Цинкові хлопчики

День перший. «Бо багато прийде під іменем моїм…»

Уранці довгий, як автоматна черга, дзвінок:

– Послухай, – почав він, не назвавшись, – читав твого пасквіля, якщо ще хоч рядок надрукуєш…

– Хто ви?

– Один із тих, про кого ти пишеш. Нас іще покличуть, нам іще дадуть до рук зброю, щоб ми навели лад. Доведеться вам відповідати за все. Лише друкуйте побільше своїх прізвищ і не ховайтеся за псевдонімами. Ненавиджу пацифістів! Ти сходила з повною викладкою в гори, йшла на бетеері, коли п’ятдесят градусів вище нуля? Ти відчуваєш ночами різкий сморід колючок? Не відчуваєш… Ні… Отже, не чіпай! Це наше! Навіщо тобі? Ти – баба, дітей народжуй!

– Чому не назвешся?

– Не чіпай! Кращого друга, він мені братом був, у целофановому мішку з рейду приніс… Окремо голова, окремо руки, ноги… Шкіру знято, як з кабана… Оброблена туша… А він на скрипці грав, вірші складав. Ось він би написав, а не ти… Матір його через два дні після похорону в психушку відвезли. Вона на цвинтарі спала, на його могилі. Узимку спала на снігу. Ти! Ти… Не чіпай це! Ми були солдатами, нас послали туди. Ми виконували наказ. Я складав військову присягу. Прапор на колінах цілував.

«– Стережіться, щоб хто не спокусив вас; бо багато прийде під іменем Моїм». Новий Заповіт. Євангеліє від Матвія.

– Розумники! Через десять років усі стали розумниками. Хочете чистенькими лишитись? А ми, значить, чорненькі… Ти навіть не знаєш, як куля летить. Автомата в руках не тримала… Плювати мені на ваші Нові Заповіти! Я свою правду в целофановому мішку ніс… Окремо голова, окремо руки… Іншої правди немає… – І гудок у слухавці, схожий на далекий вибух.

Усе-таки я шкодую, що ми з ним не договорили. Можливо, це був мій головний герой…

Автор

– До мене пробивались лише голоси… Скільки б я ні напружувався, голоси були без облич. Вони то йшли, то повертались. Здається, устиг подумати: «Помираю». І розплющив очі…

Я опритомнів у Ташкенті на шістнадцятий день після підриву. Коли приходиш до тями, почуваєшся мерзотно, здається, що краще не бути… Уже назад не повертатися… Було б комфортніше. Туман і нудота, це навіть не нудота, а захлинання, наче в легенях повно води. Довго виходиш із цього стану. Туман і нудота… Голова болить від власного шепоту, голосніше від шепоту говорити я не міг. Позаду вже був кабульський шпиталь. У Кабулі мені розітнули череп – там була каша, видалили дрібні шматочки кісток, зібрали на шурупи без суглобів ліву руку. Перше відчуття: жаль за тим, що нічого не вернеться, не побачу друзів, найприкріше – не зможу залізти на турнік.

Провалявся у шпиталях без п’ятнадцяти днів два роки. Вісімнадцять операцій, чотири – під загальним наркозом. Про мене студенти курсові писали: що в мене є, чого в мене немає. Сам поголитися не міг, голили хлопці. Першого разу вони вилили на мене пляшку одеколону, а я кричу: «Несіть другу!» Немає запаху. Я його не відчуваю. Витягли все з тумбочки: ковбасу, огірки, мед, цукерки – ніщо не пахне! Колір є, смак є, а запаху немає. Мало з глузду не спав! Настала весна, дерева розквітли, а я все це бачу, а не чую. У мене вийняли півтора кубічних сантиметра мозку, і, певно, якийсь центр було видалено, той, з яким пов’язані запахи. Я і тепер, п’ять років минуло, не відчуваю запах квітів, тютюнового диму, жіночих парфумів. Одеколон можу відчути, якщо запах грубий і сильний, але флакон треба сунути під самий ніс. Певно, частина мозку, що залишилася, взяла втрачену здатність на себе. Гадаю, так.

У шпиталі отримав листа від друга. Від нього дізнався, що наш бетеер підірвався на італійській фугасній міні. Він бачив, як разом із двигуном вилетіла людина… Це був я…

Виписали мене, надали допомогу – триста карбованців. За легке поранення належить сто п’ятдесят, за важке – триста. Далі живи, як хочеш. Пенсія – копійки. Переходь на утримання до батьків. У мого батька без війни – війна. Посивів, гіпертоніком став.

