великим гуком, ніби прощаючись із життям, падали, валились на землю.
Але цього ранку, коли Ант вирушив на лови, в лісі було тихо, ніщо не порушувало його спокою й величі, вряди-годи тільки десь сумно жалілись горлиці, каркав ворон, та ще в ярах, які перерізували ліс, дзвеніли шумні потоки.
Проте не до цих шумів і звуків дослухався Ант. М’яко ступаючи по настилу з опалого листу, який товстим шаром лежав під деревами, обережно розриваючи гілля всипаної червоними ягодами шипшини, він слухав, чи не почує десь рику оленя.
Раз він натрапив на цілий табун вепрів, що спали в яру над потоком, сполошив їх, але не став гнатись за ними, бо стикатись одному з цілим стовпищем цих хижих звірів було небезпечно.
Потім Ант пройшов зовсім близько від барлога ведмедя – і з ведмедем він зустрічатись у цей час віч-на-віч не хотів; нехай лягає спати. Ант зустрінеться з ним, коли все навкруг вкриють сніги.
А потім він хоч і не чув рику, але натрапив і на оленячий слід… Їх було два, це Ант побачив по сліду копит. Олені провели тут усю ніч, що видно було по розбитій землі, вони пішли звідси зовсім недавно, бо скрізь на траві ще лежала роса, а там, де проходили олені, вона була збита.
Ант рушив по сліду оленів. Їх, напевне, хтось сполохав, бо спочатку вони бігли широким кроком, далі пішли спокійніше, один за одним, часто зупиняючись і обгризаючи молоді пагінці на берізках і грушах, а в зелених долинках ласували свіжою травою.
Пізніше, коли сонце піднялось високо над лісом, роса опала, трава просохла і стежити за оленями стало важче, Ант вдивлявся навкруг так, що йому аж очі боліли, слухав так, що аж дзвеніло у вухах, втрачав слід, знову знаходив його, знову втрачав.
Проминуло, мабуть, багато часу, і далеко зайшов Ант, бо помітив, що ліс рідшає, сонце опинилося в нього за спиною.
Але в цей час він ще раз піймав слід оленів – вони тільки-тільки пройшли березняком, вільшиною по болоту і йшли спокійно рядком.
Ант вийшов на узлісся, став під деревом, щоб його не помітили олені, побачив перед собою випалене сонцем поле, де рядами стояли високі могили, де було надзвичайно тихо, тільки цокотіли й цокотіли коники.
І тоді сталось те, чого Ант не міг ждати, – серед одноманітного стрекотання коників почувся пронизливий свист, і раптом гостра стріла впилася в груди старійшини Анта.
3
Стоячи на валу, Микула довго дивився, як батько пішов з луком у лівій руці в’ялими травами, якийсь час крокував по узліссю, а там і зник між стовбурами дерев.
Тоді Микула з Вістою, взявши корчажець із жаром, також пішли до лісу, де треба було випалювати пеньки, а в городищі залишилась тільки Малуша.
Коли ж увечері, чорні від диму й дуже стомлені, Микула з Вістою повернулись з лісу, батька не було.
– Забарився старійшина, – сказав Микула. – Певне, далеко зайшов.
І коли стемніло, Микула кілька разів виходив у двір, прислухався, але ні увечері, ні за всю довгу ніч кроків батька біля хижі не було чути. Не з’явився Ант і наступного дня, й ще однієї ночі.
Тоді, аж на третій день, Микула кинувся по Любечу: рід розповзся, кожен живе нарізно, а все ж Ант – старійшина: коли приїжджає хто від князя – він веде з тим мову, коли ставиться дань – йому належить перше слово… Микула не помилився: і брат Бразд, і брат Сварг дуже стурбувались, почувши, що Ант два дні тому пішов до лісу й не повернувся; усе селище сполошила чутка про те, що Ант зник. Тому три брати і ще кілька любечан з ними засідлали коней, поїхали слідом Анта, довго никали в лісі; нічого там не знайшовши, виїхали в поле.
