Марія

– Тіточко, люба! Але ж я так люблю Корнія! Я так його люблю!

Домаха думає:

– Корнія? Зуби в нього і кучер нічого. Але це й усе. Хатина одна мало не на вигоні. До того він матрос. Ти ще не знаєш, що то таке матрос. Де тільки не бува, куди не їздить. Сім літ… Отак – тьху! і забув. Подумай, що може статися.

Ах, чи ж Марія не думає? Чи треба ще більше думати? Тільки те й робить, що думає. Думає і не раз рясні ядерні перлини спадають з очей і осипають щоки.

VI.

Одарка, жінка Михайлова (батьки померли), каже:

– Гнате, як ти собі хоч, а Марія тобі не пара.

Гнат робить з обрізка коси бритву, півдня над нею порається, гострить і пробує. Рудий волос твердий – не тне. Випробовує і гострить далі. Витривалість і впертість переможуть. Мовчить

– Он Юхимова Ганна, – продовжує Одарка, – дві десятини поля, п’ять соток, пару волів і корову має. А хіба ти не бачив, як вона працює? Не бачив, як коло машини вправлялась з конюшиною? Висівала, сама дві решеті… Не бачив?

Бритва Гнатова нарешті тне. Намилює заросле підборіддя і співає:

 
«Воли та корови часом поздихають,
Біле личко, чорні брови (перерва)
…повік не злиняють»…
 

Намилив – і зашкварчало під бритвою волосся. Сонце заходить, і бамкає монастирський дзвін. Одарка зітхає, говорить про Трихона, що не дивився на чорні брови, узяв з коровами і тепер он господар на всю губу, про веприка, який уже так угодувався, що не може встати, про вчорашній випадок з кіньми, коли Михайло приїхав з олійниці, поставив коні «і якась халєра так наполохала, що сані на трісочки рознесли, а коні ледве зловили. І нащо воно тримати таке нещастя».

Гнат мовчить і голиться. Поголивсь, шурнув долонею по щоці – добре. Набрав кварту води, нахилився над цебриком і докладно вимився. Потім до лампадки поліз, умочив в оливу пальці й намастив волосся. Розчесавши, блищить і відливає золотом. Подивився в кусник розбитого дзеркала, моргнув рижою бровою, і все завершив чортівськи звабливою усмішкою.

За кілька хвилин Одарка лише провела попід вікнами його спину. Подався на вечірню.

Зима, морози і сніги. Часом і метелиці заводили свої викрути. Скоро минає Пилипівка. Загостить і загуляє Різдво. Дядьки чавитимуть «шкаліки», парубки гулятимуть з дівчатами, тягатимуть на Водохрищі «колодку». Тут «колодку» на Водохрищі виправляють. Деінде – на масляну. Парубки – кожний «півока» в кишеню, заломив вовнянку і пішов…

Вертаючись з вечірні, Марійка вже не так цуралася Гната. Ішли поруч і більше мовчали. Він мучився над тим, що має сказати, вона – щоб часом не заговорив. Принаймні хай мовчить. Запитав про здоров’я, чи все помолотили, скільки Мартин продав яблук. Нарешті, після снігу й морозу, нагадав про найвдячнішу розмову. Колодка ж… Треба умовитися, зробити запас…

– А де ж справлятимеш колодку, Маріє?..

– Не знаю, – відтяла і закопилила губу.

– На нашому кутку буде в Трихона. Будуть гарні музики, хата велика, є де потанцювати.

– Хм… Що там мені по вашому кутку.

– Чого ж… Прийди до нас.

– А ти б ще чого хотів? Може скажеш, щоб прибігла до тебе, до самої хати? Щоб прийшла і сказала: «Одарко, а візьми костура та вижени мене з хати». Вже й так по цілому кутку плеще язиком: «Наймичка, задріпанка, очарувала парубка… Не спить, не їсть, ганяє, як скажений… Бідненький!» А скажи-но, хто-то тебе так очарував? Мовчиш, мені й не скажеш!

Гнат усміхався своєю усмішкою й мовчав. Марія поночі не бачить тієї усмішки, але виразно уявляє її.

– Мовчиш, очарований? Хочби сказав що. Нащо в’яжешся з обдріпаною наймичкою?

Гнат уголос міркує:

– Ось прийду, і Одарка дістане.

– О Господоньку! Гнате? Чи ти вже здурів? Чи тільки починаєш? Як наробиш там якого лиха, й на очі не показуйся. Ще скаже: «Намовила, підбиває на свару». О, то вже ні. Ані не подумай.

