Loe raamatut: «Професор Вільчур»

Тадеуш Доленга-Мостович

Font:

Tadeusz Dołęga-Mostowicz

PROFESOR WILCZUR

ISBN 978-966-03-9300-4

⁂

Розділ І

Професор Єжи Добранецький повільно поклав телефонну слухавку і, не дивлячись на дружину, сказав ніби байдужим тоном:

– У суботу в нас загальні збори Асоціації лікарів.

Пані Ніна, не відводячи від нього погляду, запитала:

– А що іще хотів Бернацький? Бо це він дзвонив?

– Та, дрібниці. Звичайні організаційні питання, – махнув рукою Добранецький.

Вона надто добре знала свого чоловіка, щоб уміти проникнути під маску байдужості на його обличчі. Жінка відчула удар, який знову звалився на чоловікові плечі, він укотре зазнав поразки, важкої поразки, що його знову спіткала невдача, яку хотів приховати від неї.

Ах, цей слабкий чоловік, цей чоловік, який не вміє боротися, який здає позицію за позицією і все сильніше його виштовхують у тінь, в сірі ряди другорядних лікарів. У цю мить вона ненавиділа його.

– Що мав на увазі Бернацький? – наполегливо запитала дружина.

Добранецький підвівся, став ходити кімнатою і заговорив тоном всепрощаючого переконання:

– Напевне… Вони мають рацію… Це належить Вільчурові… Та й мені відпочинок належить. Я стільки років був головою Асоціації… І ми не повинні забувати, що Вільчур заслуговує на якусь моральну компенсацію за все, що він пережив.

Пані Ніна засміялася коротко й гостро. В її великих зелених очах зблиснула зневажлива іронія. На скривлених вустах, тих прекрасних вустах, яких він не міг позбутися навіть під час роботи, вимальовувалася лінія майже огиди:

– Компенсації?.. Але ж він давно її вже отримав з надлишком! Ти сліпий, чи що?! Він відбирає в тебе одну посаду за другою. Видер у тебе керівництво клінікою, слухачів, пацієнтів, доходи… Компенсації!

Добранецький зсунув брови і промовив тоном, який не допускав заперечення:

– Йому це все належить. Вільчур – великий вчений, блискучий хірург.

– А хто тоді ти? Коли я шість років тому виходила за тебе, то вірила, що ти сам думаєш, що ти найкращий хірург і знаменитість у науці.

Добранецький змінив тон. Він сперся на край письмового столу і, схилившись над дружиною, ніжно почав:

– Кохана Ніно, ти повинна зрозуміти, що є якісь градації, є певна ієрархія, є різні ступені можливості й людських цінностей… Як же ти можеш звинувачувати мене у надмірній самокритиці, аби визнати, що я поступаюсь місцем Вільчурові і мушу поступатися з багатьох причин?.. А зрештою…

– Зрештою, – перебила вона його, – нам немає про що говорити. Ти добре знаєш мою думку з цього приводу. Якщо тобі не вистачає амбіцій і волі до перемоги, то я маю їх вдосталь. Я ніколи не погоджусь на роль дружини якогось нуля. І застерігаю тебе, що якщо станеться так, що врешті-решт тобі доведеться виїхати, щоб практикувати, до якогось Мухосранська, то я з тобою не поїду.

– Ніно, не перебільшуй.

– Бо на цьому все закінчиться. Ти думаєш, я не знаю. Вже зараз Вільчур підтримує доцента Бернацького. Вони зіпхнуть тебе на саме дно! Я не маю за що забрати свою шубу від кравця! Звичайно, тебе це зовсім не стосується, але я цього не потерплю, я не створена для того, щоб бути дружиною якогось нездари. І я тебе попереджаю…

Вона не закінчила, але в її голосі забриніла занадто очевидна погроза.

Професор Добранецький тихо сказав:

– Ти мене не любиш, Ніно, ти ніколи мене не любила.

Вона заперечно похитала головою.

– Ти помиляєшся. Але я можу кохати лише справжнього чоловіка. Справжнього – означає бойового, переможця, того, хто не має меж жертовності для своєї жінки.

