Loe raamatut: «Дуже добра книга казок про ведмедика Ташика»

Присвячується моїй подрузі НаТАШІ Ларіній.

Передмова.

Надія, Віра і Любов – це три зірочки, які ведуть людину, починаючи з самого першого його дня народження. Вони світять і сяють, висвітлюючи життєвий шлях. На жаль, цей шлях іноді буває складним і тернистим для великих і для маленьких.

Чому?

Я мільйон разів задавала це питання собі і іншим, але ніхто не знає на нього відповідь. В основному, всі розводять руками і відповідають: без поняття.

Я написала ці казки для всіх діток на землі. Єдине, чого я хочу, щоб хворі дітки одужували, а здорові не хворіли. А ще щоб ці казки несли доброту, любов і надію всім, хто їх потребує. Ці казки розповідають про страх, про важливу роль сім'ї і друзів в житті кожного без винятку, про силу волі і духу, про те, що ніколи не треба здаватися, а вірити лише в найкраще.

Дорога НаТАША!

Без тебе не було б ці трьох чудових казок, на створення яких ти мене надихнула. Ти-справжній герой, прямо як в цих казках. Я бажаю тобі здоров'я і сил на довгі роки. У тебе попереду ще багато доброго, цікавого і важливого. Я бажаю, щоб твої проекти були успішними, а нові ідеї ніколи не закінчувалися.

З повагою і любов'ю,

Автор.

Казка 1.

Як ведмедик Ташик у лісі загубився.

Ведмедик Ташик крокував по лісі, наступаючи лапками на густий килим з голок, шишок і маленьких ягідних кущиків. Ліс був великий і темний, а ведмедик зовсім маленький. Він піднімав вгору носик і принюхувався до повітря, щоб визначити, де ж живе його сім'я. Він заходив в густу і темну гущавину все далі і далі від рідного, світлого і сонячного узлісся, де був будиночок його великої і дружної сім'ї.

Ведмедик Ташик прислухався і притиснув вуха до голови. Страшні і чорні крони дерев скрипіли, як гіганти з великими ялиновими лапами. Крихітний ведмедик підбіг до пеньочку і сховався за ним. У лісі починалася справжня гроза і ведмедик затремтів від холоду і страху. Вітер розгойдував височенні дерева з боку в бік зі страшними звуками. Ташику здавалося, що на його пеньочок впаде одна зі старих і товстих сосен, яка сипіла і скрипіла, як прабабуся Ташика. Він закривав очі лапками і схлипував, витираючи сльози на маленьких оченятах.

– Мам! Мам! – Ташик відчайдушно кликав маму, бо завжди знав, коли страшно мама захистить його від будь-якої небезпеки.

Одного разу ведмедик звалився з берега прямо в вируючу річку, яка несла його потоком прямо на камені. Ташик відчайдушно бив лапами воду, але не міг виплисти на берег, до нього було занадто далеко. Ще трохи і Ташик би розбився об скелясті кручі, але хтось схопив його за шкіру і потягнув до безпечного пологого берега. Це була найсильніша і найсміливіша в світі мама. Ташик обійняв маму за шию, а вона суворо покарала Ташика, залишивши ввечері без меду і малини. Але ведмежа не сердився, він знав, що мама любить його і дуже злякалася, що він потоне.

А ще мама читала йому на ніч казки про горщик каші і про ягідну галявину. Це були улюблені казки ведмедика. Він уявляв, як знайде горщик каші і буде їсти її лапками, а каша в горщику не буде закінчуватися. А ще він мріяв знайти галявину, де буде багато червоних, солодких і соковитих ягід. Він буде збирати їх лапками прямо собі в рот.

Блиснула блискавка і в чорному лісі стало світло, як вдень. Ведмедик побачив біля пеньочка за яким ховався, велике дупло і побіг до нього. Гуркіт грому з тріском розірвав небо і землю. Ташик стрімголов вкотився в дупло, перед тим, як почалася страшна злива. Великі краплі стукали по стовбурах дерев, змиваючи листя і слабкі голочки.

– Ти хто? – запитали звідкись із глибини дупла.

– Я – ведмедик Ташик. А ти хто?

– Мене звуть Абрикоска, тому що я – руда.

Зашуршали листя і перед Ташиком спочатку з'явився величезний хвіст, потім і сама Білочка. Вона посміхнулася і простягнула ведмежаті горішок.

– Не бійся, дощ не може йти вічно.

– Спасибі, а я не боюся, з чого ти взяла? Ну може бути зовсім трішки. Особливо коли грім гримів.

Ташик взяв горішок і почав гризти шкаралупу, щоб витягти серединку.

Вони гризли горішки і базікали з Абрикоскою, поки дощ не закінчився.

– Спасибі тобі, Абрикоска!

– До побачення, Ташик, ще побачимося!

Ведмежа помахав своєму новому другові і попрямував далі, в пошуках виходу з цієї темної і страшної хащі.

Після грози в лісі було сиро і прохолодно. На гілках висіли перлинні краплі, які не поспішали падати на землю. Ташик зауважив, що після дощу щось змінилося, але він не міг зрозуміти, що ж саме. Пройшовши лісом ще якийсь час він таки зрозумів у чому справа.

Гриби.

Вони лізли з-під землі прямо на очах у Ташика.

Їх капелюшки спочатку були дуже маленькі, але потім ставали все більше і більше, перетворюючись на справжні парасольки від дощових крапель. Особливо красиві були червоні гриби. Їх капелюшки були найпомітніші і найяскравіші в темно-смарагдовому лісі. Ведмедик зацікавився такою невимовною красою і присів поруч з цілим сімейством червоних капелюшків, щоб помилуватися ними.