На війні я не прозрів, я став прозрівати після. І все закрутилось у зворотний бік…

Призвали мене вісімдесят першого. Війна тривала вже два роки, але на «гражданці» про неї знали мало і говорили мало. У нашій родині вважали: якщо влада послала туди війська, отже, треба. Так міркували мій батько, сусіди. Не пам’ятаю, щоб у когось була інша думка. Навіть жінки не плакали, усе це було ще далеким і не страшним. Війна і не війна, якщо війна, то якась дивна, без убитих і полонених. Ще ніхто не бачив цинкових трун. Це потім ми довідались, що труни вже в місто привозили, але ховали потайки, уночі, на надгробках писали «помер», а не «загинув». Але ніхто не питав себе: від чого це раптом у нас стали помирати в армії дев’ятнадцятирічні хлопці? Від горілки чи від грипу? А може, апельсинів переїли? Плакали їхні рідні, а решта жила як жила, якщо це їх не обходило. У газетах писали, що наші солдати будують мости, саджають алеї дружби, а наші лікарі лікують афганських жінок і дітей.

У вітебській «учебці» не було таємницею, що нас готують до Афганістану. Дехто намагався «відкосити» за будь-яку ціну. Один зізнався, що боїться, мовляв, нас там усіх перестріляють. Я став його зневажати. Перед самим від’їздом іще один відмовився їхати: спочатку брехав – загубив комсомольського квитка, квиток знайшовся, вигадав – дівчина в нього народжує. Я вважав його ненормальним. Ми їхали робити революцію! Так нам казали. І ми вірили. Ввижалось попереду щось романтичне.

Куля наштовхується на людину, ти чуєш – його не забути, ні з чим не сплутати – характерний мокрий ляпас. Знайомий хлопець поруч падає долілиць, у їдку, як попіл, пилюку. Ти перевертаєш його на спину: у зубах затиснута сигарета, яку щойно ти йому дав. Вона ще димить… Я не готовий був стріляти в людину, я ще з мирного життя. З миру… Першого разу дієш як уві сні: біжиш, тягнеш, стріляєш, але нічого не запам’ятовуєш, після бою не можеш розповісти. Усе наче за склом… За стіною дощу… Наче страшний сон бачиш. Від переляку прокидаєшся, а згадати щось несила. Щоб відчути жах, виявляється, треба його запам’ятати, звикнути до нього. За два-три тижні від тебе колишнього нічого не лишається, лише твоє ім’я. Ти – це вже не ти, а інша людина. Думаю, так… Певно, це так… І ця інша… Ця людина, побачивши вбитого, уже не лякається, а спокійно або з гіркотою думає про те, як буде стягувати його зі скелі або тягнути в спеку кілька кілометрів. Вона не уявляє… А вона вже знає, як тхнуть у спеку вивернуті нутрощі і не відпирається запах людського калу і крові. Уява? Уява стишується. Ти бачиш: у брудній калюжі розплавленого металу шкіряться обгорілі черепи – наче кілька годин тому тут не кричали, а сміялись, помираючи. Але все несподівано звичайне… Просто… З’являється загострене і бентежливе збудження, коли бачиш убитого: не мене! Це так швидко відбувається… Ось таке перевтілення… Дуже швидке. Воно відбувається з усіма.

Для людей на війні в смерті немає таємниці. Убивати – це просто натискати на спусковий гачок. Нас учили: залишається живим той, хто вистрелить першим. Такий закон війни. «Тут ви повинні вміти дві речі – швидко ходити і влучно стріляти. Думати буду я», – казав командир. Ми стріляли, куди нам накажуть. Я був навчений стріляти, куди мені накажуть. Стріляв, не шкодував нікого. Міг убити дитину. Адже з нами там воювали всі: чоловіки, жінки, старі, діти. Іде колона через кишлак. У першій машині глохне мотор. Водій вилазить із кабіни, піднімає капот… Хлопчисько, років десяти, йому ножем – у спину. Там, де серце. Солдат ліг на двигун… Із хлопчиська решето зробили… Дай тієї миті нам команду – зітерли б кишлак на порох. Зітерли. Кожен намагався вижити. Думати було ніколи. Нам же по вісімнадцять-двадцять років. До чужої смерті я звик, а власної боявся. Бачив, як від людини в одну секунду нічого не лишається, наче її зовсім і не було. І в порожній труні відправляли на батьківщину парадну форму. Чужої землі насиплють, щоб потрібна вага була… Хотілось жити. Ніколи так не хотілось жити, як там. Повернулись із бою – сміємося. Я ніколи так не сміявся, як там. Старі анекдоти йшли в нас за перший ґатунок. Ось хоча б цей…

