Гангстер з собачкою

Йшов мокрий сніг. Я минула кілька кварталів і завернула за ріг.

Біля тротуару стояв поліційний «МІЦУБІСІ» із мигалкою. Трохи віддалік посеред тротуару переминалися два хлопці у військовому камуфляжі. На протилежному боці широкого проспекту припаркувалася непримітна, кольору хакі вантажівка. Полог кузова був злегка відкинутий – мабуть, хлопцям закортіло покурити – стирчало кілька короткоствольних автоматів. Над кабіною шофера читався пафосний напис: «Люди».

Це, безсумнівно, вселяло надію. Проте мені раптом гостро захотілося залягти на асфальт, по-пластунськи доповзти до кута, а далі, перекочуючись із живота на спину, дістатися якогось укриття.

А якщо чогось непереборно хочеться – це неодмінно треба зробити, навіть якщо на тобі нове пальто – світлий крем-брюле, а під ним штани в тон. Тим більш, що крещендо цього незрозумілого мого бажання секунда в секунду збіглося з абсолютно недвозначним свистом куль і абсолютно визначеним гуркотом автоматних черг, які супроводжуються трасувальними вогнями…