Loe raamatut: «Око прірви»

Розділ перший,
у якому розповідається про рішення йти у поліські ліси

Ми зустрілись у Житомирі, в монастирі, що був за містом униз по річці Тетерів: я, Михайло Василевич, каліграф і рисувальник (той, що писав і малював спершу в селі Двірці в тамтешній обителі, а потім у Пересопниці Євангеліє, переклавши його на просту мову, яку згодом виправив архімандрит пересопницький Григорій); диякон із Києва Созонт і чернець із Карпатських гір Павло, котрий ходив до Києва, щоб поклонитися мощам святих отців печерських, – там він і зустрівсь із Созонтом, і вони разом прийшли до Житомира, тут ми й здибалися. В Житомирі я також почав писати й малювати Євангеліє, але робота не пішла так богонатхненно, як у Двірцях чи Пересопниці, – здається, того разу я вчинив усе що зміг, а це значить – вичерпався; тут же мені працювалося пиняво, рука ніби стратила притаманну їй легкість у писанні і вправність у малюванні, отже, після кожної зробленої сторінки відчував утому, пальці мліли, а очі клеїлися. Це увіч визначало, що маю роботу на певний час покинути, щоб криниця душі моєї наповнилася духовною водою, без такої-бо води людина стає суха й нікчемна, до діл та подвигів нездатна, про що я відверто сказав Григорію, котрий прибув до Житомира разом зі мною, бо ми в парі знайшли робочу злагоду.

– Не годиться, – сказав Григорій, – щоб праця огірчувала життя, як це було в Єгипті із ізраїльтянами, бо, коли праця огірчує, вона рабська а не Богом надихнута. А з рабської роботи який добрий плід?

– Відчуваю себе порожнім, як глек без води, – мовив я.

– Отож подбай про воду, – коротко повів мені Григорій і тим самим дав мені волю.

Тоді-то Бог привів до нашого монастиря Созонта та Павла. Павло повертавсь у рідні Карпатські гори, але забажав ківернути на Полісся, де нещодавно зголосився такий собі Микита Стовпник, котрий засік у лісі, як розказували, на двох зрізаних соснах хижу й безперестанно молився там Богові, а про чуда його розійшлася слава по цілому краї, через що люди йшли до нього зрізнобіч. Отож Павло й хотів дорогою додому завернути до скитника Микити й не тільки подивитися на нього, а й попросити поміч на свій недуг. Він-таки, здається, намовив Созонта, який складав новочасні Четьї-Мінеї, тобто внамірився писати не про давньоколишніх святих, а про сущих, бо, на його думку, як оповів мені Созонт, коли Господь і справді чудотворить через смертних, то мав би чинити це не лише в давні віки, коли віра в Христа встановлювалася й покривала народи, але й у теперішні, коли про чуда часто мовлять як про байки і коли стільки розплодилося різномисля; а різномисля, сказав Созонт, – це хвороба душевна, люди в різномислі у сум'ятті пробувають, а отже, в сумніві, сумнів же – перший руйнівник мислительних творень. Признаюся, ці слова мене вразили, бо я сам був із таких, кого часто брав сумнів у головних вартостях житейських, і, коли це зі мною траплялося, нездатний ставав, тобто охлялий, сонний, не маючи ні до чого інтересу, все мені тоді здається у світі несправжнє й позбавлене глузду, людські дії видаються примарними, а марнота всюдисущою. Але не думаю, що в такий спосіб вступає в душу сатана, – так велить бачити світ християнська наука: як тлінну тимчасовість, марноту марнот, де все змінне й скороминуще, як трава і цвіт, що у дні минають, і де панує тільки одна пані – Смерть, яка чигає на нас щокроку, щороку, щомісяця, щоднини і щохвилини, щоб і нас, і справи наші перетворити в попіл, а собі стати мостом між буттям та вічністю.

