Tsitaadid raamatust «Депеш Мод»

я себе почуваю, як ріка, яка пливе проти власної течії.

Завжди так: хочеш не хочеш - мусиш боротись, інакше з цього нічого не вийде, або сиди вдома і не рипайся, або вже - спробуй взяти за яйця прикрі обставини...

—Ну, ні, — каже Вася. — Я не згоден. Я своїх батьків люблю.

—Ти їх коли востаннє бачив?

—Яка різниця? — говорить Вася. — Мені їх не треба бачити, щоб любити.

в принципі я можу робити будь-що, ну, майже будь-що, але тут така проблема — що я не хочу робити нічого, мені так природніше, хоча не всі це розуміють, така проблема.

«Мамині сині очі, — відразу ж беруться до справи степан галябарда, — бачу вас, як на долоні, — всі ви па-ра-рам смутком оповиті і від сліз трішечки солоні». «Трішечки, трішечки», — незадоволено затягує хор.

Трішечки солоні, — думаю я, — це добре чи погано? Мабуть, все-таки, погано, було б краще, якби їх нормально посолили, якщо я все вірно розумію.

—Да, — говорить Вася. — Ну й жуки.

—Де жуки? — не розумію я. — Ти про що?

—Про маму.

—Що про маму?

—Захавали маму, — задоволено каже Вася, так, ніби підтвердились якісь його підозри щодо цього світу.

я боюся, що засну, і просто не додумаюсь прокинутися.

Бывают в жизни такие моменты, когда наивысшим благородством и наибольшим моральным поступком будет избавить окружающих от своего присутствия.

- Да - как вы себя чувствуете?

- Знаете, - говорю, - я себя чувствую как река.

- Как река?

- Да, как река, текущая против собственного течения.

ЕПІЛОГ №4

12.15

Сидячи тут, в цьому вагоні, наповненому дітьми й спекулянтами, сидячи на безнадійній твердій лаві, дивлячись у вікно і давлячись спиртом, я знаю вже тепер, в 19, про що я думатиму через десять років, я знаю, про що я буду думати, але найголовніше навіть не це — найголовніше, що я знаю, про що я думати не буду ніколи, нізащо в світі, жодного разу, навіть мимоволі — не буду. Я ніколи не буду думати про те, що все могло бути інакше, що все залежало від мене і було в моїх руках, що це насправді я формував свій шлях і правив обставини навколо себе, ось про це я не подумаю ніколи в житті. Все могло бути лише так, так і ніяк інакше, та навіть так — воно могло й не бути, велике щастя, що все відбулось бодай якось, склалось більш-менш, адже, якщо відверто, я навіть на це не розраховував, я не розраховував ні на що, я не вірив, що все це може розмотатись і тривати далі, в мене завжди було відчуття того, що все може закінчитись швидко і просто — просто тепер і просто тут. Тому що тепер і тут — в 19, на безнадійній лаві, я знаю, в що я віритиму через 10 років, я знаю, в що я віритиму, і я так само знаю, в що я вірити не буду, думаю для мене в цьому випадку мало що зміниться, є речі, які не змінюються, очевидно, саме вони й стосуються віри. Я не вірю в пам'ять, я не вірю в майбутнє, я не вірю у провидіння, я не вірю в небеса, я не вірю в ангелів, я не вірю в любов, я навіть в секс не вірю — секс робить тебе самотнім і беззахисним, я не вірю в друзів, я не вірю в політику, я не вірю в цивілізацію, та добре, якщо брати не так глобально — я не вірю в церкву, я не вірю в соціальну справедливість, я не вірю в революцію, я не вірю в шлюб, я не вірю в гомосексуалізм, я не вірю в конституцію, я не вірю у святість папи римського, навіть якщо хтось доведе мені святість папи римського я в неї вірити не буду — з принципу не буду. Зате я вірю, навіть не вірю — я знаю про присутність там вгорі, саме там, де час від часу змінюється погода — з хорошої на погану, я знаю про присутність того, хто тягнув мене весь цей час крізь життя, хто витягнув мене з моїх проклятих 90-х і кинув далі — щоби я і далі просувався своїм життям, того, хто не дав мені загинути лише тому, що це, на його думку, було б надто просто, я знаю про присутність тут, в чорних небесах над нами, нашого чергового сатани, який насправді єдиний, хто існує, єдиний, чиє існування я ніколи не поставлю під сумнів, бодай тому, що я бачив, як він згрібав моїх друзів і викидав їх із цього життя, як гнилі овочі з холодильника, або, лишаючи, видавлював їм зіниці, розкушував горлянки, зупиняв серця, скручував в'язи, вкладав у голови божевільні мелодії, а в піднебіння — криваві абетки, вливав їм до жил хвору кров, наповнював їхні легені жирним пастеризованим молоком, заливав їхні душі туманом і диким медом, від чого життя їхнє ставало таким самим, як і їхній відчай, себто — безкінечним.

Я знаю, що все залежало тільки від нього, тому що коли мені й доводилось відчувати поруч із собою чиюсь присутність, то саме його, хоча я особисто куди більше потребував чиєїсь іншої присутності, особисто мені важливіше було б відчувати, що поруч зі мною, в повітрі навколо мене, знаходиться не лише цей сучий сатана, а хтось більш прихильний до мене, ну, але все склалось саме так, саме так і не інакше, і саме через це мені не соромно за жоден із моїх вчинків, хоча там і вчинків як таких не було, було просування щільним і твердим повітрям, намагання протиснутись крізь нього, протиснутись ще трішки, ще на кілька міліметрів, без жодної мети, без жодного бажання, без жодного сумніву, без жодної надії на успіх.

Ну хочете я вам водяри дам? Ні, — відмовляється контролерка, — не хочу. Як це? — дивується Вася.