Loe raamatut: «Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki»

Мій щоденник

Боже мій! Чи є серед нас, жінок, хоч одна така, котра не була б упевнена, ніби її особисті переживання, думки та почуття настільки оригінальні й цікаві, що їх варто записати й надрукувати окремою книжкою. Це ж бо справжнє щастя – розповісти всім людям на світі про свої таємниці, зворушити серця, відчути щирий відгук тисяч душ, які живуть одними думами з тобою! А ще й свідомість того, як твої зізнання можуть стати в пригоді багатьом іншим жінкам, котрі опинилися в такій же скруті, і ти їм допоможеш своїм досвідом переможно з неї вийти…

Те, про що я хочу розповісти, почалося в перші дні січня, одразу ж після Нового року. Як зараз пам’ятаю, був то…

Вівторок

Від самого ранку душу мені точили лихі передчуття. Яцек не прислав мені машини, і я мусила їздити в своїх справах на таксі. Коли повернулася додому, було вже близько четвертої. Я не сумнівалася, що Яцек пообідав без мене, і, власне, тому зайшла до його кабінету, аби трохи помститися йому за це. Останнім часом, а точніше кажучи, десь після різдва, він став не такий уважний і делікатний у поводженні зі мною, як колись. Здавалося, щось його непокоїть.

Яцека в кабінеті не було, його домашня куртка лежала на канапі. Отже, він іще не обідав, бо затримався на конференції. Я саме подумала про це, коли мій погляд спинився на письмовому столі: там лежала нерозібрана денна пошта. Я машинально заходилася її переглядати.

Прошу мені повірити, що я ніколи не читаю чоловікових листів. Проте цього разу я вирішила порушити свої принципи. Тепер благословляю це рішення, бо, як виявилося, вчинила слушно.

То був лист у довгому, елегантному конверті, надписаному гарним круглим почерком. На марці – варшавський штемпель. Якби навіть конверт не пахнув дорогими парфумами, я все одно здогадалася б, що то лист від жінки.

Взагалі, я в житті ніколи не ревнувала і гидую цим почуттям. Проте мій здоровий глузд не міг не визнати небезпеки, що її підказала мені незрадлива інтуїція. Відкинувши будь-яку обережність, я розклеїла конверта. Лист був короткий. Ось він:

«Мій любий!

Я уважно прочитала твої доводи. Можливо, вони й переконали б мене, якби до цього не долучалися почуття. Адже я досі не можу тебе забути, тому й приїхала сюди, тому й шукала тебе.

Скандалу я також не хочу. Мені не треба, щоб ти опинився за гратами. Але разом з тим не маю ані наміру, ані найменшого бажання відцуратися свого чоловіка.

Може, я тоді повелася не дуже гарно, що покинула тебе і не попрощалась, але, як писала тобі в першому листі, мене змусили до цього надзвичайні обставини. Щоправда, живу я тепер під своїм дівочим прізвищем, та це не змінює того факту, що я твоя дружина і що ти, по суті, став двоєженцем, узявши шлюб зі своєю нинішньою подругою. Це надто серйозне питання, аби обговорювати його в листах. Тому прошу, завітай до мене в готель. Я чекатиму на тебе завтра вранці, від 11-ї до 12-ї.

Завжди, а принаймні знову,

твоя Б.».

Я перечитувала цього листа багато разів. Чи треба казати, як він мене вразив, налякав, приголомшив. На третьому році подружнього життя довідатись, що твій чоловік – зовсім не твій чоловік, а ти зовсім не його дружина, що людина, з якою ти живеш під однією покрівлею, може щохвилини опинитися у в’язниці, що від самої примхи якогось там бабиська може залежати твоє життя, твоя репутація, твоє суспільне становище!.. Жах, та й годі!..

Минуло чимало часу, перш ніж я трохи опам’яталась і спромоглася ретельно заклеїти конверта. Не мала й гадки, що мені далі робити. Спочатку хотіла їхати та й шукати Яцека, щоб вимагати від нього пояснень; відтак мене осінила думка зібрати натомість речі й податися до своїх, полишивши все інше на батька; зрештою, я зателефонувала мамі, але, на щастя, не сказала їй ані слова про те лиховісне відкриття.