Саме тоді, коли приходять до мене такі думки, робота починає огірчувати мені життя і я з вишуканого майстра каліграфії та малюнка стаю несусвітним ледарем, нездатним і пальцем кивнути. Тоді-то і являється до мене Око Прірви, воно, те Око, привиджується як жахне видиво, бере мене у свій приціл, воно ніби напнутий лук зі стрілою, котра щомиті може із тятиви зірватися і зі свистом полетіти в моє серце; воно є місяцем серед ночі, що розсипає проміння, і кожен промінь ніби ота стріла; воно і сонце серед дня, що пронизує моє бідолашне тіло золотими списами; воно – вистежувач моїх справ і дій, бо пливе за мною, чатуючи кожен крок; воно – павук, що розкинув павутиння й готує труту, щоб упирснути тому, хто в сіті потрапить; воно приходить у мої сни і розриває їх, розкидає, як скалки з розбитої склянки; воно, зрештою, ота Смерть – міст між життям та вічністю; воно – моє серце, що жене все повільніше й повільніше кров по тілові, і та кров зупиняє свій біг і стає холодцем. І я сам стаю ніби в холодець перетворений, а драглисте тіло моє може щомиті розпастися; кістки стають розм'якшені, а розум плиткий, ніби хмара серед неба, у якій сховано грім, блискавку, дощ і сонячні промені. Воно дивиться, те Око Прірви, із жіночих та чоловічих очей, і я починаю боятися їхньої урекливості; воно як шиба у вікні, поранена західним чи східним промінням; воно – звір чи тварина, яких несподівано лякаєшся, коли постають перед тобою; пес, що криваво зорить на тебе, ошкірюючи зуби; кабан, бик, півень чи гусак – тобто воно в усьому і всюдисуще. І я, холодцюватий, відчуваю, що мене в цьому світі тільки й тримає що холод мого остереження, інакше розтопився б і розлився смердючою калюжею і вже ніколи б не знайшов сили зібрати воду свою, тобто можливість вільно мислити й творити. Саме тоді відчував, що я, і світ, і справи світові, навіть одуховлені, – ніщо.

Але не тільки такий я бував. Приходили миті, дні, тижні, місяці, навіть роки, коли пізнавав себе іншого: істотою, по вінця налитою сонцем, воно наливало мене, як іскристою джерельною водою, світлом та енергією, і відчував я їх у кожній фібрині свого тіла. Тоді не в мене летіла стріла з лука часу, а пускав її у світ я, і тятива при тому дзвеніла й грала теплою мелодією; тоді місяць не жахав мене, бо й сам бачився налитим світлом, а дерева, облиті промінням, ніби заквітали; а земля, і трава, і споруди загадково осинювалися; тоді тіло моє аж співало, приймаючи потоки сяйва, і кожен м'яз та вудо співали й безвідмовно корилися мені; тоді про падав вистежувач, котрий безшумно ступав за мною в часи занепаду, і вистежувачем ставав я, бо світ вражав мене дивною, ніколи не повтореною красою, бо все в ньому ставало чудове: і вигин стежки в траві, і тепла гама квітучих трав, і полиск плеса, і листяний убір дерев, і роса, і лінія гілки, і дивовижне сплетіння віток, і форма листка, і елегантні зви вини стебел, і барви землі, неба, людського вбрання, і очі жінок, і їхні м'які, ніжні голоси, і поблиск в чоловічих очах, і краса людських чи тваринячих тіл – тоді не думав про змінність та перехідність чи тлінність, бо краса мала стільки перехідних, вишуканих і безподібних зарисів, стільки перелиття, безконечного і вічно незвіданого, що я не міг не бачити в ній познаки вічного, і це вічне не було небуттям, а таки буттям, і тоді я починав сумніватися у вічності небуття, бо коли вірити, що вічним є те, чого нема, то й ціна тієї вічності тільки провидна; водночас вічність краси бачилася зримо, зримо відчувалася і зримо розумілася. В павутинні я бачив дивовижно вишуканий візерунок, як і в округлостях павучого тіла чи в химерно зламаних ногах, а який дивовидний зарис клався на тіло павуків; як дивовижно прикладалися одне до одного пір'я у птаха і які чудові були розкладки на них барв. Тоді відчував, що очі мої тремтять, пасучи форми й барви живого світу; що пальці мої здатні творити чудеса і що тіло моє – не холодець, який може розпастися, а таки посуд для живої води. Найповніше таке відчув у 1556 році у селі Двірці, коли почав писати й малювати Євангеліє. Всі оті звивини, узори, рамки з орнаментом, сплетіння ліній я вибрав із живого світу, а коли творив образи, спершу клав фарби на липову дошку, дотримуючись належних приписів іконописцям, але водночас даючи повну волю у розміщенні барв, через що ікони мої, не порушуючи приписаного канону, починали світитися й грати, – я дбав, щоб у них була присутність Божого живого світу та його вічної краси. Після того перемальовував малюнка на пергамен, і на пергамені той виглядав іще ліпше, бо, коли малював, відчував, що світло сочиться із моїх очей та пучок пальців і що жива вода, якою весь був налитий сам, переливається у кольори, узори лінії; навіть кожна літера для мене, коли її виписував, набирала осібного чару вічної вроди, а коли я, вичерпаний, здумілий, обезсилений після денної праці, падав на ложе, у мені грало щастя, що нуртувало ясними водами в серці, ніби холодне джерело, поступово знову наповнюючи все тіло; і сни мої не розривалися, не розкидалися, як скалки розбитої склянки, а витворювали подобу світу явного з його красою, з його світлом – сни вели у сокровенні площини, в яких я бачив тіні чудових обрисів. І тоді мені відкривалося сокровенне: є краса у дереві, але є і в тіні від нього; є краса у траві, але і в просторі між стебел; у речах і в повітрі, що його речі омежують; є відповідно краса у літерах і в просвітах між ними, у лініях між рядками, у в'язі заголовків і світлого простору в них.