Потрапив фарцовщик на війну. Спершу з’ясував, скільки чеків коштує один полонений «дух». У вісім чеків оцінили. За два дні стоїть курява біля гарнізону: веде він двісті полонених. Друг просить: «Продай одного. Сім чеків даю». – «Що ти, дорогий? Сам за дев’ять купив».

Сто разів буде хтось розповідати – сто разів будемо сміятись. Реготали до болю в животі через будь-яку дрібницю.

Лежить «дух» (так ми називали душманів-моджахедів) зі словником. Снайпер. Побачив три маленькі зірочки – старший лейтенант… Погортав словника: за три зірочки – п’ятдесят тисяч афгані. Лусь! Одна велика зірка – майор – двісті тисяч афгані. Лусь! Дві маленькі зірочки – прапорщик. Лусь! Уночі ватажок розраховується: за старшого лейтенанта – дати афгані, за майора – дати афгані. За… Що? Прапорщик? Ти ж нашого годувальника вбив! Хто згущенку і консерви, хто ковдри нам продасть? Повісити!

Про гроші говорили багато. Більше ніж про смерть. Я нічого не привіз. Осколок, що з мене витягли, – і все. Хтось брав… Фарфор, коштовне каміння, прикраси, килими… Це на бойових, коли ходили в кишлаки. Хтось купував, міняв… Ріжок патронів за косметичний набір: туш, пудра, тіні для коханої. Патрони продавали вареними. Куля варена не вилітає, а випльовується зі ствола. Вбити нею неможливо. Ставили відра або тази, кидали туди патрони і кип’ятили дві години. Готово! Ввечері несли на продаж. Бізнесом займались командири і солдати, герої і боягузи. У їдальнях зникали ножі, миски, ложки, виделки. У казармах недораховувались кухлів, табуреток, молотків. Зникали штики від автоматів, дзеркала з машин, запчастини… Нагороди також… У дуканах брали все, навіть те сміття, що вивозили з гарнізонного містечка: консервні бляшанки, старі газети, іржаві цвяхи, шматки фанери, целофанові мішечки… Сміття продавали машинами. Долар і вода завжди знайдуть собі дорогу. Всюди. Солдат мріяв… Було три… Три солдатські мрії: купити хустку матері, подрузі – косметичний набір, а собі плавки. Тоді плавок у Союзі не було. Ось така це була війна.

Нас називають «афганцями». Чуже ім’я. Наче знак. Мітка. Ми не такі, як усі. Інші. Які? Я не знаю, хто я: герой чи дурень, на котрого треба пальцем показувати. А може, злочинець? Уже говорять, що це була політична помилка. Сьогодні тихо говорять, завтра будуть голосніше. А я там кров залишив… Свою… І чужу… Нам давали ордени, яких ми не носимо… Ми ще будемо їх повертати… Ордени, отримані чесно на нечесній війні… Запрошують виступати в школах. А що розповідати? Про бойові дії… Про першого вбитого… Про те, що я досі боюся темряви, коли щось падає – здригаюся… Як брали полонених, але до полку не доводили… Не завжди… (Мовчить.) За півтора року війни я не бачив жодного душмана живого, лише мертвих. Про колекції засушених людських вух? Бойові трофеї… Ними хвалилися… Про кишлаки після артилерійської обробки, схожі вже не на житло, а на розоране поле? Про це хіба хочуть почути в наших школах? Ні, там потрібні герої. А я пам’ятаю, як ми руйнували, убивали і тут же будували, роздавали подарунки. Усе це існувало настільки поруч, що розділити досі не можу. Боюся цих спогадів… Ховаюся від них. Відмахуюсь… Не знаю жодної людини, яка повернулася б звідти – і не пила, не палила. Слабкі сигарети мене не рятують, шукаю «Мисливські», які ми там курили… А курити лікарі забороняють… У мене половина голови із заліза. І випити не можу…