Леле, якою ж самітною почувалась я на світі! Не мала нікого, перед ким виплакатися, з ким би порадитися. Жодна з моїх подруг не вміла тримати язика за зубами, і назавтра по всенькій Варшаві пішов би поголос. Залишався один Тото.

Звісно, я могла довіритися йому беззастережно. Він справжній джентльмен. Але чим би він тут допоміг? До того ж він стільки разів казав мені, що ми не повинні обтяжувати одне одного нашими клопотами. Либонь, це трохи егоїстично з його боку, але цілком слушно. Ні, не скажу йому ані слова. Та й, зрештою, я згоріла б від сорому. З моїх давніх добрих приятелів, що могли б мені зарадити, у Варшаві теж нікого не було. Марись Валентинович подався малювати й полювати аж до Канади. Єжи Залевський нудьгував у Женеві, д’Омервіль саме поїхав у відпустку, а Доленга-Мостович жив у якомусь селі.

Я радий, що п. Реновицька залічила мене до своїх давніх приятелів. Однак, щоб уникнути якихось непорозумінь і припущень, котрі могли б спасти на думку читачам, зазначу, що дружба наша, хоча вона й справді давня, – ще відтоді, як пані Ганка тільки-но закінчила гімназію, – завжди мала характер, так би мовити, братерський. У січні 1938 року я справді проводив час у селі і про нещастя, яке спіткало подружжя Реновицьких, довідався лише згодом. (Примітка Т. Д.-М.)

Врешті-решт я вирішила нічого не робити й чекати, доки повернеться Яцек. Не знала ще навіть, чи зажадаю од нього пояснень. Було б непогано, якби він сам про все розповів. Адже він завжди був зі мною щирий. І взагалі я ніколи не мала чим йому дорікнути. Одружилися ми з любові, і певна, що він і досі мене кохає. Правда, мама каже, що Яцек мене занедбує, але ж його становище доконче вимагає тих повсякчасних викликів, засідань і відряджень. Я знаю, що він кожну мить пам’ятає про мене і не проминає найменшої нагоди це довести. Заприсягнуся, що в нього немає жодної коханки і він не зраджує мене. Аж раптом довідуюся: мій Яцек мав до мене ще одну дружину!

Після цих роздумів я дійшла висновку, що тут мусить бути якась таємниця або принаймні чийсь недобрий жарт. Яцек, такий статечний, такий розважливий, такий принциповий – і двоєженець! Неймовірно! Під впливом таких думок я трохи заспокоїлася. Можливо, авторка того листа – просто божевільна чи шантажистка. І зрештою, коли б то Яцек встиг з нею одружитися? Адже дядько забрав його з собою за кордон одразу ж після школи, і протягом чотирьох років навчання в Оксфорді Яцек жодного разу не був на батьківщині. А авторка листа – аж ніяк не іноземка, бо дуже добре пише по-польському. То коли ж?…

Що довше я про все те міркувала, то більше переконувалася, що тут якась помилка чи містифікація. Я була певна, що ось зараз повернеться Яцек, розкриє того листа, засміється, зниже плечима і скаже: «Дивися, Ганечко, яку чудну річ я отримав!»

Одначе сталося навпаки.

Яцек повернувся о восьмій. Привітався до мене, як завжди, щиро та лагідно, вибачився, що не приїхав обідати, але, здається, пустив повз вуха моє зауваження, що я також не обідала. Він був стомлений, очі засмучені. Незабаром пішов до кабінету. Я б залюбки подалася за ним, одначе розуміла, що краще почекати його тут, у вітальні.

Вийшов Яцек десь через годину. Його обличчя ні про що не говорило. Сів біля мене і спокійно торкнувся моєї руки. Вдаючи цілковиту безтурботність, я спитала:

– Листи вже прочитав?

– Так, – кивнув він головою. – Нічого важливого. Людка за тиждень їде до Алжіру, а посол передає тобі вітання.

Серце стислося мені в грудях. Намагаючись тримати себе в руках, щоб не затремтів голос, я зауважила:

– А мені здалося, що ти отримав якусь прикру звістку і вона тебе засмутила.

Я пильно подивилась у вічі Яцекові, а він усміхнувся з таким щирим подивом, що я аж собі не повірила. Недарма ж бо кажуть, що Яцек природжений дипломат. Якби він мене зраджував, то я певна, що з його поведінки ніколи про це не догадалася б. Отакий він потайний.