– Ніно, – проказав він з викликом у голосі, – хіба я не роблю все, що в моїх силах?

– Ти нічого не робиш. Ми щораз біднішаємо, щораз менше з нами рахуються, нас зіштовхують у тінь. А я не створена жити в тіні, і пам’ятай, що я тебе попередила про це!

Жінка встала і пішла до дверей. Коли її рука була вже на клямці, Добранецький вигукнув:

– Ніно!

Вона повернула голову. В її очах, які світилися гнівом, він побачив лише байдужий холод.

– Що іще ти хочеш мені сказати?

– Що ти вимагаєш від мене?.. Як мені поступати?..

– Як?..

Пані Ніна зробила три кроки в бік чоловіка і рішуче сказала:

– Знищ його! Усунь з дороги! Стань таким же безжальним, як і він, і тоді ти зможеш зберегти своє становище!

Вона на мить затрималась і додала:

– І мене… Якщо тобі на цьому залежить.

Залишившись наодинці, Добранецький важко опустився у фотель і задумався. Ніна ніколи не кидала слів на вітер. Він так добре усвідомлював, що любить її, що без неї життя втратить весь сенс і свою цінність. Коли він шість років тому просив її руки, він міг вважати, що не просить милості. Хоча він і був набагато старший за неї, але був успішним відомим лікарем, ба більше – уславним. І тішився добрим здоров’ям.

З цієї точки зору останні три роки відбилися на ньому фатально. Професійні та грошові негаразди підірвали нервову систему. Хоча він і приховував від Ніни дедалі частіші печінкові напади, але не міг приховати їх наслідків. Він усе більше гладшав, погано спав, на набряклому обличчі під очима з’явилися зеленкуваті мішки.

Ніна навіть не здогадувалася, як тяжко він переживає свої невдачі. Вона звинувачувала його у відсутності амбіцій, його, того, хто протягом усього свого життя керувався лише амбіціями, амбіції якого підняли його на саму вершину слави!

Занепад почався саме того фатального дня, коли було знайдено, коли, власне, він сам знайшов, зниклого професора Рафала Вільчура. Як же добре він запам’ятав той день! Темна зала судових засідань, де на лаві підсудних сидів бородатий мужик у якомусь лахмітті, знахар, сільський віщун з далеких околиць, якого судили за незаконну практику, за операції, що здійснювалися за допомогою примітивних іржавих слюсарних інструментів, за операції, що врятували життя багатьом бідним селянам з віддалених сіл.

Знахар…

Професор Єжи Добранецький був першим і єдиним, хто впізнав у ньому свого колишнього керівника і вчителя, професора Рафала Вільчура, після зникнення якого протягом кільканадцятьох років він поступово, але впевнено займав, здобував та досягав його становища в науці, лікарській практиці й житті.

Чи мав він право тоді приховати своє відкриття, чи мав право засудити Вільчура на подальше існування в бідності та несвідомості того, ким він є, незнання свого прізвища, титулів, походження?.. Сьогодні професор Добранецький не хотів думати про це. Він знав одне: той пам’ятний день три роки тому став прокляттям його життя.

Рафал Вільчур легко вилікувався від багаторічної амнезії. Пам’ять свою він відновив так само швидко, як і втратив, а з пам’яттю повернув усе, що було його світом до трагічного випадку. Він повернувся на свою кафедру, причому Добранецький отримав другорядну посаду, взяв на себе керівництво лікарні та університетської хірургічної клініки, а його гучне віднайдення зробило його ще більш відомим. Слава, гроші, відзнаки…

Ось і сьогодні знову вимагали від Добранецького добровільно відмовитися від посади голови профспілки і запропонувати кандидатуру Вільчура, який може розраховувати на одноголосну підтримку. Так, вони всі вважають це цілком зрозумілим. Вони – це колеги, вони – це всі пацієнти, вони – це студенти медичного факультету. Для них всіх само собою зрозуміло, що першість належить Вільчурові. І, зрештою, він сам, Єжи Добранецький, щойно сказав дружині, що й він так вважає.

Але це – неправда.