У чому ж був мій сумнів? А в тому, що я не міг належно визначити: чи Дух Божий поселяється в мені тоді, коли любив цей світ, чи тоді, коли я його ненавидів, отже, чи тоді, коли начинявся його красою, чи коли бачив красу погноєм та вмістилищем тліну? Чи коли я горів високим вогнем мистецтва і ставав сам творцем вічної краси, чи тоді, коли краса й світ здавалися мені втіленням марноти? Чи тоді, коли на мене дивилося Око Прірви, чи коли його не було; зрештою, чи тоді, коли Смерть здавалася мені мостом між марнотами і тлінним світом та вічністю, чи ж тоді, коли вона бачилася мені служницею ненависника світу – диявола? Тобто сумнів у мене був: чи диявол є супротивником Божим чи інструментом його для нашого спитування? І хто, зрештою, є в мені творцем цього сумніву?

Розділ другий,
у якому розповідається про моїх співподорожан

Я пішов до архімандрита Григорія, щоб узяти благословення на мандрівку; дорогу свою я визначив так: відвідати Микиту Стовпника і подивитися на його чуда, потім піти на Волинь – туди, де колись протопопував батько мій, і відвідати його та материну могилу. Звідтіля я хотів зайти у Двірці та Пересопницю, а може, і в Острог. Відтак повернутися до Житомира, сподіваючись, що в дорозі зміцнію духом і наберуся вражень та сили, щоб наповнитися, як сказав отець Григорій, водою.

– Чому тебе зацікавив Микита? – трохи підозріло спитав архімандрит.

– Кажуть, що він новочасний чудотворець, – відповів я.

– «Бог єдиний чуда вчиняє», – сказав отець Григорій із Псалтиря, – не людина.

– «Від Господа – кроки людини», – відповів я за Приповістями.

– «Хай людина не перемагає», – мовив отець Григорій знову-таки за Псалтирем – була це наша улюблена манера вести дискурс – через візерунки. ¹

– «Буває людина, що трудиться з мудрістю, зі знанням та із хистом», – відповів я за Еклезіастом.

– «Бійся людини лукавої», – сказав отець Григорій і благословив мене, хоч з його слів я виснував, що він не вельми вірить у чудотворство Микити.

Але мені переконатися у чудотворстві Микити хотілося – це мало б укріпити мій у сумнівах дух, а відтак і певним чином наповнити мене. Точніше кажучи, я хотів якоїсь події, здивування, бажав чимось уразитися, бо дух мій, як віщав, притомився й пригас. Отець Григорій, мудрий бувши, мене, здається, зрозумів. Він усміхнувся тонко й мовив:

– Ходи з Богом, брате! Стояча вода закисає і прогнивати почина, в болото джерело перетворюючи й замулюючи його витоки. Через це дивуюся, що хочеш джерела шукати між боліт. Вода чиста у джерелі протічнім.

