Loe raamatut: «Розгортувач простору»

Коли закриваються віконниці і весь навколишній світ занурюється у тінь великої Невідомості, на небі розсипаються крупинки людських доль. Вони складаються в шляхи-дороги, для кожного непередбачувано цікаві, інколи важкі. Серед доріг є свої тупики і перехрестя, є мости і обхідні шляхи, є засідки і поля брані, є тихі заводі спокою і бурхливі танці-карнавали святкових площ.

Так от, коли на небі розсипалася зоряне борошно Великого помелу, дівчинка вже спала безтурботним сном. Так, мабуть, було би завжди до самого її повноліття, а після – до заміжжя. А ще після – до отримання медалі за звичайне прожите життя.

Однак сталося те, що могло б і не статися, але трапляється тому, що, мабуть, десь чхнув маленький комарик, а на небі через це спотикнулась фея Кошмарка. Ясна річ, фея нахилилась і підібрала те, за що спотикнулась. Покрутивши «те» або «це» у руці, і не помітивши в ньому якої-небудь потрібності, жбурнула його куди подалі.

І полетіло «те» або «це» куди очі дивляться, а саме в кімнату, де спала наша дівчинка. Воно всю ніч тихо лежало на краю письмового столу, біля розкритого шкільного щоденника із оцінками. Щасливе сонце і прекрасний ранок розбудили усіх.

Дівчинка граційно потягнулася у своєму ліжечку і відчула, що на неї хтось дивиться, від чого їй стало незручно, бо хтось її роздивляється розніженою після сну, відкриту і неприховану, як цукерку без обгортки. Залишивши під ковдрою щілинку, дівчинка стала підглядати у свою кімнату і таки помітила на своєму письмовому столі, де вона завжди готує домашнє завдання, чудернацьке створіння…

Створіння нагадувало білу плямисту кішку, згорнуту в клубок, із лапками, як у їжачка, ще й мало до десятка кругленьких вушок… Допитливі оченята, що поблискували над кумедним кирпатим носиком з цікавістю вивчали все довкола і час від часу задивлялись на дівчинку.

– Ти що таке? – Поборовши свою несміливість спитала дівчинка, скинула ковдру з обличчя і сіла на ліжку.

Створіння посміхнулося безмежно веселою і довірливою посмішкою і дивно полохливою мовою заговорило.

– Я не «що», а «хто», і не «таке», а «такий». А ти, судячи із твого щоденника, є Олена Перемога, учениця дев’ятого «А» класу. Цікаве у тебе прізвище, а оцінки йому не відповідають. Правильно було б, щоб тебе називали Олена Задніх-пасе… Хе-хе… Та світ людей, я так зрозумів, не любить правди…

– Ти хто такий і чому нишпориш у моїй кімнаті? – Обурилась дівчинка. – Я тебе не просила заглядати у щоденник.

– Гаразд, я представлюся…

Створіння виструнчилося на задні лапки, підійшло ближче до краю стола, нахилило свою вухасту голову.

– Я Останній Розгортувач Простору, коронований Принц Великого Мізерництва у Необчислених Територіях Лонів, Володар Живої Червоної Кнопки, Хранитель Зібрання…

– Стоп! Коротше! – Перебила принца дівчинка.

– Зрозумів. У тебе слабенька пам'ять. Коротше, звати мене Розгорт із країни Лонів.

– То що ти робиш у моїй кімнаті?

– О, я нещасний принц, – вухастий котик став щиро сумний і згорьований, голос затремтів так, що міг пробити на сльозу, – Я нікому не потрібний. Мене жбурляють кому не лінь і куди не лінь, особливо це стосується дурної Кошмарки… Це вона мене кинула куди-небудь, аби з-під ніг… Така моя нещасна доля…

– Як це куди-небудь? Ти у моїй кімнаті і нишпориш у моєму щоденнику, стоїш на моєму столі! – Дівчинка отямилася від перших вражень і вже з цікавістю будувала взаємовідносини із непроханим гостем, а заодно вдягала джинси і футболку. – Можеш повертатися додому, я тебе не тримаю.

– О, моя нікчемна доля! Я не можу повернутися додому, бо я Останній Розгортувач Простору. Якби був іще хоча б один Розгортувач, тоді я міг би повернутися додому у свою чарівну країну Лонів, до своїх безпосередніх обов’язків принца, до своєї…

– Не розумію, до чого тут іще один? – Знов перебила дівчинка плаксиву мову гостя.

– Що тут не зрозумілого! Ось бачиш у мене на грудях червону кнопку. Натисни її і нічого не бійся.

Дівчинка кілька секунд вагалася, але ж вигляд котика став такий сумирний і щасливий, що нічого поганого не передбачав. Вона підійшла і натиснула кнопку.

Враз у кімнаті стало так темно, що не було видно нікого і нічого, лише зорі, мов крупинки, розсипані довкола, але і вони поблискували не довго. Спалахнуло світло і дівчинка разом із принцом опинилася на мальовничій лісовій галявині. Дерева лісу були схожі на людські руки із багатьма пальцями. Листочками для дерев слугували каблучки різноманітних форм. Каблучок було так багато, як листя на деревах. Вони дзвеніли золотим блискучим шаленим дзвоном, опадали у траву, і кожна травинка була золотим ланцюжком на кінці якої блищав діамант. Враження було таке, що весь світ довкола – це чиясь скарбниця… Принц-котик знайшов місце на поваленому сухому дереві серед галявини, що нагадувало пластмасову руку манекена.

Дівчинка з безмежним переляком роздивлялася чудасію незвичного пейзажу і через силу вимовила питання: