Loe raamatut: «Поезії»

Сірома

(Посвята моєму любому і вельмиповажаному дядькові Михайлові)

1

 
Ніч. Зачинена добре убога хатина.
В хаті темно зовсім, бо вже пізня година, —
Тільки мріється, наче б у чорній тіні…
Висить мокра рибальськая сіть при стіні;
У далекому закутку мисник видніє,
А на йому убоге начиння ясніє;
Ліжко видко й заслони спадають над ним,
Біля його постіль на помості старім, —
П’ять маленьких діток сплять, в кубелечку наче.
У печі блима вогник, і світло тремтяче
Червонить темну стелю. Склонившись, бліда,
Жінка молиться й думку турботну гада.
То їх мати. Сама. Надворі десь, ревучи,
Вітру, небові, ночі, туманові, кручі
Кида чорне ридання страшний Океан.
 

2

 
Чоловік десь на морі. Він в бурю, в туман
Йде на герець затято: рибалка він зроду!
Він пливе, не зважає на дощ, на негоду,
Бо голодні дітки. Виплив, – темно було,
Сходи в пристані море зовсім залило.
Править сам він човном на чотири вітрила.
Жінка вдома лишилась, старе дещо шила,
Потім невід справляла, робила гачки,
Приставляла в печі до багаття горшки,
Потім богу молилась, як діток приспала. —
Він самотний (а хвиля щораз набігала).
Він пливе – по безодні понурій, – скрізь тьма.
Тяжкий хліб! холод, ніч; ні зоринки нема.
Між валів навісних, там, де хвилі, мов гори,
Місце єсть дуже рибне в безмірному морі.
Місце темне, рухливе, непевне, страшне,
Та вже срібная риба його не мине.
Невеличке воно, – двічі більше, ніж хата, —
Ніч осіння на дощ та тумани багата!
Щоб знайти теє місце в пустелі хибкій,
Пильнувать треба хвилю і вітер швидкий.
О, він мусить тепер пильнувать при демені!
Край човна повзуть хвилі, вужі ті зелені;
Котить чорна безодня безмірні вали.
І від жаху всі снасті в човні загули.
Він на морі студенім Жанні споминає,
А Жанні його кличе і плаче; стріває
Думка думку у тьмі. Думки – серця пташки!