Від перелазу Гнат має повертатись назад. На прощання взяв її руку і трішки задержав її довше, ніж було треба. Марія намагається швидко визволити руку…

– Ну, й ти чавиш. Пусти! Чого ти так негарно сопеш?..

Гнат пускає руку.

– Ех, Маріє, Маріє! – вирвалося з його уст глибоке й болюче.

Круто повернувся і швидко пошкутильгав у долину.

Марія здивована. Що сталося? Хотіла навіть гукнути, та не послухались уста й язик. Ні. Він зупиниться, принаймні оглянеться… Вузенька, глибока в снігу стежечка. Погойдується чорна постать, меншає, зникає, зникла. Не зупинився й не оглянувся. Марія здивована докраю. Так сумно стоять і наслухують дерева. Тиша така велика. Стоїть Марія, не сходить з місця, дивується і дивиться в сіру ніч.

– Гнате! – зовсім тихо прорвалося з її уст.

Тихо. Наслухує. Нема відзвуку. Сіра ніч проковтнула і не вернулася. Стрункі осички та берізки спинаються догори і там десь лагідно сюсюкаються, ніби про неї, про покинуту Марію.

VII.

Вдарили свята. У новій Кухарчуковій хаті гості. Куми, свати, сусіди. «Півоки» довгою чергою простують на стіл, швидко порожніють і зникають. Куми й свати наливаються яскравими барвами і з кожним півоком підвищують говір. Вириваються розкотисто реготи, дрібочуть, гомонять цокотухи-жінки. Коляди, пісні, тверді обійми, соковиті поцілунки. Всі радіють, регочуть, один Гнат щось мовчить та не знаходить місця…

Минуло Різдво, Новий Рік. Водохрищі. Тепер уже й потанцювати можна. Але Гната тепер не пізнаєш. Пень обгорілий не Гнат. Сумний аж чорний. Постановив твердо не йти більше, не канючити, не благати одної усмішки, одного ласкавого слова. Силою не заставиш любити. Серця не змусиш битися так, як це тобі заманеться.

Перед Водохрищами пішов до «шкальні», взяв аж три півоки і подався на колодку до Трихона. У кишеню засадив одну пляшку, дві дома про запас лишив. Ех, і зап’є він сьогодні!

У Трихона гульня. Увійшов.

– Добрий вечір! З Водохрищами.

– Добрий вечір, Гнате. Просимо, сідай, де знайдеш місце.

Гнат пляшку на стіл і розложився на лаві коло подушок. Підскочила Юхимова Ганна, та сама, що воли та корови має, та, що двома решетами нараз висіває. Перш усього шапку забрала і заховала, щоб, бува, не втік. Опісля сіла коло нього і защебетала.

Прийшли музики і гуртом вринули парубки. Цимбали брязнули, заянчала скрипка, забубонів бубон. По хаті закрутилися пари, дівки спідницями розвівають.

Гнат, поки що понурий і суворий. Не танцює, бо не може.

– А ти ж, Ганно, чому не танцюєш? Танцюй.

– Та ти ж знаєш, що я ніколи не танцюю.

– Цього, признатись, не знав.

– Ти ще багато чого не знав. Ти й не знав, як мені приємно з тобою посидіти отут. Подушки такі м’які. А чого ти посумнів? Не сумуй. Кинь лихом об землю. Перемелеться – мука буде.

Ганна вища від Гната. Вона навмисне не стає коло нього, щоб не було помітно. Не личить бути жінці вищою від чоловіка. Гнат знає не також, і як погано на душі. Принаймні чимсь залити це.

Підійшов до столу і вихилив кілька чарок. Думав розвеселиться, але посумнів ще гірше. Гляне на Ганну, пригадає Марію, порівняє і хочеться кричати з розпуки.

А може ще вона прийде? А може якраз? Іскорка надії все-таки жевріла, і не хотілося її гасити. Але минала година за годиною, а її нема. Не прийде!

Нарешті відтанцювали і пора до вечері братися. Ганна залишила сумного Гната і пішла помагати застеляти стіл та носити страви. Хлопці тимчасом скупчилися коло порога і сиплють «оброку». Один сидить з шапкою на колінах, другий нахиляється і ховає в шапці очі. Руки викладає назад, і по них, хто хоче, періщить. Той, що лягає, має відгадати, хто вдарив. Відгадає – гаразд. Тягне винного лягати.

Не відгадає – будь ласка, лягай ще. Реготу, захоплення…

Господи!..

В той час позіхнули двері, і увійшов чужий хлопець з-за яру. Увійшов, сказав – добрий вечір – і засоромився.

