Loe raamatut: «Співомовки», lehekülg 6

Пекельна смола

 
Раз на мові ксьондз казав:
«Не впивайтесь, люди!
На тім світі вам смола
Замість вина буде!»
Ото якийсь і захтів
Смоли скуштувати,
Каже собі два бички
За денежку дати.
Випив один — не біда,
Другий випиває…
Посмакував неборак,
Далі промовляє:
«Та гірка вона, гірка!
А все ж не тужити:
Як втягнеться чоловік,
То й то буде пити!»
 

Мазур на сповіді

 
Сповідав ксьондз молодий
Мазура старого.
«Що ж, — питає, — чуєш ти
За собою злого?»
 
 
«А нічого!… Та і що ж
Злого чути маю?
Чи в костьолі коли був?
Чи коршму минаю?
 
 
Слава богу, господь крив:
Того не бувало…»
«Ах ти, грішнику такий!
Чи ж того ще мало?
 
 
А ще більше? Може, й звів
Чужую дитинку?»
«Хотів тілько — та куди!
Не твоїх літ, синку!…»
 
 
Підірвався з місця ксьондз
Та хвать за чуприну!
Та як його розмахав —
Аж насередину!
 
 
А той чуба загорнув.
«Правда, — каже, — люди.
Хто із блазнями зайде,
То й сам блазнем буде!»
 

Мазур у болоті

 
Застряг мазур у болоті,
Хуру підпихає
Та й до помочі Дороту
Святу упрошає:
 
 
«Свята панно, — каже, — панно!
Святая Дорота!
Будь ласкава надо мною,
Вирятуй з болота!»
 
 
Ані з місця його коні!
Нічого робити,
Давай тоді Antoniego
На поміч просити.
 
 
Підпер хуру та як крикнув:
«wity мій Антоній!
Вирятуй хоч ти з болота
Мої бідні коні!»
 
 
То від крику коні раптом
Рушили з болота.
А він каже: «От що хлопець!
Не то, що Дорота!»
 

Крива баба

 
Раз до ксьондза забрела
Кривая на ноги
І, бідная, на дітей
Просила підмоги.
 
 
А ксьондзові грошей жаль, —
Давай її вчити,
Як каліці із дітьми
В білім світі жити.
 
 
«Лучче, — каже, — ти навчись
Бабити, змовляти,
То й на себе, й на дітей
Будеш гроші мати!»
 
 
«Де ж навчитись, пане мій?
Дайте мені раду!»
«Що учитись? Ти змовляй
Хоч так, для прикладу:
 
 
«Пробіг пес через овес —
Не шкодило псові,
Най же шкоди не буде
І тому вівсові».
 
 
Пішла баба — і куди!
Як свята, курує;
Пройшло уже кілька літ,
Ба, і ксьондз хорує;
 
 
Така ґуля, як кулак,
В горлі йому сіла…
Лічать-лічать дохтори,
А все ґуля ціла.
 
 
Далі вдався до бабів,
Нічого чинити…
От приходить і крива
Слабого лічити.
 
 
Ксьондз, до лиха, вже забув;
Вона не питає,
Каже вийти з хати всім,
Сама зачинає:
 
 
«Пробіг пес через овес, —
Не шкодило псові,
Най же шкоди не буде
І тому вівсові!»
 
 
Подивився слабий ксьондз:
«А, то ти, зозуля?»
Та як враз зареготав —
Так і трісла ґуля!
 

Колька

 
Що день божий, то й слабує
Жінка в мужика.
Мужик ходить, бабів зводить,
Попа і дяка…
 
 
Баби шепчуть, дяк ворожить,
Воду піп святить…
А у жінки — колька й колька,
Й голова болить.
 
 
Та коли б то справді колька,
То й хоть би не жаль…
А то, лихо його мамі,
Внадився москаль.
 
 
Молодиця москалеві —
Як води дає,
І щоб збути мужа з хати,
Слабу удає.
 
 
Мужик піде та й шукає
Баби до руки,
А москаль латає жінку
На всі заставки.
 
 
Але була в них дитина,
Хлопець років п’ять.
От той хлопець і підглянув
З ким мамуня сплять.
 
 
Тільки батько показався,
Хлопець і біжить:
«Вже здорова наша мати! —
Батькові кричить. —
 
 
Тільки-тільки не поспіли!…
Не виділи — жаль!
Оттакую з мами кольку
Витягнув москаль!»
 

Рана

 
Перегнулась молодиця,
Шмаття віджимає,
А хлопчина під запаску
Ззаду заглядає.
 