– Якраз навпаки, – відказав він. – Звістка скорше втішна. Обід у болгарському посольстві відстрочено, і я можу цілий вечір провести з тобою.

Той вечір не був приємний, хоч Яцек намагався мене розважити. Свідомість того, що між нами стала його страшна таємниця, ні на мить не полишала мене. Підтримувало тільки те, що я відчувала свою перевагу. Він і гадки не мав, що я знаю про його першу дружину. З таким козирем у руках щохвилини могла завдати йому невідпорного удару. З усього виходило, що Яцек ні на що таке й не сподівався. І я придивлялася до свого чоловіка, намагаючись відгадати його думки.

Лише тепер я згадала деякі дрібниці, що лишалися поза моєю увагою, а тим часом про них варто було замислитись.

Десь віднедавна Яцек не сказати б змінився – то було б занадто, – але якось наче поблякнув. Сміх його звучав приглушено, у телефонних розмовах з різними особами він став незвично стриманий та обережний. Отак воно… А перед Новим роком, коли мій батько обурено розповідав про зловживання, виявлені в якійсь там установі, і наговорив багато злобливих слів на адресу заарештованого директора Лісковського, Яцек несподівано став на його захист. То було дивно, бо він завжди не полюбляв Лісковського, а тут раптом сказав:

– Не можна отак побіжно судити про людей. Ми не знаємо суті справи. Не знаємо мотивів, якими керувався цей чоловік. У житті часом складаються ситуації, коли стаєш їх жертвою.

Він завжди був добросердий і поблажливий до інших. Та це вже надміру. Чи, може, вже тоді, захищаючи директора, він шукав виправдання для себе?…

Тепер я пригадала собі й деякі інші випадки, що свідчили про переміни в його настрої. Ось хоч би, наприклад, радіо. Досі Яцек не любив слухати його і вмикав лише тоді, як мав виступати Гітлер, або Чемберлен, або якийсь інший державний діяч. Винятки робив лише для концертів найвидатніших митців. А от останніми днями, тільки-но ми залишаємося вдвох, як він, немовби прагнучи уникнути розмови, вмикає першу-ліпшу передачу і з цікавістю слухає.

І ще одне. Не можна сказати, що він почав мене любити палкіше, але почуття його тепер стало бурхливіше й нестримніше. Давно вже він не цілував і не обіймав мене так палко. Все це мало б насторожити мене раніш, але тільки отой жахливий лист зняв з моїх очей полуду.

На що мені сподіватися? З якого боку підійти до цієї справи? Я розумію, що Яцек таки міг колись одружитися. Судячи з почерку, характеру її листа, з паперу, з окремих висловів, ця жінка належить до вищого світу. Та й, зрештою, з іншими жінками Яцек просто не знався. Він не полюбляв товариства всіляких «дівчаток», танцюристок, акторок. Напевне, коли брав шлюб з тією жінкою, думав прожити разом ціле життя. Що я знаю далі?… Знаю, що вона його покинула і аж донедавна він нічого не відав про її долю. Либонь, утекла з якимсь коханцем, а тепер оце повернулась і шантажує Яцека.

То чого ж вона може вимагати? Одне з двох: або грошей, або щоб він повернувся до неї. Якщо вже вона спромоглася його розшукати, то напевне знає і те, що батьки мої заможні. Тато, напевне, погодиться на будь-які умови, аби лиш уникнути скандалу. Проте з листа випливає, що тій паскудній жінці потрібен Яцек. А такого в жодному разі не можна допустити. Це б таки мене скомпрометувало.

Я придивлялася до Яцека. І що довше придивлялася, то рішучіше запевняла себе, що не віддам його жодній іншій. Це тому, що кохаю його й без нього не уявляю собі життя. Ніколи й не мріяла про кращого чоловіка. А який він тактовний, який врівноважений, який показний!.. Коли заходиш з ним до якого салону чи ресторану, то нема жінки, що не звернула б на нього уваги, нема чоловіка, що не сказав би собі: «C’est quelqu’un»¹

Всі, абсолютно всі заздрять мені. Навіть Буба, що вискочила-таки за князя, залюбки помінялася б зі мною. Яцек хоч і не красень, але є в ньому щось від Гаррі Купера. Ота особлива чоловіча принадність. Буба та й інші дехто знаходять у нього якісь надзвичайні здібності й можливості. Ну що ж, не мені виводити їх з омани. Зрештою, Яцекові вже тридцять два роки. Та й хіба від чоловіка тільки того вимагається? В кожному разі, я б не проміняла Яцека на когось іншого. Ось, наприклад, Тото: хоч який він багатий, та хто ж би міг витримати його неврастенію, химери та вічне неробство. Якби відібрати в нього гроші й графський титул, залишилося б чистісіньке аніщо. Як приятель і товариш до розваг – Тото дуже милий, так би мовити, навіть незамінний, але ж чоловік – то зовсім інше.