Так багато людей, став коло порога і роздивляється, когось шукає.

– Тобі, Андрію, кого? – питають.

Андрій не має часу відповідати. Він уже помітив того, за ким прийшов. Он Гнат, і Андрій просто до нього.

– Маю вам щось сказати. Вийдім надвір.

– А що там такого приніс таємственного? – ніби пручається ще Гнат, хоч у душу стрельнуло щось підбадьорююче.

Зірвався і пішов за хлопцем.

– Марія послала сказати, щоб ви прийшли до неї, – мне шапку Андрій.

Гнат, почувши таке, готовий підстрибнути під зорі. Але не личить відразу ставити на показ своє захоплення. Натягнув байдужість та повагу і:

– А вона ж де?

– Та дома таки. У баби Домахи. Там також колоду котять. – О, Андрій і висловлювався не по-простацьки.

– Побачу. Може зайду.

Андрій пострибав стежкою сливового саду. Гнат постояв, поки не проковтнула його темрява, і вернувся до хати.

Став коло порога і піднявся на рівній нозі. На цілу голову повищав. Він тепер, чого доброго, і в хаті не зміститься. Музикам кинув двадцятку, і ті шкварнули.

– Танцюєш, Гнате? Їйбогу, хлопці, Гнат танцює!.. От так-так!

– Танцюю! Козака сипте!

Цимбали сипнули козака. Гнат підняв поли і пішов ходором.

 
Дам лиха закаблукам,
Дам лиха закаблам!
 

Вибиває Гнат, притупує кривою, як може. Вона тепер ніби й не крива. Випросталася і суче, як скажена. Піт виступив на чоло, інші хлопці й собі пустилися в тан. Вигукують, підскакують мало не до стелі. От так Гнат! От так, хлопці, загуляв! Не знали ви ще добре Гната.

– Поля! – вигукують. – Поля козакам!..

І коли сорочка стала, що хоч скидай та викручуй, Гнат зупинився. Обтерся, до дівчат звертається:

– Дорогі мої, куріпочки, кохані перепілочки. Дуже мені мило, дуже мені втішно! Бачу вас і серце радіє, ноги не стоять на місці. Погуляти з вами – все одно що чути себе в раю на найпочеснішому місці. Але все-таки мушу вас, кохані, залишити. Мушу піти додому, бо там важне діло маю. Покликав мене брат, мушу послухати! – Гнат докінчив свою мову і мов громом усіх покрив.

– І де ж то, парубче, чувано і де ж то видано, щоб перед вечерею та втікати з колодки!

Ганна не знає, звідки підбігти, що вдіяти, щоб не пустити Гната.

– Та бре, Гнате. Не до брата йдеш. Не вірю.

– Давай, Ганно, давай шапку. Мушу йти.

На стіл подавали смаженю, а Гнат відходив. Музики вдарили марша, Ганна спустила голову.

Зайшов додому, забрав обидві пляшки і подався на цілу ніч на другу половину кутка, за яр.

VIII.

Ніч і мороз. Тиша. Сріблиться від місяця сніг. Стріхи хат ніби дбайливо пообкладав ватою. З коминів рине дим та тяжко-тяжко десь під саме небо зводиться.

Гнат не йде. Чого б він мав тепер ходити, коли в нього відросли крила, і він може літати. Гнат летить через сад, яр, минув копанки, знайомий перелаз, ось і під гору мчить. Стежка втоптана, слизька. Душно стає Гнатові.

Підходить до Домашиної хати, не молодик він, а серце броварії виробляє. Не вгамувати його, не втримати. У всіх вікнах просторої мурованої хати світло. Вештаються люди, чути музики, спів, гармидер. Зупинився, відсапнув, зняв шапку і підправив чуба.

Підняв голову, випнув черево і сміливо вперед. Увійшов таки… Не встиг через поріг, а до нього Домаха:

– А, добривечір! З Водохрищами будь здоров, голубе! А чого-то ти нас забув? А чого так пізно? Прошу, прошу! Заходь…

Гнат прямує до столу і виймає одну за одною пляшки. Коло столу сам Мартин з хутора і його син Роман.

– На свята зі шкіл приїхали? – запитав його Гнат.

Треба ж ученим наперед віддати шану. Це Гнат добре розуміє. Не вперше між людьми.

Мартин місце коло себе робить.

– Сідай, Гнате. – Налий чарку… Випий та закуси… А на другу ж як? Ну-ну, перехили й на другу. Диви, ми вже тут і по десятій хильнули. Де так забарився?