Там, на високій могилі з кам’яним пам’ятником колишньому старійшині їхнього роду Воїку, вони знайшли Анта. Він лежав весь у крові, з стрілою в грудях.
Проминули день і ніч, ще один день і нова ніч, але Ант не приходив до пам’яті; весь у вогні, лежав на помості, з грудей його виривались хрипи й свист, часом він заходився від кашлю, простягав перед собою руки.
Микула й Віста не відходили від батька, перевертали старійшину, піднімали вище на соломі його голову, напували.
Уранці й надвечір невелика родина сідала навкруг вогнища. Віста наливала в миски страви, клала дерев’яні ложки. Їжа в них була одноманітна, убога – юшка з в’яленої риби з прісними коржами, спеченими на каміннях вогнища, сочиво з гороху або квасолі, іноді ціж із ситою9. Тепер уже Микула лив ложку юшки й кидав дрібні шматочки коржа у вогонь. Принишклі Віста й Малуша дивились, як вогняні язики обгортають і поглинають жертву, потім починали їсти. Тільки батько Ант нічого не їв, лише зрідка ковтав воду. Дивно було, як тільки живе старійшина.
Пізньої ночі Микула сидів біля вогнища і думав. Віста і Малуша вже спали. У вогнищі потріскувало й сичало мокре коріння, неначе там хтось сидів і важко дихав. Звуки долітали і з-за стін хижі. Одного разу здалося, що десь близько плаче дитина, іншим разом чувся безугавний, страхітливий легіт, іноді біля самого порога лунали дивні кроки – не людини і не коня…
Але Микулу ці звуки й шуми не дивували й не лякали. Він, як і всі його предки, що споконвіку жили над Дніпром, вірив у те, що на світі є боги добрі і боги злі, що людина може жертвою купити у добрих богів щасливе життя, але не повинна ворогувати й з богами зла.
Дослухаючись до звуків і шумів ночі, він пізнавав за дверима кроки домовика, що має цапині копита, на вітах дерев плакали, як малі діти, нави, на даху реготались диви, а під вогнищем у землянці ворушились чури – душі предків.
Там, на високій могилі з кам’яним пам’ятником колишньому старійшині їхнього роду Воїку, вони знайшли Анта. Він лежав весь у крові, з стрілою в грудях.
І раптом він почув тихий голос батька Анта:
– Микуло!
Він аж здригнувся, бо ніяк не сподівався, що батько Ант може подати голос. Схопився і одним кроком опинився біля помосту.
Батько Ант дивився на нього таким поглядом, ніби хотів переконатись, чи справді то син стоїть перед ним.
– Микуло!
– Це я, батьку Ант! Що треба?
Старійшина сказав:
– Нічого… Чи готові сани?
– Сани?
– Так, так, вони мусять стояти за порогом… Подивись…
Микула зрозумів і жахнувся батькових слів. Сани! Отже, він збирався у далеку дорогу – до пращурів.
– Сани готові, – сказав Микула.
– То й добре, – промовив Ант. – Я вже буду їхати. Він на мить замовк, одкинув голову і довго дивився на димар, куди тонким струмком вкочувався дим… Потім сп’явся на руки, провів очима по землянці й помосту, де спали Віста і Малуша.
– Тут нікого немає? – запитав Ант.
– Ні, батьку Ант, тут нікого немає, – швидко відповів Микула, думаючи, що старійшина знову втрачає свідомість.
Батько Ант сидів на помості, впираючись руками в дошки. Обличчя в нього бліде й суворе, очі чисті, він навіть не хрипів, не кашляв, був лише неспокійний.
– За порогом хтось стоїть, – сказав він.
– Ні, батьку, – відповів Микула, – там нікого немає.
– Не говори, – перебив його Ант. – Я знаю… Вони стоять, ждуть. Іди ближче. Слухай, Микуло…
Він замислився, ніби пригадував щось.