Треба було за всяку ціну вивідати в Яцека про ту жінку, та щойно я розтуляла вуста, аби щось запитати, він випереджав мене чи то пестощами, чи то якоюсь пустою балачкою. За столом, зважаючи на присутність тітки Магдалени, теж не могло бути й мови про якісь розпити. Як на перший погляд, Яцек був у доброму гуморі, жартував з тіткою, розповідав нові анекдоти про різних можновладців, цікавився світськими плітками. А після кави сказав:

– Маю ще написати дещо…

Я дуже добре його знаю і одразу зрозуміла, що в нього на думці. Тим-то й не дала йому закінчити:

– Але потім приходь сказати мені на добраніч.

Яцек хотів якось відкрутитися, та, по-перше, це йому не випадало, бо вже тричі поспіль не бажав мені доброї ночі, а по-друге, я сказала ті слова з таким натяком і так приспустила вії, що він, як завжди, мусив скоритися.

– Авжеж, Ганечко, – шепнув Яцек, наче тільки про те й мріяв.

Які ж вони все-таки безпорадні перед нами, ці чоловіки! Щоправда, мені всього лише двадцять три роки, і, коли б хто сказав, що я вродлива, це не була б для мене новина.

Тієї ночі в його любощах знову було стільки запалу й жаги, що я мало не сказала: «Ти нагадуєш мені людину, яка п’є більше, ніж їй того хочеться, наче має опинитись у безводній пустелі».

Так, я, безперечно, кохаю його. Коли він лежить отак із заплющеними очима, я намагаюсь уявити собі ту, іншу. Чи вона гарна? Чи молода? Чи схожа на мене? Я завважила, що Яцек залюбки накидає оком на Люсю Чарноцьку, а Люся такого ж типу, як я.

Зненацька я спитала:

– А скажи, Яцеку, ти кохав колись раніше?

Повіки йому сіпнулись, проте він усміхнувся, не розтуляючи їх.

– І колись, і тепер, і завжди кохатиму.

– Ти не крути – адже знаєш, про що я питаю. Чи кохав ти іншу жінку?

Яцек довго мовчав, нарешті відповів:

– Один раз… Давно вже… Здавалося, що кохав…

Серце в мене закалатало дужче – я зрозуміла, що він каже про неї. Безсумнівно: Яцек не підозрює, що я про щось догадуюсь. Отже, треба кувати залізо, поки гаряче.

– А чому ти сказав «здавалося»? – недбало запитала знову.

– Бо то не було справжнє почуття. Коротке запаморочення та й годі.

– А вона?…

– Що «вона»?

– Вона тебе кохала?

Яцек закопилив губу і відказав:

– Можливо… Не знаю… Мабуть, що ні.

– Ви були коханцями? – спитала я без притиску.

Чоловік скоса глянув на мене.

– Облишмо цю розмову. Вона мені не вельми приємна.

– Гаразд, – погодилась я. – Хочу тільки знати, чи ти з нею стрічаєшся?

– З якої б то речі? – знизав плечима він. – Я не бачив її вже багато років.

Він, як видно, не дуже повірив, що я так легко залишу цю тему, бо подивився на годинник і сказав, що час уже спати. Отож він пішов до себе, а я до пізньої ночі не могла заснути й сушила собі голову тим, як мені діяти далі.

Найлегше було б поговорити з ним по щирості і сказати просто у вічі: «Я повелася нечесно. Відкрила листа, адресованого тобі, і з нього дізналася, що ти двоєженець, що ти вже мав дружину і обдурив мене, видавши себе за парубка. Отож я маю право вимагати пояснень».