Вихилив і другу. Божу Трійцю довелося також ушанувати. З’явилася розчервоніла Марія. Від несподіванки Гнат мало не оскандалив себе. З’явилася й засліпила. Язик не повертається, вся кров кинулася в лице. А їй смішно. Стоїть і сміється. Ох, ті бісові очі! Огні!..

– Не думала, що ти такий прошений. Знав же, що в нас колодка, а оминув…

Гнат мовчить. Що в таких випадках скажеш? На щастя, Мартин умішався.

– А у вас, мабуть, і помолотили?

– Та ніби вже…

– А я от ніяк не впораюсь. Конюшина лишилась. А як цього року яблука? На нашому кутку черва зжерла цвіт і нічого не було. А он на Горбах дерева не видержали. Як-то воно дивно створено. Тут так, а там так…

– У нас, – вставляє Гнат, – слава Богу, нічого було, та продали, бачте, так к бісовій матері. За безцін восени віддали купцям. Дай тепер, то сипнули б грошиків.

– Кінчали покої? – з підсміхом Мартин.

– Ет, які там покої. От хатчина така собі…

– Тепла? Не мокріють кути? У мене, трясця ма, як поставив, три роки по кутах мокрота стояла.

– Ми в кути добру цеглу дали і хундамент перелили смолою.

– Це добре. А мої, різало ма, не догадалися…

Далі пішло про худобу, коні. Мартин похвалив Кухарчуківських жеребців. Такі коники хоч під губернатора. А тимчасом перед очима пройшли вареники, смажена капуста, печеня, млинці, голубці… Доходило до каші, і Гнат почав бастувати. Не йде далі. Не помогло й розпускання пояса. Випито було також не мало. Гнат почав досить гамірно підпускати свої дотепи. Почав і до Марії підлабузнюватись та бісики в усмішках підшивати дівці. Музики тнули свою: «свині в ріпі, свині в ріпі, ой годино моя!» Парубки з дівчатами йшли навколо трусячка. Душно. Дівочі хустинки не встигають обтирати піт.

Гнат тримається бундючно. Хотів піймати на самоті Марію і два рази вже виходив на двір. У темних сінях таки нарешті наткнувся на неї. Не пручалася і не тікала. Навіть за руку взяла, а Гнатові здається, що йому всі царства на світі подаровано, що він багатий ніби сам цар. Шкода, що от нема чого казати. Стоїш і дивишся та ще дихаєш. А думав – усе скажеш. От тобі й скажеш…

– Де-то волочився? – питає вона.

– Та де ж… Отак… Сюди-туди…

– Добре мені сюди-туди. Думаєш, не знаю? За Ганною волочишся?

Гнат не стерпить брехні.

– Брехня! – твердо й рішуче заперечив. – Ніколи з Ганною нічого не мав!..

– А нащо ж ляпають язиками?

– Коли б знав хто, ой, Маріє!.. – урвав і замовчав.

По хвилинці:

– Слухай, Маріє! Не можу так далі… Або-або… Кажи.

Засміялася. Не розуміє, мовляв. А розуміє, капосна, гаразд.

– Будеш, Маріє, моєю? Будеш? Або ж…

– Або ж що?…

– Побачиш що. Це, Маріє, не жарт! Не можу далі терпіти цього…

– Ну, й ти нетерплячий. А що Одарка. Не бійся, почує – з хати вижене. Лає мене, ні? О, напевно… Я знаю сама, люди гуторять…

– Ти скажи мені лише слово…

Перебила:

– Слово, слово! Яка дівка отак візьме тобі і випалить: «Голубчику, а бери мене… А приходь!» Це може лише твоя Ганна… Та ж парубок… Але ходім до хати. Холодно…

Коли Гнат відходив, Домаха вузлик гостинців нав’язала.

– Це, чуєш, від неї. Це вона… То знаєш, як то є… Дівча молоде, дурне. Добре воно, але ще молоде… Пручається, соромиться… А ти не цурайся. Не цурайся… Заходь частіше. Вона тепер не на хуторі. Я взяла її до себе… Заходь!…

Марія теплу хустку на плечі накинула і провела його через сад. Хотів постояти, та холоднеча.

IX.

А Марія все-таки листів від Корнія чекає. Ночі! Ох, ви дівочі ночі! Пришли, подай вістку, не покинь!.. Чи чуєш ти? Не чуєш і не бачиш! Гуляєш у далеких краях, забув, перестав навіть думати. Дні, тижні і місяці і хоч би один листочок. Не проспала кілька ночей і випила з Гнатом могорич.