– Так, так, – повів далі він. – Отоді за лісом мене вцілив печеніг… стрілою в груди… Але я вистояв, сховався, а потім поповз у поле, вбив печеніга біля могили старійшини діда Воїка. І там я довго лежав… Уночі ж, коли зійшов місяць, до мене прийшли Уліб і Воїк, всі старійшини, вони сіли навкруг мене із мечами й щитами, довго говорили… Але що, що вони мені сказали?
Ант знову замовк, заплющив очі, намагаючись, певне, уявити, як він лежав уночі в полі на могилі, як сиділи, поставивши біля себе щити й спираючись руками на блискучі мечі, давні прадіди його, як один за одним вони говорили.
– Старійшина Уліб сказав: «Ант вже багато прожив на світі, він старий і немічний, покличемо його до себе!». А старійшина Воїк вдарив мечем об землю й мовив: «А хто берегтиме наш скарб?». Тоді всі сказали: «Нехай вже сам Ант думає, кому берегти скарб». Ти чуєш, Микуло… Сани стоять, я піду до предків, і віднині старійшиною роду будеш ти… Слухай, Микуло, і запам’ятай… Брані були преждє дідів наших і при батьках наших, світ стояв до брані, брань була до світу… Не я винен, що рід наш розпадається і вже розпався… Але роди знову зійдуться і зіллються. Тобі заповідаю – бережи рід свій, бережи скарб, що залишився нам від батьків і дідів…
– Який скарб? – вирвалось у Микули.
– Цей скарб лежить у землі над Дніпром… Візьми рискаль і шукай його… Він закопаний тут, за городищем, над Дніпром… Ти чуєш, Микуло?
– Чую, батьку Ант.
– Збережеш скарб?
– Збережу, батьку.
І раптом на очах Микули батько Ант змінився: обличчя його стало блідим як крейда, погляд поплив по хижі.
– Ти чуєш? – тривожно запитав він.
– Що?
– Вони шумлять – ідуть. І несподівано:
– Де мій лук і стріли?
– Он висить лук, а он стріли.
– Дай мені лук, дай стріли… Та швидше, Микуло… Микула кинувся до стіни, зняв лук, вибрав стрілу. Тоді Ант встав з помосту, взяв лук і стрілу, пішов до дверей, відчинив їх. Микула не знав, куди збирався йти батько, але й сам кинувся вперед, підтримав Анта.
За дверима лежала чорним-чорна ніч, нічого не було видно – порожнеча, пустка. Але Ант, напевне, щось бачив серед цієї ночі, бо затремтів, схопив у ліву руку лук, поклав на тятиву стрілу.
– Бачиш, – хрипко сказав він Микулі. – Он вони ідуть на наш рід, на землю нашу… Але не діждете, не візьмете наших скарбів…
Так, ніби він був зовсім здоровий, батько Ант прицілився кудись у темряву, щосили натягнув тятиву – і задзвеніла вона, заспівала стріла, вирвалась і полетіла в темряву ночі.
А далі батько Ант випустив лук, здригнувся, враз неначе переломився і важко впав на долівку.
– Батьку Ант! – крикнув Микула. – Батьку Ант!
Він бачив, як лише раз дихнув батько, лише раз здригнулась права його рука.
У хижі стало надзвичайно тихо.
Коли батько Ант помер, прокинулись Віста й Малуша. Смерть старійшини приголомшила їх, груди їм розривала печаль. Але вони знали, що в цю хвилину, коли душа Анта тільки-но розлучилася з тілом, не можна і не треба плакати. Вони тільки стрімголов побігли до найближчих своїх сусідів, щоб привести їх опорядити тіло і вже тоді поплакати.
Незабаром вони повернулись з сусідками, разом обмили й одягли небіжчика, вимостили на землі з соломи довге й широке ложе, застелили його старим килимом, поклали тіло так, неначе старійшина сидів, витягнувши до колін руки, трохи одкинувши назад голову, і думав.
Микула ж дістав шолом, меч і щит батька, поклав їх поруч із тілом: шолом у головах, меч – біля правої руки, щит приставив до ніг воїна. Біля голови батька Микула поставив спис.