Цікаво, як повівся б тоді Яцек? З його вразливістю, з його гіпертрофованим почуттям власної гідності… Передусім, із суто чоловічою логікою, він вичитав би мені за отого листа, що його я так необачно відкрила. А тоді, виведений на чисту воду, скомпрометований і принижений, можливо, й зненавидів би мене за те, що я підступно виявила його таємницю. Може, покинув би мене й вернувся до тієї жінки? А то й – хто зна – чи не пустив би собі кулю в лоба?

Звісно, я могла б запобігти цьому, могла б запевнити його, що мої почуття до нього лишилися незмінні, і допомогти йому дати відсіч тій шантажистці. Та в кожному разі ця ганебна історія назавжди запала б між нами чорною тінню. Сама думка про те, що я знаю про його злочин, зрештою викликала б у ньому неприязнь до мене. Адже Яцек ніколи більше не міг би дорікнути мені ані словом: боявся б, що я нагадаю про його двоєженство.

Ні, в жодному разі не можна натякати, що мені про це щось відомо.

І тільки десь перед ранком у мене сяйнула щаслива думка: дядько Альбін Нєментовський – ось єдина людина, до якої можна звернутися за порадою.

Середа

Боже, який жахливий день! Яцек, звичайно, пішов на те побачення. Всі мої хитрощі були марні. Коли виходив з дому об одинадцятій, я попрохала його прислати назад машину, сподіваючись дізнатись од водія, в якому готелі був Яцек. Але він взагалі не поїхав своєю машиною: у вікно я бачила, що сів у таксі.

«Б» – то може бути перша літера як імені, так і прізвища. На мою думку, варті уваги три великих готелі: «Європейський», «Брістоль» і «Полонія». В котрому вона мешкає? Хоча б знати, скільки їй років і яка вона з себе…

Дядько Альбін не мав телефону, і мені довелося їхати аж на Жолібож,² аби лиш довідатися, чи він вдома. Я чекала на сходах понад годину і дуже змерзла. До того ж неабияк потерпала, щоб хтось мене там не побачив. А то батьки мене добре насварили б. Зрештою я залишила дядькові свою візитну картку і на ній написала, що приїду ще раз о шостій.

Яцек прийшов обідати дуже знервований. Я помітила, що він намагається вдати, ніби їсть з апетитом. Мені аж плакати хотілось. Після обіду зненацька сказав:

– Сьогодні ввечері їду до Парижа.

Я заніміла. Адже це могло означати щось дуже погане. Він, мабуть, помітив, що я зблідла, бо швидко додав:

– Їду всього на три дні.

– Це обов’язково? – спитала я. – Доконче маєш їхати саме тепер?

Він удавано здивувався.

– Як це – «саме тепер»?

Я трохи знітилася.

– Та нічого особливого. Просто я спитала, чи не можна відкласти цю подорож. Адже сам знаєш, що ми мусимо декого обов’язково відвідати.

Кортіло запитати, чи він їде сам. Найбезглуздіші здогади роїлися в голові. Може, Яцек вирішив повернутися до тієї жінки, може, вони тікають разом?… Але ж може бути й таке, що Яцек виїжджає, щоб сховатись од неї. Ну чому він не хоче поговорити зі мною відверто? Невже не довіряє мені?! А отой його вираз обличчя – такий, наче він чекає моїх подальших запитань і вже наперед має на них готові відповіді. Як це прикро бачити!..

– Здається, – озвався нарешті Яцек, – тебе дивує моє відрядження. Але ж мені раз у раз доводиться кудись їхати.

– Ні-ні. Нічого мене не дивує. Сказати, щоб запакували тобі фрак?

Він похитав головою.

– Не треба. Два костюми – ото й тільки. Я не хочу брати великої валізи, бо думаю повернутися літаком.

– За три дні?

– Так. Найпізніше за чотири.

Сказав це таким тоном, що я одразу заспокоїлась. Та коли через годину викладала речі до пакування, ненароком узяла в руки Яцекову чекову книжку. І знову моя чутлива інтуїція спонукала мене перевірити, чи не зняв він останніми днями з рахунку якоїсь великої суми. На корінці, датованому сьогоднішнім числом, значилася цифра 52 000 злотих. Я мало не зойкнула. Адже добре пам’ятаю, що всього на рахунку було щось трохи більше від тієї суми. Виходить, він забрав усе.