А дівчата-цокотухи вже давно по селу виспівують: «А Гнатуньо грушки тряс, Маруся збирала, а Маруся не йшла заміж, Гнатуня чекала»… Марія чує співи, і видається їй, що її ховають, що виряджають на смерть.

Відгуляли бучні заручини. Михайло та Одарка, як старші, пішли на оглядини.

– То, чуєте, куманю, які там оглядини. Що там у сироти оглядати. Але вперся. Що не робили, що не говорили… Де там… Ні й ні! Хоч ти йому, людоньки, кіл на голові теши. Ну, хай. Не мені, а собі бере!.. – гуторила на вулиці Одарка.

Але на заручинах, коли приїхав сам Мартин, коли на стіл поставили і слив’яночки, і вишнівочки, та коли варенички підсмажені подали, та ковбаска запахла, о, тоді Одарка іншої заспівала. Підпила, загомоніла:

– То, чуєте, сватуню, вуха мені сусіди протуркали. А що, а куда… А я, чуєте, кажу: аби Бог здоров’ячко дав та мир до господи. Працею люди щастя собі добувають…

– То, кумо, що вже до праці, то знаєте… У мене народ не дармує. У мене – як праця, то праця. А, як самі знаєте, держу її сьомий рік. Золота дівка. Що не похопить, горить у руках. Дайбоздоров’я!

Хай буде все на здоров’я, – і свати випивали. – «Ой, Гнатуню молодий, веди коні до води; поки коні напоїш, з Марусею постоїш», – защебетали дружки.

Одарка пригублює та пригублює наливку і до кінця так напригублювалася, що й за оглядини забула. Домаха з невісткою ведуть її по коморах.

– І це її, і це… Ось тут кожушок… Купили, чуєте, бирок і дали кушнірові виправити. Ліпше, коли сам вибереш, і сам за всим приглянеш… На ярмарку такий тендит пішов, що Господи. Що не візьмеш, у руках розлазиться.

Знайшли й подушки і гуні. Оглянули н корівку. Стоїть і пожовує собі спокійно. Ось тобі воли і корови, думає Гнат, а Одарка що має казати. Не сподівалася навіть. Казали, вона тобі в Мартина, як дома. Як рідну шанує. Правда, виходить. Про головне поки що замовчується. Краще, коли молодий не знає, що дістане. Більше любитиме жінку.

М’ясниці цього року малі, тож треба спішитися. Віталося, турбувалося. Гнат хотів показати, що він допне, а Мартин також не осоромить себе. Докаже, що з нього господар не на жарт. До Марії дівчата бігають. Рідні не має, то кожна хотіла б за дружку бути. А, Маріє, те, а, Маріє, сє… Радять, метушаться. А якого вони віночка виплетуть, а як зачешуть косу…

Збиралися молодиці, і цілими ночами йшли наради, кого за першу сваху, кого за другу, хто буде дружком, хто піде в придани. Посаженою матір’ю одноголосно має бути Домаха. Вона ж їй була як рідна мати. Не може Марія поскаржитися на Домаху, свою стару господиню. Христя Мартинова, то, чуєте, вже гостріша. У тієї язичок, і Марія не раз вислухала сповідь. Щож до Домахи, то гріх щось погане сказати. Лагідна й справедлива. Де треба, нажене, де треба, погладить і помаже. А сироті того треба. Ласки, доброго слова і все.

Згадала Марія, що має десь хресних батьків, але вони так мало в житті піклувалися своєю хрещеницею, що Марія майже не знала їх. Але все-таки пішла просити їх на весілля, і хресний батько став за посаженого. Треба комусь на шлюб благословити.

Спекли коровай. Дівчата обсіли роєм стола, виспівують та вбирають різку. Приїхала з міста Мартинова дочка і причепурила молоду по-панськи. Білий вельон, довгий, аж по землі волочиться. Марія трохи соромилась, але відчувала приємність і знала, що їй будуть заздрити товаришки.

З усього кутка зігнали найкращих коней «у підводу».

Музики взяли троїсті. Як заграли, всі піджилки задрижали.

Раненько приїхав своїми кіньми Гнат. Так під’їхав на подвір’я, що віз мало не перекинувся, аж тахлі у вікнах забряжчали. Дружки та світилки співами заливаються, музики марша тнуть. Піднявся на ціле село гармидер.

А Марія сховалася в сусідській коморі, сидить, як велить звичай, на скрині і заливається справжніми щирими сльозами. Молодий з боярами знаходить її, виводить заплакану і провадить до хати розплітати косу. «Розпліталничка плаче, розплітатися не хоче», – співають дружки. Боярин та сват садовлять молоду на подушку. Міцно зчепила вона на голові руки, боронить свою заплетену косу. Сват розриває руки, розплутує безліч навмисне нав’язаних косників, що поспліталися твердими вузликами.