Слова ці були багатозначні, але тоді я їх ще не збагнув. Досить було, що архімандрит мою мандрівку не заборонив, отож залюбки, з певним хвилюванням одягся в перегринську ² одежу, точнісінько таку, в яку були одягнені й мої майбутні співподорожани Созонт та Павло. Одежа була чорна, з полотна, без розкриль, тобто не розділена навпіл, але пошита щільно, як дияконський стихар, із вузькими рукавами – цю накидку перегрини носять поверх звичайних одеж, схованих під нею. На грудях мають підвішеного хреста, підперізуються шкуряним чи вірьовчастим поясом, а при боці мають тиквицю для води. За плечима – мішок із потрібними речами із харчем. А ще я одяг короткого плаща-опанчу, щоб покривав від дощу плечі. Мішка я мав із повощеного полотна, схожого на чорну шкіру, на ногах – міцно прив'язані сандалі на голові – чорний шолом, кругло над головою розпростертий, а в руках у нас були грубі палиці, що сягали пліч, почорнені. Така одежа була нам потрібна, щоб кожен бачив, що ми перегрини, і відповідно до нас ставився, щоб охоронитися від сваволі урядових осіб і щоб не мали нас за людей непевних, адже чимало бродячого люду вешталося по дорогах і не всі бували добромисельні; отже, ми хотіли забезпечитися від прикрих у дорозі трафунків.

Диякон Созонт був сильної будови чоловічина, мав сорок і два роки, але борода його вже посивіла по краях, так само й густе чорне волосся, тобто голову мав пелехату. І з тих пелехів витинався широкий качиний ніс, а чорні палкі очі дивилися, може, й запронизливо – світив із них великий розум. Отже, зовні виглядав Созонт на людину суворих звичаїв, може, й святошницьку, і я спершу подумав, що він із тих, котрі не тільки ставлять жорсткі вимоги до себе, а ще більше до інших і, коли ті інші не вкладаються під ті приписи, гнівно їх картають (гріх, як на мене), – згодом я увіч переконався, яка облудна може бути людська зовнішність. Його намір написати Четьї-Мінеї був цілком святобливий, але ще в Житомирі, пробуваючи у взаємних бесідах, я переконався, що цей намір більше подобає на іdea fіx, ³ аніж на серйозний, і то з простої причини: Созонт і справді хотів переконатися, що чуда творяться і в його часі, і пильно збирав усі випадки чудодіяння, старанно їх записуючи, але мав хворобу підозріливості, отже, ніколи не брав оповіджені фабули за істинні, а сам вирушав у ті місця, де чудо відбулося, і, ніби королівський возний, провадив ретельне розслідування і розшук за правом – був він до чернецтва правником і служив у гродському суді, доки не збридив цим світом і не пішов служити Богові. Річ у тім, що, живши у світі злочинів та переступів, посварів, тяганини, нападів, позовів, наклепів, йому голова від того почала паморочитися, і був переконаний якимсь мандрівним іноком, котрий йому доказав, що безкорисність – це відділення від усіх бездільних справ, а інакше життя є досконалість християнського буття, християнська ж досконалість є наслідуванням Христового життя, а Христос поклав досконалість не в іншому, тільки в безкористі; Созонт і учинив, як велів Христос: «Іди продай майно твоє і роздай жебракам, а тоді йди за мною», – продав і роздав майно своє, бо, як сказав мандрівний отець: «Безкорисливістю-бо досконала досконалість або досконала любов може здійснитися, бо де є: «Це – моє, а це – твоє!» – там миру в мирі бути не може. Але від своєї природи отець Созонт утекти не міг, адже природа його все-таки бути правником, а не ченцем; отже, кожен випадок чудодіяння він докладно, безсторонньо, розпитуючи й досліджуючи, розшукував, докопуючись достеменної правди, в результаті чого кожне із зафіксованих чуд, піддавшись ретельній перевірці, виявлялося непевним, а не маючи достеменного переконання, Созонт не міг його по класти за безсумнівне, через що, гадаю, його книга ніколи не буде написана, адже кожне чудо має сприйматися й розумітися не через розум, а через віру, а віра з розумом – з'єднання ненадійне. От яка дивна святошність була в диякона Созонта, і я думаю, що в цьому він грішив перед Богом, гадаючи, що людський розум – частка великого розуму Господнього, а коли так, то досконалий, хоча ще в Святому Письмі сказано, щоб не покладатися на свій розум (Приповісті). Павло ж розум розумних відкидав і вважав, що люди поморочені саме через розум, адже існує тільки один розум – розум віри, а це значить – безсумнівного служіння Богові. Свою думку я виповів Созонтові в одній із наших бесід, на що той висипав переді мною не менше цитат із і Святого Письма в похвалу розуму, бо смисл і розум подає Господь, бо розум – це відділення від зла (Йов), і сам розум охороняє людину (Приповісті), і блаженна людина, яка знайшла розум (також Приповісті), бо Господь небеса утвердив розумом, і людина розумна – це та, яка вчиться. Господньому розуму, нахиливши пильно вухо. Бог, зрештою, закликав дурних навчитися розуму (знову Приповісті), заявивши, що він – це розум і через те в нього сила, отож людям треба ходити шляхом розуму, а не глупоти, та й людину недаремно похваляють, коли вона розумна.