 
Заглядає — що за рана?
Та й питає мами:
«А від чого то в вас рана
Помежи ногами?»
 
 
«Та то ми з батьком колись, — каже, —
Билися обоє.
Сокирою батько вдарив
Та й розтяв надвоє».
 
 
«А розумний тато були!…
Добру міру знали!
Бо сокирою, як в око,
У п…у попали!»
 

Хомут

 
Возив мужик на ярмарок
Жидів цілу фуру…
Назад йому довелося
Везти одну Суру…
 
 
Як на збитки мужикові
Сура уродлива!…
Молоденька і тлустенька,
Сама чорнобрива…
 
 
Підсів мужик до жидівки,
Жарти починає.
А жидівка, псяча віра,
Чортом поглядяє.
 
 
Відсувається небога…
Нічого діяти!…
«Почекай же, псяча віро,
Сама мусиш дати!…»
 
 
Їде собі помаленьку:
Чорний ліс синіє!…
Ще далеко до коршомки,
А вже вечоріє…
 
 
Смерклось добре, кругом темно,
Середина лісу:
«Да куди я, — мужик каже, —
Поїду у біса!…»
 
 
Звернув набік, з воза злазить,
Коня випрягає…
«Що то? герсти… ночувати?…» —
Жидівка питає.
 
 
Як згадала Сура вовка,
Живцем помирає.
А мужик собі байдуже —
Коня випрягає…
 
 
Випрягає, вклав до воза,
Сам лягає спати…
Положився й починає
Суруню лякати…
 
 
Кинув хомут за корчами,
За лици тримає…
Що потягне — шелесь-шелесь!
Сура помирає…
 
 
Далі каже: «Чоловічку,
Голубе мій, брате!
Візьми мене, чоловічку,
Коло себе спати!…»
 
 
«Та що вже, — мужик каже, —
Робити з тобою!…
Забирай свої манатки,
Лягай ізо мною…»
 
 
Лягла Сура коло нього…
Стало ніби тихо!…
Далі знов межи корчами
Шелепає лихо!…
 
 
Аж під свиту мужикові
Сура підлізає…
Мужикові того й треба —
І сам накриває…
 
 
Кинув лици, обняв Суру,
Мацає увсюди!…
Стали в Сури помаленьку
Підійматись груди!…
 
 
Обнімає мужик Суру…
А Сура цілує…
Спустив руку до спідниці —
Сура як не чує…
 
 
Піднімає помаленьку
Спідниці в небоги…
А небога — ані слова —
Розкладає ноги…
 
 
Крешить мужик жидівочку,
Справи дотирає…
А жидівка щораз лучче
Йому випинає…
 
 
Накрешився, не злізає…
Так і спочиває…
Його Сура і руками,
Й ногами тримає…
 
 
Лежить мужик, не злізає…
М’яко спочивати…
Відпочив, як на перині,
Та й почав казати:
 
 
«Ти думаєш, що ми справді
Тут межи вовками?…
То мій хомут так шелестів
Помежи корчами!…»
 
 
«То хомут був?… Ох які ви
Розумнії люди!…
Ану, ну, нехай, Іванцю,
Іще хомут буде!…»
 

Най хоть по-християнській

 
Стоїть москаль на квартирі,
Зиму пробуває…
Служить щиро господині,
Та й сам не дрімає…
 
 
Лиш господар куди з хати
При лихій годині,
Москалина помаленьку —
Та до господині…
 
 
А псяюха господиня
Хороша, як ружа.
Отак дала б москалеві,
Та боїться мужа…
 
 
Раз мудрує москалина,
Раком нагинає…
Бере свою шинелину,
На ню накидає…
 
 
Крешить собі її ззаду,
Справи дотирає…
Дотирає, аж господар
Двері відчиняє…
 
 
Як поглянув, закрив очі!…
«Мати моя, мати!…
Отаке паскудство робить!…» —
Та назад із хати…
 
 
Москалеві того й треба,
Що муж утікає,
Крешить її цілу зиму
І гадки не має.
 
 
Починає помаленьку
Весна наступати…
Прийшла пора москалеві
З села виступати.
 
 
Виступає москалина,
Нічого робити…
Та ще хоче господиню
Ще раз покрешити…
 
 
«Ну, прощайте, — став казати, —
Злом не пом’яніте!
Та хоть меня, горемику,
За ліс проводіте!…»
 
 
Послухались господарі
Вражу москалину:
Проводжають його з хлібом
За густу дубину.
 
