Maht 579 lehekülgi
2003 aasta
Мальва Ланда
Raamatust
Значний за розміром й багатий на літературні досягнення роман «Мальва Ланда» став квінтесенцією безмежної фантазії Юрія Винничука, його сміливого гумору та спокусливого еротизму. Цей твір насичений дивовижними персонажами, сюрреалістичними мареннями та хвилюючими поворотами сюжету. Дія його відбувається на фантазійній сміттярці, яка населена симпатичними потворами – клаками, жарівляками, дротяними удавами, привидами, русалками; там є Море Борщів і там подають каву по-сміттярському… Але не все так смішно. Написаний на початку 1990-х, цей роман видався на диво сучасним. Ось рядки з нього: «… – Свобода, за яку не пролили жодної краплі крові, не має вартости. Її не можна оцінити. – Чи мало крові пролили досі? – спитав князь. – Ту кров пролили інші покоління… Потрібна свіжа кров… Війна очищуюча і об’єднуюча, війна, як дощ після посухи, скропить націю кров’ю і злютує її в один міцний кулак. Схід і Захід повинні стати одним цілим…» Чи міг хтось уявити, що ці слова виявляться пророчими?…
Свобода, за яку не було пролито жодної краплі крові, не має вартости. Її не можна оцінити
Народ повинен настільки захопитися тим, що відбувається перед його очима на сцені, щоби зовсім не помітити як і сам стає частиною вселенського вертепного дійства, де кожному відведено таку просту, але ж яку відповідалну роль - роль порошинкиі
Борщ - се символ світобудови, се Солце, Місяць і Зорі, Небо і Земля, води і суходоли... Борщ - се наша українська кров. Темно-червона, хмільна і кипуча. Борщ тече в наших жилах, борщ вирує і яріє. На борщі виросла козацька нація, на борщі вона приймала присягу.
Мені зовсім не сподобалося, як у недавньому українському виданні «Коханець леді Чаттерлей» вжито було слово «зад» стосовно вищезгаданої леді. Це жахливо. Коханці не можуть обмінюватися подібними словами. Вже краще в приступі екстазу вжити щось зовсім вульгарне, це принаймні збуджує, а зад — це щось безпросвітньо кобиляче. А є ж бо такі чудові слова, як «дупця, дупелька, дупцюня, дупуся, дупусечка, дупапулька, дуплюська, дупампуся, дупочка, дуплюсечка, дупелюсточка, дуперлинка, дупівонія», а в деяких, жартівливих місцях, — «дупенція, дупокльоцик, дупендра, дупижмо, дупасія, дупекло». Можливо, ці англійці так і кажуть: «Який у тебе чудовий зад!» Але ми — українці! Ми так говорити не можемо. Для кожного свідомого українця жіноча дупця — це брама раю, герб нації. Саме герб. На нашому гербі повинен бути обрій, на якому сходить кругла дупця з золотим промінням на тлі синього неба. Бо справжнє обличчя жінки — це її дупа! А в свою чергу, кожна дупа має своє обличчя.
Люди вже так створені, що постійно потребують вождів і диктаторів, котрі б опікувалися ними, як вівчар отарою. Потребують диктатора дужче, ніж Господа, бо ж лице Господа сховане, і перед ним не можна схилятися. Люди мусять бачити, перед ким схиляються. Для цього й Ісуса розп'ято, прибито цвяхами, щоби вічно він висів перед очима. Отак і диктаторські парсуни мусять висіти на кожному кроці — усміхнене батьківське обличчя з ледь помітною посмішкою, теплий, але владний погляд…Коли нема вождя, народ м'якне, ниціє духом, хилиться за вітром…