– «Набування премудрості, – сказав він, ще раз цитую чи Приповісті Соломонові, – як же це ліпше від золота, набування ж розуму – як же це добріше від срібла». «Розум – джерело життя власникові його і на уста його прибавляє навчання».

Коли він це говорив, його очі палали, і я збагнув, що переконати його не зумію, отже, припинив балаканину, хоч і тут мав свої сумніви: розум буває гаданий і справжній, і не завжди людина може розібратися, де він фальшивий, а де справжній; розум, зрештою, може ховатись і в глупоті, як мудро вістив Еразм із Роттердама та й святий Павло задовго до нього, а глупота – в розумі, і, коли існує непізнавальність речей і незбагненність світу, розум людський – тільки стежка, яка починає безконечний лабіринт доріг, які ніколи не кінчаються; розум – це погляд у безмежжя і жах перед ним, бо безмежжя збагнути годі, як і Бога, тож лабіринт доріг і безмежжя – це і є, я гадаю, Бог.

Другий мій співрозмовник був цілком інакший. Вже не юнак, мав тридцять років, але велика дитина з наївними, здивованими й добрими очима, яка всім захоплювалася; коли чого не розуміла, мовчала, нічого не брала під сумнів й усе вірила. Він і пустився у цей світ, очевидно, через те, щоб дивуватися з нього і захоплюватися, дивлячись розширеними очима; він вірив в усе, що Созонт називав казками й байками, наївно роздумуючи:

– Адже, отче, все що є – дійсне. Навіть вигадане людиною – воно також є. Навіть найбільші небилиці, що їх оповідають, жартуючи, вже тим справжні, бо вони є. Не може людина, – рік він, – казати того, чого нема. Бо того, чого нема, навіки нема: про нього нічого не розкажеш. Через це й чуда є, як і люди, котрі чудодіють.

У нього була своя дивна й химерна сила думки, чи не тому так сталося, що він у Києві сприязнивсь із Созонтом; зрештою, разом вони вирушили в цю мандрівку, а ще до того знайшли й мене, який ніби мав стояти поміж них і рівноважити їхнє різномисля, хоч пізніше я переконався, що особливого різномисля між ними не було, та й ця велика дитина також була мудра нівроку.

Я навіть думав, що, вирушивши в дорогу, ми весь наш шлях перетворимо у безконечний диспут, але в дорозі обидва мовчали, отже, і я з ними – може, так і добре було, бо долали дорогу і силу на балачки навряд чи треба було розтрачати – перед нами вилася довга курявна стрічка, що бігла через луги, поля, ліси і дивним чином, ніби смок, утягувала нас у себе.

Розділ третій,
у якому розповідається про нашу першу зупинку у містечку Черняхові

У Черняхові ми зайшли до місцевого попа Івана, який нас прийняв із обіймами, його паньматка, проста круглолиця жінка, засвітила до нас обличчям, а перед входом до хати виладнувалося четверо замурзаних поповичів, які дивилися на нас такими зачудованими очима, ніби ми були прибульці з того світу. На обійсті гуляла зграйка ситих гусей, і паньматка наказала хлопцям зловити гуску. Діти з радісним вереском рвонули виконувати повелене, на смерть бідних птахів перелякавши – вони з пронизливим гелготом почали мотатися двором, і в обійсті учинилася неймовірна варвітня: кожен із хлопців хотів зловити гуску сам, гуси виривалися, били крильми, гусак шипів і бив дзьобом напасників, налітаючи на них; у дворі літало пір'я, птахи махали криль ми, злітали; нарешті хлопці налягли на одну з них, затиснуту під тином, упали згори і миттю скрутили їй шию. Тоді урочисто понесли, вже мертву, до матері: двоє тримало за крила, передній – за голову, а задній за ноги.