 
Сіли собі під дубками,
Трохи відпочили…
Вихилили по чарочці,
Хлібом закусили…
 
 
Бере москаль господаря,
Ловить, обнімає…
«Ах, добрый ты был хозяин!… —
Йому промовляє… —
 
 
Дай-ка, братец, на прощанье…»
Мужик як рвонеться!…
Утікає, куди бачить,
І не оглянеться…
 
 
А москаль вже господиню
Крешить коло лісу…
Накрешився до вподоби
Та й пішов до біса.
 
 
Поверулась господиня
До своєї хати…
Насідає господаря,
Давай сповідати…
 
 
«О, добрий-ісь, чоловіче!
Бодай-ісь ізгинув…
Саму мене серед лісу
З москалем покинув…
 
 
Як паплюгу тую кинув,
Все лихо з тобою!…
Чи ти знаєш, що служивий
Ізробив зо мною?…»
 
 
«Мовчи, жінко, — мужик каже, —
Най хоть по-християнській!…
А то, видиш, хтів, поганий,
Мене… по-поганській!»
 

Пуші

 
Відвів воли попів наймит,
Оком не стикає…
Лежить, бідний коло груби…
Все за них гадає…
 
 
А піп лежить з попадею
Та собі жартує.
То за цицьку помацає,
То і поцілує…
 
 
Далі бере сорочину,
Вгору задирає…
Кладе руку нижче пупа,
Вовну розгортає…
 
 
Розгортає густу вовну…
«Ото, — каже, — гущі!…
Ото ліса несходимі!…
Та темнії пуші!…»
 
 
«Ой, панотче, — крикнув наймит, —
Милосердя майте!…
Чи нема там волів наших —
В пущах пошукайте!…»
 

Печені яйця

 
Підсунувся на весіллі
Козак до дівчини,
Давай її підмовляти
Дати табачини.
 
 
Але вона «Не дам, — каже, —
Бо казала мати,
Що від того, часом, можна
Животину мати…»
 
 
«Не журися, — козак каже, —
Не знатимуть люди:
В мене яйця печенії —
Дитини не буде!…»
 
 
«А чи ж правда печенії?»
«Печені, їй-Богу!…»
«А з печених то не буде?»
«Не буде нічого!»
 
 
«Е, таке-то що не буде?»
«Та ж спитай хоч тата.
Чи з печених яєць коли
Бувають курчата?»
 
 
Бігцем дівка до матері,
Матері питає:
«Чи з печених яєць коли
Курча вилізає?»
 
 
«Та ні, доню, — мама каже, —
Або що за диво?»
«Ет, мамухю, не питайте!» —
Та із дому живо.
 
 
Дала міцно козакові —
Трісла табачина,
Але ба! через півроку
Росте табачина.
 
 
І ото вже і запаски,
Бідна, не зав’яже,
Тогди вона до матері
Та й матері каже:
 
 
«Тіштесь, — каже, — тепер, мамо,
Коли одурили!…
Таж печені були яйця,
А що наробили!…»
 

Животина

 
«Де то, доню, животина
Так?…»
«Та то, мамо, коло тина
Дяк…
Все, бувало, грає, грає
Та й…
Все, бувало, примовляє:
«Дай!…»
 
 
Раз підсунув, було, ручку
В то…
А я кажу: «Дай обручку,
То…»
А він каже: «На обручку,
Дай!»
Я пустила його ручку
Та й…»
 

До чого ти здатний

 
Вдався батькові синок,
Та такий ледащо,
Що робити, хоч убий,
Не буде нізащо.
 
 
В поле нікгди ні ноги,
З школи утікає.
Лежить тільки, як бугай,
Яйця вигріває.
 
 
Що не бився з ним старий,
Не дав собі ради.
На остаток всіх кумів
Зводить до поради.
 
 
Розказує їм біду,
Сина закликає
І останній раз його
Із жалю питає:
 
 
«Ну скажи ж мені тепер,
Як сам здоров знаєш,
До чого б ти сам хотів,
Куди здатність маєш?»
 
 
А син голову схилив
Та за брови взявся.
«Щоб не били, — каже, — лиш,
Я би вже признався».
 
 
«Ну до чого, лиш скажи!
Не буду я бити!»
«А до того, — каже той, —
Щоб дітей робити».
 

Скажи по-німецькій

 
Положився вражий німець
З хазяями спати.
Серед ночі — шась на жінку
Та й зачав ї…ти.
 
 
Але мужик пробудився
Та й жінку торкає:
«Та же тебе ї… німець!» —
Стиха промовляє.
 
 
«Та вже ж ї…!» — «То кажи що!»
«Який молодецький!…
Як умієш що казати,
Скажи по-німецькій!»
 

Зробіте собачку

 
В опівночі на полу
Мужик пробудився,
Штани собі розпустив,
На жінку звалився.
 