Ах, чого, чого, Маріє, плачеш? Дівчатонька, голубоньки!.. Розплітайте її, одягайте її. Благословіте, тату, благословіте, мамо! Раз, другий і третій! – Хай вас, дітоньки, Бог благословить, раз, другий і третій!

Благословляли на шлюб непаристими образами. Не було часу поїхати та купити паристі. Один образ – Мати Божа Молошна, другий – Ісус Христос, менший розміром, а це недобрий знак. Сусіди потиху шепотіли. Ні, ні, сусідко, як не кажіть, а це не є добре.

Посідали на підводи, а дружки заспівали:

 
Відчинилися ворота,
Їде до шлюбу сирота…
 

Марія в ще більші сльози… Гнатові тремтять уста, але стримується. Не личить йому репіти і не сила втриматися. Пісня ніби про нього навмисно складена. І матінка не бачить, і батенько не чує… На шлюб виряджають чужі людоньки, а коники шиї гнуть, і дружечки співають.

Домаха обходить підводи молодих і обсипає їх зерном, намоченим у свяченій воді. Ворота відчинилися – вйо! Рвонули коні, Гната повезли попереду, за ним Марія. До шлюбу ще окремо їдуть.

Під вінцем Марія бліда, як панночка. Тільки опущені тремтячі вії та брови чорніють, та кучері, що вибиваються з-під вельона. Гнат сухий і суворий. Обоє тримають воскові свічки.

– І ти, невісто, нарицаєма Марія, будеш ли вірною мужу своєму Ігнатію? – питає священик.

Марія ледь помітно кивнула головою, а з тремтячих уст вирвалося – так. Свічки горіли рівно, ні одна не згасла. Коли відходила, молода, як годиться, зачепила ногою рушничок, на якому стояла, і відволікла його до порога, щоб щастя не лишилося стояти.

А від шлюбу їхали вже разом на Гнатовій підводі. Кілька разів дорогою перепиняли їх снопом жита, хлібом та сіллю. Гнат брав на віз снопа і частував горілкою перепинщиків. Дома в Домахи зустріли молодих святими образами та хлібом. Благословляли, молоді цілували образи і руки батьків, входили до хати і відразу за стіл, бо від самого раня нічого не їли. Не годиться ж перед шлюбом їсти.

У великій світлиці довгі понакривані столи. Навколо понасідало гостей. Всі голодні. Подають страви. Спочатку тихо та врочисто, але згодом, коли вихилили по одній-другій чарчині, настрій швидко міняється. Загомоніли, заспівали. Музики в цей час на дворі для парубків та дівчат грають. Там, чути, витанцьовують молоді гості, яким не годиться за столом зі старими бути.

Марія сумна. Їла мало, не пила зовсім. Гнат, як міг, припрошував, підкладав їй, що видавалося йому смачнішим, годував цукерками, як дитину. Але вона все-таки сумна. Думала ввесь час про Корнія. В душі чула неспокій. Здаралося, страшний учинила гріх. Боялася кари за зломану присягу бути вірною до смерті. Але ж де він? Ну, чому нічого не написав, ні одної вісточки не дав про себе. Пішов і ніби в воду канув. Де він?

В очах картини і картини. Як побачила його того вечора, як обняв її, сміливо, певно обняв… Його блискучі сині очі, його кучері… «Ах, Боже, Боже!» – виривається тяжке зітхання.

– Що тобі, Маріє? Чого сумна? Їж, люба! Візьми ось цей кусник… Ні, ось цей… Це найкращий. Та випий що-небудь. Ось слив’яночка яка солодка, як мед, густа…

– Дякую, Гнате. Нічого… Ні, ні… Мені нічого. Мені добре. Не хочеться їсти, не голодна…

Ні, думає Марія, він не такий уже дуже поганий. Він добрий і щирий. Не говіркий, але Боже… Не всі ж мають бути говіркими. Якось звикне, полюбиться, забудеться. Що ж, коли доля така. Видно, проти долі не підеш… Коли б він трохи певнішим був… Як той. Той сміло йшов, а цей скрадаючись. Той нічого не носив, не купував. Навіть хотіла, щоб щось купив. Ні. Брав її, як свою, і цілував, і сміявся. Цей же і цукерки, і хустку… Якось підкрадається, мовчить і вичікує… Але і цей сильний. Марія чує його силу. Сила його у витривалості, у терпеливості.