Я ніколи не проводжала Яцека на вокзал, отож і сьогодні не могла собі цього дозволити, щоб не збудити його підозри. І все ж мусила там бути. Хотіла пересвідчитися, чи він справді сяде в паризький поїзд і чи буде сам, чи не їде з нею. Треба було вигадати якийсь привід. Одначе в голові мені все так плуталося, що нічого розумного не спадало на думку. Лишалося сподіватись тільки на дядька Альбіна.

На щастя, цього разу я застала дядька вдома. Він сам відчинив мені двері.

– Як ся маєш, мала? Ого, яке розкішне хутро! А крій який! Та й лиск чого вартий…

Дядько посадовив мене на канапі й пригостив вином. Сам, звичайно, сів поряд – навмисне надто близько. Інакше він не вміє. Та зараз, коли мені потрібна була його допомога, я, звісно, не могла дозволити собі жодних неприємних для нього порухів.

– Як я здогадуюсь, – улесливо почав він, – ти прийшла сюди не тому, що нудьгуєш за мною. А шкода. Ти дуже гарна. Певно, твоя поважна і трохи пришелепкувата матуся задивлялася на мадонну Бальдовінетті або ж на якогось гондольєра. У них-бо там геть скрізь трапляються отакі чорні очі й мідяне волосся. Ну справді-таки Бальдовінетті! Невже тобі ще ніхто про це не казав?

– Ні. І я навіть не знаю, чи це комплімент, бо ніколи не бачила того образу.

Дядько легенько торкнувся моєї руки.

– Ти бачиш його, мала, по кілька разів на день – у дзеркалі. Отож вважай сама, чи це комплімент, чи ні.

– Ви, дядечку, справді небезпечний мужчина, – засміялась я.

– Думаєш, і досі?

Я придивилася до нього. Коли не зважати на сивину та зморшки коло очей і вуст, він був мужчина в повному розквіті. Якби не те, що я ніколи не відчувала потягу до літніх чоловіків і що я його (між нами кажучи) трохи лякаюсь, то хтозна, чи не зайнялась би я ним серйозніше. Ото був би скандал! Уявляю собі, який вигляд мав би тато!..

– Не досі, а саме зараз, – відказала я з добре обдуманою грайливістю. Адже мені треба було здобути його прихильність.

Дядько засміявся, вельми вдоволений. Підвівся і, поволі наливаючи собі вина, якусь мить стояв до мене спиною. Яке кокетство!

– Уяви собі, – заговорив дядько довірливо, – що я й справді почуваю себе зовсім молодим. Це навіть трохи непокоїть мене. Де ж пак – чоловікові вже п’ятдесят, а в нього ні поважності, ні статечності, а все лиш вітер у голові.

Я жваво заперечила:

– Що ви, дядечку! Та у вас того вітру в голові ніколи й не було. Ви ж один з найрозумніших людей, яких я знаю. Тим-то я, власне, до вас і прийшла.

– От чудасія! – усміхнувся він. – Здається, ти перша жінка, що прийшла до мене шукати розуму. Інших він найменше цікавить. Але з цього я можу судити, що ти вскочила в якусь халепу. Га?…

Дядько знову сів біля мене і пильно подивився мені у вічі.

– Ну, признавайся, – підмовляв він мене. – Мабуть, отой твій нудний Реновицький перехопив якогось листа, що його написав тобі… Тото?

Я відчула, як червоніють мої щоки.

– Тото давно вже облишив свої залицяння. А проте ви, дядечку, таки вгадали, що все почалося з листа. Я виявила страшні речі про Яцека. Просто розпач бере…

– Ого, навіть розпач? Він тебе зраджує?

– Гірше, дядечку, набагато гірше: він одружений!

– Ну певно ж, моя люба, – удавано поважним тоном мовив він, хмурячи брови. – Це для мене не така вже й новина. Щоправда, ви не зволили запросити мене на весілля, одначе я знаю, що ви взяли шлюб.

– Ой дядечку, мені не до жартів! Яцек і справді одружений з якоюсь жінкою.

Дядько кивнув головою:

– Добре, що хоч із жінкою…

– Як це? – не зрозуміла я.

– Могло виявитися, наприклад, що він збоченець.

– Та ну ж бо, дядечку, це дуже серйозна справа. Я вже й не знаю, що маю діяти! Вчора Яцек з неуважності залишив на письмовому столі відкритого листа…

Дядько перепинив мене:

– Коли залишив, то, виходить, не надавав тому великого значення.