– Але ж, панотче, – сказав Созонт. – Ми вбогі перегрини, не завдавайте собі такого клопоту.

– Як прийшли до мого двору, то це вже і є клопіт. – сказав урочисто панотець. – Я гостей на так не приймаю і не відпускаю.

Ми сіли до столу в садку, в якому густо росло вишень, сливок, яблук та грушок, і нам, поки готувалася гуска, дали напитися молока з медом, додавши й пухкого свіжого хліба, – тут ми могли розпитатися в панотця дорогу до Микити Стовпника.

– А то ви йдете туди, – сказав загадково панотець і подивився поверх наших голів. – Теперечки вже менше йдуть, а то, скажу вам, відбою не було.

– Щось не так, панотче? – спитав Созонт.

– Все так, – мовив отець Іван. – Ідуть люди, значить ся, їм треба, а треба, то хай їм помагає Господь.

– А ви там не були? – спитав я.

– Мені туди йти нічого, – відказав панотець. – Бо я, сказати, того Микиту з пелюшок знаю. Я його, сказати, й хрестив.

Ми гостро зацікавилися.

– Маю, панотче, послушання, – сказав Созонт, – написати книгу про теперішніх святих і боговгодних людей. Розкажіть, що знаєте.

Панотець засунув пальця до рота і поколупав нігтем у зубах.

– Що можу знать? – сказав. – Росло, сказати, таке собі ледащо, ні до Бога, ні для людей. Робить не хотіло, ото в голову собі і втелющило, хай Бог мені простить, що він, сказати, не од світу. Отож, може, ви, сказати, – хитро за питав отець Іван, примружившись, – його на чисту воду вивести йдете?

– Йду побачити те, що побачу, – мовив Созонт. – А хто були його батьки?

– Семен та Варвара. Добрі люди, нічо не скажу! Знову засунув пальця в рота й поколупав.

– Зуб мені ниє, – пояснив. – Чи нема у вас, святі люди, помічного від зуба?

Але в нас помічного від зубів не було.

– Чи пробував хлопець у книжній науці? – спитав Созонт.

– У свинській науці… і в овечій, – панотець засміявся, показуючи жовті й вищерблені зуби, стриміли вони врізнобіч, очевидно, таки були розхитані.

– Премудрість Духа святого, – сказав я, – звикла і в простих поселятися, і невігласів вибирати, щоб посоромлене було віку цього мудрування.

Павло тим часом став біля вишні і з дозволу господаря їх обривав, кидав до рота й випльовував кісточки.

– Може, воно й так, – сказав Созонт, – але роджений дурним – розумним не зробиться.

– І Яків, і Мойсей, і Давид, – сказав од вишні Павло, виплюнувши кісточку, – від овець пастви до божественного одкровення прийшли.

– Я, господинове, – сказав панотець, – людина проста. – Він ще раз попробував пальцем хворого зуба. – І в книжній науці кволий і маломожний. Але що ледащо то було, то й на хресті присягнути можу. Як його батько бив! Вереск стояв на цілу околицю.

– А в церкву ходив? – спитав строго Созонт.

– У зимовий час і в неділю ходив… І коли б ото не Божий чоловік один, що, як оце ви, у містечко наше зайшов, то, може б, і до сьогодні свиней пас та овець і людей би не морочив. А тоді, як в очі бачу, стане ото в церкві і слухає як недомисленний.

Созонтові очі темно блиснули.

– Що воно за Божий чоловік? Чому Божий?

– Бо кожен жебрак – то Божий чоловік, – сказав Павло, випльовуючи кісточку, вуста його від вишень були почервонені.

– Чогось до того Божого чоловіка, сказати, приліпився, – мовив панотець. – Ходять разом і ото теревенять. А про що вони язиками мололи, Бог вість.

– Говорили про путь до убогої духовності, – сказав, поклавши до рота вишню, Павло.

– А ти звідки знаєш, чоловіче? – зчудувався панотець.

– Ну, це просто, – незворушно відповів Павло. – Коли після тих бесід він став стовпником, то про те вони й говорили.