У ньому все бунтувало проти реальності, проти необхідності постійно відмовлятися від набутих посад. Що більше невдачі гнули його до землі, то сильніше і сильніше зростав його гнів, розпач і ненависть. І тому він боявся розмов з Ніною про це. Він боявся, щоб від її пристрасного і нестримного характеру іскра вибуху не перенеслася на накопичені в ньому поклади бунту.

І їх було все більше й більше. Сьогодні Ніна вперше сказала йому чітко, сказала безжально, що не має за що забрати шубу. Хоча у неї їх було багато, спокійно могла б обійтись без нової, але її слова прозвучали як ляпас по обличчю. Зрештою, він пишався тим, що ніколи ні в чому їй не відмовляв, що засипав її дорогими подарунками, що для неї купив цей палацик на вулиці Фраскаті, що для неї тримав численну прислугу, розкішні автомобілі, що для неї влаштовував чудові вечірки. Можливо, не тільки для неї, може, й для себе, але в цьому багатстві найбільшою розкішшю було знайти в її очах спалах гордості, гордості за панування, гордості бути першою, що забезпечувало їй у світі становище і слава чоловіка.

Ніна… Втратити її… Для Добранецького це було б неподобством, і він знав: якщо дива не станеться – катастрофа неминуча. Протягом трьох років його доходи постійно зменшувалися, але він ніколи не міг прийняти рішення знизити рівень життя свого дому. Якщо брак грошей змушував його обмежувати себе, він обмежував витрати, намагаючись приховати це від дружини. Він працював дедалі більше й більше, робив усе більше операцій, не гордуючи навіть невеликими гонорарами, які часто капали йому в розстрочку від майже бідних пацієнтів. При цьому зростала заборгованість. Під іпотеку палацику довелося взяти серйозну позику, але відсотки не було чим сплатити.

«Та, зрештою, – похмуро подумав він, – я міг би із цим впоратися і навіть переїхати у якесь скромніше житло, якби Ніна могла сприйняти це, не драматизуючи».

Сам Добранецький усе більше страждав від втрати свого високого становища у світі, котре, як йому здавалося, він здобув назавжди за відсутності Вільчура.

Не далі, як учора він пережив нове приниження. На лекцію не з’явився жоден студент. Він вибіг з аудиторії, ніби його гнали глузливі погляди порожніх стін. Він був близький до самогубства. Все закінчилося болісною печінковою колькою, і потім цілий день через надмірну дозу беладонни він відчував шум у вухах. На щастя, того дня він провів ряд легких і простих операцій, які не вимагали особливої напруги уваги та винахідливості й пройшли цілком успішно.

«Знищ його…» – так сказала Ніна. Він коротко засміявся сумним сміхом. Як же він міг знищити Вільчура!.. Чи в університетських коридорах за поли ловити студентів і тягнути їх на свої лекції, чи мститися цим молодим лікарям, які бажають асистувати Вільчурові на операціях у клініці, чи викрадати у нього багатих пацієнтів, бо ж конкуренція тут не рахується, хоч всі знали, що Добранецький значно дешевше бере за операції і – о сором! – навіть принижується до знижки ціни. Він поглянув на годинник. Наближається п’ята. Сьогодні був день прийняття Ніни. Невдовзі почнуть сходитися гості. Дедалі менше гостей. Їх салон ставав усе менш привабливим для знайомих. Більше бувало тільки тоді, коли попередньо розходилася звістка, що прийде професор Вільчур.

«Знищ його», – сказала Ніна.

Знищити Вільчура означало знищити його славу, означало знищити віру пацієнтів у непогрішимість його діагнозу, в твердість його руки.

Добранецький підвівся і почав ходити кімнатою. Були й інші способи. Крутитися, як мураха, а скоріше рити, як кріт, підривати цю віру, використовуючи ті слабкості, які залишилися у Вільчура з часів його амнезії. Тільки Добранецький гребував такими засобами боротьби. Знав, що Вільчур зі свого знахарського періоду зберіг особливу любов до різного виду трав і різної мазі сумнівної цінності, він також знав, що ті примітивні засоби не можуть завдати шкоди хворим, і не схвалював поведінки Ніни, яка використовувала найменшу нагоду, щоб висміяти це знахарство і вживати всю свою чарівність, щоб заразити власною іронією різних молодих лікарів, які бували в їхньому домі.