Не пишіть лише про наше афганське братство. Його немає. Я в нього не вірю. На війні ми були об’єднані: нас однаково ошукали, ми однаково хотіли жити і однаково хотіли додому. Тут нас об’єднує те, що в нас нічого немає, а блага в нашій країні роздають через блат і за привілеями. А нам винні за кров. У нас однакові проблеми: пенсії, квартири, хороші ліки, протези, меблеві гарнітури… Вирішимо їх, і наші клуби розпадуться. Ось я дістану, пропхаю, вигризу собі квартиру, меблі, холодильника, пральну машинку, японського «відика» – і годі! Одразу стане зрозуміло, що мені в цьому клубі робити нічого. Молодь до нас не потяглася. Їй ми незрозумілі. Начебто прирівняні до учасників Великої Вітчизняної війни, але ті Батьківщину захищали, а ми? Ми були в ролі німців – як мені один хлопець сказав. Думаю, так… Так… Так вони на нас дивляться… А ми на них злі. Вони тут музику слухали, з дівчатами танцювали, книжки читали, поки ми там кашу сиру їли й підривалися на мінах. Хто там зі мною не був, не бачив, не пережив, не відчув – той мені ніхто.

Через десять років, коли в нас повилазять наші гепатити, контузії, малярії, від нас будуть позбавлятися. На роботі, вдома… Нас перестануть садовити до президій. Усім ми будемо тягарем… Навіщо ваша книга? Для кого? Нам, хто звідти повернувся, усе одно не сподобається. Хіба розкажеш усе як було? Як убиті верблюди й убиті люди лежать в одній калюжі крові, їхня кров перемішалася. Кому це потрібно? Ми вдома всім чужі. Усе, що в мене лишилось, – це мій дім, дружина, дитина, яку вона незабаром народить. Кілька друзів звідти. Більше я нікому не вірю.

І вже не повірю.

Рядовий, гранатометник

– Десять років я мовчав… Мовчав про все…

У газетах писали: полк здійснив навчальний марш… Провів навчальну стрільбу… Ми читали, і було прикро. Наш взвод супроводжував машини. Автомобіль можна викруткою пробити, для кулі він – мішень. Щодня в нас стріляли, нас убивали. Убили поруч знайомого хлопця. Першого… на моїх очах. Ми ще мало знали один одного… З міномета стріляли. Помирав він довго, у ньому сиділо багато осколків. Нас упізнавав. Але кликав незнайомих нам людей…

Перед відправленням до Кабула мало не побився з одним, а його друг від мене його відтягує.

– Чого ти з ним сваришся, він завтра летить до Афгану.

Там у нас ніколи так не було, щоб у кожного свій казанок, своя ложка. Один казанок – усі наляжемо, душ із восьмеро. Але Афган – не детективна історія, не пригода. Лежить убитий селянин – хирляве тіло і великі руки… Під час обстрілу просиш (кого просиш, не знаю, Бога просиш): хай земля розступиться і сховає мене. Хай каміння розступиться… Собаки скавчать. Жалібно скавчать мінно-пошукові собаки. Їх теж убивали, ранили. Убиті вівчарки й люди, забинтовані собаки й люди. Люди без ніг, собаки без лап. Не розібрати, де на снігу собача кров, а де людська. Поскидають до однієї купи трофейну зброю: китайську, американську, пакистанську, радянську, англійську – вона, я дивувався, красива, але це все для того, щоб тебе вбити. Страх! Мені не соромно за цей страх. Страх людяніший за сміливість. Це я зрозумів. Боїшся і жалієш, хоч би самого себе… Озираєшся навколо, починаєш помічати життя… Усе лишиться жити, а ти щезнеш. Не хочеться думати, що будеш лежати непримітний і маленький, за тисячу кілометрів від домівки. Уже в космос люди літають, а як убивали одне одного тисячі років тому, так і вбивають. Кулею, ножем, каменюкою… У кишлаках наших солдатів вилами дерев’яними заколювали…

Повернувся вісімдесят першого року… Усе було на «ура». Виконали інтернаціональний обов’язок! Священний! Герої! Приїхав до Москви вранці, рано-вранці. Приїхав потягом. Автобус мав бути лише ввечері. Чекати не міг. Діставався на попутках: до Можайська електричкою, до Гагаріна – рейсовим автобусом, потім до Смоленська вже на перекладних. І від Смоленська до Вітебська – вантажівкою. Усього шістсот кілометрів. Ніхто грошей не брав, коли дізнавались, що з Афгану. Це я запам’ятав. Останні два кілометри – пішки. Бігом. Так і добіг додому.