– Якраз навпаки. Той лист для нього надзвичайно важливий.

– А звідки ти знаєш?

Мене роздратувало це запитання. Та й, зрештою, воно не стосувалося до справи.

– Бо він повернувся за листом і був дуже стурбований, – відказала я.

І я переказала дядькові зміст листа як могла докладніше.

Потім розповіла про дальшу поведінку Яцека. Дядько вислухав мене уважно, але не стримався, щоб не докинути:

– Еге, то виходить, що в нашій родині не лише я паршива вівця.

На це я промовчала. Мені було прикро, що він так неделікатно зачепив історію, про яку я воліла б не згадувати.

Авторка щоденника не пише тут, що саме вона має на думці. Оскільки багатьом читачам це місце може видатися незрозумілим, я вважаю за свій обов’язок пояснити, що пан Альбін Нєментовський за вісім років перед подіями, описуваними його племінницею, був героєм досить неприємної судової справи. Йшлося про зводини неповнолітньої дівчини, панни Л. З., батьки якої вельми тим обурилися. Пана Альбіна засудили до двох років ув’язнення. (Примітка Т. Д.-М.)

– А ти певна, – спитав дядько, – що той лист – не якась містифікація?

– Абсолютно певна.

– Гм, а може, його написав сам твій любий чоловічок, аби упевнитися, що ти не заглядаєш до його листування?

– Та що ви, дядечку! Хіба Яцек здатен на такі хитрощі?

– І то правда. Здається мені, він не дуже кмітливий.

– До того ж лист, безсумнівно, написаний жіночою рукою. Ні, він таки справжній. Та й Яцекова поведінка ще дужче переконує мене, що справа цілком серйозна.

– То, кажеш, він сьогодні їде до Парижа?

– Не знаю. Так він мені сказав. А я хіба знаю, куди він їде? Оце ще випадково довідалася, що Яцек забрав з банку всі гроші.

Дядько Альбін протяжливо свиснув.

– Всі?… А скільки ж це?

– П’ятдесят дві тисячі.

– А скажи, мала, ти вже говорила про це з батьками?

– Боронь Боже, дядечку! Уявіть собі, як подивиться на це тато.

– Авжеж, той старий дурень наробив би шелесту. Ти, люба, повелася дуже розумно, що не прохопилася про своє відкриття ані чоловікові, ані батькам. Ця справа потребує цілковитої таємності.

Я взяла його за руку.

– Любий дядечку, ви мені допоможете, так?…

Він замислився, та, зрештою, кивнув головою.

– З превеликою охотою. Але за одної умови.

– Ой дядечку! – радо вигукнула я. – Так і знала, що ви мені не відмовите! Я ж не маю нікого, хто міг би мені зарадити.

– Я допоможу тобі, але за одної умови, – наголосив дядько.

– Але ж ви, дядечку, не поставите такої умови, яка… на яку…

Він нахмурився, але одразу ж полагіднішав, подивився на мене іронічно (ні, він таки пречудовий) і мовив:

– Слухай, мала. Невже ти думаєш, що я – я! – мушу вдаватися до таких засобів, аби здобути жінку?

Я почервоніла, а він додав:

– Здається, я передчасно підкинув тобі комплімента щодо твого розуму.

– Даруйте, дядечку, але ви не так мене зрозуміли.

– Ну гаразд, годі про це. Вислухай уважно, що я тобі скажу. Я охоче візьму цю справу на себе. Але тільки в тому разі, якщо ти пообіцяєш беззастережно слухатися моїх настанов. Ти нічого не робитимеш на власний розсуд. Анічогісінько. Я вірю в твої здібності, але тут потрібна найдосконаліша майстерність, бо один хибний крок може зруйнувати геть усе. Розумієш?

– Розумію, – недовго думаючи, відказала я.

– І обіцяєш, що будеш точно виконувати всі мої настанови?

– Авжеж, залюбки.

– От і добре. Так ось, насамперед я хочу сказати тобі, що я про все це думаю. По-моєму, справа ця нелегка. Найімовірніше, що та жінка й справді має шлюб з твоїм чоловіком. Якісь винятково важливі причини змусили її розшукати Яцека. Ота згадка про почуття, що нібито спонукали її до цього, не викликає в мене довіри. Жодна жінка, яка не бачила чоловіка декілька років, не згадає отак раптом, що вона його кохає.