Агітація проти Вільчура, яку вона проводила таким способом, давала незначні результати. Численні анекдоти почали кружляти у лікарнях і клініках, і коли доходили до нього, Добранецький упізнавав злий жарт своєї дружини. Лікарський молодняк з властивим для свого віку несприйняттям усього, що не дихає сучасністю, охоче підхоплював ці іронічні нотки, щоб піднести власне значення через применшення престижу визнаного майстра. Також іноді траплялося, що саме такі людці категорично радили своїм пацієнтам не запрошувати на консиліум Вільчура, але це бувало рідко.

Кілька тижнів тому в декількох варшавських газетах з’явилися згадки та колонки з використанням анекдотичного матеріалу. Хоча ім’я Вільчура там не називали, кожен міг легко здогадатися, про кого йшлося. Добранецький також звинуватив Ніну в авторстві цих речей. Останнім часом він калька разів зустрічав у них вдома кількох журналістів, які ніколи раніше у них не бували. Раптове зацікавлення Ніни людьми з преси не могло пройти повз увагу Добранецького.

Усі ці дії Ніни викликали у нього не тільки огиду. Це також викликало в нього сумне переконання у безсиллі цих половинчастих заходів у боротьбі за існування.

– Знищ його, – сказала вона, – якщо я тобі дорога…

Добранецький прикусив губу і зупинився біля вікна. Крізь голе віття осінніх дерев просвічувалися густі білі вогники ліхтарів, які ставали дедалі яскравішими у темряві, яка згущувалась. Далеке місто монотонно гуло. Неподалік на мокрому асфальті зашурхотіли шини, і перед дверима палацику зупинилася машина.

Перші гості. Слід було перевдягнутися.

Розділ II

Професор Вільчур на мить замовк. Його очі повільно просувалися по аудиторії, заповненій до краю. Настала цілковита тиша. Він відчував, що у цій залі кожне його слово потрапляє просто до сердець, і кожне серце реагує на нього яскравим резонансом.

– Тому що поклик лікаря, – знову залунав його голос, – це творіння тієї найбільшої і найпрекраснішої любові, любові до ближнього, яку Бог посіяв у наших загрубілих серцях. Призначення лікаря – це віра у братерство, це високе свідчення людської спільноти. І коли ви вирушаєте у світ, щоб виконувати свою місію, перш за все пам’ятайте про одне: любіть.

Професор Вільчур хвилину ще стояв нерухомо і мовчав, потім посміхнувся, ледь кивнув головою і своїм важким, пружним кроком вийшов з аудиторії.

Скільки разів, скільки сотень разів після лекції він проходив цим широким коридором і його наздоганяла гучна хвиля гамору, що вибухала в аудиторії, коли він залишав її. Але сьогодні це була не звичайна лекція і не про звичні речі говорив професор Вільчур своїм слухачам. І він сам також не був у звичному настрої.

Останніми тижнями до нього долинали дедалі дивніші й болісніші для нього повідомлення. Спочатку вони так його здивували, що він навіть не міг зорієнтуватися. Вони видалися йому чимось випадковим, незрозумілим, навіть абсурдним. Не тому, що вони стосувалися його особи: якби подібні образливі речі розповідали про професора Добранецького, про доктора Ранцевича, Бернацького чи навіть про молодого Кольського, це вразило б Вільчура так само сильно.

До цього дня він не хотів і не міг повірити, що ця наклепницька кампанія проти нього була організованою акцією і походила з одного джерела. Він не вірив, бо не мав ворогів. Нікому не бажав зла, нікого не кривдив. Протягом усього життя він був вірний настановам, якими закінчив сьогоднішню лекцію.

«Це неможливо», – повторював про себе, йдучи світлим коридором.

Тільки перед дверима деканату він поглянув на годинник. Була одинадцята. У першій кімнаті, на своє здивування, Вільчур побачив кількох невідомих чоловіків. Коли увійшов, вони встали, і секретар пояснив:

– Це панове з преси. Вони хотіли попросити пана професора про інтерв’ю.

Вільчур усміхнувся.