Тепер вогонь горів позад старійшини, він вже попрощався з вогнищем роду і був повернутий до порога, – там стелилась нова його дорога до предків.
Двері хижі й вікно в стіні були розкриті, на підвіконня поставили корчажець з ситою, що лишилась від вечері, і поклали шматок теплого ще коржа.
Потім жінки вчинили жаль по мертвому, плакали біля старійшини, розповідали про печаль – широку, як море, глибоку, як небо.
Микула не міг сидіти в землянці, вийшов у двір, опустився на товсту дерев’яну колодку й замислився. Смерть батька надзвичайно вразила його, але все це було вже позаду. Зараз він думав про це, що батька треба поховати, як велить покон, наступного дня, а зараз слід піти до братів Бразда й Сварга.
І тільки почало світати, він зробив з ряднини чорну корогву, рушив з нею по Любечу, попрямував до дворища брата Бразда.
Потрапити до брата Бразда, правда, було не так легко. Вийшовши з батькового двору, він оселився далеко від усіх любечан, серед старих випалів, яких уже не засівали, поставив там велику хижу, обкопав дворище ровом, насипав вали, а на них виставив ще й гостре околля – від звіра, – говорив Бразд.
Так і жив брат осторонь від людей із дружиною Павлиною, яку привіз з-за Дніпра, жилавою, неговіркою жінкою; мали вони трьох хлопців, працювали скопом, рано прокидались і рано лягали, а на ніч випускали на вали лютих псів.
Ці пси й зараз не пускали Микулу до дворища Бразда, як не махав він чорною корогвою, як не кричав на них. І тільки тоді, коли з хижі вийшла Павлина й нагримала на псів, вони відступили від Микули.
– Батько Ант помер цієї ночі… – сказав Микула. Бразд похилив голову, постояв хвилину, але одразу ж вирівнявся, промовив:
– Доста пожив на цьому світі. Старий вже був і немічний наш батько.
Микула хотів заперечити, сказати, що Ант був ще роботящий, дужий і багато-багато літ міг би ще жити, але пригадались сварки Бразда з батьком, пригадався день, коли Бразд пішов з гнізда старійшини, і змовчав Микула, тільки стиснув у руках чорну корогву. Сказав:
– Сьогодні треба й поховати його.
– Добре, – згодився Бразд, – поховаємо.
– У мене немає коней, щоб одвезти до городища.
– Дам коні.
– Хотів би я й тризну справити…
– Дам вепра.
– Спалити б треба було батька… – сказав Микула. Бразд подивився навкруг, погладив свою бороду.
– Це ж лісу скільки треба. Навозити й пустити за вітром? І вже давно нікого не спалюють, всіх просто в землю.
– Так він же не всі, а старійшина…
– Ет, старійшина! – махнув рукою Бразд. – У землю… Набагато уважніше вислухав Микулу брат Сварг – він і за життя ніколи не сварився з батьком Антом, розмовляв шанобливо й ласкаво, про все з ним радився.
Зараз, почувши про смерть батька Анта, він розпитав у Микули, як помирав батько, що говорив, навіть заплакав.
І жона Сварга, руда Милана, також заплакала, затужила, хоч було помітно, що робила це вона не від серця, а по покону – нехай чує душа мертвого, що за нею тужать усі.
– А про який же скарб говорив батько? – поцікавився Сварг, почувши про заповіт батька.
– Не відаю, – відповів Микула.
– За городищем, над Дніпром? – Сварг довго дивився темними своїми очима на городище й могили за ним. – Але ж там живеш ти?
– Не знаю, брате, про що говорив батько.
– То я зараз і прийду, – сказав Сварг і якось гостро подивився на брата. – Може, що треба й принести? Колоду на корсту10, цвяхи, якесь залізо. Говори, Микуло! Все принесу, все віддам, я ж так любив старого, і таке зараз у нас горе. Говори, Микуло!
Ні, Сварг, безперечно, був добрим сином батька Анта!