– Так.

– Отже, я ладен вбачати тут спробу шантажу.

– Воно таки скидається на те.

– Справа дуже серйозна. Ти сама проведеш чоловіка на вокзал і пильнуватимеш, чи не шукатиме він очима тієї жінки. Якщо вони і їдуть разом, то напевне будуть вельми обережні. Можливо навіть, що візьмуть квитки в різні вагони.

Я занепокоїлась.

– То ви, дядечку, вважаєте, що Яцек хоче втекти разом з нею?

– Нічого я не вважаю, – знизав він плечима. – А припускаю і таку можливість.

– Це було б жахливо. А що ж мені тоді робити?

– Треба вдатися до якихось хитрощів, аби затримати Яцека. Наприклад, зроби так, щоб він не зміг зайти до вагона. Розумієш, мала?

– Але яким чином?

– Яка ти ще недосвідчена! – засміявся дядько. – Це ж зовсім не важко. Вдай, ніби зомліла. Тоді йому доведеться клопотатися коло тебе, і він залишиться. А ми вигадаємо час, аби придумати щось інше. Я в свою чергу спробую розшукати ту жінку. Перегляну листи в кількох великих готелях. Увечері я тобі зателефоную: розкажеш, як буде з Яцеком.

– А яку причину вигадати, щоб поїхати проводжати Яцека? Я ніколи цього не роблю.

– Тобі зовсім ні до чого його проводжати. Приїдеш на вокзал через кілька хвилин після нього й скажеш, що забула дати йому якесь доручення до Парижа.

Додому я повернулася вчасно, навіть раніше за Яцека. Його несесер і валізка були вже спаковані. Коли він прийшов, саме задзвонив телефон. Я зняла трубку й почула незнайомий жіночий голос. Серце мені забилося дужче.

– Пана Реновицького можна?

Сама не знаю чому, але я була певна: то вона. Яцекові телефонує багато людей, та цього разу я б головою заклалася, що то вона. Отож спитала:

– А хто його просить?

І ту ж мить Яцек несподівано, майже грубо вихопив у мене трубку й сказав:

– Дозволь, це мене.

Я вийшла до сусідньої кімнати, одначе залишила двері прочинені й добре чула все, що він казав. Та, на жаль, Яцек був аж надто обережний. Крім «так» і «ні», я не почула ані слова. До того ж і розмова тривала всього хвилину чи дві.

Яцек підійшов до мене із спокійнісіньким виразом обличчя і пояснив:

– То секретарка Лясковського.

Напевне брехав. Та ще й так безсоромно. Я ледь стрималася, щоб не сказати цього йому у вічі. Та, мабуть, Яцек і сам помітив, що не вірю йому. Чи не тому й попрощався так лагідно і сказав, що нудьгуватиме за мною. Скільки ж бо облуди в тих чоловіках!..

Тільки-но машина од’їхала від дому, я хутенько вдягнулась і вибігла до таксі. Не можна було гаяти ні хвилини. Коли таксі зупинилося біля вокзалу, я мало не стрімголов вибігла на перон і, на щастя, встигла здибати Яцека. Він ішов уздовж поїзда за носієм з його валізками. Я пильно придивилася до нього і завважила, як він щоразу розглядається навколо, видимо шукаючи когось очима. Раптом обернувся і помітив мене.

Напевне, я дуже кумедно виглядала і так недоладно пояснювала йому, які саме панчохи мені потрібні, що Яцек дивився на мене з неприхованим зачудуванням. Потім, ніби нічого не сталося, занотував до записника про панчохи й знову озирнувся.

Я не витримала й спитала:

– Ти когось шукаєш?

– Еге ж, – кивнув головою Яцек. – Зі мною їде пан Мельхіор Ванкевич, і я боюся, щоб він не спізнився. У нас спальне купе на двох.

На мій превеликий подив, виявилося, що він сказав правду. Перед самим відходом поїзда справді з’явився пан Мельхіор, трохи захеканий, але, як завжди, чарівливий. Він буквально засипав мене компліментами. Ото дурний вигляд я мала!..

Я пройшла через усі вагони й не побачила жодної жінки, гідної уваги. Ні, Яцек їхав без тієї. Я повернулася додому куди спокійніша. Десь близько десятої зателефонував дядько Альбін, я про все одзвітувала і дізналася, що він теж почав розшуки.