– Ще вам мало? Я думав, що протягом трьох років ви нарешті змогли задовольнити цікавість своїх читачів. Ви набриднете їм моєю персоною і моїми переживаннями.

– Ні, професоре, – сказав один журналіст. – Цього разу нам ідеться про вашого нового пацієнта.

– Про пацієнта? Якого пацієнта?

– Про Леона Доната.

Вільчур розвів руками.

– Що ж я можу вам сказати з цього приводу… Нічого серйозного. Наскільки мені відомо зі звіту моїх міланських колег, операція буде легкою і навіть немає ризику якихось тривіальних наслідків.

– Однак, пане професоре, це операція на горлі, яке приносить кілька мільйонів злотих на рік. Ну й популярність Доната. Пане професоре, ви розумієте, що ця операція – сьогодні найцікавіша подія не лише у Варшаві, а й у всій Європі, та навіть у всьому світі. Усе, що ви б хотіли сказати нам про неї, завжди буде сенсацією.

– Ну гаразд, – погодився Вільчур. – Мушу вже їхати в клініку і дорогою надам вам усю інформацію.

Великий чорний лімузин професора чекав унизу. Вони сіли в нього, і поки машина рухалася багатолюдними вулицями, журналісти ретельно записували у своїх нотатниках аргументи Вільчура.

Через свою зайнятість професор лише зараз усвідомив, що в цей день до його клініки справді будуть звернені мільйони очей шанувальників великого співака. Доктор Люція Канська вже вчора йому говорила, що вся польська преса з великим задоволенням відзначала новину про рішення Доната, який, не довіряючи італійським, французьким та німецьким хірургам, вирішив доручити операцію на горлі саме йому, професорові Вільчуру, і тому вирішив здійснити далеку подорож до Варшави.

З описів та фотографій виходило, що ця операція мала б пройти легко й без ускладнень. Вільчур не міг не дивуватися побоюванням співака, для якого голос був усім сенсом існування, а незначна невпевненість руки хірурга під час операції позбавила б його слави та колосальних доходів.

Приїхавши в клініку, Вільчур помітив, що тут також панує збудження. Насамперед в очікуванні на приїзд співака перед воротами зібралася величезна юрба. У холі та коридорах був великий рух. Вільчур попрощався з журналістами і по дорозі до свого кабінету ще зазирнув до кімнати чергового лікаря. Він застав тут медсестру і поцікавився:

– Хто сьогодні чергує?

– Доктор Канська, пане професоре.

Він кивнув головою:

– Це добре.

У себе в кабінеті він побачив професора Добранецького, який щось обговорював з молодим Кольським. Обидва були збуджені розмовою, але замовкли, коли увійшов Вільчур. Вони привіталися, після чого Кольський коротко й по-діловому розповів Вільчурові про стан здоров’я кількох пацієнтів і закінчив так:

– Пане професоре, інженера Лінґіса ви мали самі сьогодні оглянути. Пані Лясковська і пан Римський також просили, щоб пан професор їх особисто відвідав. Це все на третьому поверсі. Той бідака, якого ввечері привезли з розтрощеним тазом, зранку дістав внутрішній крововилив і перебуває в агонії. Здається, що йому вже більше нічого не допоможе.

– Дякую, пане-колего, – відповів Вільчур і, глянувши на годинник, додав: – Спершу я повинен подивитися горло Доната. Чи маленька операційна готова?

– Так, пане професоре.

– Велику ви, пане-колего, займете на добрих чотири години, чи не так? – Вільчур звернувся до Добранецького. – Я був би радий, якби вам вдалося його врятувати.

Добранецький знизав плечима.

– Цілком безнадійна справа. Один шанс на сотню.

Поки Вільчур надягав халат, під вікнами щораз голосніше лунали вигуки. Лікарі обмінялися посмішками. Вони порозумілися без слів. Але Кольський зауважив:

– Усе ж люди цінують мистецтво більше, ніж здоров’я. Нікому б з нас ніхто б не зробив таких овацій.

– Ви забуваєте, колего, про професора Вільчура та його популярність, – легенько докинув Добранецький.