Виплюнув кісточку і поклав до рота нову вишню.

Оце було й усе, що ми довідалися від священика Івана про Микиту Стовпника, до якого йшли. А коли спеклася гуска, вже почали западати сутінки, і ми сіли до тієї гуски, запиваючи її питним медом і заїдаючи яшною кашею, і зуб у панотця Івана перестав боліти, бо вони з паньматкою, погодившись поглядами, заспівали двома чудовими голосами, і в паньматки в легкому сутінку на круглих щоках розквітли рум'янці. Павло долив до того співу свого тенору, а ми із Созонтом не співали, Созонт, можливо, через поважність свою, а я через те, що дав мені Господь умілість до малювання й писання, але не дав до співання – тугий я був. Але, розм'якшений медом та гускою, слухав той спів із замилуванням. Тоді вступило до двору кілька сусідів із жінками, вони відразу ж долучилися до того співочого гурту і аж похитувалися, співаючи, – пісня потужно й мелодійно летіла у підвечір'я, а очі в людей світилися, і панотець став якийсь інший, помолоділий і зм'якшілий, а четверо його хлопців також вийшли із хати і стали трохи віддалік. Тоді панотець обірвав спів і попросив хлопців, щоб вони заспівали псальма. Всі затихли, і у вечоровій тиші звилися високі дисканти, напрочуд зладжені, наскільки я це розумів; мелодія була проста, печальна й зворушлива; в очах у жінок забриніли сльози, а хлопці співали, аж навшпинячки зводячись, і обличчя в них стали мов у янголят. І вже не було нікого навколо нас, тільки цей божественний спів, тільки сльози на очах жінок, від чого вони вмиротворилися. Созонт задумливо потягував із кухля питний мед; Павло сидів за столом, поставивши голову на долоні, і світив наївними і синіми очима, і всіх нас обійняла Божа благодать, яка навістила цей чесний двір, і людей у ньому, і нас, грішних, великорозумних на позір мандрівників. Бо по що, подумалося мені, йдемо в цю дорогу? Созонт для того, щоб провести черговий свій розшук (як проникливо вгадав це панотець Іван!), щоб ще раз переконатися, що чуда, творені в його часі, – це таки байкотворення; Павло, щоб уразитися із сили цих байок, адже, коли вони так уражають, чому б не повірити в них, окрім того, хотів пошукати ліку на свою болість – ще не знав яку; я ж тікав від Ока Прірви, яке постійно мене супроводило, адже й у дорогу цю рушив, щоб звільнитися від того навадження. Воно ж поки що мене не покидало, вийшло із нами в цю дорогу: ще коли рушили із Житомира, уздрів його в ранковому сонці, що нас супроводжувало, – воно, те Око, дивилося нам у спини і пливло, мов надутий пухир, – саме Око, без голови, без тіла, прозоре, з темнотою посередині, як зіниця; і тільки в цей вечір, коли хлопці виводили псальму, перестав його відчувати, хоч до цього воно дивилося на мене із плоду вишні, сливки, груші чи яблука, з очей паньматки, з вікон хати; я вже до його постійного біля себе пробуття ніби й звик, але завжди, коли воно було, якесь напруження прочувалось у тілі й не покидало мене. І от раптом при божественному співі Око розтало й пропало, і я почувся, що легше стає дихати, що й сили ніби побільшало. Цієї сили ще не досить було, аби оновити, й збадьорити мене, й покликати до любої роботи, але принаймні міг перевести подих, а це вже щось. І несподівано для себе, хоч раніше ніколи не чув я того псальма, й сам тихо заспівав, аби не псувати своїм козлоголоссям тонкої нитки дитячого співу; власне, співав я без слів і без голосу, самими губами й видихом, і це вперше, здається, не порушив мелодії.

По тому ми лягли у сіні, де простелили нам рядно, яке пряно й ніжно пахтіло лугами й дорогами, повкривалися, але заснути відразу не могли. Тоді Павло почав оповідати першу свою оповіданку про одне із чуд у цьому теперішньому віці, яке відбулося (так він сказав) із Созонтом-дияконом, але не з цим, з яким мандруємо, а з іншим, котрий жив у місті Львові і котрий ніби сам розповів про це мандрівному іноку Павлу, коли той прийшов до Львова і зупинився при одному із тамтешніх монастирів.