Удома – запах тополь, дзвенять трамваї, дівчинка їсть морозиво. І тополі, тополі пахнуть! А там природа – це зелена зона, так звана «зеленка», звідти стріляють. Так хотілось побачити берізку і синичку нашу. Боявся зайти за ріг будинку… Ріг попереду, усе всередині стискається – а хто там, за рогом? Ще рік боявся вийти на вулицю: бронежилета немає, каски немає, автомата немає – як голий. А вночі сни: хтось у чоло цілиться і такий калібр, що півголови знесе… Кидався на стіну… Затріщить телефон, у мене піт на лобі – стріляють! Звідки? Починаєш нишпорити очима навкруги. Втуплюєшся у книжкову полицю… А-а-ах! Я вдома…

У газетах так само писали: вертолітник ікс здійснив навчальний політ… Нагороджений орденом Червоної Зірки… У Кабулі відбувся концерт з нагоди Першотравня за участю радянських солдатів… Афган звільнив мене. Вилікував від віри в те, що все в нас правильно і в газетах пишуть правду, по телевізору говорять правду. «Що робити? Що робити?» – питав я себе. Хотів на щось наважитись, кудись піти. А куди? Мати відмовляла, і ніхто з друзів не підтримав: мовляв, усі мовчать. Так треба.

Ось вам розповів… Уперше спробував говорити те, що думаю. Незвично.

Рядовий, мотострілець

– Боюсь починати розповідати. Знову наваляться ці тіні…

Щодня… Щодня я собі там говорила: «Дурна я, дурна. Навіщо це зробила?» Особливо вночі з’являлися такі думки, коли не працювала, а вдень були інші: як усім допомогти? Рани жахливі… Мене приголомшило: навіщо такі кулі? Хто їх вигадав? Хіба людина їх вигадала? Вхідний отвір – маленький, а всередині кишки, печінка, селезінка – усе посічене, розірване. Мало вбити, поранити, треба ще змусити так страждати… Вони кричали завжди: «Мама!» – коли болить. Інших слів я не чула…

Я ж хотіла виїхати з Ленінграда. На рік-два, але виїхати. Померла дитина, потім помер чоловік. Нічого не тримало мене в цьому місті, навпаки, усе нагадувало, гнало. Там ми з ним зустрічалися… Тут уперше поцілувались… У цьому пологовому будинку я народила…

Викликав головлікар:

– Поїдете до Афганістану?

– Поїду.

Мені треба було бачити, що іншим гірше, ніж мені. І я це побачила.

Війна, нам казали, справедлива, ми допомагаємо афганському народові покінчити з феодалізмом і побудувати світле соціалістичне суспільство. Про те, що наші хлопці гинуть, якось замовчувалось, ми зрозуміли так, що там багато інфекційних захворювань: малярія, черевний тиф, гепатит. Вісімдесятий рік… Початок… Прилетіли до Кабула… Під шпиталь віддали старі англійські стайні. Нічого немає… Один шприц на всіх… Офіцери вип’ють спирт, обробляємо рани бензином. Рани погано гояться… Допомагало сонце. Яскраве сонце вбиває мікроби. Перших поранених побачила в спідній білизні і чоботах. Без піжам. Піжами не скоро з’явилися. Капці теж. І ковдри… У одного хлопчика… Пам’ятаю цього хлопчика: у нього тіло навсібіч гнулося, кісток наче не було, ноги мотузками. З нього витягли десятків зо два осколків.

Увесь березень тут же, біля наметів, скидали відрізані руки, ноги. Трупи… вони лежали в окремому наметі… Напівголі, з виколотими очима, одного разу – з вирізаною зіркою на животі… Раніше у фільмі про громадянську війну таке бачила. Цинкових трун іще не було, ще не заготовили.