– Ця популярність полягає не в тому, що я лікар, а в тому, що я був пацієнтом, – відповів Вільчур і вийшов з кабінету. Відразу за ним вийшов Кольський.

Добранецький важко опустився у фотель. Його зосереджене обличчя ніби застигло. За мить він натиснув дзвінок. Увійшла медсестра.

– У якій палаті розмістили Доната? – коротко запитав він.

– У чотирнадцятій, пане професоре.

– Моя операція о першій?.. Будь ласка, переконайтеся, що доктора Бернацького повідомлено. Дякую, пані.

Коли медсестра вийшла, Добранецький підвівся і подивився на годинник. Почекав півгодини, а потім пішов. На другий поверх вели широкі мармурові сходи. Палата номер чотирнадцять була біля них. Він постукав і увійшов. Медсестра допомагала перевдягатися Донатові. Побачивши Добранецького, він весело вигукнув:

– О, професоре! Як мені приємно вас бачити. Будете мене сьогодні дорізати.

– Добрий день, маестро. Чудово виглядаєте, – Добранецький затримав руку співака у своїй, – але навіщо ви використовуєте множину? Ви чітко вимагали, щоб вас оперував Вільчур. Ви втратили довіру, шановний маестро, до свого колишнього лікаря.

– Я маю до вас повну довіру, пане професоре, – вимушено засміявся Донат.

– Дайте спокій цим справам, – вільним тоном відповів Добранецький. – Розкажіть мені, що з вами сталося, та не про ваші мистецькі успіхи, бо цим преса аж гуде, а про ваші приватні історії. Ви все ще так безконтрольно насолоджуєтесь своїми любовними успіхами?

Донат щиро засміявся:

– Але ж цього ніколи не забагато! – Його очі загорілися.

– Вам слід більше берегти серця жінок у переносному значенні та, власне, і не в переносному також, – пожартував Добранецький.

Це він сказав не без підстав. Донат, незважаючи на свій прекрасний вигляд, майже атлетичну будову й жвавий темперамент, з юності мав слабке серце. Його мати, користуючись тісними стосунками з Добранецьким, часто зверталася за порадою щодо сина.

Донат саме жваво розповідав про якусь свою нову пригоду, коли постукали у двері. Це була доктор Канська. Згідно з регламентом вона повинна була оглянути пацієнта перед операцією. Однак, зауваживши професора й пацієнта, вже готових до операції, вона зупинилася у дверях.

– Ви мене шукаєте? – спитав Добранецький. – Дуже добре, що я вас бачу. Чи не будете ви так ласкаві, пані-колего, оглянути цього мого старенького. Ви знаєте, палата 62. Незабаром він йде під ніж. Кілька зміцнюючих ін’єкцій, якщо ви будете вважати за доцільне, можуть бути корисними. Дякую, прошу поспішити.

Лікар Люція хотіла щось запитати, але Добранецький уже звернувся до Доната зі словами:

– А що далі, маестро?

– Дуже красива дівчина, – зацікавився Донат. – Це лікарка?

– Так, це наша молода лікарка-терапевт, – пояснив Добранецький.

Через кілька хвилин лікар Кольський з’явився з медсестрою.

– Маестро, вже час в операційну.

Операція почалася вчасно. Вона не належала ні до важких, ні до складних. Однак з метою убезпечити горло пацієнта застосування місцевої анестезії було не рекомендоване, і Доната мали оперувати під загальним наркозом.

Під час операції асистували доктор Янушевський і доктор Кольський. Сильне світло прожектора відбивалося на дзеркальному диску і, збільшене, освітлювало внутрішню ділянку оперованого горла. Праворуч, окрім залози, був трохи темніший, ніж навколишня слизова, наріст у формі половини лісового горіха. Так насправді поки що це не загрожувало голосові Доната, і ніколи, як доброякісна пухлина, не могла загрожувати його здоров’ю, але останнім часом вона збільшувалась і її безпечніше було видалити. Принагідно треба було б видалити невеликі спайки, які залишилися від торішньої ангіни. Усе це разом, як передбачив професор Вільчур, не мала би зайняти більше двадцяти п’яти – тридцяти хвилин.