Марія роздумує, а на хаті розлягаються пісні. Свахи, дружки, світилки гармидер підняли, що нічого, крім них, не чути. Розчервонілися, очі всім горять. Рвуться з-за столу і швидко в танець.

Коли дійшло до перепою, Мартин підкреслено кинув на таріль золотий п’ятикарбованець та заявив:

– Дарую тобі, Маріє, ці гроші на шастя, дві десятини на розжиття та корову на розплід!..

Піднесена і врочисто-чиста, Марія приймала свої дари, цілувала кожного в уста, а Мартина, схилилася і, як батька, поцілувала в руку. Гнат був заскочений. Зовсім не сподівався, що, крім красуні жінки, буде мати ще й такий маєток.

– То, – говорив Мартин Михайлові, – у мене так… у мене роби, як у себе, але й дістанеш, як у себе. Коли б за голодранця виходила, не дав би нічого… За господаря, якого знаю, що не змарнує, на! Май, працюй і доробляйся, щоб твої діти і внуки мали…

Уночі виряджали до молодого. Понавантажували вози різним майном, свати шугали потай по Домашиному господарству, що могли похопити, перли і пакували на підводи. Кури, гуси, якісь коноплі, стару ступу. Ну, й реготу опісля було.

У молодого знов зустрічали повінчаних з образами та хлібом. Знов вели до хати, садовили за стіл, їли та пили. Опісля вели молоду до комори, вдягали «тура», уводили до хати, дурили молодого. Уводили, замість Марії, накриту рядном стару бабу. Приводили, ставили перед молодим і співали, чи вгадає, кого привели. Було гармидерно і приємно.

Марія намагалася бути веселішою, більше говорила, часто в різних справах звергалася до Одарки, як старшої. Виряджаючи, Домаха наказувала Марії:

– Слухай, дитино, її. Не забувай, що все-таки вона там старша… Вона тобі має замінити свекруху. Слухайся та будь привітливою…

Марія намагалася слухати та бути привітливою. Одарці дещо не до вподоби, що Марія занехаяла старосвітські звичаї і не вбиралася до шлюбу, як це було прийнято, але такі вже часи настали. Що сторона, то й новина.

Гнат купив Домасі чоботи. Чоботи купувалися матері молодої, але матері не було… Домаха тішилася подарункам, але до чобіт треба співати… Як же вона буде співати своїм старим голосом.

– За мене, людоньки, проспіває Марія. Сядь-но, дитино! Ти ж умієш, ні?

Марія сіла за стіл. Одягнута і зав’язана по-молодицьки. На голові попеляста шовкова хустка, перев’язана червоною стрічкою. На шиї багато справжніх дорогих коралів. Сама свіжа, пишна, натхненна. Очі невинно спушені додолу і закриті рівними гребінчиками вій.

Перед нею, на великому тарелі, перев’язані стрічкою чоботи. Марія дивиться хвилину на них. Гості замовкають. Робиться зовсім тихо, і, піднявши високо повні груди, Марія сильним, дзвінким голосом починає:

 
Ото тії чоботи, що зять дав,
А за тії чоботи дочку взяв…
Чоботи, чоботи ви мої,
Наробили клопоту ви мені…
 

Марія співає, а голос її плаче. Чути скаргу, чути жаль глибокий. Гнат дивиться на Марію, дивиться, мов на святу. Здається, що де янгол злетів з небес, сів у нього за столом і виспівує тужливу, але чарівну пісню. Підійти до неї, стати прилюдно на коліна і поклонитися до землі.

– От так дістав жіночку! – говорили сусіди. – Така кривинда, а таку підчепив кралю. Га!..

А гості ще довго бавилися, пили та їли. Вигравали музики. Парубки добивали свої гопаки. У просторих сінях таку завели гульню, що, здавалося, хата не видержить, що стіни рухнуть.

Навіть Марія дещо розвеселилася. Її брали до танцю. Здебільша відмовлялася. Він не танцює, так і вона не повинна танцювати. Мусить звикати. Трималась більше Гната, у всьому радилася його. Він радів і бігав, мов навіжений. Ішли разом до комори, розглядали та впорядковували свої подарунки хустки, спідниці, полотно… Дістали, хвалити

Бога, досить. Вистачить на кілька років. І Марія поволі втихомирюється. Для неї починається нове життя, і треба з цим помиритись…

X.

Буденні дні. Коли б хоч, думає Марія, менше зі мною сидів. Нічого не говорить, сидить і дивиться посоловілими очима. Ах, нащо він так любить! Коли б хоч не так докучливо і не так нагально любив. Завше коло тебе, завше: може хоч те? Може сє? Чи не потребуєш на нову спідницю? Скільки не поїде до міста, ніколи без гостинця не вернеться. Доглядав, як малу дитину.