 
Навпомацки затиснув —
Жінка — як не чує,
А синочок з-поза них
Все собі пантрує.
 
 
І йно тілько що мужик
Розхитався саме,
А синочок тут у плач:
«Не душіте мами!»
 
 
Та й позаду за матню
Потягає тата…
«Мовчи, сину, — каже той, —
Зроблю тобі брата!»
 
 
А той йому: «Та нащо
Робити болячку!
Брата, — каже, — не робіть,
А лучче собачку!»
 

Свята сім’я

 
Лежить собі старий піп —
Де йому ї…ти.
Але його попадя
Давай зачинати.
 
 
Зачіпала і товкла
Куди довелося,
На остаток заскубла
Попа за волосся.
 
 
Не витримав старий піп:
«Ну ж бо ти, старая!
Хоч голови не скуби —
Голова святая!»
 
 
«Що ж у тебе не святе?»
«Все святе, небого!»
«То і я, либонь, свята
З-за тебе, святого?»
 
 
«Та запевне, що свята!»
«А дочка святая?»
«Та ну, стара, не скуби —
І дочка святая!»
 
 
«То й я святий, коли так!» —
З печі наймит каже.
А з постелі йому піп:
«А ти за що, враже?»
 
 
«Як то батюшко? Та я ж, —
Парубок озвався, —
Із панною на печі
Кілька раз ї…ся».
 

Барабанщик

 
Не кидає cам господар
Ні жінки, ні хати,
А тут москаль перехожий
Аж гвалт пої…ти.
 
 
І вхитрився ж так, шельма,
Настругав цеглини.
Розтер пороху чимало,
Взяв білої глини.
 
 
Давай пуцьку малювати!
На два пальці — в чорне,
На чотири пальці — в біле,
А на три в червоне.
 
 
Розмалював, як на диво,
Та вже й не ховає.
Тільки, шельма, протягнувся,
Вдає, що дрімає.
 
 
А тут його господарі
Коло нього в’ються,
Та плечима тільки нижуть,
Та стиха сміються.
 
 
Далі москаль підхопивсь —
Ніби пробудився,
Живо пуцьку у ширіньку,
На них подивився.
 
 
«Что вам нада?» — запитав.
«Та, — кажуть, — нічого!…
Ми лиш тілько не бачили
Ще дива такого…»
 
 
«Эка штука!… не бачили…
Та тело, вишь, тело!…
А уж краски — это наше
Солдацкое дело!…»
 
 
«Що ж це такеє?» — запитала
Пильно молодиця.
«Что такое? Энто, знаешь,
Как таво… случится…
 
 
Так чтоб знал я, что работать:
черным — так капрала,
Белым — энто офицера,
Красным — генерала!
 
 
Всё по чину энтак знаешь…»
Мужик аж піднявся.
«То червоним — генерала?» —
Ще раз запитався.
 
 
«Уж, конечно, генерела!…»
«А що би вам дати,
Щоб, наприклад, моїй жінці
Генерала мати?»
 
 
«Ничаво, брат, тольки б жинка
Энтаво хатела,
А я, брат, не пожалею
Казьоннаво тела.
 
 
Хочешь, что ли, маладица?»
«Та так, — каже, — хочу,
Що, їй-Богу, чи вірте,
Чуть на вас не скочу!…»
 
 
«Ну, ложись же маладица!»
Вона і лягає,
Сорочину піддирає,
Поцьку випинає.
 
 
Москаль тогди свою пуцьку
Межи ноги зводить,
Прогортає разів кілька,
По краю обводить.
 
 
Молодиця розпалилась,
Аж-аж випинає,
А той тоді помаленьку
Далі посуває.
 
 
Стало мокро, іде щільно,
Москаль розкокшує,
А господар стоїть збоку,
Тільки-но пантрує.
 
 
Розкошує москалина…
Аж світяться очі…
А там поцька його пуцьку
Ковтає, лоскоче.
 
 
І ковтає, і лоскоче,
Аж пуцька подалась…
Мужик бачить, що пасмужка
Трохи показалась;
 
 
Та го зверха, та донизу!…
Сховалося тіло…
Але годі!… тогди й саме
Кінчилося діло!…
 
 
А москаль тут йому й каже:
«Что ты энто сделал?
Да ты, братец, всю работу
Энтак переделал!
 
 
Не жми только моей жопы —
Был бы генеральчик,
А теперь уж, полно, братец! —
Будет барабанщик!»
 
 
А той тогди його — з жінки:
«От бісова мати!
Та такого генерала
І я годен мати!»