Незабаром почали потроху замислюватись: хто ж ми? Наші сумніви начальству не сподобались. Капців, піжам іще не було, а вже розвішували привезені лозунги, заклики, плакати. На фоні лозунгів – змарнілі, сумні обличчя наших хлопчиків. Вони лишились у моїй свідомості такими назавжди… Двічі на тиждень – політичне навчання. Нас навчали повсякчас: священний обов’язок, кордон має бути на замку. Найнеприємніша річ в армії – доноси, наказ доносити. За кожну дрібницю. На кожного пораненого, хворого. Це називалося знати настрій. Армія має бути здоровою… Було належним «стукати» на всіх. Жаліти не можна було. Але ми жаліли, на жалощах там усе трималося…

Ми їхали… рятувати, допомагати, кохати. За цим ми їхали… Минає якийсь час, і я ловлю себе на думці, що ненавиджу. Ненавиджу цей м’який і легкий пісок, що пече, як вогонь. Ненавиджу ці гори. Ненавиджу ці низькорослі кишлаки, з котрих будь-якої миті можуть вистрелити. Ненавиджу випадкового афганця, що несе кошика з динями чи стоїть біля своєї хати. Ще невідомо, де він був цієї ночі і що робив. Убили знайомого офіцера, який нещодавно лікувався в шпиталі, вирізали два намети солдатів… В іншому місці було отруєно воду… Хтось підняв красиву запальничку – вона вибухнула в руках… Це ж усе наші хлопчики гинули. Свої хлопчики. Треба це зрозуміти… Ви не бачили обпаленої людини? Не бачили. Обличчя немає, очей немає, тіла немає… Щось зморщене, укрите жовтою скоринкою… Не крик, а рик з-під цієї скоринки…

Там жили ненавистю, виживали ненавистю. А почуття провини? Воно прийшло не там, а тут, коли я вже збоку подивилась на це. Там мені все здавалося справедливістю, тут я жахнулась, згадавши маленьку дівчинку, яка лежала в пилюці без рук, без ніг… Як поламана лялька. Після нашого бомбардування… А ми ще дивувались, що вони нас не люблять. Вони лікувались у нашому шпиталі… Даєш жінці ліки, а вона не зводить на тебе очей, вона тобі ніколи не посміхнеться. Це навіть ображало. Там ображало, тут – ні. Тут ти вже нормальна людина, до тебе повернулися всі почуття.

Професія в мене гарна – рятувати, вона мене і врятувала. Я можу виправдовуватися: ми там були потрібні. Не всіх урятували, кого могли врятувати, – ось що найстрашніше. Могла врятувати – не було потрібних ліків. Могла врятувати – пізно привезли (хто був у медротах? – погано навчені солдати, що навчились лише перев’язувати). Могла врятувати – не добудилась п’яного хірурга. Могла врятувати… Ми не могли навіть правду написати в похоронках. Вони підривались на мінах… Від людини часто лишалось піввідра м’яса… А ми писали: загинув в автомобільній катастрофі, упав у провалля, харчове отруєння. Коли їх уже стали тисячі, тоді нам дозволили повідомляти правду рідним. До трупів я звикла. Але з тим, що вони такі молоді, рідні, маленькі, – із цим неможливо було змиритися.

Привозять пораненого. Саме я чергувала. Він розплющив очі, подивився на мене:

– Ну, все! – І помер.

Три доби його шукали в горах. Знайшли. Привезли. Він марив: «Лікаря! Лікаря!» Побачив білий халат, подумав – урятований! А поранення було несумісне з життям. Я лише там дізналася, що це таке: поранення – в черепну коробку… У мене в пам’яті свій цвинтар, своя портретна галерея. У чорній рамці.

Навіть у смерті вони не були рівними. Чомусь тих, хто загинув у бою, жаліли більше. Померлих у шпиталі – менше. Іноді вони кричали, помираючи… Так кричали! Пам’ятаю, як помирав у реанімації майор. Військовий радник. До нього прийшла дружина. Він помер у неї на очах. І вона почала страшно кричати… По-звірячому… Хотілося зачинити всі двері, щоб ніхто не чув… Тому що поруч помирали солдати. Хлопчики… І їх нікому було оплакувати. Умирали вони на самоті. Вона була зайвою серед нас…

– Мамо! Мамо!

– Я тут, синочку, – кажеш, обманюєш.

Ми стали їхніми мамами, сестрами. І завжди хотілось виправдати цю довіру.

Привезуть солдати пораненого. Здадуть і не йдуть:

– Дівчатка, нам нічого не потрібно. Можна лише посидіти у вас?