У тиші операційної зали електричний годинник з незмінною точністю вибивав секунди. Довша стрілка власне наближалася до одинадцятої хвилини, коли доктор Кольський, спостерігаючи за пульсом пацієнта, швидко повернувся до фельдшера за своєю спиною і нетерпляче махнув рукою.

Слів не треба було.

Вправні пальці фельдшера вже наповнили шприц, і за мить голка занурилася під шкіру пацієнта. Минуло ще дві хвилини, і процедуру треба було повторити.

На вісімнадцятій хвилині професор Вільчур змушений був перервати операцію.

Операційну наповнював тупіт швидких кроків. Візок з кисневим апаратом. Штучне дихання. Нові ін’єкції.

На двадцять п’ятій хвилині пацієнт помер.

Причина смерті не вимагала ніяких пояснень. Усім було зрозуміло: серце оперованого не витримало наркозу. Професор Вільчур зняв рукавички й маску, на його обличчі застиг якийсь кам’яний вираз. Йому не було чим докоряти, і все ж смерть людини в клініці під час його операції, операції настільки тривіальної, була для нього ударом.

Він іще не замислювався над тим, яку хвилю викличе цей трагічний випадок, які матиме наслідки. Для нього особисто жахливим було те, що в клініці, якою він керував, через якусь незрозумілу недбалість, чиюсь помилку чи непорядність вбито чоловіка, який іще півгодини тому з посмішкою і довірою віддав в його руки турботу про своє здоров’я та життя.

У поглядах персоналу Вільчур побачив відображення власних думок. Він без жодного слова вийшов з операційної. У роздягальні повільно зняв халат, ніби був перевантажений неймовірною втомою.

Зайшовши до свого кабінету, він застав там майже весь старший склад клініки: доктора Ранцевича, доцента Бернацького, у якого з’явився нервовий тик; Добранецький мовчки палив сигарету, Кольський був блідий і з похмурим обличчям; також були там Жук, доктор Люція Канська та ще декілька інших. Панувала цілковита тиша. Професор Вільчур підійшов до вікна і через деякий час, не дивлячись на лікарів, запитав:

– Хто з колег-терапевтів сьогодні чергував?

Після невеликої паузи обізвалася тремтячим м’яким голосом доктор Канська:

– Я, пане професоре.

– Пані? – ніби з легким здивуванням запитав Вільчур. – Ви його обстежили перед операцією?

Тепер він повернувся і з докором подивився на неї. Власне вона, до якої мав найбільшу симпатію, якій найбільше довіряв, якій, як молоденькій лікарці, передрікав найкраще майбутнє, саме вона так жахливо знехтувала…

– Чи ви його забули оглянути?

Доктор Люція кивнула головою:

– Я не забула, пане професоре, але коли я зайшла в його палату, там застала професора Добранецького. Професор Добранецький сказав мені обстежити іншого пацієнта… тому я подумала, що Доната він уже оглянув сам… Так я зрозуміла, ось таке в мене склалося враження.

Очі присутніх звернулися до Добранецького, який трохи почервонів і знизав плечима.

– Чи оглянув його колега? – спитав Вільчур.

Гнів спалахнув у погляді Добранецького.

– Я? З якої причини? Зрештою, це обов’язок чергового терапевта.

Його високо піднята голова і напружені риси обличчя виражали обурення.

– Мені здавалось… – почала доктор Люція зі сльозами в голосі, – у мене склалося враження…

– І що з того? – іронічно спитав Добранецький. – Ви завжди виконуєте свої обов’язки, обов’язки, від яких залежить життя пацієнта, лише тоді, коли ви нічого не думаєте, якщо у вас немає якихось там вражень?..

Доктор Люція покусувала губи, щоб не розплакатися.

Тишу перервав роздратований голос доктора Кольського:

– Я зустрів колегу в коридорі, і вона сказала мені, що пан професор це зробив… Що професор – особистий знайомий Доната…

Добранецький нахмурився.

– Так, я зазирнув до нього як до давнього знайомого, щоб перекинутися кількома словами. Звичайно, я б послухав його серце, якби мені прийшло в голову, що ви так легковажно поставитесь до свого обов’язку.