Дізнався, що Марія любить слухати читання. Щотижня ходив до шкільної книгозбірні і вечорами та святковими днями перечитав їй чимало всячини. Іноді траплялися книжки, від яких Марія не могла відірватися. Гнат мусів постійно сидіти й читати. Марія переживала прочитане, раділа чи плакала разом з тими людьми, про яких оповідала книжка.

Ще більшу втіху мала, коли почула вагітність. Тепер хоч не буде сама. Тепер має хоч про що думати. Родиться таке мацюсіньке крикливе створіннячко. То буде хлопчик, обов’язково хлопчик. Назве його Романом. Це ім’я давно подобалося Марії.

Марія тішилася і працювала, як могла. А працювати вміла і не цуралася праці. Вміла варити, пекти хліб. З першого тижня Одарка багато домашньої роботи зіпхнула на Марію, і та сумлінно і справно виконувала свої обов’язки.

Народився в Марії дійсно хлопчик, назвала його таки Романом. Це було великим святом. Гнат бігав, землі не чув. Боявся за Марію, хотів їхати бозна куди за лікарем, але все обійшлося щасливо і то без лікаря. Марія народила опецькуватого хлопчиська, який верещав на цілу хату. Прикликали бабу Уліту, і та зав’язала новонародженому пупок. Коли Марія годувала дитину, відчувала велику радість. Сиділа над маленьким чоловічком, який ледве ворушився, і безупинно дивилася на нього.

Хрестини відбулися за тиждень. Першим кумом узяла Марія Мартинового Романа, першою кумою – дячиху. Гнат не мав ні в чому голосу, зрештою, і не потребував його. Був надто і так щасливий. Був щасливий, що з очей Марії зник вічний смуток, який не сходив у неї навіть тоді, коли сміялася. Тепер ніколи і нічого сумувати. Тепер вона мати, молоденька, повногруда, усміхнена мати і чого їй ще потрібно? Тішилася і сміялася, і світ не раз обняти бажала б. Гнат став кращим і поважнішим в її очах. Це ж він подарував їй сина. Це ж він, добрий, мовчазний Гнат.

– О мій ти цвяшечку!.. О мій крикунчику!.. Моє янголяточко любе!.. – щебетала Марія, пораючись коло дитини. Дитина пацала ніжками, помахувала незручно рожевими рученятами.

– Як виросте, дамо його, Гнате, на школи. Хай вчиться. Дохтор вийде. Правда? А він буде гарно вчитися… Дивися, який розумний… Ах, ти тільки подивися, який він розумний. Усього тільки два місяці, а чого він тільки не знає.. Які розумненькі оченята. Вийме рученьки і так спішно виробляє ними… Дивися, щось сказати хоче. Ну, сцо ти хоц? Ну, сцо сказес? Ти, ти, ти!.. Любе моє, дороге моє, щастя моє!.. – не видержувала, схоплювала дитину, пригортала до грудей і цілувала, цілувала. Дитя пручалося, слинило і махало тісно затисненими кулачками.

Гнат сам і колиску для сина змайстрував. Довго коло неї порався, вигембльовував, виточував ніжки, поруччя. Пофарбував білим лаком.

– Ти, Маріє, перекормиш його, каже Одарка. – Дитина блює, а ти годуєш і годуєш. Коли був малим мій Семенко, я не мазала його так, і то було для дитини ліпше.

– А коли ж кричить…

– То, мабуть, йому догаряє щось. Подивися. Може, пелюшка мокра, чи кусає пріль. Засипай йому між ніжками та пальчинятами попільцем. Дивися, який у нього білий язик. Грибок завівся. Треба витирати шматкою.

Коли купала, клала в воду любисток, щоб любили дівчата. Одягала сорочечку перед челюстями печі, вигрівала і хрестила її. Огонь і хрест відганяють нечисту силу. Боялася і тремтіла, щоб, бува, не впав на нього злий погляд і щоб не наврочив. Кілька разів бабу Уліту приводила, щоб викачала переляк. Не спить добре, зривається зі сну та кричить.

Дні йдуть, і Романьо росте. Марія кожного дня тримає його в пелені і годує грудьми. Що є приємніше, ніж годувати так дитину? Одного разу зненацька почула в бубці біль. Зраділа. Комусь треба сповістити свою радість. Де батько? Батько он порається на подвір’ї, згрібає солому. Вибігла.