А тут, удома… У них свої мами, сестри. Дружини. Тут ми їм не потрібні. Там вони довіряли нам про себе те, чого в цьому житті нікому не розкажуть. Ти вкрав у товариша цукерки і з’їв. Тут це нісенітниця. А там – жахливе розчарування в собі. Людину ті обставини висвітлювали. Якщо це боягуз, то незабаром ставало зрозуміло – боягуз, якщо це – стукач, то одразу було видно – стукач. Якщо бабій, усі знали – бабій. Не впевнена, чи зізнається хтось тут, а там не від одного чула: убивати може сподобатись, убивати – задоволення. Це сильне почуття. Знайомий прапорщик їхав до Союзу і не приховував: «Як я жити тепер буду, мені ж убивати хочеться?» Напевно, це також пристрасть: вони казали про це спокійно. Хлопчики – із захопленням! – як спалили кишлак, розтоптали все. Вони ж не божевільні? Скільки їх таких повернулось… Їм убити людину нічого не варто… Якось до нас зайшов офіцер, він приїхав з-під Кандагара. Увечері треба прощатись, а він зачинився в порожній кімнаті і застрелився. Казали, що п’яний був, не знаю. Важко. Важко було прожити один день. Хлопчик на посту застрелився. Три години на сонці. Хлопчик домашній, не витримав. Було багато божевільних. Спочатку вони лежали в загальних палатах, потім їх розташували окремо. Вони почали втікати, їх ґрати лякали. Разом з усіма їм було легше. Одного особливо запам’ятала:

– Сідай. Я заспіваю тобі дембельської. – Співає, співає і засне.

Прокинеться:

– Додому! Додому! До мами… Мені тут спекотно.

Весь час просився додому.

Багато хто курив. Анашу, марихуану… Хто що дістане… Пояснювали, що стаєш сильним, вільним від усього. Насамперед від свого тіла. Ніби ти навшпиньки йдеш, відчуваєш легкість у кожній клітині, відчуваєш кожен м’яз. Хочеться літати. Наче летиш! Радість нестримна. Усе подобається, смієшся над різними дурницями. Чуєш краще, бачиш краще. Розрізняєш більше запахів, більше звуків. У цьому стані легше вбивати – ти знеболився. Жалощів немає. Легко вмирати – страх іде. Таке відчуття, що на тобі бронежилет, що ти броньований. Я вміла їх слухати… Двічі… Я сама… Я двічі сама курила. В обох випадках, коли психіка і фізика не витримували. Працювала в інфекційному відділенні. Мало бути тридцять ліжок, а лежить триста людей. Черевний тиф, малярія. Їм видавали простирадла, ковдри, а вони лежали на своїх шинелях, просто на землі. У трусах. Наголо стрижені, а з них сиплються воші. Платяні… Головні… Такої кількості вошей я уявити не могла… А поруч у кишлаку афганці ходили в наших лікарняних піжамах, з нашими простирадлами на голові замість чалми. Так, наші хлопчики все продавали. Я їх не засуджую… Ні… Частіше не засуджую. Вони помирали за три карбованці на місяць – наш солдат отримував вісім чеків на місяць. Три карбованці… Їх годували м’ясом з хробаками, іржавою рибою… У нас у всіх була цинга, у мене випали всі передні зуби. Вони продавали ковдри і купували анашу. Що-небудь солодке. Дріб’язок… Там такі яскраві крамнички, у цих крамничках так багато привабливого. У нас… у Союзі нічого цього немає, вони цього не бачили. І вони продавали зброю, патрони, щоб їх потім тими ж автоматами і патронами вбивали. Купляли за це шоколад… Пиріжки…

Після всього там я іншими очима побачила свою країну. Зіниця стала іншою, вона збільшилася.

Страшно було сюди повертатись. Якось дивно. Наче з тебе здерли всю шкіру. Я весь час плакала. Нікого не могла бачити, окрім тих, хто там був. Із ними проводила б день і ніч. Розмови інших здавались марнотою, безглуздям якимсь.Півроку так тривало. А тепер сама в черзі за м’ясом лаюсь. Намагаєшся жити нормальним життям, як жила «до». Але не виходить. Я стала байдужою до себе, до свого життя. Життя завершилося, нічого далі не буде. А в чоловіків ці переживання ще болісніші. Жінка може зачепитися за дитину, а їм немає за що зачепитись. Вони повертаються, закохуються, у них народжуються діти, а все одно Афганістан для них понад усе. Мені самій хочеться розібратись, чому так. Навіщо це все було? Чому це так мене зачіпає? Там усе заганялось усередину, тут вилізло.