Сльози котились по обличчю Люції. Її губи тремтіли, коли вона говорила:

– Я не знехтувала… Я була переконана, що… я не можу присягнути, але я майже впевнена, що ви дали мені зрозуміти, що ви сам цим займетесь, бо… Я… ніколи…

Останні слова заплуталися і розпливлись у схлипуванні.

– Якщо тут і є чиясь вина, – вибухнув Кольський, – то в жодному разі не панни Люції!

На обличчі професора Добранецького з’явився темний рум’янець. Він зробив крок назад і вигукнув:

– То так? То це такі методи? Я бачу, що проти мене затівається якась змова! На мене хочете скинути вину! То, може, я маю нести відповідальність за відсутність дисципліни у клініці, за необов’язковість деяких привілейованих співробітників?.. Можна було б обурюватись, якби це був надто очевидний абсурд. О ні, дорогі мої пані й панове! Я не боюся інтриг і брехні. Не боюся відповідальності, коли це насправді падає на мене, але тепер, коли ви змушуєте мене, я не збираюся приховувати те, що думаю. Так, скажу відверто. Скільки років я керував цим закладом, і в мене подібні випадки були цілком виключені. У мене панувала абсолютна дисципліна, у мене ніхто не користувався особливими поглядами, у мене кожен повинен був з усією відповідальністю виконувати свої чітко визначені обов’язки. Може, через це мене вважали занадто суворим, вимогливим, безжальним керівником, але тоді не було можливості жартувати з людським життям!.. Отже, Донат – жертва тих порядків, які зараз панують тут. Вони вбили Доната, і заради Бога, я не відповідаю за це!..

Не лише промовлені слова, але й поза, вираз обличчя та очі Добранецького ніби дихали звинуваченням, звинуваченням проти всіх.

Серед тиші пролунав голос професора Вільчура:

– Я б хотів попросити колегу заспокоїтися і не виносити вироки. Ніхто проти вас не плете інтриг, ніхто не ставить під сумнів ваші заслуги, ніхто вас не звинувачує. Я відповідальний за все, що відбувається у клініці, я несу відповідальність.

– Саме так. І я так думаю, – відповів Добранецький з іронічною напівусмішкою, кивнув головою і вийшов з кабінету.

Після звістки про смерть Доната на операційному столі у клініці запанував гнітючий настрій. Ясно, що новина швидко розійшлася містом, і менш ніж за годину в холі клініки було повно журналістів та редакційних фотографів.

У місті тільки й було про це мови. У надзвичайних додатках наводилися лише сухі факти, але вже у самих заголовках містився вирок: «Великий співак Леон Донат помер під ножем професора Вільчура», «Перед операцією не обстежено серце», «Жертва ганебної недбалості у клініці професора Вільчура».

Варшаву трясло. Кількатисячний натовп шанувальників померлого співака зібрався перед клінікою, з людського тлуму раз-по-раз лунали вигуки на адресу професора Вільчура й лікарів узагалі. Лікар Жук, який саме виходив з клініки, мало не постраждав, а поліція з трудом змогла розігнати натовп, щоб дати дорогу кареті «швидкої допомоги», яка везла якогось пацієнта.

У самій клініці панував похоронний настрій. Лише один професор Вільчур, певно, не переривав своїх щоденних занять. Він, здавалося, не помічав виразу обличчя підлеглих чи їхню нервозність, здавалося, він не знав про нервозність, яка охопила місто, ніби й не чув галасу натовпу під вікнами.

Професор щойно закінчив вечірній обхід пацієнтів і спускався вниз, коли привезли нового пацієнта. Доктор Кольський, який асистував професорові, хотів зайнятися його прийомом, але Вільчур сам підійшов до лікаря «швидкої допомоги», щоб забрати пацієнта. З нош, з якими двоє фельдшерів прямували до приймального покою, пролунав тихий стогін, густі краплі чорної крові позначали дорогу.

– Що це? – запитав професор Вільчур.

Лікар «швидкої допомоги» пояснив: бійка з ножами, стан безнадійний, кілька глибоких ран грудної клітки й живота. Тільки негайна операція може допомогти. Тому він привіз його саме сюди, бо це було найближче.