Їх потрібно жаліти, жаліти всіх, хто там був. Я доросла людина, мені було тридцять років, і то яка ломка. А вони – маленькі, вони нічого не розуміли. Їх узяли з дому, дали в руки зброю, їм казали: ідете на святу справу, Батьківщина вас не забуде. Тепер від них відводять очі, намагаються забути цю війну. Все! І перші ті, хто нас туди послав. Навіть ми самі, зустрівшись, дедалі рідше розмовляємо про війну. Цю війну ніхто не любить. Хоча я досі плачу, коли грають афганський гімн. Полюбила всю афганську музику. Це як наркотик.

Нещодавно в автобусі зустріла солдата. Ми його лікували. Він без правої руки лишився. Я його добре пам’ятала, теж ленінградець.

– Може, тобі, Сергійку, чимось допомогти треба?

А він зі злістю:

– Та пішла ти!!

Я знаю, він мене знайде, перепросить. А в нього хто перепросить? У всіх, хто там був? Кого зламало і понівечило? Не кажу про калік. Як треба не любити свій народ, щоб посилати його на таке? Я тепер не лише будь-яку війну, а й хлопчачі бійки ненавиджу. І не кажіть мені, що ця війна завершилась. Літо дихне гарячою пилюкою, блисне кільце води-нетечі, різкий запах сухих квітів… Як удар у скроню…

Це переслідуватиме нас усе життя.

Медсестра

– Уже відпочив від війни, відійшов… Як передати все, що було?

Оце дрижання в усьому тілі, цю лють… Як? До армії закінчив автотранспортний технікум, і мене призначили возити командира батальйону. На службу не скаржився. Але в нас почали наполегливо говорити про обмежений контингент радянських військ в Афганістані, жодна політгодина не обходилась без цієї інформації: наші війська надійно охороняють кордони Батьківщини, надають допомогу дружньому народові. Ми почали непокоїтись – можуть на війну послати. Нас вирішили, як я тепер розумію, ошукати…

Викликали до командира частини і запитували:

– Хлопці, хочете працювати на новеньких машинах?

Зрозуміло, що одностайно:

– Так! Мріємо.

Далі йшло:

– Але спочатку ви маєте поїхати на цілину й допомогти зібрати хліб.

Усі погодились.

У літаку випадково почули від льотчиків, що летимо до Ташкента. У мене підсвідомо виникли сумніви: чи на цілину ми летимо? Сіли справді в Ташкенті. Шеренгою відвели у відгороджене дротом місце неподалік аеродрому. Сидимо. Командири ходять якісь збуджені, шепочуться поміж себе. Настав час обіду, до нашої стоянки один за одним підтягують ящики з горілкою.

– У колону по двоє ста-а-а-вай!

Вишикували і тут же оголосили, що, мовляв, за кілька годин за нами прилетить літак – ми вирушаємо до Республіки Афганістан виконувати свій військовий обов’язок. Присягу.

Що тут почалось! Страх, паніка перетворили людей на тварин – одних на тихих, інших на розлючених. Хтось плакав від образи, хтось заціпенів, був у трансі від цього неймовірного, мерзенного ошуканства. Ось для чого, виявляється, приготували горілку. Щоб легше і простіше з нами порозумітися. Після горілки, коли в голову вдарив ще й хміль, деякі солдати намагалися втекти, кинулись битися з офіцерами. Але табір оточили солдати з автоматами, які стали тіснити всіх до літака. У літак нас вантажили, наче ящики, закидали в залізне порожнє пузо.

Так ми опинилися в Афганістані… Незабаром побачили поранених, убитих, почули слова: «розвідка», «бій», «операція». Мені здається… Як я тепер розумію, у мене настав шок… Я почав приходити до тями, усвідомлювати ясно навколишнє лише за кілька місяців.

Коли дружина спитала: «Як чоловік потрапив до Афганістану?» – їй відповіли: «Виявив добровільне бажання». Такі самі відповіді дістали всі наші матері та дружини. Якби знадобилось моє життя, моя кров для великої справи, я сам сказав би: «Запишіть мене добровольцем!» Але мене двічі ошукали: відправили на війну і не сказали правди, яка це війна, – правду я дізнався через вісім років. Лежать у могилах мої друзі і не знають, як їх обдурили із цією підлою війною. Я їм іноді заздрю: вони ніколи про це не дізнаються. Їх більше вже не обдурять.